Справа № 127/11543/19
Провадження №11-кп/801/369/2020
Категорія: крим.
Головуючий у суді 1-ї інстанції: ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
28 квітня 2020 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі:
головуючого судді: ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з секретарем: ОСОБА_5 ,
за участю:
прокурора ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7 ,
засудженого ОСОБА_8 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційні скарги засудженого ОСОБА_8 , захисника ОСОБА_7 на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 24 січня 2020 року про відмову у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про умовно-дострокове звільнення від покарання, заміну покарання більш м'яким, визначення чіткого терміну для повторного перегляду покарання,
Засуджений ОСОБА_8 звернувся до суду з клопотанням про умовно-дострокове звільнення від покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, мотивуючи свої вимоги тим, що він засуджений до довічного позбавлення волі, вироком Апеляційного суду Вінницької області від 11.06.2007 року. На даний час відбув 18 років ув'язнення. Однак нормами українського законодавства не передбачено механізму перегляду призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі та дострокового звільнення осіб, які відбувають такий вид покарання як довічне позбавлення волі, тому звертаючись до міжнародної судової практики та Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», вважає це порушенням положень cт.3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, норм cт.28 Конституції України. Також зазначив, що особа довічно позбавлена волі, має право знати, за яких умов може бути переглянутий строк її покарання, включаючи дату, коли такий перегляд може відбутись.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 24 січня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про умовно-дострокове звільнення від покарання, заміну покарання більш м'яким, визначення чіткого терміну для повторного перегляду покарання.
Приймаючи рішення суд першої інстанції своє рішення мотивував тим, що нормами Кримінального Кодексу України передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням шляхом помилування засудженого, що у повній мірі відповідає вимогам «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та практиці Європейського суду з прав людини.
Детальний механізм помилування визначений Положенням «Про порядок здійснення помилування», затвердженим Указом Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015.
В апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_8 просить скасувати оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та постановити нову, якою задовольнити його клопотання про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, мотивуючи свої вимоги тим, що засуджений до довічного позбавлення волі має право на пом'якшення свого покарання, оскільки в силу ст.24 Конституції України, ч.1 ст.10 КПК України; ч.2 ст.7, ч.2 ст.107, ч.2 ст.151 КВК України та ч.3 ст.270 ЦК України він має право на рівні з іншими засудженими до позбавлення волі. Крім того, судом першої інстанції не були враховані педологічні підстави для його подальшого покарання та стан фізичного здоров'я, оскільки з 2015 року йому встановлено діагноз - інсулінозалежний цукровий діабет першого типу, дана хвороба потребує спеціального лікування та лікарського нагляду. Оскільки в установі лікування має лише рекомендаційний характер, його стан здоров'я тільки погіршується.
Відповідно до ст.90 КПК України, положення ст.82 КК України застосовуються не лише до осіб засуджених до покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі на певний строк, а й до осіб засуджених до довічного позбавлення волі, без винятку, а тому доводи суду першої інстанції, що пом'якшення строку покарання може бути застосовано лише до осіб засуджених до покарань у виді обмеження волі або позбавлення волі не певний строк, - не відповідають фактичним обставинам справи і вказують на його дискримінацію судом за «іншою ознакою» та порушення статті 14 Конвенції (заборона дискримінації).
Засуджений звертає увагу на те, що 12.03.2019 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Пєтухов проти України»№2 (заява №41216/13), заявник у даній справі відбував довічне позбавлення волі в установах виконання покарань України. Він скаржився на те, що вид та міра його покарання є нелюдським поводженням за своєю суттю. Суд, зокрема, встановив, що існуючий в Україні режим для довічного ув'язнених не відповідає меті їх реабілітації (п.184).
Оскаржувана ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню на підставі п.п.2,3 ч.1 ст.409 КПК України, оскільки вона ухвалена з істотними порушенням вимог кримінального процесуального закону, без врахування ч.1 ст.10 КПК України, стт.ст.19,22,24,28,55,124,129 Конституції України, статті 3, п.1 ст.5 п.1 ст.6, ст.14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.27 Віденської конвенції та нової норми законодавства, а саме рішення Європейського суду з прав людини від 12.03.2019 року «Пєтухов проти України (№2) (заява №41216/13 - яким у п.187 судом встановлено, що мало місце порушення ст.3 Конвенції у зв'язку з відсутністю зменшуваності довічного ув'язнення заявника.
В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_7 в інтересах довічно засудженого ОСОБА_8 просить скасувати оскаржувану ухвалу суду першої інстанції, визнавши порушення права засудженого, яке передбачене ст.28 Конституції України та ст.3 Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод. Звільнити його достроково або замінити невідбуту частину покарання більш м'яким, оскільки зникли обґрунтовані пенологічні підстави для його подальшого тримання в установі виконання покарань. Визначити термін можливого перегляду його покарання шляхом застосування до нього умовно-дострокового звільнення, встановити проміжки часу для його повторення, а також встановити чіткі критерії, на підставі яких він має відбуватись, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідно до ст.28 Конституції України засуджений ОСОБА_8 має право на зменшуваність його довічного покарання, а також право знати на яких критеріях та коли саме такий перегляд може бути здійснений.
Інститут помилування не задовольняє вимог ст.3 Конвенції в частині вимоги існування реалістичної перспективи звільнення від довічного позбавлення волі.
Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що існування можливості звільнення з мотивів «милості» (compassionate release) не є достатнім для задоволенні вимог ст. 3 Конвенції (§127 у зазначеному рішенні по справі Вінтера, а також §43 у справі Хатчінсон проти Сполученого королівства (Xutchinsov the United Kingdom), рішення Великої Палати від 17.01.2017 року, заява №57592/08). До таких висновків Європейський суд доходить через те, що звільнення на підставі «милості» не є «реалістичною перспективою» звільнення від довічного покарання у розумінні Суду (§100, рішення у справі Мюррея проти Нідерландів (Murrayv. the Netherlands), заява №10511/10 від 26.04.2016 року.
Суд першої інстанції не застосував закон, який підлягав застосуванню (Конституції, Конвенція та рішення ЄСПЛ), а також застосував закон, який не підлягав застосуванню (КК України), оскільки він суперечив нормам Конституції та міжнародного договору, які мали вищу юридичну силу.
Заслухавши засудженого ОСОБА_8 , захисника ОСОБА_7 , які підтримали вимоги викладені в апеляційних скаргах та просили їх задовольнити, прокурора, який заперечив проти апеляційних скарг, перевіривши матеріали провадження, обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що вони не підлягають до задоволення.
ОСОБА_8 засуджено вироком Апеляційного суду Вінницької області від 11.06.2007 року до покарання у виді довічного позбавлення волі, з конфіскацією всього належного йому майна.
Ухвалою Верховного Суду України від 17.01.2008 року вирок Апеляційного суду Вінницької області від 11.06.2007 року відносно покарання ОСОБА_8 залишено без змін.
Відповідно до протоколу про затримання у підозрі у вчиненні злочину ОСОБА_8 було затримано 13.02.2005.
Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 07.10.2016 ОСОБА_8 у відповідності до ч. 5 ст.72 КК України зараховано строк попереднього ув'язнення з 13.02.2005 року по 17.01.2008 рік з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.
З дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 29.12.1999 року N 11-рп/99 (справа про смертну кару) і до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22.02.2000 року N 1483 (далі - Закон № 1483), яким введений новий вид покарання - довічне позбавлення волі, існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до КК України 1960 року, стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом N 1483 стосовно встановлення нового виду покарання.
Разом з тим, наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей КК України 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали покарання лише у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років.
Кримінальний Кодекс України 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94).
Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 КК України 1960 року).
За таких обставин, колегія суддів вважає, що альтернативний характер санкцій статей КК України 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не дають підстав для призначення ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі строком 15 років, оскільки це порушує принцип співмірності тяжкості вчинених ним злочинів і покарання за їх вчинення не відповідає принципу справедливості в кримінальному праві.
Такі висновки узгоджуються з рішенням Конституційного Суду України від 26.01.2011 року № 1-рп/2011 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі) та з практикою Європейського суду з прав людини, який зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (рішення у справі "Скоппола проти Італії" від 17 вересня 2009 року, заява N 10249/03).
В приписах ч.4 ст.5 КК України 2001 року йдеться про можливість зміни покарання тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішеннями Конституційного Суду України, який повноважний лише в частині визнання неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність.
Тобто, виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується, через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.
Враховуючи вище зазначене, колегія суддів вважає, що рішення Конституційного Суду України від 29.12.1999 року N 11-рп/99 (справа про смертну кару), яким визнано неконституційною смертну кару в України, не є новим законом, що пом'якшив кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів, в чому намагається переконати суд засуджений ОСОБА_8 .
При цьому, колегія суддів вважає, що новий вид кримінального покарання у виді довічного позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою, оскільки при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин, забезпечується можливість мати соціальні зв'язки у межах, визначених законом.
У санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі, як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років.
Таким чином, оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена КК України в ред.1960 року на час вчинення ОСОБА_8 ряду епізодів особливо тяжких злочинів, то положення КК України в ред. 1960 року із змінами, внесеними Законом N 1483, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та покращують його правове становище, мають зворотну дію в часі, тобто поширюються і на засудженого, який вчинив ряд особливо тяжких злочинів, відповідальність за які передбачена КК України в ред. 1960 року особливо тяжких злочинів до набрання чинності зазначеним законом.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлена новим кримінальним законом (а не позбавленням волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів на заміні якого наполягає ОСОБА_8 ), не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. (Рішення у справах "Алакрам Хумматов проти Азербайджану" від 18 травня 2006 року, заяви N 9852/03, N 13413/04, "Ткачов проти України" від 13 грудня 2007 року, заява N 39458/02).
Для застосування положень ст.ст.81, 82 КК України необхідно, щоб засуджена особа відбула відповідно не менше трьох чвертей та двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин. Тобто положення даних правових норм вимагають наявності строкового характеру призначеного особі покарання, від тривалості якого й здійснюється розрахунок строку фактично відбутого покарання, що і надає засудженій особі право на звернення з клопотанням про їх застосування.
Відповідно до роз'яснень п.3 та п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 26.04.2002 «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким», умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміна невідбутої частини покарання більш м'яким щодо осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі не застосовується.
Відповідно до ч.1 cт.87 КК України передбачено можливість здійснення Президентом України помилування стосовно індивідуально визначеної особи. Згідно ч.2 cт.87 КК України актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.
Таким чином, Кримінальним Кодексом України передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням шляхом помилування засудженого, що у повній мірі відповідає вимогам «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та практиці Європейського суду з прав людини.
Що стосується вимоги про визначення чітких термінів можливого перегляду покарання та проміжків часу для його повторного перегляду, а також визначення чітких критеріїв, на підставі яких це може відбуватися, колегія суддів зазначає, що такі вимоги засудженого не підлягають задоволенню, оскільки не відносяться до питань судової дискреції, та повинні встановлюватися законодавчими актами.
Враховуючи вище наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції є законною та обґрунтованою і підстав для її скасування немає.
Керуючись ст.ст. 405, 407, 419 КПК України, суд,
Апеляційні скарги засудженого ОСОБА_8 , захисника ОСОБА_7 - залишити без задоволення.
Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 24 січня 2020 року про відмову у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 про умовно-дострокове звільнення від покарання, заміну покарання більш м'яким, визначення чіткого терміну для повторного перегляду покарання- залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді :
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4