Справа № 128/1710/19
Провадження № 22-ц/801/917/2020
Категорія: 66
Головуючий у суді 1-ї інстанції Шевчук Л. П.
Доповідач:Якименко М. М.
28 квітня 2020 рокуСправа № 128/1710/19м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді - доповідача: Якименко М.М.,
суддів: Ковальчука О.В., Сала Т.Б.,
за участю секретаря судового засідання Кирилюк Л.М.,
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 березня 2020 року, ухвалене суддею Вінницького районного суду Вінницької області Шевчук Л.П.,
В липні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Вінницько-Хутірська сільська рада Вінницького району Вінницької області та з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позов обґрунтовує тим, що згідно договору дарування від 29.05.2019 ОСОБА_2 є власницею цілого житлового будинку з господарськими будівлями, що по АДРЕСА_1 , який її подарував батько ОСОБА_3 ..
ОСОБА_2 зазначає, що крім неї за цією адресою зареєстрована відповідач ОСОБА_1 , яка являється рідною сестрою батька позивача, але з листопада 2003 року відповідач в будинку не проживає та відсутні її речі.
Позивач вказує, що в зв'язку із тим, що відповідач не приймає участі у ремонті та благоустрої будинку, прибудинкової території, однак зареєстрована в житловому будинку, що належить позивачу. Тому ОСОБА_2 не може оформити житлову субсидію та позбавлена можливості повною мірою володіти, користуватись та розпоряджатися зазначеним будинком, чим обмежуються її права як власника об'єкта нерухомості.
Вказані обставини стали підставою звернення до суду з даним позовом.
Відповідач ОСОБА_1 на позовну заяву подала відзив, в якому вказує на безпідставність та не обґрунтованість зазначених позивачем обставин, просить відмовити в задоволенні позову. Зазначає, що виселилась в 2004 році з будинку через постійні погрози та психологічний тиск з боку позивача та її батька. В позові не доведено, що реєстрація відповідача порушує права ОСОБА_2 .. Також вказує, що не має свого житла та вимушена тимчасово проживати в родичів.
Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 02 березня 2020 року позов задоволено.
Визнано ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право на користування житлом - будинком АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Не погодившись з рішенням суду відповідач подала апеляційну скаргу. Посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.
В якості основного доводу ОСОБА_1 посилається на те, що суд не врахував, що відповідач виселилась з будинку не добровільно. Також не враховано покази свідків, які підтвердили обставини постійного користування відповідачем приміщенням.
На апеляційну скаргу позивач подала відзив, в якому посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
В судове засіданні позивач не з'явилась, про причини своєї нявки суд не повідомила. Суд вирішив розглянути справу у її відсутність.
Її адвокат подав клопотання про відкладенням розгляду справи, в зв'язку з запровадженням карантину. Суд визнав причини неявки його неповажними та розглянув справу у його відсутність.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору також в судове засідання не з'явилась.
Про причини неявки не повідомила. Суд вирішив розглянути справу у її відсутність.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги та в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
За змістом ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам рішення суду відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 є власницею цілого житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується правовстановлюючими документами, а саме: копією договору дарування від 29.05.2019 (а.с. 5-6) та Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав власності №168461945 від 29.05.2019 року право власності на житловий будинок (а.с. 7).
У будинку зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується довідками виконавчого комітету Вінницько-Хутірської сільської ради Вінницького району Вінницької області №1861 від 08.11.2018 та №1241 від 09.07.2019 (а.с. 8, 36).
Будинок умовно поділений на дві частини. У одній частині проживає ОСОБА_2 із дитиною, а в іншій - ОСОБА_4 , її дитина ОСОБА_5 та співмешканець ОСОБА_6 , що підтверджується актом обстеження житлово-побутових умов від 30.09.2019 (а.с. 112).
З листопада 2003 року відповідач ОСОБА_1 в будинку не проживає, що підтверджується копіями актів від 02.11.2018, 14.01.2016 та липня 2019 року (а.с. 9, 14, 37), а також показаннями свідків, допитаних у судовому засіданні в суді першої інстанції.
Факт її не проживання з 2004 року в житловому приміщенні визнала сама відповідач. Суду апеляційної інстанції та в суді першої інстанції пояснювала, що проживає разом із своїм чоловіком з 2005 року в м. Гнівань Вінницької області. Відтак ця обставина в силу ст. 82 ЦПК України не потребує доказування.
З копій довідок виконавчого комітету Вінницько-Хутірської сільської ради №№1402, 1403, 1404 від 15.08.2019 слідує, що житловий будинок по АДРЕСА_1 та по АДРЕСА_2 є одним і тим самим будинком. Будинок раніше належав ОСОБА_3 , а з 29.05.2019 належить ОСОБА_2 згідно договору дарування. ОСОБА_4 та її дочка ОСОБА_5 з народження по теперішній час проживають за адресою - АДРЕСА_1 без реєстрації. Власником даного будинковолодіння є ОСОБА_2 . При складанні акту від 06.11.2018 року про не проживання ОСОБА_1 в даному будинку, комісія обстежували житлові кімнати, в яких проживає ОСОБА_2 (а.с. 108, 109, 110).
Відповідно до довідки про склад сім'ї, виданої виконавчим комітетом Вінницько-хутірської сільської ради №408 від 14.12.2018 в будинку без реєстрації проживає дочка відповідача ОСОБА_4 та її онука ОСОБА_5 (а.с. 61).
Судом встановлено, що вказані особи проживають в іншій частині будинку, до якого є окремий вхід, яка є добудованою і цією частиною будинку користуються саме вказані особи.
Судом було встановлено , що відповідач навідує свою дочку та онуку, періодично приїжджаючи до них.
Суд правильно зробив висновок, що факт проживання дочки та онуки відповідача не підтверджує факту проживання самого відповідача в будинку позивача.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що право відповідача, яка не є власником спірного будинку, на користування житлом було похідними від права колишнього члена сім'ї попереднього власника майна, а з припиненням його права власності, припинилося й право користування житлом відповідача. Позивач є власником будинку, яка не давала згоди на вселення та реєстрацію у ньому відповідача. Крім того з 2005 року ОСОБА_1 у житловому будинку позивача не проживає, а має інше місце проживання в квартирі чоловіка, при цьому реєстрація відповідача створює для позивача перешкоди у користуванні житлом та позбавляє права вільно володіти, користуватися та розпоряджатися власним майном.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком, оскільки він зроблений з дотриманням норм матеріального та процесуального права із правильним застосуванням правових висновків.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
За статтею 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) закріплено положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм матеріального права правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є, із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Європейський суд з прав людини констатував, що «згідно з Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
За змістом пункту 2 статті 8 Конвенції втручання у право на повагу до житла «має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою… Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду від 02.10.2019 у справі № 297/1841/17 (провадження № 61-38254св18).
Вирішуючи спір суд першої інстанції правильно виходив із того, що право користування спірним будинком відповідача було похідним від права колишнього власника будинку, із яким відповідач проживала у цьому будинку та вела спільне господарство, тому право останньої припинилося зі смертю власника.
У відзиві на позовну заяву та в апеляційній скарзі відповідач посилається на те, що виселилась в 2004 році з будинку через постійні погрози та психологічний тиск з боку позивача та її батька. Однак будь-яких доказів даній обставині позивачем не представлено.
Також суду не надано будь-яких доказів того, що позивач чинила перешкоди відповідачу у користуванні житлом, натомість встановлено, що ОСОБА_1 більше року не проживає у будинковолодінні позивача, а з 2005 року проживає у квартирі належній її чоловіку.
Крім того, факт окремого з позивачем проживання відповідачем не заперечується.
Позивач надала суду першої інстанції належні та допустимі докази на підтвердження заявлених нею вимог, які в своїй сукупності є достатніми для прийняття обґрунтованого та вмотивованого рішення, яке і було ухвалене судом першої інстанції.
Прийнявши до уваги зазначені вище обставини, а також вимоги законодавства, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, які регулюють правовідносини сторін та дійшов обґрунтованого висновку про визнання відповідача таким, що втратила право користування спірним будинком.
При вирішенні спору, судом було враховано всі обставини справи, надано оцінку усім належним доказам.
Щодо розподілу судових витрат, пов'язаних з витратами на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.
Ст. 137 ЦПК України передбачає підстави та порядок вирішення питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу.
При цьому судом вірно було враховано розмір витрат, понесених позивачем за надання їй такої допомоги, час, який було витрачено адвокатом на надання юридичної допомоги, враховано співмірність витрат із складністю справи, наявність договору про надання правової допомоги між позивачем та адвокатом від 13.11.2018 року, актів здачі-приймання робіт та квитанцій до прибуткового касового ордера.
Апеляційний суд, звертає увагу на те, що витрати на професійну правничу допомогу документально підтверджені та доведені та заявлені в строки та в порядку , визначеному ЦПК України .
Суд першої інстанції обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3780, 00 грн., судом не було порушено норму ст. 141 ЦПК України.
Ст.141 ЦПК України не покладає обов'язок на сторону направлення понесених нею судових витрат протилежній стороні, що вказує на безпідставність доводів апеляційної скарги.
При цьому відповідач не заявляла клопотання про зменшення розміру таких витрат, хоча не була позбавлена такої можливості.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Вказаний розмір витрат про надання правової допомоги є співмірним із складністю справи, часом витраченими адвокатами на виконання робіт, обсягом наданих послуг і виконаних робіт, ціною позову, тобто таким, що не суперечить вимогам ч.4 ст.137 ЦПК України.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд вирішуючи спір, не врахував того, що відповідач бере участь у благоустрої будинку, а саме надає кошти своїй дочці, якими вона сплачує за комунальні послуги газ та світло, колегією судів не заслуговують на увагу. Оскільки, з копій розрахунків вартості наданих послуг з електропостачання та квитанцій про сплату за отримані послуги електропостачання в період з 2010 року по 2018 рік слідує, що особовий рахунок на постачання електроенергії оформлено на ОСОБА_7 (а.с. 75-80). Також згідно копій квитанцій по оплаті за спожитий газ за жовтень-листопад 2010 року по АДРЕСА_2 платником є ОСОБА_4 (а.с. 74).
Доказів того, що кошти за сплачені рахунки ОСОБА_4 саме надавались відповідачем в супереч вимог ст.ст. 12, 81 ЦПК України в суді першої інстанції надано не було.
Згідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не дав правової оцінки тому, що позивачем не доведено факту не отримання субсидії саме із вини відповідача, то колегія суддів вважає такі доводи безпідставними та такими, що не впливають на суть і правильність ухваленого судом рішення.
В апеляційній скарзі відповідач зазначає, що позивач чинила перешкоди їй у користуванні житлом, а саме вчиняла постійні погрози та психологічний тиск, вказані доводи до уваги колегією суддів не приймаються. Оскільки з листа Вінницького РВП ВВП ГУНП у Вінницькій області №1294/202-2020 від 31.01.2020 (а.с. 181) слідує, що ОСОБА_1 протягом 2016-2019 років із заявами щодо неправомірних дій з приводу вчинення їй перешкод в користуванні житлом не зверталась. Згідно журналів вхідної документації відділу діловодства Вінницького РВП за 2016-2019 роки, звернень ОСОБА_1 не виявлено.
Суд першої інстанції правильно зробив висновок , що перешкод в користуванні житловим приміщенням позивач відповідачу не чинила.
З огляду на викладене, відповідач в супереч вимог ст.ст. 12, 81 ЦПК України не довела ті обставини, на які посилається в апеляційній скарзі, як на підставу для відмови у задоволенні позову.
Інші приведені в апеляційній скарзі доводи ОСОБА_1 про те, що суд не дав оцінки доказам, колегією суддів не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення скаржником норм матеріального і процесуального права.
Апеляційна скарга не містить обставин, які б спростовували висновки суду і свідчили б про порушення судом норм процесуального та матеріального права, тому з огляду на положення ч. 2 ст. 376 ЦПК України, не можуть бути підставою для скасування судового рішення.
Відповідно до ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Випадки для звільнення від доказування, передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні.
Згідно вимог ст.89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення та додаткове рішення, яке відповідає вимогам закону.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст.367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Вінницького районного суду Вінницької області від 02 березня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 30 квітня 2020 року.
Головуючий М.М. Якименко
Судді О.В. Ковальчук
Т.Б. Сало