29 квітня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/1576/20
Полтавський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Удовіченка С.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
24 березня 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 /позивач) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (далі - ГУ ПФУ в Полтавській області/відповідач) в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області № 19 від 21 грудня 2019 року та № 190 від 31 січня 2020 року про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 21 лютого 2019 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) на визначений нею банківський рахунок у розмірі відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 до липня 2004 року проживала в с. Попівка Полтавської області, надалі виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в державі Ізраїль. При цьому, ОСОБА_1 при віці 68 років і страховому стажі понад 33 роки досягла усіх необхідних умов для призначення пенсії за віком, встановлених частиною 1 статті 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Разом з тим, відповідач оскаржуваними рішеннями відмовив ОСОБА_1 в призначенні пенсії, безпідставно посилаючись на відсутність у ОСОБА_1 реєстрації на території України за місцезнаходженням відповідача та тим, що позивач не надала документи, які підтверджують вік і стаж ОСОБА_1 . Позивач зазначала, що особиста заява позивача була подана від її імені представником за довіреністю, яка нотаріально посвідчена та апостильована, при цьому із заявою подано усі необхідні оригінали документів, що були надані відповідачу для огляду та засвідчення, що підтверджується штампом відповідача на відповідному листі.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 30 березня 2020 року відкрито провадження у справі за даним позовом, розгляд справи вирішено здійснити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Представник відповідача надав до суду відзив на позов /а.с. 158-162/, у якому зазначив, що підставою для вчинення дій, спрямованих на призначення (поновлення) пенсії за віком є відповідна заява особи та додані до неї необхідні документи. Разом з тим, представником ОСОБА_1 не надані документи, які підтверджують у встановленому законом порядку місце проживання (реєстрації) ОСОБА_1 в Україні (паспорт громадянина України з реєстрацією на території України; довідки відповідних органів з місця проживання (реєстрації) про реєстрацію, фактичне проживання на дату подання заяви), а тому відмова пенсійного органу є правомірною.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі факти та відповідні до них правовідносини.
Відповідно до відмітки зробленої в паспорті громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 , ОСОБА_1 постійно проживає в державі Ізраїль /а.с. 33/.
За змістом позовної заяви до виїзду до держави Ізраїлю позивач була зареєстрована та постійно проживала за адресою: вул. Степна, село Попівка, Полтавська область, Україна.
Позивач звернулася до Карлівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області із заявою про призначення/перерахунок пенсії від 10 грудня 2018 року (надійшла до пенсійного органу 21 лютого 2019 року), в якій просила призначити пенсію за віком. До заяви додано: копію довіреності, копія закордонного паспорту з відміткою про постійне проживання в державі Ізраїль; копія трудових книжок; копія картки платника податків.
В особистій заяві ОСОБА_1 останньою вказано, що пенсія на іншій підставі їй не призначалася, утриманців у неї немає, вона не працює /а.с. 68/.
Карлівським ОУПФУ в Полтавській області 06 березня 2019 року прийнято рішення № 2 в якому зазначено, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Зазначено, що відповідно до частини другої статті 49 поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для поновлення її виплати. Рішенням Конституційного Суду від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" було визнано неконституційним положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Пунктом 3 Рішення Конституційного Суду від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 вирішено звернути увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність Конституції України положень законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими не укладено відповідного договору. Зазначено, що до цього часу Верховною Радою України не вносилися зміни до зазначеного Закону. Угода між Урядом України і Урядом Держави Ізраїль є, але не ратифікована. Указано, що в разі переїзду до України на постійне місце проживання, питання виплати пенсій врегульовані Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Зазначено, що аналіз поданих документів свідчить, що позивач не надала документи, які підтверджують у встановленому законодавством порядку її особу та місце проживання (реєстрації) в Україні. Так відповідачем прийнято рішення про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком в Україні, у зв'язку з відсутністю документів, що підтверджують у встановленому законодавством порядку її особу та місце проживання (реєстрації) в Україні /а.с. 124-125/.
За наслідками судового оскарження таких дій пенсійного органу рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 440/3295/19 Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, як правонаступника Карлівського ОУПФУ в Полтавській області, було зобов'язано розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення/перерахунок пенсії від 10 грудня 2018 року, з урахуванням висновків суду.
Здійснивши повторний розгляд заяви ОСОБА_1 про призначення/перерахунок пенсії від 10 грудня 2018 року, з урахуванням висновків суду, ГУ ПФУ в Полтавській області винесло рішення від 21 грудня 2019 року № 19, яким відмовило позивачу в призначенні пенсії за віком, згідно з заявою від 10 грудня 2018 року, у зв'язку з відсутністю документів, що підтверджують в установленому законом порядку вік, частково стаж та місце проживання (реєстрації) в Україні /а.с. 128-130/.
28 січня 2020 року представник позивача повторно звернулася до відповідача з заявою про призначення пенсії ОСОБА_1 та документами необхідними для призначення пенсії, про що свідчить розписка повідомлення від 28 січня 2020 року /а.с. 134/.
Рішенням ГУ ПФУ в Полтавській області від 31 січня 2020 року № 190 відмовлено ОСОБА_1 в призначенні пенсії за віком, обчисленої за нормами Закону 1058 у зв'язку з відсутністю документів, які засвідчують місце проживання (реєстрації) особи на території України /а.с. 136-137/.
Не погодившись із вищевказаними рішеннями, позивач в особі представника звернулася до суду з даним позовом.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
За змістом статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Відповідно до статті 25 Конституції України зазначено, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Згідно з частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією України, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Статтею 2 Протоколу №4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
Таким чином, кожен громадянин України має право на вільний вибір свого місця проживання, в тому числі й за кордоном зі збереженням всіх конституційних прав, в тому числі й права на соціальний захист, що включає право на забезпечення громадянина у старості.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (частина друга статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України).
Враховуючи те, що рішення Європейського Суду з прав людини є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику Європейського Суду з прав людини.
Так, в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, зазначено, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, у якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україні. Тому, Європейський Суд з прав людини дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації з пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).
У пунктах 52-54 зазначеного рішення Європейського Суду з прав людини зазначено, що органи влади не надали ніякого обґрунтування позбавлення заявника його пенсії лише через те, що він проживав за кордоном. Дійсно, ані рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року не вказує на те, що національні органи наводили відповідні причини для виправдання відмінності у ставленні, на яку заявник скаржився, ані Уряд під час провадження в Суді не навів жодних таких обґрунтувань. У цьому контексті Суд зазначає, що Уряд не посилався на міркування щодо міжнародного співробітництва з метою обґрунтування поводження з пенсіонерами, які проживають в Україні, в інший спосіб, ніж з тими, які проживають за кордоном. Наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободу поєднанні зі статтею 1 Першого Протоколу.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
В своєму рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 Конституційний суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, речення другого статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним судом України цього рішення.
В пункті 3.3 рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року вказано, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення України з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи з правової соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Отже, з дня набрання чинності рішенням №25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV виникли підстави, у тому числі, для призначення і виплати пенсії позивачу у розмірі, передбаченому Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Таким чином право позивача як громадянина України на призначення пенсії за віком не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні.
Частиною першою статті 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" встановлено, що право на отримання пенсії та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно з цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Статтею 5 Закону України "Про громадянство України" визначено, що документами, що підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.
За змістом частини першої статті 44 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" заява про призначення (перерахунок) пенсії або про її відстрочення та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Відповідно частини 5 статті 45 зазначеного Закону документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.
Постановою Правління Пенсійного фонду України, який є центральним органом виконавчої влади, 25.11.2005 року за №22-1 затверджений Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" , зареєстрований в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за №1566/11846 (далі - Порядок № 22-1).
Порядком № 22-1 передбачено, що заява про призначення пенсії непрацюючим громадянам і членам їх сімей подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації), або законним представником відповідно до законодавства за місцем проживання (реєстрації) заявника (п.1.1 Порядку№ 22-1).
У пункті 2.9 Порядку № 22-1 зазначено, що особа, яка зверталася за пенсією, повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік.
Пунктом 2.22 Порядку № 22-1 передбачено, що за документ, який засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка уповноважених органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування.
Згідно з пунктом 2.23 Порядку № 22-1 документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.
В рішенні та письмовому відзиві відповідач посилається на те, що позивач не надала документи, які засвідчують місце проживання (реєстрації) особи на території України.
Однак, суд зазначає, що особа, яка проживає за кордоном, має право на призначення пенсії, реалізація якого повинна здійснюватись у встановленому національним законодавством порядку, визначеному, зокрема, у Законі № 1058-IV і затвердженому на виконання його положень Порядку № 22-1.
При цьому, як вже зазначалось призначення та отримання пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні, оскільки держава, відповідно, зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа.
Аналогічна правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі № 414/2109/16-а.
Згідно із статтею 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. Зазначений Закон України визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, в тому числі пенсії.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, урегульовані Законом України від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (далі Закон № 2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі - Порядок № 159).
Згідно зі статтями 1, 2 Закону № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Пунктом 2 Порядку №159 визначено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Відповідно до пункту 3 Порядку №159 компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру:
пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат);
соціальні виплати (допомога сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо);
стипендії;
заробітна плата (грошове забезпечення).
Суд зауважує, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, у тому числі, пенсії.
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 до ГУ ПФУ в Полтавській області підлягають задоволенню.
Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи те, що позивачем при зверненні до суду сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн, а позов підлягає задоволенню, суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ в Полтавській області на користь позивача витрати зі сплати судового збору в розмірі 840,80 грн.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області (юридична адреса: вул. Соборності, 66, м. Полтава, 36014, код ЄДРПОУ 13967927) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області № 19 від 21 грудня 2019 року та № 190 від 31 січня 2020 року про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 21 лютого 2019 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) на визначений нею банківський рахунок у розмірі відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 840,80 грн.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03 жовтня 2017 року.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення судового рішення (з урахуванням положень пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України).
Суддя С.О. Удовіченко