Ухвала
Іменем України
06 травня 2020 року
м. Київ
справа № 235/6800/15-ц
провадження № 61-5898ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 28 вересня 2015 року у складі судді Токарєва А. Г. та постанову Донецького апеляційного суду від 19 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Соломахи Л. І., Канурної О. Д., Мальованого Ю. М.,
У серпні 2015 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
На обґрунтування позовних вимог зазначало, що за умовами кредитного договору від 18 липня 2008 року № DOL0GA0000000014 відповідач отримала кредит у розмірі 15 618,67 дол. США строком до 19 липня 2017 року. ОСОБА_1 свої зобов'язання щодо повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитними коштами у строки і порядку, встановленим умовами кредитного договору, не виконує, у зв'язку з чим станом на 26 травня 2015 року має заборгованість в розмірі 49 512,96 дол. США, яка складається із 14 841,95 дол. США - заборгованість за кредитом, 9 487,59 дол. США - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 2 577,94 дол. США - заборгованість за комісією за користування кредитом, 11,83 дол. США - штраф (фіксована частина), 2 357,20 дол. США - штраф (процентна складова) та 20 236,45 дол. США пені за несвоєчасне виконання зобов'язань.
Посилаючись на викладене, АТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути із ОСОБА_1 на його користь заборгованість за кредитним договором від 18 липня 2008 року № DOL0GA0000000014 у загальному розмірі 49 512,96 дол. США.
Справа розглядалася судами неодноразово.
Заочним рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 28 вересня 2015 року позов АТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 18 липня 2008 року № DOL0GA0000000014 у розмірі 49 512,96 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на 26 травня 2015 року еквівалентно 1 046 208,80 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постановою Донецького апеляційного суду від 19 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 28 вересня 2015 року змінено. Позов АТ КБ «Приватбанк» задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь АТ КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором від 18 липня 2008 року № DOL0GA0000000014 у сумі 23 336,89 дол. США.
24 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 28 вересня 2015 року та постанову Донецького апеляційного суду від 19 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано для усунення недоліків строк до 08 травня 2020 року, але не більше десяти днів з дня вручення цієї ухвали.
У травні 2020 року до Верховного Суду надійшли матеріали на усунення недоліків касаційної скарги.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ (далі - Закон № 460-ІХ).
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи те, що касаційна скарга подана 24 березня 2020 року, тому вона підлягає розгляду відповідно до положень ЦПК України в редакції Закону № 460-ІХ.
У відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
У касаційній скарзі, із урахуванням заяви про усунення недоліків касаційної скарги, заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку) як на підставу касаційного оскарження судових рішень. Зокрема, заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не урахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19) та у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 648/3491/15-ц (провадження № 61-13135св18).
Також як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні). Зокрема, заявник зазначає про необхідність відступити від висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року.
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження (частина шоста статті 394 ЦПК України).
Із матеріалів касаційної скарги, змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваних судових рішень.
Такого висновку Верховний Суд дійшов з огляду на таке.
Судами установлено, що 18 липня 2008 року між сторонами укладений кредитний договір № DOL0GA0000000014, за умовами якого АТ КБ «ПриватБанк» надало ОСОБА_1 кредит в розмірі 15 618,67 дол. США строком до 19 липня 2017 року, а відповідач зобов'язалася повернути кредит та сплатити проценти за його користування у строки і в порядку, встановлених умовами цього договору.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором 19 липня 2008 року між ОСОБА_1 , як іпотекодавцем, та АТ КБ «Приватбанк», як іпотекодержателем, укладений договір іпотеки квартири, згідно з яким в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором іпотекодавець надав у іпотеку нерухоме майно - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 , яка належить іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину № 1287 від 10 липня 2008 року.
У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 зобов'язань за вказаним договором та наявністю простроченої заборгованості в розмірі 23 561,25 дол. США, АТ КБ «ПриватБанк» 26 серпня 2011 року надіслало відповідачу листа № 30.1.0.0/2-80718DNH0S481 з вимогою про дострокове повернення суми кредиту в повному обсязі та процентів, комісії та штрафних санкцій, нарахованих на день повернення кредиту, в тридцяти денний строк з дня отримання цієї вимоги.
Рішенням Мар'їнського районного суду Донецької області від 19 червня 2012 року задоволено позов АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 18 липня 2008 року № DOL0GA0000000014 у розмірі 23 336,89 дол. США звернуто стягнення на предмет застави - квартиру АДРЕСА_2 шляхом укладення від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням АТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. Виселено ОСОБА_1 та інших осіб, що зареєстровані та проживають у квартирі АДРЕСА_2 , зі зняттям з реєстраційного обліку.
Згідно з наданих відповідачем копії акта державного виконавця від 29 серпня 2012 року, копії постанови державного виконавця від 27 листопада 2012 року про закінчення виконавчого провадження рішення Мар'їнського районного суду Донецької області від 19 червня 2012 року добровільно виконано боржником ОСОБА_1 лише в частині її виселення із квартири АДРЕСА_2 .
Відповідно до статті 1054 ЦК України (далі - ЦК Україна) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Щодо правомірності вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором у випадку існування рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки
За приписами статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; чинне законодавство (частина перша статті 598, статті 599-601, 604-609 ЦК України) не пов'язує припинення зобов'язання з прийняттям судового рішення.
Також відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» (надалі - Закону про іпотеку), іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цимЗаконом.
Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону про іпотеку).
Згідно із частиною першою статті 7 Закону про іпотеку за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Відповідно до статті 33 Закону про іпотеку у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Наявність рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом стягнення заборгованості за кредитним договором у непогашеній частині заборгованості, оскільки застосування кредитором іншого законного способу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягнення заборгованості.
Зазначена позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 рокуу справі №21/107/15-г (провадження №12-117гс18), постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі №761/31346/13-ц (провадження №61-3691св18).
Аналогічні висновки викладені й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), в якій зазначено, що здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. У разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.
Встановивши, що рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не виконане у повному обсязі, предмет іпотеки - квартира не реалізована через відсутність попиту на неї, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили із того, що основне зобов'язання між сторонами не припинилося, а тому вимога позивача про стягнення заборгованості за кредитним договором є такою, що відповідає вимогам закону, спрямована на захист позивачем свого порушеного та не поновленого належним чином права.
Щодо розміру заборгованості та нарахування процентів від суми кредиту після спливу строку кредитування
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Такі правові висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Вирішуючи спір, апеляційний суд, встановивши, що узв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за кредитним договором, 26 серпня 2011 року АТ КБ «ПриватБанк» надіслало відповідачу вимогу про дострокове повернення суми кредиту в повному обсязі та процентів, комісії та штрафних санкцій, дійшов правильного висновку про те, що позивач такими діями змінив порядок, умови і строк дії кредитного договору.
За таких обставин суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції, обґрунтовано виходив із того, що вимога позивача про стягнення із відповідача процентів за користування кредитом, комісії, пені, що нараховані станом 26 травня 2015 року, тобто за період після пред'явлення до відповідача вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України про дострокове повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ЦК України, є такою, що не ґрунтуються на нормах матеріального права.
Розмір заборгованості за кредитним договором у зв'язку із достроковим стягненням кредиту визначений рішенням Мар'їнського районного суду Донецької області від 19 червня 2012 року у сумі 23 336,89 дол. США.
Щодо строку позовної давності
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
У статті 266 ЦК України передбачається, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Згідно з частинами першою, п'ятою статті 261 ЦК України перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.
Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати відсотків.
Таким чином, перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в цілому обчислюється із дня настання строку виконання основного зобов'язання, тобто строку виконання зобов'язання в повному обсязі (кінцевий строк) або у зв'язку із застосуванням кредитором права на повернення кредиту достроково.
Пред'явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов'язання та зумовлює визначення моменту початку перебігу строку позовної давності.
Зазначена правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 09 листопада 2016 року у справі № 6-2251цс16 та відтворена Верховним Судом у постановах від 16 травня 2018 року у справі № 520/13078/15-ц (провадження № 61-3224св18), від 09 січня 2019 року у справі № 183/179/16 (провадження № 61-22456св18), від 18 березня 2020 року у справі № 323/1407/15-у (провадження № 61-12801св19).
Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України).
Судами, встановлено, що сторонами у кредитному договору від 18 липня 2008 року№ DOL0GA0000000014 строк позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки, пені, штрафів за даним договором визначений тривалістю п'ять років.
Надіславши 26 серпня 2011 року вимогу про дострокове повернення суми кредиту в повному обсязі, процентів, комісії та штрафних санкцій, позивач відповідно до частини другої статті 1050 ЦК Українизмінив строк виконання основного зобов'язання, а тому перебіг позовної давності почався заново.
Згідно з вимогою від 26 серпня 2011 року про дострокове повернення кредиту строк виконання зобов'язання за кредитним договором у повному обсязі настав 25 вересня 2011 року і відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності щодо дострокового повернення кредиту почався зі спливом строку виконання, тобто 26 вересня 2011 року.
Враховуючи те, що позивач звернувся до суду 19 серпня 2015 року, тобто в межах збільшеного сторонами п'ятирічного строку позовної давності, суди обґрунтовано виходили із відсутності правових підстав для застосування строку позовної давності до спірних правовідносин.
Враховуючи наведене, доводи касаційної скарги про те, що останній платіж відповідач здійснила 25 листопада 2009 року, не спростовують висновків судів.
Таким чином, змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції, встановивши, що внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань за кредитним договором від 18 липня 2008 року № DOL0GA0000000014 у неї виникла заборгованість у загальному розмірі 23 336,89 дол. США, правильно застосував наведені вище норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення із відповідача на користь позивача заборгованості у вказаному розмірі.
Доводи, наведенні в обґрунтування касаційної скарги, є необґрунтованими та по своїй суті зводяться до неправильно тлумачення заявником норм матеріального та процесуального права.
Посилання заявника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19) не свідчать про те, що суди в оскаржуваних рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Так, у справі № 523/10225/15-ц судами встановлено, що банк звернувся з окремою вимогою до іпотекодавців (які не є сторонами кредитного договору) про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок заборгованості за кредитним договором.
Переглядаючи вказану справу, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що позовна давність шляхом пред'явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред'явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається.
Разом з цим, у цій справі судами не вирішувалося питання переривання позовної давності, оскільки момент початку перебігу позовної давності пов'язаний із пред'явленням позичальнику вимоги про дострокове повернення кредиту, процентів, комісії та штрафних санкцій відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України.
Посилання заявника на постанову Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 648/3491/15-ц (провадження № 61-13135св18) є необґрунтованими, оскільки обставини справи у вказаній справі та у цій справі не є тотожними. Так, у справі № 648/3491/15-ц суд касаційної інстанції зробив висновок про те, що подання позову про звернення стягнення на предмет іпотеки не могло перервати строк позовної давності, оскільки такий позов поданий поза межами трирічного строку позовної давності.
Отже, рішення суду першої інстанції в незмінній часині та постанова апеляційного суду є законними та обґрунтованими, постановленими із додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для їх скасування відсутні.
Враховуючи те, що Верховний Суд уже викладав висновок щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, тому колегія судів дійшла висновку про відсутність правових підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі.
Щодо оскарження судових рішень на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України
У касаційній скарзі заявник зазначає про необхідність відступити від висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року.
Зокрема, заявник просить відступити від висновків про те, що здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. У разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється.
Верховний Суд не вбачає підстав відступити від цієї правової позиції.
Враховуючи те, що заявником у касаційній скарзі не наведено вмотивованого обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, тому відсутні підстави для відкриття касаційного провадження на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 28 вересня 2015 року та постанову Донецького апеляційного суду від 19 лютого 2020 року у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:О. В. Ступак І. Ю. Гулейков Г. І. Усик