08 травня 2020 року Справа № 160/3027/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Маковської О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у місті Дніпро адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про оскарження дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якій позивач просить:
- визнати неправомірними дії відповідача щодо припинення пенсійних виплат позивачу за період з 01.03.2016 по 01.11.2019;
- стягнути з відповідача на користь позивача невиплачені пенсійні виплати з 01.03.2016 по 01.11.2019 загальною сумою 135 404,61 грн.
Позовні вимоги обгрунтовано тим, що відповідачем з 01.03.2016 по 01.11.2019 пенсія позивачу не перераховувалась та не виплачувалась. Заборгованість складає 135404,61 грн. Позивач вважає, що відсутні підстави для припинення виплати пенсії, оскільки статтею 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначено вичерпний перелік підстав для її припинення, які не мають відношення до позивача.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23.03.2020 відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін.
Від відповідача до суду 04.05.2020 надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній просить відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки позивач є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою про взяття на облік від 19.04.2018 № 0000518550 та перебуває на обліку в ГУ ПФУ у Дніпропетровській області. Відповідач не заперечує щодо наявності заборгованості з виплати пенсії позивачу в розмірі 135404,61 грн., проте зазначає, що відповідно до постанови КМУ від 05.11.2014 №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» суми пенсій, які не виплачено за період до їх відновлення, обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного КМУ.
Дослідивши матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач являється внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою від 19.04.2018 № 0000518550 .
Позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та отримує пенсію за віком.
Позивач звернувся до відповідача зі зверненням з питання виплати пенсії, як внутрішньо переміщеній особі.
Відповідач листом від 09.12.2019 №8303/Х-09 повідомив позивача, що згідно атестату про виплату пенсії Шевченківського об'єднаного управління ПФУ м.Запоріжжя, пенсію за попереднім місцем проживання позивач отримував по 29.02.2016, борг за період з 01.03.2016 по 31.12.2016 в розмірі 33915,00 грн. нараховано, але не виплачено.
Комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам Покровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області прийнято рішення від 08.06.2018 №5 про відновлення позивачу пенсії з 01.01.2017.
Відповідач зазначив, що згідно постанови КМУ від 05.11.2014 №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» суми пенсійних виплат, які не виплачено за період до місяця їх відновлення, обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного КМУ, а отже станом на 01.11.2019 борг за минулий період складає 135404,61 грн. з урахуванням виплачених сум.
Таким чином, відповідачем не заперечується наявність заборгованості з виплати пенсії перед позивачем за період з 01.03.2016 по 01.11.2019 в розмірі 135404,61 грн.
Вважаючи такі дії відповідача неправомірними, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Статус внутрішньо переміщеної особи врегульований Законом України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб".
Відповідно до статті 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Стаття 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачає право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Відповідно до частини 3 статті 4 вказаного Закону, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Згідно статті 5 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", виключно цим Законом визначаються, зокрема порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Відповідно до частини 1 статті 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Таким чином, припинення виплати пенсії можливе лише на підставі відповідного рішення, що прийнято органом Пенсійного фонду або судом, і лише з підстав, визначених статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", перелік яких є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав виключно у випадках, передбачених законом.
При цьому, Законом України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" підстави для припинення (призупинення) виплати пенсії не встановлені.
Суд зауважує, що матеріали справи не містять доказів того, що органом Пенсійного фонду приймалось рішення про припинення виплати пенсії із встановлених законом підстав. Крім того, право позивача на отримання пенсії відповідачем не заперечується.
Відповідно до КМУ від 05.11.2014 №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» суми пенсій, які не виплачено за період до місяця їх відновлення, обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Проте, суд зазначає, за змістом конституційних норм (статті 113, 116, 117 Конституції України), Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 26.12.2011 №20-рп/2011 та від 02.03.1999 №2-рп-99 висловив позицію, згідно з якою Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.
Конституційне поняття Закон України, на відміну від поняття законодавство України, не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
Жодних змін у вказаний Закон з приводу особливостей виплати заборгованості пенсіонерам, які є внутрішньо переміщеними особами, Верховною Радою не приймались.
Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
У випадку суперечності норм підзаконного акту нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.
При цьому, суд акцентує увагу на тому, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації, а тому відповідач повинен всіляко сприяти відновленню виплат, гарантованих державою внутрішньо переміщеним особам.
Згідно частини 1 статті 17 Закону України від 23.02.2006 №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При розгляді справи Кечко проти України (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань (аналогічна позиція викладена в рішенні у справі № 9498/00 Бурдов проти Росії).
Таким чином, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від асигнувань на виплату таких коштів.
Суд звертає увагу, що відсутність нормативно-правового документу, що визначає механізм реалізації права на отримання невиплаченої суми пенсії за минулий період, не може бути визнано обґрунтованою підставою для позбавлення особи такого права.
Матеріалами справи встановлено, що позивачу не виплачено пенсію за період з 01.03.2016 по 01.11.2019.
Згідно ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З метою ефективного захисту прав позивача, про захист яких він просить, суд на підставі ч.2 ст.9 КАС України вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, самостійно обравши спосіб захисту, який відповідає об'єкту порушеного права, та у спірних правовідносинах є достатнім та необхідним (ефективним).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до пункту 70 рішення у справі «Рисовський проти України» (№29979/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов'язків.
Враховуючи визначені статтею 5 КАС України, способи захисту порушеного права, суд вважає, що ефективним способом його захисту є визнання неправомірними дії відповідача щодо припинення виплати пенсії позивачу за період з 01.03.2016 по 01.11.2019 та зобов'язання відповідача виплати позивачу пенсію за вказаний період у розмірі 135404,61 грн.
Згідно ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем не доведено правомірності своїх дій щодо припинення виплати пенсії позивачу за вказаний період, а отже позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Тривалість розгляду справи обумовлена запровадженням загальнодержавного карантину згідно постанови КМУ від 11.03.2020 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» та низки заходів на виконання рішення уряду відносно даного питання, у зв'язку з чим відзив на позовну заяву надійшов до суду лише 04.05.2020.
Враховуючи положення статті 139 КАС України та часткове задоволення позовних вимог, сплачений позивачем судовий збір в розмірі 840,80 грн. (квитанція від 11.03.2020 №30336971-1), підлягає частковому стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача в розмірі 420,40 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст.77, 241-246, 250, 255, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про оскарження дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії ГУ ПФУ у Дніпропетровській області щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 за період з 01.03.2016 по 01.11.2019.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити виплату пенсії ОСОБА_1 з 01.03.2016 по 01.11.2019.
В решті позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 420,40 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 частини 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.В. Маковська