Житомирський апеляційний суд
Справа №295/13976/19 Головуючий у 1-й інст. Семенцова Л. М.
Категорія 66 Доповідач Коломієць О. С.
04 травня 2020 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Коломієць О.С.
суддів Шевчук А.М., Талько О.Б.
з участю секретаря
судового засідання Драч Т.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №295/13976/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням
за апеляційною скаргою адвоката Павліченка Миколи Сергійовича в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , законним представник якої є ОСОБА_2
на заочне рішення Богунського районного суду міста Житомира від 19 лютого 2020 року, яке ухвалено суддею Семенцовою Л.М. у м. Житомирі
встановив:
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в якому просив визнати відповідача такою, що втратила право на користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1 .
В обґрунтування своїх вимог зазначив, що він на підставі договору довічного утримання від 15.03.1996 року є власником спірного житла. В даній квартирі зареєстровані його донька - ОСОБА_2 та малолітня онука ОСОБА_3 , 2013 року народження. При цьому зазначає, що відповідач ОСОБА_2 за вказаною адресою не проживає з 2009 року, особистих речей та іншого належного їй майна в квартирі не має. Крім того, відповідач завдає шкоди інтересам позивача, оскільки у зв'язку з її реєстрацією позивач несе додаткові витрати по утриманню квартири та сплаті комунальних послуг.
Заочним рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 19 лютого 2020 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 768,40 грн.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, адвокат Павліченко М.С. в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , законним представником якої є ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не враховано те, що малолітня онука позивача ОСОБА_4 в силу положень ст. 29 ЦК України не може самостійно визначати та обирати своє місце проживання, а тому сам по собі факт непроживання їх у спірній квартирі не може бути безумовною підставою для визнання її такою, що втратила право на житлове приміщення у спірній квартирі. Крім того зазначає, що оскаржуване рішення ухвалене судом лише на підставі одного доказу, а саме акту від 30.07.2019 року, якому суд не надав належної правової оцінки. Зокрема, особи, що підписали зазначений акт, не є свідками по справі та не попереджались про кримінальну відповідальність. Також, судом не було встановлено будь-яке відношення відповідача та її дитини до іншого житла, не були з'ясовані причини відсутності відповідача у спірній квартирі. Позивачем також не надано суду жодних доказів щодо порушення відповідачем його прав та законних інтересів.
Правом подати відзив на апеляційну скаргу позивач не скористався.
В судовому засіданні представник апелянта доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити. При цьому зазначив, що відповідач разом з дитиною проживає в спірній квартирі, проте змушена через непорозуміння з батьком, які виникають через його неналежну поведінку, залишити квартиру та проживати в іншому житлі. Також зазначив, що відповідач ОСОБА_2 до 24 грудня 2019 року, коли набрало законної сили судове рішення про розірвання договору довічного утримання, укладеного між сторонами 15.12.2008 року, була власником спірної квартири, а тому підстав для визнання її такою, що втратила право на житло на час постановлення рішення у суду не було.
Позивач доводи апеляційної скарги не визнав, просив її відхилити. При цьому не заперечував існування між сторонами неприязних відносин через спори щодо квартири.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилась, з невідомих суду причин. Про дату час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином. З урахуванням положень ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за її відсутності.
Розглянувши справу в межах, визначених ст.367 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.
Так, судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 в період шлюбу з ОСОБА_5 на підставі договору довічного утримання від 15.03.1996 року (а.с.8,30).
15 грудня 2008 року між ОСОБА_1 та його дочкою ОСОБА_2 був укладений договір довічного утримання, за умовами якого позивач передав у власність відповідачу спірну квартиру (а.с.9).
Рішенням Богунського районного суду м.Житомира від 23.03.2019 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання був задоволений, розірвано договір довічного утримання, укладений між сторонами 15.12.2008 року, скасовано обтяження нерухомого майна та повернуто ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Крім того, визнано за позивачем право власності на спірну квартиру (а.с.43-46).
Постановою Житомирського апеляційного суду від 24 грудня 2019 року рішення Богунського районного суду м.Житомира від 23.03.2019 року в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 скасовано. В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін (а.с.38-42).
Згідно довідки №1971 від 10.09.2019 року, яка видана ТОВ «Керуюча компанія «Домком Житомир», в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 та її малолітня донька - ОСОБА_3 , 2013 року народження (а.с.7).
Відповідно до акту від 30 липня 2019 року, складеного працівником ТОВ «Керуюча компанія «Домком Житомир» за участю сусідів, слідує, що ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , не проживає з 2009 року по теперішній час (а.с.10).
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не проживає у спірному помешканні без поважних причин з 2009 року, а тому її реєстрація у даній квартирі, яка належить позивачу, створює для нього перешкоди у користуванні належним майном та порушує права власника, у зв'язку з чим відповідач підлягає визнанню такою, що втратила право на користування спірною квартирою.
Проте такий висновок суду є помилковим виходячи з наступного.
Згідно ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом особистого немайнового або майнового права та інтересу у спосіб визначений законом або договором.
Згідно ч.1 ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Відповідно до ч.1ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
В ч.1 ст. 321 ЦК України зазначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно із положенням ч.2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до ч.1 та 6 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Ухвалюючи рішення про визнання відповідача ОСОБА_2 такою, що втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1 , суд першої інстанції не звернув уваги, що позивачем не було надано належних та достатніх доказів на підтвердження обставин відсутності відповідача без поважних причин у спірній квартирі з 2009 року.
Так оскаржуване рішення ухвалене судом першої інстанції лише на підставі одного доказу, а саме акту від 30 липня 2019 року, який не є достатнім та належним доказом у справі. Зокрема, вказані особи в судовому засіданні на підтвердження викладених в акті обставин в якості свідків не були допитані та не попереджались судом про кримінальну відповідальність. Також позивачем не були доведені обставини про наявність у позивача разом з дитиною права на користування іншим житлом через відсутність, на його твердження, у спірній квартирі особистих речей та іншого належного відповідачу майна. Крім того, під час розгляду справи було встановлено, що між сторонами існують неприязні стосунки через спори щодо квартири, власником якої, до ухвалення судом рішення про розірвання договору довічного утримання, з 2008 року була відповідач ОСОБА_2 .
Також ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не звернув уваги, що малолітня онука позивача ОСОБА_4 , дочка відповідача, в силу положень ст. 29 ЦК України не може самостійно визначати та обирати своє місце проживання, а тому визнання матері дитини такою, що втратила право на житлове приміщення у спірній квартирі, із залишенням місця реєстрації дитини у даній квартирі без батьків, порушує законні прав та інтереси малолітньої дитини щодо визначення її місця проживання.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Так, ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідачів.
Разом з тим, позивачем не надано суду жодних доказів щодо порушення відповідачем разом з дитиною його прав та законних інтересів.
Враховуючи, що позивачем не було доведено під час розгляду справи відсутність без поважних причин відповідача з 2009 року, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 з вищенаведених підстав.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргуадвоката Павліченка Миколи Сергійовича в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , законним представником якої є ОСОБА_2 - задовольнити.
Заочне рішення Богунського районного суду міста Житомира від 19 лютого 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 06 травня 2020 року.
Головуючий Судді