ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел.230-31-34
№ 45/274
11.06.07
За позовом Закритого акціонерного товариства «Сільвер поліграф»
До Товариства з обмеженою відповідальністю «БМС-Трейдінг»
про визнання недійсним п. 3.4. договору від 14.09.2004 року № 14/09/Е
Суддя Балац С.В.
Представники:
Від позивача: Шевченко О.І., дов.від 21.05.2007 року б/н
Від відповідача: Бородавко С.С., дов.від 06.04.2007 року
Суть спору: визнання недійсним п. 3.4. договору купівлі-продажу від 14.09.2004 року № 14/09/Е
Позовні вимоги позивача мотивовані тим, що пункт 3.4. договору купівлі-продажу суперечить актам цивільного законодавства, а саме ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України, ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань». З урахуванням цього, позивач просить визнати недійсним вказаний пункт договору на підставі ст.ст. 203, 215 Цивільного Кодексу України.
Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому просить в позові відмовити повністю, посилаючись на наступне.
Відповідач, вказує на те, що рішенням Господарського суду міста Києва від 11.12.2006 року у справі № 41/724 за позовом Закритого акціонерного товариства «Сільвер поліграф» до Товариства з обмеженою відповідальністю «БМС-Трейдінг»про визнання недійсним договору від 14.09.2004 року № 14/09/Е, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.03.2007 року встановлено, що вказаний договір за своєю формою відповідає вимогам, встановленим чинним законодавством України, дії позивача свідчать про схвалення умов договору, сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов договору купівлі-продажу та позивачем було погоджено вартість товару, його кількість та асортимент.
Також відповідач заперечує проти позову, посилаючись на те, що відповідно до вимог чинного законодавства сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд. Тому, встановлена сторонами в п. 3.4. договору купівлі-продажу від 14.09.2004 року відповідальність за прострочення виконання зобов'язання не суперечить матеріальному праву України, та, відповідно не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. Крім того, на думку відповідача, посилання позивача на ст. 343 Господарського Кодексу України жодним чином не стосуються укладеного між позивачем та відповідачем договору.
Ухвалою від 18.05.2007 року порушено провадження у справі та призначено її до розгляду на 11.06.2007 року.
У судовому засіданні, за згодою позивача та відповідача, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, суд,-
14.09.2004 року між Товариством з обмеженою відповідальністю “БМС Трейдінг» (надалі -продавець) та Акціонерним товариством закритого типу “Сільвер Поліграф» (надалі -покупець) укладено договір купівлі -продажу № 14/09/Е.
За умовами вказаного договору продавець продає, а покупець купує товар (партію товару), що вказується у специфікаціях, які є невід'ємною частиною даного договору.
Відповідно до п. 1.2 договору купівлі -продажу № 14/09/Е від 14.09.2004 року найменування товару: комп'ютерна та офісна техніка.
Розділом 2 договору купівлі -продажу № 14/09/Е від 14.09.2004 року визначено ціну товару та загальну суму договору.
Сторони узгодили, що, відповідно до п. 3.2. Договору купівлі -продажу № 14/09/Е від 14.09.2004 року, передача товару і погодженого його вартості здійснюється на підставі Актів прийому-передачі, (Додаток № 2 до цього договору). Покупець проводить оплату за придбаний товар згідно графіків (Додаток № 3 до даного договору), які складаються окремо до кожного Акту прийому -передачі.
Пунктом 3.4. Договору купівлі -продажу № 14/09/Е від 14.09.2004 року сторони узгодили, що за кожен день прострочки платежу покупець оплачує продавцю пеню з розрахунку 30% річних від простроченої суми.
Спір виник внаслідок того, що позивач вважає, що оспорюваний пункт договору суперечить актам цивільного законодавства, тому є недійсним. Відповідач проти визнання оспорюваного пункту договору недійсним заперечує та вказує, відповідно до вимог чинного законодавства сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна з сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Оспорюваний пункт договору, відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України є правочином, оскільки спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Оспорюваним пунктом договору сторони узгодили, що за кожен день прострочки платежу покупець оплачує продавцю пеню з розрахунку 30% річних від простроченої суми.
Відповідно до статей 11, 526 Цивільного кодексу України договір є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (зобов'язань), які мають виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, договору, а одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускаються (ст. 525 ЦК України).
Відповідно до ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема неустойкою. Неустойкою ( штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно. які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання ст.549 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.
Як вбачається із оспорюваного пункту договору сторони узгодили, що розмір пені, яку покупець повинен сплатити продавцю за кожен день прострочки оплати товару становить 30% від простроченої суми. Тобто оспорюваним пунктом договору, сторони договору встановили розмір неустойки, що відповідає ст. 551 Цивільного кодексу України.
Посилання позивача на те, що п. 3.4 договору від 14.09.2004 року суперечить ч. 2 ст. 343 Господарського кодексу України не приймається судом, оскільки вказаною нормою передбачена відповідальність за порушення строків розрахунків платників грошових коштів (установами банків та іншими фінансово-кредитними організаціями) при здійсненні ними фінансової та банківської діяльності, а як встановлено судом, між сторонами виникли відносини купівлі-продажу, тобто норма ст. 343 Господарського кодексу України не застосовується до спірних відносин.
Судом також не приймається посилання позивача на те, що оспорюваний пункт договору суперечить ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ , що діяла у період, за який сплачується пеня.
Однак відповідно ч.2 ст. 551 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами відповідальність за прострочення виконання зобов'язання не суперечить матеріальному праву України та відповідно, не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угод недійсною.
Посилання позивача на те, що спірний договір суперечить Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»не приймається судом, оскільки положення цього Закону не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню. Така позиція суду узгоджується із практикою Верховного Суду України, наведеною у постанові ВСУ від 28.03.2006 року № 48/ 299.
Суд не приймає до уваги посилання відповідача на рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2006 року у справі № 41/724 за позовом Закритого акціонерного товариства «Сільвер поліграф» до Товариства з обмеженою відповідальністю «БМС-Трейдінг»про визнання недійсним договору від 14.09.2004 року № 14/09/Е, оскільки у цій справі суд не досліджував відповідність оспорюваного пункту договору купівлі-продажу від 14.09.2004 року нормам ч.2 ст.343 Господарського кодексу України, ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».
Враховуючи вищевикладене, вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Згідно ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, решта доказів судом до уваги не приймаються як такі, що не мають значення для справи.
Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 33, 34, 49, 82-84 ГПК України, суд -
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання повного тексту рішення, оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України.
Суддя Балац С.В.
Дата підписання рішення: 20.07.07