04 травня 2020 року справа №П/320/847/20
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними дій,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просив стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку у розмірі 122427 грн. (сто двадцять дві тисячі чотириста двадцять сім гривень); стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, обрахованого з моменту звільнення по дату винесення судового рішення виходячи із середньоденної заробітної плати - 1360,30 грн. (одна тисяча шістдесят гривень тридцять копійок).
Позов обґрунтовано тим, що він працював в органах прокуратури України, а з 2013 року на різних посадах в Генеральній прокуратурі України. Наказом Генеральної прокуратури України № 1287ц від 29.10.2019 його звільнено з посади прокурора другого відділу процесуального керівництва Другого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі п.9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30.10.2019 року. При цьому, в порушення ст. ст. 44 КЗпП України в день звільнення з позивачем не проведено повний розрахунок та не виплачено всіх сум при звільненні, а саме, вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку. Вважає, що відповідач протиправно не провів з ним повного розрахунку при звільненні. У свою чергу, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у день звільнення є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, та виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Просив позов задовольнити.
Ухвалою суду від 10.02.2020 відкрито загальне провадження в адміністративній справі та запропоновано відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали подати відзив на позовну заяву.
Представником відповідача подано через канцелярію відзив на адміністративний позов (а.с. 48-53). У відзиві зазначено, що за приписами п. 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», який набрав чинності 25.09.2019 року (далі Закон № 113-ІХ) прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором (п. 9 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ).
Позивачем не подавалася заява за відповідною формою до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію, а тому відповідно до вимог пп. 1 п. 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ наказом Генерального прокурора від 29.10.2019 № 1287ц ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора другого відділу процесуального керівництва Другого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі п.9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30.10.2019 року.
Відповідач вказує, що з дня набрання чинності Законом № 113-ІХ, а саме з 25.09.2019, особливості застосування до прокурорів положень п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 40, статей 42, 42-1, ч. ч. 1-3 ст. 49-2, ст. 74, ч. З ст. 121 КЗпП України, на які посилається позивач, встановлюються Законом 1697-VІІ. Тому з 25.09.2019 саме цей закон, а не КЗпП України, поширюється на правовідносини між позивачем та Генеральною прокуратурою України. Ураховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законами № № 1697-VІІ, 113-ІХ, якими не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання. Така правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 31.01.2018 року в справі № 820/1119/16. Таким чином, позивачу при звільненні виплачено всі належні суми, тому підстав для застосування до Генеральної прокуратури України відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, немає.
Просив у задоволенні позову відмовити.
10.03.2020 року позивач подав відповідь на відзив, у якій просив визнати заперечення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства, а дії відповідача щодо невиплати йому вихідної допомоги такими, що прямо порушують його право на гарантовані виплати при звільненні. Також наполягав на неможливості представництва Офісу Генерального прокурора прокурорами Департаменту представництва інтересів держави в суді (а.с. 70-86).
Представником відповідача через канцелярію суду подано заперечення на відповідь на відзив (а.с. 100-107), в яких зазначено, що доводи позивача щодо відсутності у представника позивача повноважень на представлення інтересів відповідача у суді безпідставними та грунтуються на помилковому тлумаченні норм чинного законодавства. Також стверджує, що конституційні права позивача при звільненні ніяким чином не порушувались (а.с.101-107) .
Протокольною ухвалою суду від 02.04.2020 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 28.04.2020.
У судове засідання, призначене на 28.04.2020, сторони, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, не з'явилися. Водночас, представник позивача подав до суду клопотання про розгляд справи за відсутності позивача. Представник відповідача будь яких клопотань чи заяв до суду не надсилав, у зв'язку з чим, протокольною ухвалою суду від 28.04.2020 судом постановлено на підставі ст. 205 КАС України подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.
Дослідивши подані сторонами документи, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 працював в органах прокуратури України, а з 15.02.2013 - в Генеральній прокуратурі України, що підтверджується копією трудової книжки, наданої до матеріалів справи позивачем (а.с. 17-22).
Наказом Генеральної прокуратури України № 1287ц від 29.10.2019 його звільнено з посади прокурора другого відділу процесуального керівництва Другого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі п.9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 30.10.2019 року (а.с. 26). Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України наказано провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
На запит позивача від 21.11.2019 щодо оплати праці прокурорів і слідчих органів прокуратури, Листом Генеральної прокуратури України від 27.11.2019 № 19/4-2134вих-19 позивача повідомлено про те, що відповідно до Закону України «Про прокуратуру» у разі звільнення на підставі п. 9 ч. 1 статті 51 цього Закону не передбачена виплата вихідної допомоги. Стаття 44 КЗпП України також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення з ним трудового договору на підставі п. 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Також, зазначено, що позивачу виплачено компенсацію за невикористані дні відпустки (а.с. 27-30).
У матеріалах справи міститься довідка Генеральної прокуратури України від 13.02.2020 №21-243зп, видана ОСОБА_1 , в якій вказано, що середня заробітна плата, яка обчислена виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню 30.10.2019, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», складає 39698,82 грн. (із розрахунку середньоденної заробітної плати в розмірі 1890,42 грн.). Сума середньоденної заробітної плати складає 1890,42 грн. Сума середньої заробітної плати складає 39698,82 грн. (1890,42 грн. х 21 середня планова кількість робочих днів за серпень-вересень 2019). Згідно чинного законодавства з усіх нарахованих доходів утримуються обов'язкові платежі до бюджетів: військовий збір та податок з доходів фізичних осіб (а.с. 87-88).
Вважаючи дії відповідача щодо невиплати вихідної допомоги у зв'язку із звільненням протиправними, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом України «Про прокуратуру» №1697-VII від 14.10.2014 року ( далі Закон № 1697)
Відповідно до ст.4 Закону №1697 організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною 3 ст. 16 Закону № 1697 передбачено, що прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Статтею 51 Закону №1697 визначено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді
Пунктом 9 ч.1 ст.51 Закону №1687 визначено, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом № 113-IX від 19.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» ст. 51 Закону №1697 доповнено ч.5, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
В свою чергу, Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Статтею 40 Кодексу законів про працю регулюються питання розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Зокрема, відповідно до п.1 ч.1 ст. 40 Кодексу законів про працю трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до ч.4 ст.40 Кодексу законів про працю, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Статтею 44 Кодексу законів про працю встановлено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Відповідно до ст. 47 Кодексу законів про працю, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Статтею 116 Кодексу законів про працю передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 Кодексу законів про працю встановлено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Так, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Щодо позовних вимог в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача вихідної допомоги при звільненні, оцінюючи доводи позивача про його право на отримання вихідної допомоги відповідно до ст.44 Кодексу законів про працю та доводи відповідача щодо неможливості застосування до спірних відносин норм Кодексу законів про працю, то суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Законом України «Про прокуратуру» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівників у зв'язку зі скороченням штатів, у зв'язку з чим підлягає з'ясуванню питання чи підлягають застосуванню до спірних правовідносин приписи КЗпП України.
Статтею 4 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України.
Частиною 5 ст. 51 Закону №1687 передбачено, що на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури), не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Відповідно до ч.4 ст.40 Кодексу законів про працю особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42 (переважне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці), 42-1(Переважне право на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу), частин першої, другої і третьої статті 492 (порядок вивільнення працівників), статті 74 (щорічні відпустки), частини третьої статті 121 цього Кодексу (за відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада)), встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Виходячи із системного аналізу наведених норм Закону №1687 та Кодексу законів про працю, суд приходить до висновку, що наведеними нормами передбачений виключний перелік випадків, коли до відносин служби в органах прокуратури не можуть застосовуватися норми Кодексу законів про працю України. Разом з тим, наведеними нормами не встановлено таких обмежень щодо виплати вихідної допомоги при звільненні.
Аналізуючи зміст п.1 ч.1 ст.40 Кодексу законів про працю (розірвання власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників та п.9 ч.1 ст.51 Закону «Про прокуратуру» (прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури), суд приходить до висновку, що підстави зазначені в наведених нормах є тотожними.
Враховуючи наведене, позивач має право на отримання вихідної допомоги відповідно до ст.44 Кодексу законів про працю у розмірі не менше середнього місячного заробітку, що становить 39698,82 грн.
У той же час, звертаючись до суду, позивач просить стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку у розмірі 122427 грн., посилаючись на норму статті 44 КЗпП, якою, у тому числі, передбачено, що вихідна допомога внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - виплачується у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
Проте, суд не погоджується з такими доводами позивача та зазначає, що позивачем не оспорювався наказ про звільнення позивача з посади, а відтак суд вважає недоведеним факт порушення відповідачем законодавства про працю, що передбачає собою виплату вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку.
Також суд звертає увагу, що як зазначає у листі відповідач, позивачу виплачено грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки, хоча зазначене також не передбачено Законом №1687, але при цьому таке право визначено ст.83 Кодексу законів про працю. Наведене свідчить про неоднозначний та вибірковий підхід відповідача до проведення розрахунку з позивачем при звільненні.
Таким чином, суд приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо невиплати вихідної допомоги ОСОБА_1 при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку є протиправною, а тому позовна вимога про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача вихідної допомоги підлягає частковому задоволенню, а саме у розмірі середнього місячного заробітку в сумі 39698,82 грн.
Щодо позовної вимоги про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні, то суд зазначає наступне.
Виходячи із системного аналізу наведених вище положень ст. 4, ч.5 ст.51 Закону №1687 та ч.4 ст.40 Кодексу законів про працю, вбачається, що виключний перелік випадків, коли до відносин служби в органах прокуратури не можуть застосовуватися норми Кодексу законів про працю України не містить обмежень і щодо застосування норм ст.116 та 117 Кодексу законів про працю, які стосуються виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Разом із тим суд вважає, що заявлені позивачем вимоги в частині позову, яка стосується стягнення середнього розміру заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у даному випадку є передчасними.
Так, відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
В даному випадку має місце спір про право на належні звільненому працівнику суми, а саме право позивача на отримання вихідної допомоги.
При цьому, ч.2 ст.117 Кодексу законів про працю покладено обов'язок на роботодавця сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Підставою для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку буде рішення у даній справі, яким встановлено право позивача на отримання вихідної допомоги.
На час розгляду справи відсутні підстави вважати, що відповідачем при виплаті позивачу вихідної допомоги за цим рішенням суду не буде виплачено середній заробіток за весь час затримки розрахунку, а тому права позивача в цій частині не є порушеними.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги у цій частині наразі є передчасними, фактично спрямовані на урегулювання тих відносин, які відбудуться в майбутньому, тобто після виконання судового рішення про виплату вихідної допомоги при звільненні, а тому не підлягають задоволенню.
Також, суд не приймає до уваги посилання позивача на пропущенням відповідачем строку подання відзиву на позовну заяву, та застосувати у зв'язку з неподанням відзиву у строк, встановлений судом, статтю 159 КАС України та кваліфікувати це як визнання позову, оскільки матеріалами справи підтверджено, що відзив на позовну заяву направлений засобами поштового зв'язку на адресу суду 02.03.2020, а ухвала по відкриття провадження відповідачем отримана 17.02.2020. Це означає, що відзив на позовну заяву відповідачем подано в строк, визначений судом (а.с. 57).
Також, не заслуговують на увагу і доводи позивача про відсутність у представника позивача повноважень на представлення інтересів відповідача у суді, оскільки п. 5.9 Положенням про Департамент представництва інтересів держави у суді Офісу Генерального прокурора, затверджене наказом Генерального прокурора України від 28.01.2020 №47 (загальнодоступне в мережі інтернет) передбачено право прокурорів відділів безпосередньо брати участь у адміністративних справах , у яких Офіс Генерального прокурора є відповідачем по справах.
За приписами вимог п. 4 ч.1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до положень ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з нормами ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно з ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав позовні вимоги слід задовольнити частково.
Визначаючись щодо розподілу судових витрат суд виходив з того, що згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ч.3 ст.139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи відсутність понесення судових витрат, підстави для їх розподілу, визначених статтею 139 КАС України, відсутні.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні.
Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в сумі 39698 грн (тридцять дев'ять тисяч шістсот дев'яносто вісім ) 57 коп.
У задоволенні решт позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Лисенко В.І.