09 квітня 2020 року Справа № 160/1828/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кальника В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до відповідача 1: Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті Кривому Розі ради, відповідача 2: Державної казначейської служби України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди, -
14 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до відповідача 1: Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті Кривому Розі ради, відповідача 2: Державної казначейської служби України, в якому позивач просить суд:
- визнати дії Виконавчого комітету Довгинцівської районної у місті Кривому Розі ради щодо не надання ОСОБА_1 посвідчення реабілітованої особи - протиправними;
- зобов'язати Виконавчий комітет Довгинцівської районної у місті Кривому Розі ради видати ОСОБА_1 посвідчення реабілітованої особи у строк до 30 днів з моменту набрання рішення суду законної сили;
- стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями Виконавчого комітету Довгинцівської районної у місті Кривому Розі ради, суму у розмірі 500 000,00 (п'ятсот тисяч) гривень.
Позовні вимоги вмотивовані тим, що позивач з 2003 року визнаний реабілітованим. Проте, з 2003 року позивач досі не отримав посвідчення реабілітованого, незважаючи на чисельні звернення до державних установ з метою отримання соціальних прав та гарантій. Станом на день звернення до суду, відмова у видачі посвідчення реабілітованої особи грунтується на тому, що в органах державної влади відсутні бланки задля отримання посвідчення реабілітованого. Позивач вважає такі дії органів державної влади незаконними, у зв'язку з чим, був вимушений звернутися до суду за захистом своїх прав.
Також, позивач вважає, що діями органу місцевого самоврядування йому завдана моральна шкода у розмірі 500 000,00 грн., оскільки 16 років він позасудовим порядком намагається отримати спірне посвідчення, скористатися наданими правами та пільгами, у зв'язку з чим, його ритм життя сповнений негативом та постійним нервуванням, а тому, він часто та важко хворіє.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.02.2020 року відкрито провадження в адміністративній справі та ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.03.2020 року відмовлено в задоволенні клопотання Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті Кривому Розі ради про розгляд справи №160/1828/20 у порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.03.2020 року відмовлено в задоволенні клопотання Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті Кривому Розі ради про залучення до участі у справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, - Дніпропетровської обласної державної адміністрації.
20.03.2020 року до канцелярії суду від відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просив відмовити в задоволенні позову. Зазначив, що в позовній заяві позивач не викладає обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги. Зауважив, що з поданої позовної заяви не зрозуміло, які саме вимоги висовуються до Державної казначейської служби України, не зазначено, чим саме Державна казначейська служба України завдала шкоду позивачу, адже на сьогодні ніяких правовідносин між позивачем та Державною казначейською службою України не існує.
Також, Казначейство вважає, що позивачем не наведено обґрунтування стягнення з Державної казначейської служби України моральної шкоди саме у розмірі 500 000 грн., а також не надано відповідного розрахунку на підтвердження стягнення зазначеного розміру моральної шкоди.
24.03.2020 року до канцелярії суду від відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просив відмовити в задоволенні позову. Зазначив, що виконавчий комітет Довгинцівської районної в місті ради з моменту звернення позивача вживав усіх необхідних заходів щодо отримання відповідного посвідчення та видачі його позивачу. На підставі наполегливої роботи відповідача з питання отримання бланків виконкомом Довгинцівської районної в місті ради, ОСОБА_1 на підставі його заяви від 17.03.2020 року 17.03.2020 року було видано посвідчення реабілітованої особи.
Стосовно вимоги позивача про стягнення за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті ради 500 000,00 (п'ятсот тисяч) гривень, відповідач 1 зауважив, що позивачем не надано жодних доказів противоправних дій виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті ради з 2003 року, а навпаки, з матеріалів справи вбачається вжиття відповідних заходів та врегулювання питання.
Також, звернув увагу на те, що зразки бланків передбачені відповідною постановою Кабінету Міністрів України та не виготовляються органами місцевого самоврядування, в тому числі і виконавчим комітетом Довгинцівської районної в місті ради.
Оскільки у місті Кривому Розі та в Дніпропетровської області були відсутні бланки старого зразку, з незалежних від виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті ради останній не мав можливості видати посвідчення ОСОБА_1 .
Крім того, відповідач 1 зазначив, що позивач надав всі необхідні документи лише 17.03.2020 року. Отже, на думку відповідача 1, виконком Довгинцівської районної в місті ради не завдав позивачу ні моральної, ні матеріальної шкоди, а діяв лише в межах чинного законодавства України.
Розглянувши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, до управління праці та соціального захисту населення виконкому Довгинцівської районної в місті Кривому Розі ради з питання визнання реабілітованим, отримання відповідного посвідчення та користування пільгами, 03.10.2019 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до п.2 ст.1-2, ст.6 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» звернувся з заявою (вх.№ 82/6) про видачу посвідчення реабілітованої особи та надав копії наступних документів:
- довідки № 3/2336-Р про реабілітацію, видану Міністерством внутрішніх справ Республіки Комі (Російська Федерація) 19.12.2003 року, ОСОБА_1 ;
- свідоцтва про народження ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 , видане «органом ЗАГС (Администрация городского поселення «Войвож» город республиканского значення Сосногорск с подчиненной ему территорией Республика Коми) ІНФОРМАЦІЯ_2 » (мовою оригіналу);
- свідоцтва про зміну прізвища або ім'я громадянина ОСОБА_2 на прізвище ОСОБА_3 , видане «ГорЗАГС гор.Ухта 10 сентября 1970 г.» (мовою оригіналу);
- архівної довідки Міністерства внутрішніх справ Республіки Комі РСР № 3/903-Ю від 24 березня 1994 р. про терміни перебування під наглядом на спец. поселенні ОСОБА_4 (матері ОСОБА_1 );
- довідки Міністерства внутрішніх справ Республіки Комі РСР № 3/903-Ю від березня 1994 р. про реабілітацію ОСОБА_4 (матері ОСОБА_1 );
- листа-відповіді № 39 від 10.09.2019 Національної комісії з реабілітації на заяву від 11.04.2019 громадянина ОСОБА_5 з роз'ясненнями, що будь-якої повторної або додаткової реабілітації репресованої особи, яка вже була реабілітована до набрання чинності Законом України від 13.03.2018 № 2325-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» і якою отримано відповідну довідку або інший документ про реабілітацію, законодавством України не передбачено.
Згідно довідки про реабілітацію № 3/2336-Р від 19.12.2003 року, яка видана Міністерством внутрішніх справ Республіки Комі, громадянин ОСОБА_1 мешкав разом з матір'ю на спец. поселенні в Комі АРСР з моменту народження, і відповідно до п. 2 ст. 1-3 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», є особою, потерпілою від репресій, а саме:
- потерпілими від репресій визнаються діти репресованої особи, у тому числі усиновлені, які народилися не пізніше ніж через 10 місяців з дня арешту матері, або які народилися у місці позбавлення волі, на засланні, висланні під час перебування репресованої особи у місці позбавлення волі, на засланні, висланні, залишення репресованої особи для роботи у таборах Народного комісаріату внутрішніх справ у становищі вільнонайманого без права виїзду з прикріпленням до районів табору-будівництва.
17 березня 2020 року позивач звернувся до відповідача 1 із заявою про видачу посвідчення реабілітованого.
17 березня 2020 року позивачу на підставі його заяви від 17 березня 2020 року було видано посвідчення реабілітованого.
Вирішуючи заявлений спір по суті, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом України від 17 квітня 1991 року № 962-XII «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» визначено категорії осіб, які визнаються реабілітованими та осіб, які визнаються потерпілими від репресій, а саме: у п. 2 ст. 1-2 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» визначено - реабілітованими визнаються особи, стосовно яких до 24 серпня 1991 року були здійснені репресії у формах, визначених статтею 2 цього Закону, за рішенням іншого репресивного органу, якщо встановлено факт здійснення репресій проти таких осіб з класових, національних, політичних, релігійних, соціальних мотивів.
Статтею 7 вказаного Закону визначено, що прийняття рішень з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій здійснюється Національною комісією з реабілітації за поданням регіональних комісій.
Відповідно до ст.6 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», реабілітованим, які мають право на передбачені цим Законом пільги, видається посвідчення єдиного зразка, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Під час судового розгляду з'ясовано, підтверджено матеріалами справи та не заперечується позивачем, що 17 березня 2020 року ОСОБА_1 на підставі його заяви від 17.03.2020 року було видано посвідчення реабілітованого Серія НОМЕР_2 . Підтвердженням отримання посвідчення є підпис позивача в журналі видачі посвідчень реабілітованого відповідно до статті 1- 2 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», копія якого долучена до матеріалів справи.
Таким чином, за сукупністю наведених обставин та враховуючи наявність письмових доказів, та виходячи з системного аналізу вищезазначених норм чинного законодавства України, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання дій Виконавчого комітету Довгинцівської районної у місті Кривому Розі ради щодо не надання ОСОБА_1 посвідчення реабілітованої особи - протиправними та зобов'язання Виконавчого комітету Довгинцівської районної у місті Кривому Розі ради видати ОСОБА_1 посвідчення реабілітованої особи у строк до 30 днів з моменту набрання рішення суду законної сили, оскільки встановлені судом фактичні обставини справи свідчать про відсутність порушень охоронюваних прав та інтересів позивача відповідачем 1.
З приводу позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 500 000,00 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. ч. 1 - 2 ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з положеннями ст. 9 Конституції України та ст. 17, ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (Stankov v. Bulgaria, § 62, ЄСПЛ від 12.07.2007 року).
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18.07.2006 року).
Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 року № 4, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Крім того, відповідно до вказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України, обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.
У п. 2 вказаної постанови передбачено, що можливість відшкодування моральної шкоди має бути прямо передбачена законом.
У свою чергу, в ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України встановлено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно з ч. 4 ст. 23 Цивільного кодексу України, моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
За загальним правилом, особа несе відповідальність за завдання моральної шкоди, згідно зі ст.1167 Цивільного кодексу України, тільки в разі наявності вини такої особи.
Однак, суд звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які свідчать про спричинення казначейством позивачу моральної шкоди, та які підтверджують наявність будь-яких наслідків такої шкоди.
Також позивачем не обґрунтований розмір моральної шкоди та із заяви позивача не вбачається, чому ця шкода становить саме 500 000 грн. та як вона розрахована, а у суду відсутні будь-які докази, які б давали можливість визначити розмір моральної шкоди, спричиненої позивачу. Більше того, у суду відсутні будь-які докази щодо існування причинного зв'язку між діями відповідачів 1, 2 та моральними стражданнями позивача.
Щодо наданих позивачем копій виписного епікризу №3416/949 від 04.09.2018 року, виписного епікризу №4554/1167, виписного епікризу №3112/827 від 25.07.2016 року, виписного епікризу №5673/1476 від 15.01.2016 року, виписного епікризу №5507 від 28.12.2015 року про хворобу останнього, як доказів на підтвердження моральної шкоди, суд зазначає, що із вказаних документів не вбачається, що хвороба позивача знаходиться в причинно-наслідковому зв'язку з протиправними діями відповідачів 1, 2.
З урахуванням викладеного, проаналізувавши норми чинного законодавства, суд зазначає, що позивач жодним чином не довів суду спричинення йому моральної шкоди у розумінні чинного законодавства, яку він оцінив у 500 000,00 грн.
Тому, суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 500 000,00 грн.
Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Статтею 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 74-76 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно зі статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
На підставі вищевикладеного, розглянувши справу в межах позовних вимог на підставі наданих сторонами доказів, з урахуванням встановлених обставин, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Підстави для застосування ст.139 КАС України у суду відсутні.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до відповідача 1: Виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті Кривому Розі ради, відповідача 2: Державної казначейської служби України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування моральної шкоди - відмовити.
Судові витрати у справі не стягуються.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.В. Кальник