Справа № 265/218/20
Провадження № 2/265/671/20
13 травня 2020 року місто Маріуполь
Орджонікідзевський районний суд міста Маріуполя Донецької області у складі:
головуючого судді - Козлова Д. О.,
при секретарі - Азаровій А. О.,
під час проведення підготовчого судового засідання по справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я та смертю фізичної особи,
за участі представника позивача - ОСОБА_2 , -
Представник позивача, Галемський С. М., звернувся до суду 13 січня 2020 року із вказаним позовом в інтересах ОСОБА_1 про стягнення з Держави Україна в особі КМУ моральної шкоди, заподіяної терористичним актом, що призвів до каліцтва та ушкодження здоров'я позивачки та загибелі її онуків за рахунок коштів Державного бюджету України у розмірі 2000000 грн. шляхом стягнення з ДКСУ.
В ході підготовчого провадження від представника Кабінету Міністрів України, ОСОБА_3 , надійшло письмове клопотання про залучення до участі у справі у якості 3-ї особи без самостійних вимог, Російську Федерацію, обґрунтовуючи яке представник відповідача вказував, що в разі задоволення такого позову, це вплине на права та обов'язки РФ, бо вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що 5 вересня 2014 року об 6-00 год. внаслідок скоєння теракту невідомими особами зі складу незаконних збройних формувань шляхом артилерійського обстрілу позивачка отримала тілесні ушкодження, а також було вбито онуків позивача. Додавав, що факти збройної агресії РФ відносно України, окупації частини її території України загальновідомі за ч. 3 ст. 82 ЦПК. Обставини справи свідчать, що шкода завдана позивачеві є наслідком збройної агресії Російської Федерації, тому відповідальність за шкоду, яка завдана позивачу несе РФ на підставі Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Таким чином в разі задоволення заявлених позовних вимог ОСОБА_4 матиме змогу звернутися з позовом до РФ в порядку регресу. При цьому вказував, що відповідно до ст. 53, 54 ЦПК у разі не залучення РФ до розгляду справи у якості третьої особи Україна не зможе звернутись з регресними вимогами до Російської Федерації. На підставі викладеного просив суд залучити до справи в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог, Російську Федерацію в особі Уряду РФ. Також з метою належного повідомлення Російської Федерації вважав необхідним застосовувати положення «Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах» від 15 листопада 1965 року, для чого слід направити судове доручення до Міністерства юстиції України для передачі через Міністерство закордонних справ України дипломатичними каналами компетентним органам РФ копій позову та доданих документів з метою з'ясування згоди компетентних органів Російської Федерації на розгляд справи в судах України, зупинивши провадження у справі до надходження відповіді від компетентного органу іноземної держави на судове доручення про надання правової допомоги.
Представник ДКСУ підтримав подане клопотання про залучення третьої особи.
Не погоджуючись із поданим клопотанням представника КМУ, представник ОСОБА_1 , адвокат Галемський С. М. подав суду письмові заперечення, за якими зазначав, що збройна агресія РФ проти України на території Донецької області не є загальновідомим фактом, бо наслідком збройної агресії є оголошення військового стану, якого немає на території України. Натомість відповідно до чинного законодавства на території такої області здійснюється антитерористична операція. Представник відповідача вказує, що територія проведення АТО є окупованою територію, хоча відповідно до законів України вона такою не була. Додавав, що звернення України до РФ жодним чином не залежить від залучення такої держави в якості третьої особи по даній справі, а відповідач має змогу стягнути шкоду, що буде відшкодована ним позивачу, саме після встановлення і засудження відповідних фізичних осіб, суб'єктів такого злочину. При цьому вказував, що іноземні держави користуються судовим імунітетом, який в цивільній юрисдикції полягає в тому, що за загальним правилом до іноземної держави не може бути пред'явлений позов, вона не може залучатися у справу в якості відповідача або третьої особи. Ці дії можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом. На підставі переліченого просив суд у задоволенні клопотання представника КМУ про залучення РФ, як третьої особи, відмовити.
Суд, вислухавши учасників процесу, вивчивши матеріали справи, дійшов висновку, що заявлене клопотання представника КМУ не підлягає задоволенню, виходячи з наступного вмотивування.
Відповідно до ч. 1 ст. 53 ЦПК треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.
За ч. 2 ст. 54 ЦПК у разі розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи обставини справи, встановлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків при розгляді позову, пред'явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред'явленого цією третьою особою до такої сторони.
Суд зазначає, що в Преамбулі Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» вказано, що дії РФ на території окремих районів Донецької та Луганської областей, АР Крим та м. Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права.
За п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення цього Закону визнаються частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема, сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на РФ відповідно до принципів і норм міжнародного права.
В преамбулі Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» вказано також, що дата початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, визначається Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», за ч. 2 ст. 1 якого датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року.
Суд зазначає, що оскільки Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» набув чинності 24 лютого 2018 року, то за ст. 58 Конституції України він не має зворотної дії в часі.
Так за ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що тимчасово окупованою територією визначається: 1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; 2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; 3) повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.
Отже з 20 лютого 2014 року до 24 лютого 2018 року тимчасово окупованою територією України була лише та, що визначена ст. 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», до якої не відносилась територія Донецької області.
При цьому за ст. 1 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» період проведення антитерористичної операції - час між датою набрання чинності Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.
На виконання Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» 2 грудня 2015 року Кабінет Міністрів України прийняв Розпорядження № 1275-р, яким було затверджено «Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція», згідно якого с. Лебединське Волноваського району Донецької області входить до «Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція».
На теперішній час нормативно-правовий акт про закінчення антитерористичної операції на території Донецької області не приймався.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» вказано, що антитерористична операція може здійснюватися одночасно із відсіччю збройної агресії в порядку статті 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй та/або в умовах запровадження воєнного чи надзвичайного стану відповідно до Конституції України та законодавства України.
На підставі ч. 1 ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» терористичний акт визначено як злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена ст. 258 КК.
На підставі ч. 3, 4 ст. 3 Кримінального кодексу України (далі за текстом - КК) злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. При цьому застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.
Так за ст. 11 КК злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Відповідно до ст. 18 КК суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
Таким чином з аналізу перелічених положень вбачається, що за ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» особами, якими заподіяно шкоду громадянам терористичним актом, є засуджені особи за відповідний злочин, передбачений законом України про кримінальну відповідальність.
З огляду на викладене, суд зауважує, що, по-перше, на момент виникнення спірних правовідносин, тобто на ІНФОРМАЦІЯ_1 вересня 2014 року, територія с. Лебединське Волноваського району Донецької області не вважалась окупованою Російською Федерацією, а була територією проведення антитерористичної операції, яка досі триває. По-друге, вимоги в порядку регресу державою України про відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терактом, подаватися повинні за ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до засуджених осіб за злочин, передбачений ст. 258 КК України, а не до РФ.
Крім цього суд зазначає, що в міжнародному праві діє принципу суверенної рівності держав, що закріплений у п. 1 ст. 2 Статуту Організації Об'єднаних Націй.
Згідно із ст. 5 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 2 грудня 2004 року Російська Федерація як суверенна держава має імунітет щодо себе і своєї власності від юрисдикції національних судів іншої суверенної держави.
Відповідно до п. 17 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя», керуючись принципом суверенної рівності держав, закріпленим у п. 1 ст. 2 Статуту Організації Об'єднаних Націй, держави є рівними між собою і жодна з них без її згоди не підсудна судам іншої. Згідно із Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, стороною якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представників і консульських установ застосовується судовий імунітет. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93, Україна гарантує додержання положень згаданих конвенцій.
За п. 6 Листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 16 травня 2013 року «Про практику розгляду судами цивільних справ з іноземним елементом» в справах з іноземним елементом щодо приватноправових відносин, одним із учасників яких є іноземні держави, застосовується судовий імунітет.
На підставі ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
При цьому за п. 19 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» відповідно до норм міжнародного права акредитуюча держава може відмовитися від імунітету дипломатичних агентів щодо цивільної або адміністративної юрисдикції, і така відмова має бути чітко висловлена (ст. 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року). У зв'язку із цим суди повинні мати на увазі, що пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно згідно із ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України, оскільки діє принцип абсолютного чи обмеженого судового імунітету.
Виходячи з наведеного обґрунтування, можна дійти висновку, що подання позовів до українських судів в порядку українського цивільного судочинства не створюватиме жодних правових наслідків для РФ з огляду на імунітет РФ від рішень національних українських судів.
Суд також відмічає, що подане клопотання призведе до затягування розгляду даної справи, бо компетентні органи РФ залишають без відповіді запити на залучення своєї держави як третьої особи у аналогічних справах щодо спричинення збитків терактом.
На підставі викладеного вмотивування суд зазначає, що правових підстав для задоволення поданого клопотання представником КМУ про залучення в якості 3-ї особи Російської Федерації на участь у наявній цивільній справі немає, через що воно не підлягає задоволенню.
Керуючись ст. 53 ЦПК, -
У задоволенні клопотання представника Кабінету Міністрів України по справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я та смертю фізичної особи, про залучення до участі у якості 3-ї особи без самостійних вимог, Російської Федерації, з направленням судового доручення та зупиненням провадження - відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання. Заперечення на ухвалу включаються до апеляційної скарги на рішення суду.
Ухвалу складено та підписано 13 травня 2020 року.
Суддя