№201/2041/19
провадження 2/201/350/2020
05 травня 2020 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська
в складі: головуючого
судді Антонюка О.А.
з секретарем - Плевако О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , треті особи Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Ковальова Євгенія Євгенівна і приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Солошенко Юлія Володимирівна про визнання недійсними договорів дарування і іпотеки, скасування записів про державну реєстрацію права власності, визнання права власності на нерухоме майно і стягнення судових витрат,
Дніпровська міська рада 19 лютого 2019 року звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування і іпотеки, скасування записів про державну реєстрацію права власності, визнання права власності на нерухоме майно і стягнення судових витрат, позовні вимоги не змінювалися, не уточнювалися і не доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах, а його представник в ході судового засідання посилаються на те, що Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб'єкта власності - народу України, територіальної громади, як власника землі щодо права розпорядження, притаманного власнику.
Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб'єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.
Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі») та Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
З урахуванням зазначеного Дніпровська міська рада звертається до суду з даним позовом у зв'язку з наступним. Земельна ділянка на якій розташовано нерухоме майно по АДРЕСА_1 , належить територіальній громаді міста Дніпро в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності в силу ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з позовом, яким просила стягнути на її користь солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 12 000 грн. заборгованість за договором оренди нежитлового приміщення від 02 травня 2016 року за адресою АДРЕСА_1 . В обґрунтуванні позову ОСОБА_1 посилалася на не виконання відповідачами укладеного 02 лютого 2017 року договору оренди вказаного нежитлового приміщення загальною площею 223.0 кв. м., укладеного на строк до 01 січня 2018 року з щомісячною орендною платою у сумі 4000 грн. ОСОБА_3 звернулась із зустрічною позовною заявою, датована жовтнем 2017 року, до ОСОБА_1 про визнання дійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного 02 серпня 2017 року між нею та ОСОБА_1 , та про визнання за нею на підставі ст. 120 ЦК України права власності на вказане нежитлове приміщення. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду. Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено та визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 02 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та визнано за останньою право власності на вказане нежитлове приміщення, яке складається з: А-1 - молитовний будинок, що складається з під. А-1 - підвал площею 109.4 кв. м., І поверх: 1 - коридор площею 6.7 кв. м., 2 - сходи площею 3.6 кв. м., З - приміщення площею 103.6 кв. м., всього 113.6 кв. м. На підставі цього заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на зазначене нерухоме майно, номер запису про право власності 23861122.
28 грудня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 6205, на підставі цього договору у ОСОБА_1 виникло право власності на об'єкт нерухомого майна, а саме нежитлове приміщення, загальною площею - 223.0 кв. м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності - № 24249694, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Солошенко Ю.В.. 27 квітня 2018 року згідно з договором дарування, що посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Ковальовою Є.Є. та зареєстрований в реєстре за номером 25935741. ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення, загальною площею - 223.0 кв. м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 25935741. Отже, на теперішній час, право власності на вказаний об'єкт зареєстровано за ОСОБА_2 (код НОМЕР_1 ).
Керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 звернувся до апеляційного суду Дніпропетровської області з апеляційною скаргою в інтересах Дніпровської міської ради на вказане вище заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року. Постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2018 року апеляційну скаргу керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 - задоволено, скасовано заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору дійсним та визнання права власності на нежитлове приміщення відмовлено.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, ОСОБА_1 не набувала право власності на новостворений об'єкт нерухомого майна - молитовний будинок розташований за зазначеною вище адресою та не мала права розпорядження ним.
За викладених обставин виникає необхідність у вирішенні в судовому порядку питань щодо визнання недійсними договору дарування, за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 нерухоме майно, а також щодо визнання недійсними договору іпотеки між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , на підставі якого у ОСОБА_1 нібито виникло право власності на об'єкт нерухомого майна, а саме нежитлове приміщення, загальною площею - 223.0 кв. м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ; скасування записів про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та визнання за територіальною громадою міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради право комунальної власності.
Відповідно до акту виконавчого комітету Соборної районної у місті Дніпрі ради від 01 лютого 2018 року № 5 про перевірку дотримання вимог земельного законодавства групи по самоврядному контролю за використанням та охороною земель на земельній ділянці по АДРЕСА_1 , який огороджено парканом, орієнтовна площа земельної ділянки під спорудою 110 кв. м., орієнтовна площа огородженої земельної ділянки 350 кв. м. На момент перевірки договір оренди землі, Державний акт на право приватної власності на землю під будівлею, інші документи, що надають право користування земельною ділянкою не надано.
Отже, оскільки земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 є комунальною власністю, а Цивільний кодекс України передбачає визнання права власності на збудований об'єкт саме за власником земельної ділянки, то необхідно визнати право комунальної власності за Дніпровською міською радою на нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Права Дніпровської міської ради, яка є власником майна - земельної ділянки на якій самочинно побудоване спірне нерухоме майно підлягають захисту шляхом задоволення даного позову з використанням правового механізму, установленого ч. 5 ст. 376 ЦК України.
Отже відповідачі при укладанні вказаних договорів діяли не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об'єкту нерухомості. На їх звернення до відповідачів про з'ясування обставин укладання вказаних договорів, спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідачів по укладанню спірних договорів неправомірними, зобов'язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд визнати недійсними вказані договори дарування і іпотеки, скасувати записи про державну реєстрацію права власності, визнати права власності на це нерухоме майно за позивачем, стягнути судові витрати, задовольнивши позов в повному обсязі.
Відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та/або їх представники в судове засідання не з'явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; вказаним і матеріалами справи, на думку суду, відзивом на позов, проти задоволення позову заперечували і вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі та в задоволенні позову відмовити. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаних відповідачів відповідно до ст. 223 ЦПК України.
Представник третьої особи Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради в судове засідання не з'явився, про день та час слухання справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомив; вказаним і матеріалами справи, на думку суду, проти задоволення позову не заперечували і вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаної третьої особи відповідно до ст. 223 ЦПК України.
Треті особи приватні нотаріуси ДМНО Ковальова Є.Є. і Солошенко Ю.В. та/або їх представники в судове засідання не з'явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; вказаним і матеріалами справи, в зверненні до суду проти задоволення позову заперечували і вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі та в задоволенні позову відмовити. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаних третіх осіб відповідно до ст. 223 ЦПК України.
З'ясувавши думку сторін і третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню в повному обсязі.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
В судовому засіданні встановлено, що Дніпровська міська рада (ЄДРПОУ 26510514) є представницьким органом місцевого самоврядування, який відповідно до ст. 1, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» наділений правом представляти інтереси територіальної громади, приймати від її імені рішення та здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Органи місцевого самоврядування, згідно зі ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб'єкта власності - народу України, територіальної громади, як власника землі щодо права розпорядження, притаманного власнику. Статтями 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України та ст. ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України врегульовано порядок розпорядження землею.
Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб'єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.
Відповідно до статті 83 Земельного кодексу України, землі, які належать на праві власності територіальним громадам міст є комунальною власністю. Отже, право комунальної власності на землю (земельні ділянки), виникає і без реєстрації в силу спеціальних вимог закону. Виходячи з вимог ст. 83 Земельного кодексу України презюмується належність земельних ділянок на території міста Дніпро територіальній громаді міста з визначенням її власником Дніпровської міської ради.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування, із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Згідно вимог ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель комунальної власності на підставі рішення органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Право власності чи користування землею фізичними особами набувається та реалізується в порядку і на підставах, визначених Конституцією України ст. 13, 14, Земельного кодексу України ст. 78, 92, 93, 102-1, 116, 118, 119, і 23, 125, 126 Земельного кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них (Закону «Про оренду землі») та Цивільного кодексу України.
Статтею 12 Земельного кодексу України визначено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, передача земельних1 ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства.
Пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин здійснюється виключно на пленарних засіданнях міської ради. Отже, правовою основою виникнення права користування земельною ділянкою є рішення органу місцевого самоврядування.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
З урахуванням цього, як стверджує представник позивача, Дніпровська міська рада звертається до суду з даним позовом.
Представник позивача посилається також на те, що земельна ділянка на якій розташовано нерухоме майно по АДРЕСА_1 , належить територіальній громаді міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради та віднесена до земель комунальної власності, в силу ст. 80, 83 Земельного кодексу України та ст. 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулась до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська з позовом, яким просила стягнути на її користь солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 12 000 грн. заборгованість за договором оренди нежитлового приміщення від 02 травня 2016 року за адресою АДРЕСА_1 . В обґрунтуванні позову ОСОБА_1 посилалася на не виконання відповідачами укладеного 02 лютого 2017 року договору оренди вказаного нежитлового приміщення загальною площею 223.0 кв. м., укладеного на строк до 01 січня 2018 року з щомісячною орендною платою у сумі 4000 грн. ОСОБА_3 звернулась із зустрічною позовною заявою, датована жовтнем 2017 року, до ОСОБА_1 про визнання дійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного 02 серпня 2017 року між нею та ОСОБА_1 , та про визнання за нею на підставі ст. 120 ЦК України права власності на вказане нежитлове приміщення. Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду.
Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено та визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 02 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та визнано за останньою право власності на вказане нежитлове приміщення, яке складається з: А-1 - молитовний будинок, що складається з під. А-1 - підвал площею 109.4 кв. м., І поверх: 1 - коридор площею 6.7 кв. м., 2 - сходи площею 3.6 кв. м., З - приміщення площею 103.6 кв. м., всього 113.6 кв. м. На підставі цього заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на зазначене нерухоме майно, номер запису про право власності 23861122.
28 грудня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 6205, на підставі цього договору у ОСОБА_1 виникло право власності на об'єкт нерухомого майна, а саме нежитлове приміщення, загальною площею - 223.0 кв. м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності - № 24249694, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Юлією Володимирівною.
27 квітня 2018 року згідно з договором дарування, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ковальовою Євгенією Євгеніївною та зареєстрований в реєстре за номером 25935741. ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме нежитлове приміщення, загальною площею - 223.0 кв. м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності: 25935741. Отже, на теперішній час, право власності на вказаний об'єкт зареєстровано за ОСОБА_2 (код НОМЕР_1 ).
Керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 звернувся до апеляційного суду Дніпропетровської області з апеляційною скаргою в інтересах Дніпровської міської ради на вказане вище заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року. Постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2018 року апеляційну скаргу керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури № 1 - задоволено, скасовано заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору дійсним та визнання права власності на нежитлове приміщення відмовлено.
У постанові апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2018 року зазначено, що матеріали справи не містять доказів про прийняття у відповідності до вимог ст. 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» до експлуатації новостворений ОСОБА_1 об'єкт нерухомого майна - молитовний будинок, про наявність у ОСОБА_1 відповідних правовстановлюючих документів на вказану новостворену будівлю, про перебування земельної ділянки, на якій він розташований у її власності чи користуванні та про наявність у неї відповідно до вимог ст. 316, 317, 319 ЦК України права розпорядження ним. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, ОСОБА_1 не набувала право власності на новостворений об'єкт нерухомого майна - молитовний будинок розташований за зазначеною вище адресою та не мала права розпорядження ним.
Свої вимоги сторона позивача обгрунтовує також і наступним: згідно з ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
За викладених обставин виникає необхідність у вирішенні в судовому порядку питань щодо визнання недійсними договору дарування, за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 нерухоме майно, а також щодо визнання недійсними договору іпотеки між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , на підставі якого у ОСОБА_1 виникло право власності на об'єкт нерухомого майна, а саме нежитлове приміщення, загальною площею - 223.0 кв. м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ; скасування записів про право власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та визнання за територіальною громадою міста Дніпро, в особі Дніпровської міської ради право комунальної власності.
Частиною 2 статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 ЦК України, частини третьої статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-ІУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з сукупності двох підстав: 1) з моменту його прийняття до експлуатації, 2) з моменту державної реєстрації. Стаття 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачає, що забудова територій здійснюється шляхом розміщення об'єктів будівництва. Суб'єкти містобудування зобов'язані додержуватися містобудівних умов та обмежень під час проектування і будівництва об'єктів. Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: отримання замовником або проектувальником вихідних даних; розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; затвердження проектної документації; виконання підготовчих та будівельних робіт; прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; реєстрація права власності на об'єкт містобудування.
Отже, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.
Відповідно до частини першої ст. 212 Земельного Кодексу України, самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними; частина друга передбачає приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки; а також частиною третьою передбачено, що повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
Частиною 1 статті 376 ЦК України передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Юридична особа публічного права, в тому числі орган місцевого самоврядування, набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом (ч. 1 ст. 329 ЦК України).
Частиною 5 статті 376 Цивільного кодексу України встановлено, що на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Відповідно до акту виконавчого комітету Соборної районної у місті Дніпрі ради від 01 лютого 2018 року № 5 про перевірку дотримання вимог земельного законодавства групи по самоврядному контролю за використанням та охороною земель на земельній ділянці по АДРЕСА_1 , який огороджено парканом, орієнтовна площа земельної ділянки під спорудою 110 кв. м., орієнтовна площа огородженої земельної ділянки 350 кв. м. На момент перевірки договір оренди землі, Державний акт на право приватної власності на землю під будівлею, інші документи, що надають право користування земельною ділянкою не надано.
Отже, оскільки земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 є комунальною власністю, а Цивільний кодекс України передбачає визнання права власності на збудований об'єкт саме за власником земельної ділянки, то необхідно визнати право комунальної власності за Дніпровською міською радою на нерухоме майно, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Права Дніпровської міської ради, яка є власником майна - земельної ділянки на якій самочинно побудоване спірне нерухоме майно підлягають захисту шляхом задоволення даного позову з використанням правового механізму, установленого ч. 5 ст. 376 ЦК України.
Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.
Таким чином, єдиним вирішенням спірного питання, на думку позивача, є захист у судовому порядку, шляхом визнання договорів недійсними і скасування державної реєстрації.
Отже відповідачі при укладанні вказаних договорів діяли не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об'єкту нерухомості. На їх звернення до відповідачів про з'ясування обставин укладання вказаних договорів, спірне питання вирішене не було, була відмова. Звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвели, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.
Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.
Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Згідно ч. 4 і 5 ст. 82 ЦПК України «Підстави звільнення від доказування» 4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 5. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Відповідно до ст. 2, 72, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Судом з'ясовано: стосовно визнання недійсним договору дарування та договору іпотеки. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
На підставі договору купівлі-продажу ВМР №173698 реєстр-609 від 23 лютого 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Петрушенською І.Р. ОСОБА_1 купила у КП «Центр Жовтневий» нежитлове приміщення пункт приймання склотари літ. А-1, загальною площею 70.8 кв. м., ґанок літ. А та згодом в передбаченому законом порядку провела реконструкцію нежитлового приміщення під молитовний будинок. Нежитлове приміщення пункт приймання склотари КП «Центр Жовтневий» отримав у власність на підставі договору купівлі-продажу комунального майна посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гуніною В.І. від 11 грудня 1996 року за № 7862 та зареєстрованого Дніпропетровським МБТІ 10 травня 1999 року записано в реєстрову книгу № 34ЮН за реєстровим номером 1686-142.
Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Згідно з частинами 1, 3 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 і 6 ст. 203 цього Кодексу. Зміст правочину відповідно до частин 1-3, 5 ст. 203 ЦК України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За загальним правилом, правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним умовам його дійсності. До зазначених умов ч. 4 ст. 203 Цивільного кодексу України, зокрема, віднесено відповідність форми вчинення правочину вимогам закону. Нотаріальне посвідчення правочину означає, що його зміст, час і місце вчинення, наміри суб'єктів правочину, його відповідність закону та інші обставини офіційне : розглядаються як встановлені й достовірні.
У п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсна Верховного Суду «Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину». У п. 7 постанови «Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом».
За правилами ч. 1 і 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до п. З ст. 215 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлена тільки особами, визначеними у ЦК й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів - а саме, однією зі сторін, або заінтересованою стороною, тобто права яких вже були порушені на момент звернення до суду.
Однак звертаючись до суду з даним позовом, позивачем не надано доказів того, що його права та законні інтереси були порушені спірними договорами купівлі продажу та незрозуміло для чого Дніпровської міської ради застосування реституції, тобто повернення майна до КП «Центр Жовтневий».
Як роз'яснено у пунктах 7, 26 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). ЦК України не містить визначення поняття «заінтересована особа» в контексті вимог про визнання правочину недійсними, а тому питання належного позивача у кожному конкретному випадку є оціночним у зв'язку з чим слід враховувати те, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, зокрема, що у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені та така особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції чи віндикації. У зв'язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що- небудь в результаті проведення реституції (права, майно).
Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, у якій зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан. У цивілістичній науці та судовій практиці цей процес називають двосторонньою реституцією.
Стосовно вимоги про скасування записи про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 листопада 2018 року по справі № 488/5027/14-ц, провадження № 14-256 цс 18 зробила правовий висновок. «Щодо вимоги про скасування запису Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об'єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.
Відтак, пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.
Стосовно визнання права власності за територіальною громадою міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Власником земельної ділянки є держава, яка відповідно до вимог статті 13 Конституції України та статті 91 ЗК України зобов'язана не використовувати право власності на шкоду людині і суспільству.
Так, Конституція України визначає, що земля є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За правилами ст. 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності.
В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
Позивач обґрунтовує позовні вимоги актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства групи по самоврядного контролю за використанням та охороною земель № 5 від 01 лютого 2018 року провів обстеження та склав акт І .В. Мєшков якій є завідувачем відділу економіки та соціального розвитку Соборної районної у місті Дніпрі ради. В акті вказано, що нежитлове приміщення належить ОСОБА_3 та наявна декларація про початок виконання будівельних робіт «Реконструкція нежитлового приміщення під молитовний будинок по АДРЕСА_1 , заявником вказана гр. ОСОБА_1 , декларація зареєстрована 09 жовтня 2013 року № ДП082132820373..
Перевірки стану дотримання суб'єктами господарювання вимог земельного законодавства повинні проводитися на основі Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 року № 963-IV, Наказу Міністерства аграрної політики та продовольства України від 06 листопада 2018 року № 538 про «Про затвердження уніфікованої форми акту, що складається за результатами проведення планового (позапланового) заходу державного нагляду (контролю) щодо додержання суб'єктом господарювання вимог законодавства у сфері використання та охорони земель, та інших форм розпорядчих документів». Такі перевірки згідно наказу проводить Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру в дробі Державного інспектора у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства про охорону земель відділу Держгеокадастру.
Поряд з цим відповідно до п п. 25-1 п. 4 Положення про Державну службу з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд і контроль за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності. У наказі надається зразок акту обстеження земельної ділянки, якої повинен містити: керівника суб'єкта господарювання чи уповноваженої ним особи, загальна площа земельної ділянки (а не як в акті - орієнтовна площа під спорудою 110 м. кв.), категорію земель, цільове призначення земель, наявність документів, що підтверджують державну реєстрацію права власності чи права постійного користування або права оренди земельної ділянки.
Акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства групи по самоврядного контролю за використанням та охороною земель № 30 від 14 червня 2018 року не відповідає законодавче встановленим нормам та не може бути належним та допустимим доказом.
Відповідно до приписів п. 3.4. Пленуму ВГСУ №6 від 17 травня 2011 року «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин»: за змістом статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України до особи, яка набула права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій розміщено відповідне нерухоме майно, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). З огляду на приписи статті 182, частини другої статті 331, статті 657 ЦК України покупець нерухомого майна вправі вимагати оформлення відповідних прав на земельну ділянку, зайняту нерухомістю, з моменту державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно. У разі встановлення факту правомірного набуття особою права на нерухоме майно за наявності у попереднього власника належно оформленого права на земельну ділянку, на якій воно розміщене, необхідно враховувати, що така особа набула права на відповідну земельну ділянку. З виникненням прав власності на будівлю чи споруду у особи виникає право одержати земельну ділянку в користування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Тому відсутність у такої особи переоформлених на її ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки. З урахуванням викладеного в таких випадках положення статті 212 ЗК України застосуванню не підлягають, (правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 902/889/16 та від 21 січня 2019 року у справі № 910/22093/17, від 20 березня 2019 року справа № 910/6186/17, Верховний Суд в постанові від 06 березня 2019 року по справі № 910/1056/18 відмовив Київської міської ради про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки).
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. «За змістом ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування і оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. У вирішенні питання про наявність ознак самовільного зайняття земельної ділянки необхідно враховувати, що саме по собі користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. У вирішенні таких спорів необхідним є встановлення наявності у особи, в силу закону, права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування. Отже самовільне зайняття земельної ділянки є відмінним від користування земельною ділянкою за відсутності належним чином оформлених документів на неї.
Згідно з ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав (частина 3 цієї статті).
Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (стаття 212 ЗК України).
Разом з тим, відповідно до ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При цьому, відповідно до ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Відповідно до положень ст. 377 ЦК України, ст. 120, 125 ЗК України та принципу слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, Верховний Суд дійшов висновку, що у разі переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об'єкти, оскільки право власності на будівлі з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об'єкти нерухомості, у власності або користуванні.
Відсутність у відповідача правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у разі правомірності набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна. До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства: на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар.
Враховуючи зазначене, суди дійшли правомірного висновку про те, що зобов'язання відповідача в даному випадку в фактично примусовому порядку звільнити земельну ділянку, і в подальшому привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель та споруд, фактично означає знесення належного відповідачу на праві власності майна, що є порушенням його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 902/889/16 та від 21.01.2019 у справі № 910/22093/17.
В позові Дніпровська міська рада посилається, що звертається до відповідачів на підставі частини п'ятої статті 376 ЦК України. «На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.»
В даному випадку позовні вимоги Дніпровської міської ради грубо порушують права власника майна. Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, на цей час право власності на об'єкт зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 ..
Відповідно до статті 74 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97- ВР органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.
Відповідно до частин 4-6 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Згідно ЦК України право власності припиняється з підстав ч. 1 ст. 346. Жодної із підстав для припинення права власності ОСОБА_2 в даному випадку не встановлено. Жодного рішення суду про примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності, не надано.
Відповідно до ч. 2 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.
Як вбачається із зазначеної норми, перелік підстав для набуття права комунальної власності є вичерпним, та жодної з підстав набуття права комунальної власності, вказаної в частині 2 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», щодо нежитлового приміщення по АДРЕСА_1 не встановлено.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до вимог ч. 13 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Недодержання вказаних вимог закону, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є підставою недійсності правочину.
Ці правові принципи у спірних правовідносинах є вихідними та основоположними для відповідача, і мають враховуватись під час вирішення справи відповідно до гарантованих статтями 3 та 8 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, принципів верховенства права та визначеності змісту і спрямованості діяльності держави правами і свободами людини та їх гарантіями.
Відповідачі у відповідності із ч. З ст. 203 ЦК України не виявили вільного волевиявлення для вчинення даного правочину.
Згідно зі ст. 1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє користується, розпоряджається своїм майно на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України, встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення дії, яка порушує право. Приписами ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Відповідно до п. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.
Відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», підставою для реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є, зокрема, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно і обмежень цих прав, що набрали законної сили.
Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
З огляду на вищевикладені приписи чинного законодавства України наявні підстави для відмови в задоволенні позовних вимог.
Згідно з ЦК України, захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав, припинення або зміни правовідношення, тощо.
Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, суперечать законодавству України, чинному на сьогоднішній день. Згідно зі ст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст. 8 Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).
Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов'язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.
Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.
Не може суд прийняти до уваги позицію позивача стосовно наполягання на позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджується.
При таких обставинах суд вважає можливим Дніпровській міській раді в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів дарування і іпотеки, скасування записів про державну реєстрацію права власності, визнання права власності на нерухоме майно і стягнення судових витрат відмовити.
Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання недійсними договорів дарування і іпотеки, скасування записів про державну реєстрацію права власності, визнання права власності на нерухоме майно і стягнення судових витрат в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону, а тому не підлягають задоволенню в повному обсязі.
На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3-5, 11, 60, 203, 215, 216, 236, 258, 259, 263-265, 268, 331, 376, 377, 387, 526, 527, 530 ЦК України, ст. 80, 83, 116, 122, 211, 212 Земельного кодексу України, ст. 26, 60, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 1, 3, 4, 26, 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. 1, 2, 4, 6, 10, 16, 18-1, 26, 27-1, 28, 60, 63, 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,
Дніпровській міській раді в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , треті особи Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Ковальова Євгенія Євгенівна і приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Солошенко Юлія Володимирівна про визнання недійсними договорів дарування і іпотеки, скасування записів про державну реєстрацію права власності, визнання права власності на нерухоме майно і стягнення судових витрат відмовити.
Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.
Повний текст рішення складено 05 травня 2020 року.
Суддя -