ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
07 травня 2020 року Справа № 906/904/19
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Петухов М.Г. , суддя Бучинська Г.Б.
при секретарі судового засідання Першко А.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Патутинської Ванди Степанівни на рішення Господарського суду Житомирської області у справі №906/904/19 від 08 січня 2020 року (суддя - Давидюк В.К.)
час та місце ухвалення: 8 січня 2020 року; м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65; вступна і резолютивна частина проголошена о 12:27 год; повний текст рішення складено 11 січня 2020 року
за позовом Акціонерного товариства "Універсал Банк"
до Фізичної особи-підприємця Патутинської Ванди Степанівни
про стягнення 228 893 грн 37 коп..
за участю представників сторін:
від Позивача - не з'явився;
від Відповідача - не з'явився.
Акціонерне товариство «Універсал банк» (надалі - Позивач) звернулося в Господарський суд Житомирської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Патутинської Ванди Степанівни (надалі - Відповідач) про стягнення заборгованості за договором оренди в розмірі 144000 грн 04 коп., трьох відсотків річних в розмірі 1023 грн 00 коп., та 11 782 грн 36 коп. пені за прострочення сплати орендних платежів.
Позовні вимоги вмотивовані тим, що рішенням Господарського суду Житомирської області від 14 березня 2019 року в справі №906/1027/18 встановлено, що договір оренди від 1 липня 2016 року продовжив свою дію на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені вказаним договором, тобто строк оренди продовжено до 30 червня 2019 року, оскільки орендар продовжує користуватися орендованим приміщенням.
21 травня 2019 року Позивач надіслав для Відповідача вимогу про необхідність звільнення приміщення після закінчення строку дії договору з рахунком-фактурою на суму 132000 грн та акти прийому-передавання послуг з оренди за період із липня місяця 2018 по травень місяць 2019 року. Невиконання Відповідачем своїх зобов'язань по Договору щодо сплати орендної плати та поверненні орендованого майна стало підставою для звернення з даним позовом до суду про стягнення заборгованість з орендної плати, починаючи з липня 2018 року по червень 2019 року в сумі 144000 грн, а також нарахування, здійснені відповідно до статті 549, 625, частини 2 статті 785 ЦК України.
Заявою від 26 вересня 2019 року Позивач збільшив свої позовні вимоги та просив стягнути з Відповідача 144000 грн заборгованості зі сплати орендних платежів, 15538 грн 19 коп. пені, 1355 грн 18 коп. 3% річних та 68000 грн неустойки за прострочення повернення приміщення з оренди.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 8 січня 2020 року (з урахуванням заяви від 26 вересня 2010 року про збільшення позовних вимог) позов задоволено частково. Стягнуто з Відповідача на користь Позивача: 144000 грн основного боргу; 15465 грн 86 коп. пені; 1355 грн 18 коп 3% річних; 68000 грн неустойки. В задоволенні позову в частині стягнення 72 грн 33 коп. пені відмовлено.
Також даним судовим рішенням покладено на Відповідача витрати по сплаті судового збору в розмірі 3432 грн 32 коп..
Приймаючи дане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що представник Відповідача в судових засіданнях підтвердив наявність заборгованості за договором оренди приміщення від 1 липня 2016 року, а тому враховуючи відсутність доказів сплати за орендовані нежитлові приміщення, суд задоволив вимогу про стягнення з Відповідача 144000 грн боргу по орендній платі.
Що ж до пені, то здійснивши свій розрахунок пені, місцевий господарський суд зазначив, що загальний розмір пені, який підлягає задоволенню, становить 15465 грн 86 коп., у зв'язку з чим в стягненні 72 грн 33 коп. пені відмовлено за безпідставністю.
Окрім того, місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні було зазначено, що неустойка, стягнення якої передбачено частиною 2 статті 785 ЦК України є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і для притягнення наймача, який порушив зобов'язання, до такої відповідальності необхідна наявність його вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України.
Аналізуючи матеріали справи, місцевий господарський суд прийшов висновку, що оскільки Відповідачем орендоване майно за актом приймання-передачі не було повернуто, а наведені Відповідачем доводи не засвідчують вжиття всіх залежних від боржника заходів щодо належного виконання зобов'язання стосовно повернення орендованого майна, то правомірним є нарахування Позивачем неустойки у розмірі подвійної орендної плати за користування орендованим майном за час прострочення його повернення.
Також, місцевий господарський суд зазначив, що розглядаючи клопотання Відповідача про розстрочення сплати стягнутої по рішенню суми, вбачається, що при математичному підрахунку визначених сум загальний розмір становить 159447 грн 60 коп, але сума заборгованості, пені та 3% річних - 160821 грн 04 коп (144000 + 15465,86 +1355,18). Отже, 1373 грн 44 коп не включені в графік погашення заборгованості.
Окрім того, суд першої інстанції наголосив, що вирішуючи питання про розстрочення заявлених сум, суд враховує положення частини 4 статті 331 ГПК України, однак представник Відповідача не надав належних доказів, що підтверджують обставини, які істотно ускладнюють стягнення всієї суми заборгованості.
Що ж стосується зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки, то місцевий господарський суд зауважив, що зменшення розміру неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд оцінює надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Не погоджуючись з винесеним судом першої інстанції рішенням, Відповідач подав апеляційну скаргу (а.с. 141-150), в якій з підстав, вказаних у даній скарзі, просить скасувати рішення Господарського суду Житомирської області в частині стягнення неустойки в сумі 68000 грн та відмови у задоволенні заяви про розстрочку виконання рішення суду та прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог щодо стягнення 68000 грн неустойки та розстрочити виконання рішення суду рівними частинами.
Зокрема, мотивуючи апеляційну скаргу, Відповідач звертає увагу апеляційного господарського суду на те, що у липні Позивач фактично припинив доступ до приміщення, акт повернення приміщення сторони не підписували. Також, апелянт зазначив, що згідно з нормами чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини припинення договору не дорівнює закінченню строку дії договору, а стаття 785 Цивільного кодексу України передбачає саме припинення договору найму, коли наймач негайно зобов'язаний повернути річ у стані в якому вона була одержана з урахуванням нормального зносу. Разом з тим, на переконання апелянта, саме до випадків передбачених положеннями Цивільного кодексу України, що регулюють припинення договору, а також до випадків встановлених статтями 31, 32 Закону України «Про оренду землі» і застосовуються положення частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України стосовно права вимагати сплати спеціальної неустойки на користь наймодавця. До всіх інших випадків, як-то закінчення строку дії договору найму зазначена норма матеріального права бути застосована не може, оскільки на переконання Відповідача у ній йде мова про припинення договору найму.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 11 лютого 2020 року (а.с. 160), з підстав, висвітлених в ній, було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача. Запропоновано Позивачу в строк протягом 5 днів з дня вручення даної ухвали надати до відділу канцелярії та документообігу суду відзив на апеляційну скаргу з доказами його надсилання Відповідачу.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 28 лютого 2020 року було призначено справу №906/904/19 до розгляду на 2 квітня 2020 року об 15:00 год..
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 2 квітня 2020 року з підстав, вказаних у даній заяві, розгляд апеляційної скарги було відкладено на 7 травня 2020 року об 14:00 год..
Водночас, Позивач не скористався правом подати відзив на апеляційну скаргу Відповідача, що відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Представники Позивача та Відповідача в судове засідання від 7 травня 2020 року не з'явилися.
Водночас, з рекомендованих повідомленнь про вручення поштового відправлення вбачається, що ухвала суду була вручена Позивачу 6 квітня 2020 року, а Відповідачу 7 квітня 2020 року (а.с. 188-189).
Разом з тим, суд констатує, що ухвалою суду від 2 квітня 2020 року, сторони повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи (в розумінні частини 2 статті 120 ГПК України) та не викликалися (в розумінні частини 1 статті 120 ГПК України).
В той же час, суд констатує, що відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (СOVID-19)", розділу Х "Прикінцеві положення" доповнено пунктом 4 такого змісту: під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СOVID-19), строки, визначені статтями 46, 157, 195, 229, 256, 260, 288, 295, 306, 321, 341, 346, 349, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, апеляційного оскарження, залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги, подання заяви про скасування судового наказу, розгляду справи по суті, строки, на які зупиняється провадження, подання заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, звернення зі скаргою, оскарження рішення третейського суду, судового розгляду справи, касаційного оскарження, подання відзиву продовжуються на строк дії такого карантину.
Водночас, змінивши процесуальні строки передбачені ГПК України у вищевказаному Законі, законодавець не зазначив у переліку статей на які поширюється Закон статтю 273 ГПК України (строк розгляду апеляційної скарги).
Відтак суд констатує, що на даний момент даний строк (на відміну від інших, в тому числі щодо часу можливості надання відзиву) не є продовженим.
В той же час, в судове засідання від 7 травня 2020 року представники Позивача та Відповідача повторно не з'явилися, будь-яких клопотань про відкладення розгляду справи не подавали.
Відповідно до частини 3 пункту 2 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
З огляду на все вищезазначене, колегія апеляційного господарського суду вбачає за можливе розглядати дану апеляційну скаргу без участі представників Позивача та Відповідача за наявними в матеріалах справи доказами.
При цьому, суд констатує, що в матеріалах справи міститься апеляційна скарга Відповідача в якій висвітлена його позиція з приводу рішення суду та позовної заяви.
Разом з тим, суд констатує, що відкладення розгляду апеляційної скарги, визначене статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, що по суті є неприпустимим з огляду на те, що це суперечить одному із завдань господарського судочинства, визначених частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (своєчасне вирішення судом спорів). При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що в силу дії частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншим міркуваннями в судовому процесі.
Дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а оскаржуване рішення слід залишити без змін.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що 1 липня 2016 року між Позивачем та Відповідачем було укладено договір оренди приміщення, з додатками (надалі - Договір; а.с. 23-32).
За умовами пункту 1.1 Договору, Позивач передав, а Відповідач прийняв в оренду на строк, який зазначений у пункті 2.1 цього Договору нежитлові приміщення підвального поверху №75-1 площею 12,30 кв.м., №75-2 площею 23,40 кв.м., №75-3 площею 15,00 кв.м., №75-4 площею 16,70 кв.м., №75-5 площею 46,80 кв.м., №75-6 площею 64,20 кв.м., №75-7 площею 2,10 кв.м., №75-8 площею 2,60 кв.м., №75-9 площею 8,40 кв.м., №75-10 площею 25,20 кв.м., №75-11 площею 18,20 кв.м., №75-12 площею 13,10 кв.м., №75-13 площею 2,1 кв.м., загальною площею 250,10 кв.м., що знаходиться за адресою м. Житомир, вул. Черняховського, 1/3 (надалі - "об'єкт оренди").
Відповідно до пункту 2.1 Договору, строк оренди розпочинається від дати підписання сторонами акта приймання-передачі об'єкта оренди, оформленим за формою, зазначеною у додатку №2 до цього Договору (надалі - "дата початку") та закінчується 30 червня 2017 року (надалі - "строк оренди"). Строк оренди за цим Договором є строком дії цього Договору.
У пункті 3.2 Договору сторони обумовили, що розмір щомісячної орендної плати за повний календарний місяць, починаючи з дати початку становить 3 000 (три тисячі) гривень 00 копійок, вт. ч. ПДВ, у розмірі 500 (п'ятсот) гривень 00 копійок.
Орендар сплачує орендну плату, передбачену пунктом 3.2 Договору, не пізніше, ніж протягом 5 (п'яти) робочих днів поточного календарного місяця строку оренди, за який здійснюється оплата, на підставі рахунку-фактури Позивача; орендна плата за повний місяць оренди сплачується пропорційно до кількості днів відповідного неповного календарного місяця строку оренди, якщо інший розмір орендної плати не встановлений цим Договором.
Підпунктом 6.1.6 Договору визначено, що Відповідач зобов'язався по закінченню строку оренди або при достроковому припиненні (розірванні) цього Договору в строки, обумовлені цим Договором, повернути Позивачу об'єкт оренди у належному стані, не гіршому, ніж на дату отримання його від Позивача, з урахуванням нормального зносу.
У відповідності до пункту 8.2 цей Договір припиняє свою дію за наявності хоча б однієї з наступних обставин, зокрема, закінчення строку оренди та небажання Позивача скористатися своїм правом на продовження використання Об'єкта оренди, як зазначено у пункті 6.2.2 цього Договору.
Додатками №2, №3 до Договору оформлено акт приймання-передачі приміщення та акт приймання-передачі (повернення) приміщень, які підписані сторонами та містять напис "прикладається як зразок" (а.с. 31-32).
Додатковим договором №1 до Договору, сторони продовжили строк дії Договору оренди до 30 червня 2018 року включно, а також встановили, що з 1 липня 2017 року щомісячний розмір орендної плати становитиме 12000 грн (а.с. 33).
Разом з тим апеляційний господарський суд наголошує на тому, що Рішенням Господарського суду Житомирської області від 14 березня 2019 року в справі №906/1027/18 встановлено, що: «Договір продовжив свою дію на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені вказаним договором, тобто строк оренди продовжено до 30 червня 2019 року, оскільки орендар продовжує користуватися орендованим приміщенням.»
Згідно з частиною 4 статті 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
З матеріалів справи вбачається, що 21 травня 2019 року Позивач надіслав Відповідачу вимогу про необхідність звільнення приміщення після закінчення строку дії Договору з рахунком-фактурою на суму 132000 грн та акти прийому-передавання послуг з оренди за період з липня 2018 року по травень 2019 року (а.с. 50-52).
На час вирішення спору в суді першої інстанції матеріали справи не містили доказів повернення орендованого майна Відповідачем Позивачу.
Предметом спору по даній справі (з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 26 вересня 2019 року), є стягнення заборгованості з орендної плати, починаючи з липня 2018 року по червень 2019 року в сумі 144000 грн, а також 15538 грн 19 коп. пені, 1355 грн 18 коп. 3% річних та 68000 грн неустойки за прострочення повернення приміщення з оренди.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
В силу дії статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Згідно з частиною першою статті 762 Цивільного кодексу України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Аналогічні положення містить частина перша статті 283 Господарського кодексу України.
Частиною третьою статті 285 Господарського кодексу України передбачено, що орендар зобов'язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, та своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.
В силу дії статті 627 Цивільного кодексу України: відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно частини першої статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Як встановлено статтею 526 Цивільного кодексу України, статтею 193 Господарського кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
З матеріалів справи слідує, що Відповідач не здійснював сплату орендних платежів протягом року, що й стало підставою для звернення Позивача з позовом про стягнення заборгованості по орендним платежами.
В той же час Відповідач підтвердив наявність заборгованості за Договором станом на 30 червня 2019 року та не заперечує проти її стягнення.
Враховуючи відсутність доказів сплати за орендовані нежитлові приміщення, колегія суддів вважає підставним задоволення вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 144000 грн боргу зі сплати орендної плати.
Дане рішення й було прийняте місцевим господарським судом.
В той же час Відповідач не оскаржує судове рішення в цій частині.
З огляду на вищевказане суд апеляційної інстанції залишає без змін судове рішення в цій частині.
Також Позивач просив стягнути з Відповідача 15 538 грн 19 коп. пені.
Відповідно до частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Як передбачено статтею 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Згідно з приписів статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
У пункті 9.2 Договору зазначено, що у випадку прострочення своїх грошових зобов'язань, передбачених Договором, Відповідач сплачує на користь Позивача пеню в розмірі 2% від суми прострочення за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової НБУ, що діяла у період прострочення.
Згідно з поданим Позивачем розрахунком (а.с. 71), пеня нарахована на суму 132000 грн за період з 1 червня 2019 року по 25 вересня 2019 року обраховане в розмірі 14559 грн 78 коп., а також на суму 12000 грн за період з 1 липня 2019 року по 25 вересня 2019 року обраховане в розмірі 978 грн 41 коп..
Водночас, згідно розрахунку, проведеного за допомогою калькулятора системи «ЛІГА Закон» на суму 132000 грн за період з 1 червня 2019 року по 25 вересня 2019 року, пеня становить 14487 грн 45 коп:
· 132000 (сума боргу) х 48 днів (з 1 червня 2019 року по 18 липня 2019 року) х 35 % (подвійна ставка НБУ -17,5 %)/365 днів х 100 % = 6075 грн 61 коп.;
· 132000 (сума боргу) х 49 днів (з 19 липня 2019 року по 5 вересня 2019 року) х 34 % (подвійна ставка НБУ -17 %)/365 днів х 100 % = 6024 грн 99 коп.;
· 132000 (сума боргу) х 20 днів (з 6 вересня 2019 року по 25 вересня 2019 року) х 33 % (подвійна ставка НБУ -16,5 %) /365 днів х 100 % = 2386 грн 85 коп..
Пеня на суму 12000 грн за період з 1 липня 2019 року по 25 вересня 2019 в розмірі 978 грн 41 коп. обчислена вірно.
Відтак, колегія суддів вважає обгрунтованим задоволення позову в частині стягнення пені в сумі 15465 грн 86 коп. та відмови в позові щодо стягнення пені в розмірі 72 грн. 33 коп.
Дане рішення й було прийняте місцевим господарським судом.
В той же час Відповідач не оскаржує судове рішення в цій частині.
З огляду на вищевказане суд апеляційної інстанції залишає без змін судове рішення в цій частині.
Що ж до вимоги Позивача про стягнення річних в сумі 1355 грн 18 коп., то колегія суду констатує наступне.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо розмір процентів не встановлений договором або законом.
Сплата трьох процентів річних не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Дослідивши нарахування 3 % річних у сумі 1355 грн 18 коп., колегія суддів вважає його обгрунтованим та вірним, а тому вважає підставною та обгрунтованою позовну вимогу в частині стягнення річних в сумі 1355 грн 18 коп..
Дане рішення й було прийняте місцевим господарським судом.
В той же час Відповідач не оскаржує судове рішення в цій частині.
З огляду на вищевказане суд апеляційної інстанції залишає без змін судове рішення і в цій частині.
Що ж стосується позовних вимог про стягнення неустойки в сумі 68 000 грн за період з 1 липня 2019 року по 25 вересня 2019 року, то колегія суддів зазначає наступне.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази в сукупності з вищенаведеною нормативно-правовою базою законодавства України, колегія суду констатує, що на час розгляду справи в суді першої інстанції та в суді апеляційної інстанції матеріали справи не містять доказів повернення об'єкта оренди.
Відповідач в своїй апеляційній скарзі зазначає про те, що судом першої інстанції неправомірно застосовано до даних правовідносин приписи статті 785 Цивільного кодексу України, з огляду на те, що її застосування можливе лише у разі припинення дії Договору, яке передбачене статтею 781 Цивільного кодексу України, що в свою чергу привело до неправомірного стягнення неустойки в розмірі 68000 грн.
Колегія суддів констатує, що статтею 785 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Стаття 781 Цивільного кодексу України визначає, що: договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи - наймача, якщо інше не встановлено договором або законом; договір найму припиняється у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем.
Із системного аналізу діючих норм законодавства щодо орендних відносин, в контексті стягнення неустойки у розмірі подвійної плати, саме з підстав своєчасного неповернення речі вбачається, що таке стягнення передбачає частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, в той же час частиною другою даної статті передбачено наслідки припинення договору найму.
Окрім того, колегія суддів акцентує увагу, що стаття 781 Цивільного кодексу України передбачає спеціальні підстави для припинення договору найму. До них відносяться: смерть фізичної особи-наймача (зазначене положення є диспозитивним та може бути змінене договором або законом, сторони договору найму можуть передбачити, що в разі смерті фізичної особи - наймача договір найму зберігає свою силу, а права та обов'язки наймача переходять до спадкоємців померлого); ліквідація юридичної особи - наймача або наймодавця (в даному випадку мова йдеться про ліквідацію юридичної особи без правонаступництва (за рішенням засновників, в процедурі банкрутства тощо)) - це правило кореспондується з положенням статті 609 Цивільного кодексу України.
Крім того, колегія суддів констатує, що безпідставним є звуження підстав припинення договірних правовідносин лише до двох підстав та однієї норми права, адже зважаючи на таку позицію Відповідача припинення даного Договору буде можливе лише у разі ліквідації Позивача або Відповідача, залишаючи поза увагою таку істотну умову договору як строк його дії та інші норми матеріального права, котрі регулюють зобов'язальні відносини.
Колегія суду констатує, що договір найму припиняється і на загальних підставах, передбачених Главою 50 Цивільного кодексу України (виконання, неможливість виконання, збіг боржника та кредитора в одній особі тощо).
В той же час, колегія суду звертає увагу на наступні положеннях укладеного між Позивачем та Відповідачем Договору.
Пунктом 2.1 Договору передбачено, що: строк оренди за цим Договором розпочинається від дати підписання Сторонами Акту приймання-передачі об'єкта оренди оформленого за формою, зазначеною у Додатку №2 до цього Договору та закінчується 30 червня 2017 року; строк оренди за цим Договором є строком дії цього Договору.
Підпунктом 6.1.3 Договору визначено, що Відповідач зобов'язався звільнити від свого майна та передати об'єкт оренди Позивачу по закінченню цього Договору в тому числі у випадку його дострокового розірвання (припинення), згідно умов цього Договору.
Між тим, підпунктом 6.1.6 Договору передбачено, що по закінченню Строку оренди або достроковому припиненню (розірванні) цього Договору в строки, обумовлені цим Договором, повернути Позивачу об'єкт оренди у належному стані, не гіршому, ніж на дату отримання його від Позивача, з урахуванням нормального зносу.
В той же час Розділ 8 даного Договору «Припинення дії Договору» передбачає підстави його припинення, зокрема пункт 8.2 Договору визначає, що цей Договір припиняє свою дію за наявності хоча б однієї з наступних обставин: закінчення строку оренди та небажання Відповідача скористатися своїм правом на продовження використання об'єкта оренди, як зазначено у підпункті 6.2.2 цього Договору; наявності письмової згоди сторін; ліквідації Відповідача; за наявності інших обставин, передбачених чинним законодавством України.
Відповідно колегія суддів констатує, що даний Договір припинив свою дію з огляду на підпункт 8.2.1 Договору, а саме закінчення строку оренди.
При цьому, як Позивач так і Відповідач підписали умови даного Договору без будь-яких зауважень чи застережень.
Відповідно зважаючи на підпункти 6.1.3 та 6.1.6 Договору та небажання Позивача продовжувати дію Договору (про що було зазначено у вимозі від 21 травня 2019 року за №9916) з огляду на закінчення строку дії Договору , Відповідач у відповідності до пункту 8.3 Договору мав би повернути орендоване майно в дату зазначену Позивачем у описаній вище вимозі.
В той же час, колегія суддів зауважує, що аналіз приписів частин 1-3, 6 статті 283 Господарського кодексу України, дозволяє дійти висновку, що орендні правовідносини, які виникають між суб'єктами господарювання, опосередковуються укладенням договору оренди, за яким одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендодавцю) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності; об'єктом оренди може бути індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
Отже, підприємницька діяльність у вигляді надання індивідуально визначеного майна в оренду іншим суб'єктам господарювання для використання його у господарській діяльності передбачає ризики, що можуть бути пов'язані з використанням (експлуатацією) об'єкта оренди, обслуговуванням, його монтажем (демонтажем) тощо.
Відтак, при укладенні договору оренди майна, призначеного для використання у господарській діяльності, орендар та орендодавець, керуючись принципом свободи договору згідно із статтею 627 ЦК України, можуть передбачити умови щодо особливостей передання об'єкта оренди від орендодавця до орендаря, експлуатації (використання) орендованого майна у процесі здійснення господарської діяльності орендарем, а також умови щодо повернення об'єкта оренди орендодавцю після спливу строку дії договору оренди.
За змістом частини 6 статті 283 та частини 4 статті 291 Господарського кодексу України вбачається, що до відносин оренди між суб'єктами господарювання застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.
Аналіз частини 1 статті 759 та частини 1 статті 785 Цивільного кодексу України дозволяє дійти висновку, що договір найму (оренди) зумовлює право наймача (орендаря) користуватися орендованим майном впродовж строку дії договору із сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору оренди; припинення договору найму зумовлює обов'язок наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
В той же час колегія суддів констатує, що невиконання наймачем обов'язку щодо поверненні речі зумовлює право наймодавця на застосування до наймача особливого виду майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, який полягає у сплаті наймачем, який прострочив виконання обов'язку щодо повернення речі, неустойки у вигляді подвійної плати за користування річчю за час прострочення відповідно саме до частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України.
Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.
При здійсненні оцінки правомірності заявлених вимог про стягнення неустойки в порядку частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України обов'язковим для суду є врахування обставин невиконання орендарем зобов'язання щодо неповернення майна в контексті його добросовісної поведінки як контрагента за договором оренди та її впливу на обставини неповернення майна орендодавцеві зі спливом строку дії орендних правовідносин.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 24 жовтня 2019 року в справі №904/3315/18.
Колегія суддів зазначає, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, що зумовлює вимогу щодо сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків та здійсненні своїх суб'єктивних прав. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
При наданні оцінки діям орендаря щодо повернення об'єкта оренди по закінченню орендних правовідносин з орендодавцем, вбачається з доказів, долучених до матеріалів справи, що Відповідач не повернув Позивачу орендоване майно у встановлений пунктом 8.3 Договору оренди строк.
В той же час в даній справі необхідно дослідити чи є факт неповернення Відповідачем орендованого майна Позивачу наслідком його недобросовісної поведінки як контрагента Позивача, чи вчинялись Відповідачем дії, спрямовані на свідоме уникнення повернення майна орендодавцю та чи порушив Відповідач внаслідок неповернення спірного майна право Позивача на мирне володіння належним йому майном в розумінні пункту 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та його права як власника майна.
При розгляді позовних вимог Позивача про стягнення неустойки колегія суддів враховує те, що право Позивача вимагати оплату неустойки відповідно до частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України та обов'язок Позивача сплачувати таку неустойку зберігається до моменту повернення наймачем наймодавцю орендованого майна. Винятком з такого правила можуть бути, зокрема, підтверджені належними доказами неправомірні дії (бездіяльність) наймодавця, спрямовані на ухилення від обов'язку прийняти орендоване майно та оформити повернення наймачем орендованого майна.
Даний правовий висновок зроблено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 у справі №910/9328/17 та постанові від 28 серпня 2018 року в справі №913/155/17.
За змістом статей 610, 611, 612 Цивільного кодексу України вбачається, що невиконання зобов'язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов'язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, встановлених договором або законом, зокрема, неустойки згідно з частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України.
Законодавцем у частині 1 статті 614 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов'язання, відповідно до вимог статті 614 ЦК України. Тобто необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов'язку не виконав.
Відповідного правового висновку дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у постанові 11 квітня 2018 року в справі №914/4238/15, постанові 24 квітня 2018 року у справі №910/14032/17 та у постанові 9 вересня 2019 року в справі №910/16362/18.
До предмета доказування щодо стягнення неустойки в порядку частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди, входять: обставини невжиття орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисне ухилення орендаря від обов'язку щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди; утримання орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджання орендарем в доступі орендодавця до належного йому об'єкта оренди; відсутності з боку орендодавця бездіяльності та невчинення ним дій, спрямованих на ухилення від обов'язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна.
Обставини вчинення орендарем дій з повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об'єкта оренди виключають можливість застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України.
Аналогічну правову позицію викладено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 8 травня 2018 року у справі №910/1806/17.
Суд апеляційної інстанції констатує, що в матеріалах справи наявна копія вимоги Позивача від 21 травня 2019 року за №9916 про закінчення строку дії Договору та про необхідність повернення приміщення 30 червня 2019 року у порядку передбаченим Договором (а.с. 50).
В той же час, матеріали даної справи не містять доказів щодо вчинення Відповідачем будь-яких дій щодо повернення орендованого майна та дій Позивача спрямованих на ухилення від прийняття об'єкта оренди, що вказує на відсутність вини Позивача в неповерненні майна та приводить колегію суду до висновку про наявність вини Відповідача з цього приводу (з огляду на недоведеність Відповідачем належними та допустимими доказами іншого).
Що ж стосується доводів апеляційної скарги Відповідача в частині того, що в липні 2019 року Позивач фактично припинив доступ Відповідача до орендованого приміщення шляхом встановлення металевих вхідних дверей та підключення приміщення до централізованої сигналізації (а.с. 143), то колегія суддів зауважує, що такі доводи не заслуговують на увагу, з огляду на відсутність будь-яких належних доказів на підтвердження описаного (з огляду на що, колегія суддів не може оцінити такі дії Позивача як навмисне ухилення щодо повернення орендованого майна). При цьому, апеляційний господарський суд акцентує увагу на відсутності акту приймання-передачі орендованого майна.
Зважаючи на усе вищеописане в даній судовій постанові колегія суддів констатує, що неустойка заявлена на підставі частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається як подвійна плата за користування річчю за час прострочення .
Апеляційний господарський суд констатує, що аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 березня 2018 року у справі № 914/730/17.
Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що неустойка, передбачена частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України є подвійною платою за користування річчю за час прострочення, а не штрафною санкцією в розумінні 230 Господарського кодексу України.
Відповідачна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13 лютого 2018 року в справі №910/12949/16, від 17 грудня 2018 року в справі №906/1037/16.
Суд констатує, що Позивач просив суд стягнути з Відповідача 68000 грн неустойки саме в правовому полі дії частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України.
Частиною 2 статті 795 Цивільного кодексу України встановлено, що повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.
Встановлене вище в даній судовій постанові апеляційним господарським судом свідчить про припинення договору найму 30 червня 2019 року.
Разом з тим усе вищевстановлене в даній судовій постанові, повністю нівелює твердження Відповідача наведені в апеляційній скарзі з-приводу того, що зважаючи на статтю 781 Цивільного кодексу України припинення Договору не відбулося, а тому немає підстав для застосування частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України.
Отже, неповернення майна оренди після закінчення Договору оренди є підставою для застосування наслідків, передбачених частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України, а саме неустойки у розмірі подвійної орендної плати, яка є спеціальною мірою відповідальності наймача орендованого майна і застосовується виключно після припинення договірних відносин з оренди майна, а тому суд приходить до висновку про підставність та обгрунтованість позовних вимог Позивача про стягнення вказаної неустойки.
Відтак, враховуючи усе вищеописане судова колегія задовольняє позов Позивача про стягнення з Відповідача 68000 грн неустойки.
Дане було вчинено місцевим господарським судом, відповідно, колегія суддів залишає судове рішення без змін в цій частині.
Представник Відповідача в клопотанні від 5 грудня 2019 року просив зменшити розмір фінансово-господарських санкцій до 12000 грн., розглянувши котре суд зазначає наступне.
Як передбачено частиною 3 статті 551 Цивільного кодексу України, розмір неустойки може бути зменшено за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Відповідно до частини 1 статті 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Частиною 1 статті 233 Господарського кодексу України визначено, що суд має право зменшити розмір санкцій, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора. При цьому враховується ступінь виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні, майнові та інші інтереси сторін.
Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд оцінює надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Зважаючи на відсутність належними та допустимих доказів, котрі б вказували на наявність підстав для застосування статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України, з огляду на зазначене вище в даній судовій постанові, суд відмовляє в задоволенні клопотання про зменшення розміру штрафних санкцій.
Разом з тим суд апеляційної інстанції констатує, що дане рішення (про відмову в задоволенні заяви про зменшення штрафних санкцій) було прийняте і місцевим господарським судом, а відтак апеляційний господарський суд залишає без змін судове рішення і в цій частині.
Колегія суддів зазначає, що Відповідачем до суду першої інстанції була подана також заява про розстрочення виконання рішення суду від 5 грудня 2019 року (а.с. 111-114) на шість місяців рівними частинами, розглянувши котру суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов до висновку про відмову у її задоволенні.
Водночас, Відповідач в своїй апеляційній скарзі зазначає, що місцевим господарським судом не були враховані наступні обставини, котрі на переконання Відповідач і є підставою для задоволення його заяви:
· нежитлове приміщення підвалу, що перебувало у користуванні відповідача не можна назвати економічно привабливим;
· підвал знаходиться під нежитловим приміщенням першого поверху, у якому протягом тривалого часу здійснював свою діяльність Відповідач;
· приміщення підвалу включає в себе інші технічні приміщення загального користування власників житлових приміщень будинку, що протягом багатьох років обслуговувалися саме Відповідач, так як він змушений був здійснювати регулярне обслуговування у ньому мереж загального користування, усувати наслідки проривів труб, що фактично створювало блага і для жителів будинку;
· Позивач неодноразово та безпідставно збільшував розміри орендної плати Відповідачу, і перебуваючи у безвихідному становищі Відповідач був змушений погодитися на такі умови та підписував відповідні додаткові угоди;
· Позивач у різний спосіб неодноразово створював Відповідачу різноманітні незручності та обмеження.
Розглянувши заяву Відповідача про розстрочення рішення суду з урахуванням його заперечень наведених у апеляційній скарзі, колегія суддів зауважує наступне.
Відповідно до частини 1 статті 331 Господарського процесуального кодексу України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення.
За приписами процесуального закону, відстрочка - це відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом.
Відповідно до положень частини 4 статті 331 Господарського процесуального кодексу України передбачено що, вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: ступінь вини відповідача у виникненні спору; стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення; щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Положеннями частини 5 статті 331 Господарського процесуального кодексу України зазначається, що розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
При цьому необхідно враховувати, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 331 ГПК України, ця норма не вимагає, і господарський суд законодавчо обмежений річним терміном відстрочки чи розстрочки виконання рішення з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
Таким чином, законодавець у будь-якому випадку пов'язує відстрочення виконання судового рішення у судовому порядку з об'єктивними, непереборними, винятковими обставинами, що ускладнюють вчасне виконання судового рішення.
Відтак, ухвала про відстрочку виконання судового рішення може бути винесена судом лише у виняткових випадках за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення або роблять його виконання неможливим, що в свою чергу має бути доведено належними і допустимими докзами заявником (неприпустимим є саме лише констатування своїх доводів і міркувань з цього приводу без доведення їх відповідними докзами).
При цьому, апеляційний господарський суд акцентує увагу на тому, що такі виняткові обставини визначаються судом з огляду на матеріали справи, у тому числі подані стороною докази на обґрунтування такої заяви.
В той же час, колегія суддів констатує, що положення Господарського процесуального кодексу України не містять визначеного переліку обставин, які свідчать про неможливість виконання рішення чи ускладнюють його виконання. Тому суд оцінює докази, що підтверджують зазначені обставини, за правилами статті 86 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Вирішуючи питання про відстрочку або розстрочку виконання рішення, господарський суд має врахувати матеріальні інтереси обох сторін, їх фінансований стан, ступінь вини боржника у виникненні спору, наявність інфляційних процесів в економіці держави, що свідчать про можливість надання заявнику відстрочки виконання судового рішення.
Вирішуючи питання про відстрочку судового рішення, суд повинен врахувати, що за певних обставин затримка з виконанням судового рішення може бути виправданою.
При цьому, враховуючи, що відстрочка подовжує період відновлення порушеного права стягувача, господарський суд перш за все повинен враховувати ті негативні наслідки, які можуть настати для стягувача, у зв'язку із затримкою виконання такого рішення та не допускати їх настання.
Також, слід врахувати і те, що існування заборгованості, підтверджене обов'язковими та такими, що підлягають виконанню, судовими рішеннями, надає особі, на чию користь воно було винесено, легітимні сподівання на те, що заборгованість буде йому сплачено та така заборгованість становить майно цієї особи у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі Пономарьов проти України від 3 квітня 2008 року, заява № 3236/03, п. 43), з метою недопущення порушення гарантованих Конституцією України та Конвенцією права на справедливий суд та права на повагу до приватної власності суд, який надає відстрочку у виконанні рішення, у кожному конкретному випадку повинен встановити: чи затримка у виконанні рішення зумовлена особливими і непереборними обставинами; чи передбачена домовленістю сторін чи у національному законодавстві компенсація потерпілій стороні за затримку виконання рішення, ухваленого на його користь судового рішення, та індексації присудженої суми; чи не є період виконання рішення надмірно тривалим для стягувача як потерпілої сторони; чи дотримано справедливий баланс інтересів сторін у спорі.
У рішенні від 7 жовтня 2003 року Європейський суд з прав людини у справі "Корнілов проти України" прийшов до висновку, що короткі затримки, менше ніж один рік, не вважаються настільки надмірними, щоб піднімати питання про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а у рішенні від 17 вересня 2002 року Європейський суд з прав людини у справі "Крапивницький та інші проти України" зазначив, що навіть 2 роки та 7 місяців не визнавались надмірними і не розглядалися як такі, що суперечать вимогам розумного строку, передбаченим статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Оцінивши матеріали справи колегія суддів прийшла до висновку, що наведені Відповідачем обставини, без підтвердження їх відповідними доказами, не свідчать про неможливість виконання рішення суду у цій справі, а лише відображають поточну підприємницьку діяльність Відповідача, що не є обставинами, з якими закон пов'язує можливість розстрочення виконання судового рішення, а обставини, на які посилається Відповідач, лише вказують на несприятливість виконання рішення суду для нього у цей час та можливість настання негативних наслідків у зв'язку з цим.
Разом з цим, суд апеляційної інстанції ще раз констатує, що Відповідачем не було подано до суду беззаперечних, неспростовних доказів на підтвердження обставин, котрі наведені в заяві про розстрочку виконання рішення суду та апеляційній скарзі.
Між тим, перелічені обставини, не є належними та достатніми доказами в розумінні положень наведених вище процесуальних норм, які б підтверджували наявність фактичних обставин для задоволення заяви про розстрочення виконання рішення у даній справі.
Окрім того, обставини щодо збільшення розміру орендної плати та проведення певних ремонтних робіт, в розумінні статті 331 Господарського процесуального кодексу України, не є тими виключними обставинами, які б надавали підстави для розстрочки виконання рішення суду, адже їх наявність (відсутність) прямо залежить від власної діяльності суб'єкта господарювання відповідача.
Разом з тим, колегія суддів констатує, що Відповідачем не доведено, що вказані вище обставини були утворені з об'єктивних та незалежних від нього обставин.
Водночас, колегія суддів звертає увагу, що Відповідачем не надано також доводів і доказів того, що він зможе виконувати рішення суду протягом шести місяців.
Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що зазначені Відповідачем обставини, не підтверджені належними та допустимими, достатніми доказами в розумінні статті 79 ГПК України, що істотно ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим.
Колегія суддів зазначає, що при вирішенні питання про надання розстрочки необхідно врахувати, що спір у цій справі виник саме з вини Відповідача у зв'язку з несплатою орендної плати.
Доводи апеляційної скарги, які в основному повторюють доводи Відповідача, викладені у заяві про розстрочення виконання судового рішення, що були предметом судового дослідження та спростовані висновками суду першої інстанції, не ґрунтуються на нормах матеріального і процесуального права, що регулюють спірні правовідносини та не підтверджуються зібраними у справі доказами, а тому колегія суддів прийшла до висновку про відмову в задоволенні заяви Відповідача про розстрочку виконання рішення суду (з огляду на відсутність відповідних доказів на підтвердження обставини, наведених ним у такій заяві).
В той же час, колегія суддів звертає увагу, що Відповідач не позбавлений права звернути у встановленому законом порядку, з відповідними доказами на підтвердження, зазначених обставин, в порядку статті 331 Господарського процесуального кодексу України до суду із заявою про розстрочку чи відстрочку виконання рішення суду.
Разом з тим суд апеляційної інстанції констатує, що дане рішення (про відмову в задоволенні заяви про розстрочку виконання рішення суду) було прийняте і місцевим господарським судом, а відтак апеляційний господарський суд залишає без змін оспорюване судове рішення і в цій частині.
Відповідно до пункту 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Пунктами 1 та 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Зазначені норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Таким чином, колегія суддів вважає посилання Відповідача, викладені в апеляційній скарзі, безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.
Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на Відповідача згідно статті 129 ГПК України.
Керуючись статтями 129, 269-276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Патутинської Ванди Степанівни на рішення Господарського суду Житомирської області в справі № 906/904/19 від 08 січня 2020 року - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Житомирської області в справі № 906/904/19 від 08 січня 2020 року - залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
4. Відповідно до частини 3 статті 287 ГПК України, дана постанова не підлягає касаційному оскарженню, окрім випадків, визначених у підпунктах а, б, в, г пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України.
5. Справу №906/904/19 повернути Господарському суду Житомирської області.
Повний текст постанови виготовлено 12 травня 2020 року.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Петухов М.Г.
Суддя Бучинська Г.Б.