07 травня 2020 року Чернігів Справа № 620/808/20
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лобана Д.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України Чернігівської області про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулась до адміністративного суду з позовом, в якому просить визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівської області (далі - відповідач) у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років за її заявою від 29.01.2020 та зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівської області призначити, нарахувати та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до вимог ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ (в редакції від 26.07.2001), виходячи із розрахунку 90% від суми щомісячного (чинного) заробітку, без обмеження граничного розміру з урахуванням середньомісячної суми виплат обчисленої за останні 24 календарні місяці роботи перед зверненням за призначенням пенсії, яка становить 41965 грн 70 коп. відповідно до довідки прокуратури Чернігівської області від 29.01.2020 № 18-12, починаючи з 29.01.2020 (з дня звернення за пенсією), а в подальшому довічно здійснювати належні позивачу виплати пенсії за вислугу років щомісячно.
Обґрунтовуючи вимоги, позивачем зазначено, що відповідачем протиправно відмовлено їй у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України “Про прокуратуру”, у зв'язку з відсутністю у позивача на день звернення необхідного стажу.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 10.03.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.
Представником відповідача в межах встановленого судом строку подано відзив на позов, в якому останній просить відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог, посилаючись на їх необґрунтованість та зазначає, що у відповідача на день звернення позивача із заявою про призначення пенсії були відсутні законні підстави для вирішення цього питання.
29.01.2020 позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991.
Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернігівській області листом від 28.02.2020 за № 2500-0346-8/5501 у розгляді питання про призначення пенсії позивачу відмовлено у зв'язку з відсутністю необхідної вислуги для призначення пенсії, так як на момент звернення діє Закон України “Про прокуратуру” від 14.10.2014 № 1697, а ч. 1 ст. 50-1 Закону України “Про прокуратуру” № 1789 від 05.11.1991 втратила чинність. Так, в обґрунтування відмови у листі зазначено, що згідно ст. 86 Закону України “Про прокуратуру” від 14.10.2014 № 1697 пенсія за вислугу років прокурорським працівникам у період з 31.07.2001 по 18.07.2019 призначається при наявності стажу (вислуги років), що дає право на пенсію - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів та слідчих не менше 14 років (а.с. 17-19).
Не погоджуючись з таким рішення відповідача, позивач звернулась до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів.
В силу статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними (стаття 46 Конституції України).
Статтею 22 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Пенсійне забезпечення працівників прокуратури, станом на час спірних правовідносин, регулюється правилами ст. 86 Закону України “Про прокуратуру” від 14.10.2014 № 1697.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 у справі “Ері проти Ірландії” констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі “Кйартан Асмундсон проти Ісландії” від 12 жовтня 2004 року. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Аналогічна правова позиція Європейського суду з прав людини, викладена в ухвалі “Великода проти України” від 03.06.2014, в якому суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства, зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 , виданим Деснянським ВМ УМВС України в Чернігівській області 25.05.2004.
Згідно відомостей, внесених до трудової книжки, ОСОБА_1 :
- з 01.09.1997 по 29.06.2002 навчалася у Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого, що також підтверджуєтеся копією диплома спеціаліста серії НОМЕР_2 (а.с. 23),
- з 08.04.2002 по день звернення до органу Пенсійного фонду 29.01.2020 працювала безперервно на різних посадах в органах прокуратури України, а саме: з 08.04.2002 по 01.04.2003 на посаді помічника прокурора Чернігівського району, з 02.04.2003 по 17.08.2004 на посаді старшого помічника прокурора Чернігівського району, з 18.08.2004 по 08.03.2011 на посаді прокурора відділу захисту майнових, інших особистих прав та свобод громадян та інтересів Держави прокуратури Чернігівської області, з 09.03.2011 по 27.01.2013 на посаді прокурора відділу захисту конституційних прав громадян та інтересів Держави Чернігівської області, з 28.01.2013 по 28.03.2013 на посаді старшого прокурора відділу захисту конституційних прав громадян та інтересів Держави Чернігівської області, з 29.03.2013 по 01.09.2015 на посаді старшого прокурора Чернігівської області з питань правового забезпечення, з 02.09.2015 по 13.04.2016 на посаді прокурора відділу організації прийому громадян, розгляду звернень, запитів, зав'язків з громадськістю та засобами масової інформації прокуратури Чернігівської області, з 14.04.2016 по 22.02.2018 на посаді прес-секретаря прокуратури Чернігівської області (на правах прокурора прокуратури), з 23.02.2018 по 02.02.2020 на посаді начальника відділу організації громадян, розгляду звернень та запитів прокуратури Чернігівської області, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_3 (а.с. 20-22).
У період роботи позивача в органах прокуратури частиною 1 статті 50-1 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 № 1789 (в редакції до внесення змін Законом України “Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи” від 08.07.2011 № 3668), передбачалося, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку.
Частиною 5 цієї статті встановлювалося, що до 20 річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугою років, зараховується час роботи на прокурорських посадах, у тому числі стажистами та слідчими, на виборних посадах у державних органах, якщо працівники, що мають класні чини, були направлені туди, а потім повернулися у прокуратуру, половина навчання у вищих навчальних закладах.
На думку позивача, відповідач, відмовляючи їй у призначенні пенсії, діяв всупереч нормам чинного законодавства, чим порушено її права та інтереси, що стало підставою для звернення з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
За змістом ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У ст. 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно із ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
За змістом положень ст. ст. 21, 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист і сформулював чітку правову позицію, згідно із якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань, (Рішення Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року № 8-рп/99 (справа щодо права на пільги), від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій), від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання)).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав на те, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення (Рішення № 5-рп/2002).
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 зазначено, що однією з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина є недопущення їх скасування чи звуження їх змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів. Тлумачення словосполучення "звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина", що міститься в частині третій статті 22 Конституції України, Конституційний Суд України дав у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, згідно з яким "конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод - є їх обмеження. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними". При цьому Конституційний Суд України зазначив, що "загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена".
Визнання Законом правових актів такими, що втратили чинність, зупинення їх дії, внесення до них змін і доповнень стосовно раніше закріплених у них прав і свобод людини та громадянина Конституційний Суд України вважає скасуванням або обмеженням цих прав і свобод.
Виходячи з висловленого у Рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зокрема працівників прокуратури, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства або прийняттям нових законодавчих актів.
Судом встановлено, а відповідачем підтверджено, що позивач має більше 20 років стажу роботи на посадах прокурорів.
Правила щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються відповідно до ст. 50-1 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (у редакції закону від 12.07.2001 № 2663-ІІІ) поширюються не тільки на прокурорів, які мали необхідний трудовий стаж, що надавав їм право на призначення пенсії за вислугу років до введення в дію нового правового регулювання, але й тих, хто почав свою професійну діяльність на посаді прокурорів у період дії законодавства, яке передбачало право на призначення пенсії за вислугу років зі стажем роботи не менше 20 років.
На теперішній час діє Закон України “Про прокуратуру” від 14.10.2014 № 1697 (далі - Закон № 1697).
У ч. 1 ст. 86 цього Закону № 1697 встановлено, що прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше:
- по 30 вересня 2011 року - 20 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років;
- з 1 жовтня 2011 року по 30 вересня 2012 року - 20 років 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 10 років 6 місяців;
- з 1 жовтня 2012 року по 30 вересня 2013 року - 21 рік, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років;
- з 1 жовтня 2013 року по 30 вересня 2014 року - 21 рік 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 11 років 6 місяців;
- з 1 жовтня 2014 року по 30 вересня 2015 року - 22 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років;
- з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2016 року - 22 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 12 років 6 місяців;
- з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років;
- з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців;
- з 1 жовтня 2018 року по 30 вересня 2019 року - 24 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років;
- з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців;
- з 1 жовтня 2020 року і пізніше - 25 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 15 років.
З наведеного вбачається, що ст. 86 Закону № 1697 збільшено стаж роботи, що дає позивачу право на пенсію за вислугу років, у порівнянні зі ст. 50-1 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 № 1789 (у редакції закону від 12.07.2011) з 20 років до 23 років 6 місяців, що є звуженням його прав у розумінні Конституції України.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 404/5325/17 провадження № К/9901/21787/18, від 17.10.2018 у справі №211/2954/17 провадження № К/9901/30010/18.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства (Stretch v. the United Kingdom № 44277/98).
Суд зазначає, що право позивача на призначення та виплати пенсії, підпадає під дію ст. 1 Першого протоколу до Конвенції “Захист прав власності” і що їх можна вважати “майном” у значені цього положення, отже, непризначення та невиплата пенсії є втручанням у право позивача на мирне володіння майном.
Зазначена правова позиція, викладена в рішенні ЄСПЛ по справі "Сук проти України" від 10.03.2011 (за заявою №10972/05), згідно якої, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "законне сподівання", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинним Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування.
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Фон Мальтцан та інші проти Німеччини). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність (Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02).
У даному випадку є підстави стверджувати про наявність “законних сподівань”, оскільки наявний стаж роботи позивача на посадах прокуратура передбачає право на призначення та виплату пенсії за вислугою років, а положення ст. 86 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 №1789 в редакції Закону від 14.10.2014, фактично звужує право позивача на призначення та виплату позивачу пенсії за вислугою років.
Водночас, суд зазначає, що друге речення першого пункту ст. 1 Першого протоколу до Конвенції "Захист прав власності", яке дозволяє позбавити майна лише "на умовах, передбачених законом", а другий пункт зазначає, що держава має право здійснювати контроль за використанням майном шляхом введення в дію "законів" не поширюється на спірні правовідносини, оскільки втручання у право позивача не може бути визнано таким, що відповідає закону.
Таким чином, суд вважає, що позивач мав "законні сподівання" на призначення та виплату пенсії.
Згідно з частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними.
Частиною другою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними.
Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
Отже, оскільки відмова відповідача у призначенні пенсії стосується прав конкретної особи, вказане рішення є індивідуальним актом та підлягає оскарженню шляхом подання позову про визнання його протиправним та скасування.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.
Разом із цим, суд враховує, що Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (рішення від 06.09.2005 у справі “Гурепка проти України” (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 у справі “Кудла проти Польщі” (Kudla v. Poland), заява № 30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 у справі “Гарнага проти України” (Garnaga v. Ukraine), заява № 20390/07).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Крім того, приписами статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, якщо воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення від 30.01.2003 № 3-рп/2003 по справі №1-12/2003).
У свою чергу, приписами частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 Комітету Міністрів РЄ державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.
Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Водночас, згідно п. 4 ч. 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
Таким чином, з огляду на зазначене, з метою забезпечення ефективного та належного захисту прав позивача, суд дійшов висновку про часткове задоволення другої позовної вимоги шляхом зобов'язання відповідача призначити, нарахувати та виплатити пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України “Про прокуратуру” від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакції від 12.07.2001) в розмірі 90% суми щомісячного заробітку без обмеження її максимального розміру, з урахуванням довідки від 29.01.2020 № 18-12 про складові заробітної плати прокуратури Чернігівської області з дня звернення - 29.01.2020.
Щодо вимог про зобов'язання виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до вимог ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ (в редакції від 26.07.2001), виходячи із розрахунку 90% від суми щомісячного (чинного) заробітку, без обмеження граничного розміру з урахуванням середньомісячної суми виплат обчисленої за останні 24 календарні місяці роботи перед зверненням за призначенням пенсії, та в подальшому довічно здійснювати належні позивачу виплати пенсії за вислугу років щомісячно, суд зазначає, що не вбачає підстав для задоволення вказаних вимог з тих підстав, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження, а доказів, підтверджуючих здійснення відповідачами порушення прав позивача у майбутньому суду не надано.
Згідно ч.3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Під час звернення до суду позивачем за заявлені поєднані між собою позовні вимоги немайнового характеру сплачено судовий збір у розмірі 840 (вісімсот сорок) грн 80 коп. згідно квитанції № 4 від 03.03.2020, оригінал якої наявний в матеріалах справи.
Таким чином, враховуючи положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 560 (п'ятсот шістдесят) грн 53 коп. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст. 139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівської області у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років за її заявою від 29.01.2020.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівської області призначити, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до вимог ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» № 1789-ХІІ (в редакції від 26.07.2001), виходячи із розрахунку 90% від суми щомісячного (чинного) заробітку, без обмеження граничного розміру з урахуванням середньомісячної суми виплат обчисленої за останні 24 календарні місяці роботи перед зверненням за призначенням пенсії, яка становить 41965 грн 70 коп. відповідно до довідки прокуратури Чернігівської області від 29.01.2020 № 18-12, починаючи з дня звернення за пенсією - 29.01.2020.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 560 (п'ятсот шістдесят) грн 53 коп.
Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення, або безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_4 ).
Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України Чернігівської області (пр-т Миру, 116-А, м. Чернігів, 14033, код ЄДРПОУ - 21390940).
Повний текст рішення виготовлено 07 травня 2020 року.
Суддя Д.В. Лобан