12 травня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/996/20
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Клочка К.І., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
25 лютого 2020 року ОСОБА_1 (надалі - позивач або ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (надалі - відповідач або в/ч НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, а саме просить:
- визнати протиправною бездіяльності в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2019 роки включно в кількості 56 днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 15 квітня 2019 року;
- зобов'язати в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період 2016, 2017, 2018 та 2019 роки у кількості 56 днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 15 квітня 2019 року;
- зобов'язати в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2019 роки по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування позову позивачем зазначено, що Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” не встановлено припинення виплати за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби. Водночас, у разі невикористання додаткової відпустки протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізоване у спосіб надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін, або у спосіб виплати грошової компенсації відпустки особі.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 18 березня 2020 року у задоволенні клопотання в/ч НОМЕР_1 про розгляд справи в загальному провадженні з повідомленням сторін відмовлено.
20 березня 2020 рок до суду від позивача надійшло уточнення позовних вимог, у яких позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльності в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2019 роки включно в кількості 56 днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 15 квітня 2019 року;
- зобов'язати в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період 2016, 2017, 2018 та 2019 роки у кількості 56 днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 15 квітня 2019 року;
- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 111348,00 грн;
- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 2000,00 грн.
24 березня 2020 року до суду надійшов відзив відповідача на позов, у якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, зазначив про відсутність підстав для нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", адже в особливий період з моменту оголошення мобілізації до закінчення такого періоду припиняється надання військовослужбовцям додаткових відпусток. Крім того, позивач під час проходження військової служби та після звільнення жодного разу не звертався до командування в/ч НОМЕР_1 щодо надання додаткової відпустки чи виплати компенсації за її ненадання. Відповідач зазначає, що військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини, водночас позивач не оскаржував наказ про виключення його зі списків особового складу військової частини при розгляді цієї справи не оскаржував. Відповідач зауважив, що компенсація за невикористану додаткову відпустку к учаснику бойових дій не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення.
01 квітня 2020 року до суду надійшла відповідь позивача на відзив, у якому вказав, що обставини, викладені у відзиві, не спростовують доводи, викладені позивачем у позовній заяві.
Справу розглянуто судом за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до статей 257-258 Кодексу адміністративного судочинства України.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі факти та відповідні до них правовідносини.
ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується копією посвідчення від 05 жовтня 2016 року серія НОМЕР_2 .
Так, відповідно до витягу з наказу в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14 квітня 2016 року №137 оголошено про прийняття на військову службу за контрактом солдата ОСОБА_1 , стрільця другого відділення другого патрульного взводу патрульної роти (ВОС 100915П), призваного 22 листопада 2015 року на строкову військову службу Миргородським ОМВК Полтавської області, з укладанням контракту на три роки з 14 квітня 2016 року по 14 квітня 2019 року. Присвоїти особистий номер Г-025669.
Згідно витягу з наказу в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 15 квітня 2019 року №82 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення старшого солдата ОСОБА_1 (Г-025669), старшого стрільця третього відділення першого патрульного взводу патрульної роти, звільненого відповідно до підпункту “а” пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” з військової служби наказом командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України по особовому складу від 02 квітня 2019 року №11 о/с у запас Збройних Сил України, який під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення особливого стану - до оголошення демобілізації) проходить військову службу за контрактом і строк контракту якого закінчився без права носіння військової форми одягу; на військовий облік направити 15 квітня 2019 року до Миргородського РВК Полтавської області; наказано згідно Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затверджено наказом МВС України від 15 березня 2018 року №200, постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 та додатку 1 до Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 №1153/2008 зі змінами та доповненнями та розпорядження ГУНГ України від 08 січня 2019 року №Р-1, виплатити надбавку за особливості проходження служби в розмірі 50% від посадового окладу з урахуванням окладу за військове звання та надбавку за вислугу років, виплатити премію за березень та 15 днів квітня 2019 року у розмірі 130% від посадового окладу; виплатити грошову компенсацію за невикористані 7 календарних днів щорічної основної відпустки за 2019 рік; вислуга років станом на 15 квітня 2019 року становить у календарному обчисленні 3 роки 4 місяці 23 дні, у пільговому обчисленні - немає; наказано зарахувати на пільгових умовах вислугу років для призначення пенсії (один місяць служби за три місяці) старшому солдату ОСОБА_1 , який брав участь в антитерористичній операції або забезпеченні її проведення: з 12 липня 2016 року по 13 вересня 2016 року, з 06 квітня 2017 року по 08 червня 2017 року, з 07 серпня 2017 року по 06 жовтня 2017 року, з 07 листопада 2018 року 08 лютого 2019 року м. Маріуполь Донецької області та м. Вугледар Донецької області; зарахований на посаду стрільця другого відділення другого стрілецького взводу стрілецької роти (резервної) військової частини НОМЕР_1 за контрактом строком на три роки з 15 квітня 2019 року. Підстава: припис від 15 квітня 2019 року №9, наказ командира в/ч НОМЕР_1 НГУ від 02 квітня 2019 №11 о/с.
22 січня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до командира в/ч НОМЕР_1 полковника ОСОБА_2 із завою, у якій просив виплатити грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки за 2016, 2017, 2018, 2019 роки, передбаченої статті 16-2 Закону України “Про відпустки”, статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, пункту 14 статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, а також для осіб, які проходять службу в Національній гвардії України - пункту 5 розділу ХХХІ Наказу Міністерства внутрішніх України від 15 березня 2018 року №200 “Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам”. ОСОБА_1 просив при наданні відповіді врахувати рішення Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі №620/4218/18.
07 лютого 2020 року за вих. №6/52/32-132 в/ч НОМЕР_1 надано відповідь позивачу, у якій повідомлено, що порядок, умови, розміри виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Національної гвардії України та грошової компенсації здійснюється у відповідності до наказу МВС України від 15 березня 2018 року №200 “Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам”. Суттєвими відмінностями від питань, викладеним у рішенні Верховного Суду у складі колегії судів Касаційного адміністративного суду від 16 травня 2019 року у зразковій справі №620/4218/18 за позовом особи до військової частини НОМЕР_3 що стосується виплати грошової компенсації за невикористану основну і додаткову відпустку є різне нормативно-правове регулювання з даного питання (дане рішення стосується виплати грошової компенсації у повному обсязі за усі роки лише військовослужбовцям Збройних Сил України, а не військовослужбовцям Національної гвардії України чи будь-яких інших військових формувань. Правові акти по виплаті коштів різні.) В національній гвардії України механізм врегулювання питання виплати компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки, передбаченої статтею 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” особам, звільненим з військової служби, які до виключення їх зі списків особового складу не подави в установленому прядку рапорт на виплату компенсації, на сьогодні відсутній.
Отже, позивачу було відмовлено у виплаті грошової компенсації.
Позивач не погоджуючись з бездіяльністю відповідач, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Предмет дослідження у даній справі становлять правові підстави для виплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захсту”.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей відповідно до Конституції України визначає Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі (надалі - Закон).
Відповідно до частини першої, абзацу 3 частини чотирнадцятої статті 10-1 вказаного Закону військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до статті 5 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Згідно з пунктом 12 статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, учасникам бойових дій надаються такі пільги, зокрема, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Стаття 4 Закону України “Про відпустки” передбачає у тому числі інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону України №504/96-ВР, учасникам бойових дій, статус яких визначений Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки”. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Абзацом 3 пункту 14 статті 10-1 Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки.
Як вбачається з пунктом 17 статті 10-1 Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток (...), припиняється.
Визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України від 21 жовтня 1993 року №3543-XII “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” та від 06 грудня 1991 року №1932-XII “Про оборону України” (надалі - Закони №3543-XII та №1932-XII відповідно).
Згідно зі статтею 1 Закону №1932-XII особливий період настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток.
Однак Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не передбачене припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової відпустки, право на яку військовослужбовець - учасник бойових дій набув за період проходження ним військової служби. Водночас, у разі невикористання додаткової відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, особа не втрачає саме право на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізоване у один із таких способів:
1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін;
2) грошова компенсація відпустки.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо.
Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року №3551-XII “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року №2011-ХІІ “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року №504/96-ВР “Про відпустки”.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, а також за невикористані дні додаткової відпустки.
Відтак, норми Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуте під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Такий правовий висновок викладений у зразковому рішенні Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі №620/4218/18, яке залишене в силі постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року.
Аналогічні висновки були також викладені Великою Палатою Верховного суду в постанові від 21 серпня 2019 року по справі №620/4218/18.
За таких обставин суд дійшов висновку, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", з 2016 року по 2019 рік (по день звільнення), що не спростовується самим відповідачем.
Суд зазначає, що припинення відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке може бути реалізоване в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Відтак, на переконання суду, позивач має право на виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, оскільки в період з 2016 року по 2019 рік така відпустка йому не надавалась та при звільненні компенсація не виплачена.
У зв'язку із чим, вимоги позову щодо визнання протиправною бездіяльності в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2019 роки включно в кількості 56 днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 15 квітня 2019 року та зобов'язання в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період 2016, 2017, 2018 та 2019 роки у кількості 56 днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 15 квітня 2019 року, суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Надаючи правову оцінку позовним вимогам про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 111348,00 грн, суд виходить з наступного.
Законом України " Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Постановою Кабінету Міністрів України від 07 червня 2018 року №260 “Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам” врегульовані питання щодо порядку розрахунків при звільненні зі служби але не врегульовано питання щодо відповідальності в разі порушення строків здійснення виплат при звільненні зі служби.
Разом з тим, суд зазначає, що у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі підлягають застосуванню норми трудового законодавства.
Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 17 лютого 2015 року в справі № 21-8а15.
Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
За змістом статті 117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
У рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 в справі щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, установлено, що за статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Також у вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
В даному випадку день звільнення позивача - 15 квітня 2019 року, належна останньому сума грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки при звільненні не виплачена.
Отже, відповідачем допущено порушення строку розрахунку з позивачем при звільненні, що є підставою для виплати позивачеві середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Здійснення розрахунків середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку визначено в Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100. Так, абзацом третім пункту 2 Порядку встановлено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана дана виплата.
Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.
Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Таким чином, відповідачем має бути нараховано та виплачено позивачеві середній заробіток за весь час затримки виходячи з розміру середньоденного грошового забезпечення позивача за останні 2 місяці служби, які передували дню звільнення, шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на час затримки проведення розрахунку 216 робочих днів (з 16 квітня 2019 року по 12 травня 2020 року).
Відповідно до частин першої та другої статті 6 Кодекс адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Право на виплати зі сфери соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі “Міллер проти Австрії”, де Суд встановив принцип, згідно з яким обов'язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і у рішенні “Гайгузус проти Австрії” від 16 вересня 1996 року, якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності.
Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах “Беєлер проти Італії” [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, “Онер'їлдіз проти Туреччини” [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, “Megadat.com S.r.l. проти Молдови” (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і “Москаль проти Польщі” (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах “Лелас проти Хорватії” (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і “Тошкуце та інші проти Румунії” (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі “Дорани проти Ірландії” Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття “ефективний засіб” передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Салах Шейх проти Нідерландів”, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи “Каіч та інші проти Хорватії” (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статті 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову у обраний позивачем спосіб захисту.
Таке рішення на переконання суду свідчитиме про дотримання судом основних принципів здійснення судочинства.
При цьому, суд виходить з положень, закріплених в п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень, де вказано, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно з частинами першою-третьою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо.
Щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань в/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Частинами першою-п'ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обумовлено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Загальний порядок розподілу судових витрат урегульовано статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України, частинами першою якої встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до частини сьомої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Відповідно до статті 30 цього Закону, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом.
Водночас, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача, має бути встановлено, що позов позивача підлягає задоволенню, а також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а їх розмір є розумний та виправданий, що передбачено у статті 30 Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Приписи частини дев'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України містять критерії розподілу судових витрат, які суд повинен врахувати при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат.
Так, пунктами 1,2,4 частини дев'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін; стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Отже, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі East/West Alliance Limited проти України, заява №19336/04, п. 269).
З наданих доказів слідує, що 21 лютого 2020 року між позивачем (клієнт) та ОСОБА_3 (адвокат) укладено договір про надання правничої допомоги. На виконання умов договору про надання правничої допомоги складено акт приймання-передачі від 24 лютого 2020 року та позивачем сплачено суму послуг професійної правової допомоги в сумі 2000,00 грн, що підтверджується квитанцією №4 від 10 березня 2020 року.
Судом з довідки-розрахунку оплати правничої допомоги адвоката встановлено, що до вартості наданих адвокатом послуг входило надання послуг на суму 2000,00 грн.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Зважаючи на вищевикладене, та беручи до уваги розмір витрат на оплату адвоката та його співмірність зі складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), часом, витраченим адвокатом на їх виконання (надання), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, а також співмірністю з ціною позову, суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань в/ч НОМЕР_4 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у сумі 2000 грн.
Розподіл судових витрат у відповідності до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду даної справи не здійснюється, оскільки позивач у відповідності пункту 13 частини першої статті 5 Закону України “Про судовий збір” від сплати судового збору звільнений.
Керуючись статтями 6, 9, 72-77, 90, 139, 246-247, 249, 255, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2019 роки включно у кількості 56 днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 15 квітня 2019 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2019 роки у кількості 56 днів, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 15 квітня 2019 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16 квітня 2019 року по 12 травня 2020 року включно.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00 грн (дві тисячі гривень).
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається до Другого апеляційного адміністративного суду через Полтавський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів після складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
За змістом пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України, у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 №540-ІХ, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строк, визначений статтею 295 цього Кодексу, продовжується на строк дії такого карантину.
Суддя К.І. Клочко