Іменем України
15 квітня 2020 року м. Кропивницький
справа № 400/210/18
провадження № 22-ц/4809/497/20
Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Мурашка С.І. (головуючий, суддя-доповідач), Голованя А.М., Карпенка О.Л.,
за участі секретаря - Тимошенко Т.О.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницькому цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області від 20 листопада 2019 року у складі судді Шаєнко Ю.В. і
У січні 2018 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 та просило стягнути заборгованість у розмірі 77678 грн 96 коп за кредитним договором № б/н від 06.05.2011, яка складається з наступного:
- 4993,02 грн - заборгованість за кредитом;
- 65011,12 грн - заборгованість по відсоткам за користування кредитом;
- 3499,63 грн - заборгованість за пенею та комісією;
- штрафи: 500 грн - штраф (фіксована частина);
- 3675,19 грн - (процентна складова).
Позовна заява мотивована тим, що 06.05.2011 між сторонами було укладено кредитний договір б/н, згідно з умовами якого позивач надав відповідачу кредит в національній валюті України на загальну суму 5000 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки.
Відповідач не виконує покладені на неї договором зобов'язання щодо своєчасності погашення кредиту та сплати нарахованих відсотків за користування кредитом, внаслідок чого станом на 31.10.2017 утворилася заборгованість по кредитному договору в сумі 77678 гривень 96 копійок, з них: заборгованість за кредитом - 4993 гривні 02 копійки, заборгованість по сплаті відсотків - 65011 гривень 12 копійок, заборгованість за пенею та комісією - 3499 гривень 63 копійки, а також штрафи - 500 гривень (фіксована частина), 3675 гривень 19 копійок (процентна ставка), в зв'язку з чим позивач змушений звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором та сплаченого судового збору.
Рішенням Петрівського районного суду Кіровоградської області від 20 листопада 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що позивач не довів того, що відповідач отримала кредитну картку і сам кредит в сумі 5000 гривень, а крім того сплив строк позовної давності на момент звернення позивача до суду.
В апеляційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд порушив норми процесуального законодавства, оскільки здійснив розгляд справи поверхнево та упереджено, не спрямував розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд дійшов до висновку, що відповідач не отримала кредитну картку і сам кредит у сумі 5000 грн та сплив строк позовної давності.
Судом не враховано таку істотну обставину як строк дії картки, відповідачу було надано кредитну карту № НОМЕР_1 з терміном дії до 07/2017.
Зазначений факт підтверджується наданою позивачем довідкою, яка міститься в матеріалах справи.
За Умовами та правилами надання банківських послуг кредит виданий на строк дії кредитної картки.
Після закінчення строку дії картки, на вимогу клієнта видається нова картка, якщо від нього не надійшла заява про закриття картрахунку (п.п. 3.1.1.,3.1.2.,3.1.3 Умов).
З моменту укладання кредитного договору, ніхто зі сторін не заявив про намір його припинити, така заява до банку від позичальника не надходила.
Суд не звернув увагу на те, що перебіг позовної давності щодо повернення кредиту в повному обсязі, враховуючи висновки ВСУ про застосування положень ч.ч. 1,5 ст.261 ЦК України, викладені у постанові від 16.04.2014 №6-24цс14, починається із наступного дня після спливу строку дії картки.
Відповідно до Правил користування карткою строк дії картки вказано на лицевій стороні Картки (місяць та рік). Картка діє до останнього календарного дня вказаного місяця.
Отже, строк картки до останнього дня 07/2017, а тому строк повернення кредиту в повному обсязі спливає 31.07.2020.
Позивач звернувся до суду з позовом у лютому 2018 року, тобто в межах строку позовної давності.
До суду першої інстанції позивачем надана копія анкети-заяви від 06.05.2011, з якої вбачається інформація: персональні дані, адреса проживання, та інша додаткова інформація необхідна для отримання картки.
З анкети-заяви вбачається, що Позичальник висловив згоду про укладення договору, отримання кредитної карки «Універсальна» та особистим підписом засвідчив, що вона згодна з Умовами та Правилами надання банківських послуг.
З виписки про рух коштів видно, що відповідачу було встановлено кредитний ліміт, який неодноразово змінювався та чітко прослідковується, що відповідач користувалася грошима, отримувала кошти через банкомати, сплачувала за мобільний зв'язок, купувала товари у магазинах, відвідувала ресторани, а тому й отримала кредитну картку «Універсальна», оскільки проведення вказаних операцій неможливо без наявності картки.
Відповідач знімала кредитні кошти, потім частково погашала заборгованість за договором і знову користувалася кредитними коштами.
Суд не перевірив розрахунок заборгованості та доводи банку про те, що позичальник користувалася грошовими коштами, виконувала умови кредитного договору протягом 2013-2014 років, частково сплачуючи заборгованість за договором у тому числі відсотки, пеню та комісії (погашення відображені у розрахунку заборгованості в графі «Сума погашення за наданим кредитом»), а тому визнала свої зобов'язання за угодою та розміри встановлених обов'язкових платежів.
Постановою ВС справа №755/7704/15-ц передбачено: визнаючи розмір заборгованості за кредитним договором, суд зобов'язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевіривши його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.
Договір у встановленому законом порядку відповідачем не оспорювався та не визнавався недійсним, тому вказані обставини свідчать про його згоду з усіма умовами цього договору.
В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача ОСОБА_3 підтримав доводи апеляційної скарги.
Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання апеляційного суду не з'явилася про дату, час і місце розгляду справи повідомлялася належним чином, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень з судовими повістками.
Відповідно до положень ч.1 ст.372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Оскільки відповідач ОСОБА_1 про час і місце розгляду справи повідомлена належним чином, суд вирішив розглянути справу без її участі, що відповідає положенням ст. 372 ЦПК України.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило, що згідно вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду оскарженого судового рішення.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у встановлених статтею 367 ЦПК України межах, суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Згідно частини 1статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Частинами 1 і 3 ст. 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 76 - 82 ЦПК.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України).
Статтею 83 ЦПК України встановлено, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви.
Судом першої інстанції встановлено, що згідно Заяви від 06.05.2011, між сторонами було погоджено вид кредитки платіжна карта «Універсальна - 55 днів пільгового періоду», визначено валюта гривня, кредитний ліміт у сумі 5000 гривень та встановлена процентна ставка за кредитом у розмірі 2,5 % на місяць на залишок заборгованості.
06.05.2011 відповідач подала банку заяву про оформлення кредиту відповідно до Умов та Правил надання банківських послуг та оформлення на його ім'я кредитної картки «Універсальна» і їй було відкрито картковий рахунок.
Але анкета - заява, яку відповідач підписала 06.05.2011, не містить будь - яких даних і які є істотними для укладання кредитного договору, а також не містить відомості стосовно умов кредитування, а саме суми кредиту, ліміту, відсоткової ставки, строку та умови повернення.
Посилання позивача на те, що підписавши анкету - заяву, відповідач приєдналася до умов кредитного договору не доводить те, що відповідач дійсно був ознайомлений з вказаними правила та умовами, так як на вказаних документах відсутній підпис відповідача.
З наданого позивачем розрахунку встановлено, що на момент отримання кредиту відповідачем відсотки за користування кредитом нараховувались виключно на поточне та/або прострочене тіло кредиту в розмірі 30%.
З вересня 2014 року позивачем змінено порядок нарахування відсотків за користування кредитом, зокрема процентну ставку визначено на рівні 34,8 %, з 01 квітня 2015 року - 43,20%.
Крім того, відповідно до Заяви відповідач отримала кредит за відсотковою ставкою 2,5% в місяць, яка нараховується на залишок заборгованості, право банку збільшувати процентну ставку та умови такого збільшення в заяві не передбачено.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що банк не довів того, що відповідач отримала кредитну картку та кредит у сумі 5000 грн, а також позивач завернувся з позовними вимогами до відповідача після спливу строку позовної давності.
Проте повністю з висновками суду першої інстанції погодитися неможна з огляду на таке.
Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626,628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633,634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
За змістом статті 1056-1 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами першою, другою статті 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
В анкеті-заяві ОСОБА_2 від 06 травня 2011 року процентна ставка не зазначена (а.с.11).
Крім того, у цій заяві, підписаній сторонами, відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.
Банк, пред'являючи вимоги про погашення кредиту, просив у тому числі, крім тіла кредиту (сума, яку фактично отримав в борг позичальник), стягнути складові його повної вартості, зокрема заборгованість за пеню і штрафи за несвоєчасну сплату кредиту.
Обґрунтовуючи право вимоги в цій частині, в тому числі їх розмір і порядок нарахування, крім самого розрахунку кредитної заборгованості за договором, посилався на Витяг з Умов та правил надання банківських послуг, які розміщені на офіційному сайті www.privatbank.ua, як невід'ємні частини спірного договору.
Витягом з Умов обслуговування кредитних карт «Універсальна» та правил надання банківських послуг, які розміщені на сайті: www./privatbank.ua, що надані позивачем на підтвердження позовних вимог, визначені, в тому числі: пільговий період користування коштами, процентна ставка, права та обов'язки клієнта (позичальника) і банку, відповідальність сторін, зокрема пеня за несвоєчасне погашення кредиту та/або процентів, штраф за порушення строків платежів за будь-яким із грошових зобов'язань та їх розміри і порядок нарахування та інші умови.
При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме ці Витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та, зокрема саме у зазначеному в цих документах, що додані банком до позовної заяви розмірах і порядках нарахування.
Крім того, роздруківка із сайту позивача належним доказом бути не може, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (банку), яка може вносити і вносить відповідні зміни в умови та правила споживчого кредитування, що підтверджено й у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) і не спростовано позивачем при розгляді вказаної справи.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №342/180/17 зазначила, що в даному випадку неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК Україниза змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів та Витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком Витяг з Тарифів та Витяг з Умов не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачкою кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
При цьому, згідно з частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказала, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Надані позивачем Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15).
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об'єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід'ємну складову змісту договору.
У постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-144цс14 Верховний Суд України зазначив, що сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п'яти років відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (стандарт).
У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше у постанові від 24 вересня 2014 року (провадження № 6-144цс14), що було обов'язковим згідно з частиною першою статті 360-7ЦПК України(у редакції, чинній на момент прийняття постанови) відсутнє.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 рокуу справі «Парафіягреко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоніпроти Франції», заява № 17862/91,§ 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W.проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
З огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду зазначила про відступ від висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладений у раніше прийнятій постановівід 24 вересня 2014 року (провадження № 6-144цс14).
Отже відсутні підстави вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору, яка встановлена у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань.
Вказані обставини правильно встановлені судом першої інстанції під час вирішення питання щодо відсутності правових підстав для стягнення з відповідача на користь АТ КБ «ПриватБанк» процентів за користування кредитом та інших штрафних санкцій, які передбачені вказаними Умовами.
Витяг з Умов та правил надання банківських послуг та Тарифи банку не можуть вважатися складовою частиною спірного кредитного договору.
Вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами та інших сум за прострочення виконання грошового зобов'язання, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема статями 625,1048 ЦК України позивач не пред'явив.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у статті 8 Конституції України.
Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права споживачів.
Згідно з частиною першою статті 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у пункті 3 частини першої статті 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у пункті 6 частини першої статті 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
У частинах першій, третій статті 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII«Про захист прав споживачів» (далі - Закон №1023-XII).
Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
Конституційний Суд України у рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від22 листопада 1996 року № 543/96-В«Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
Тому відсутні підстави вважати, що при укладенні договору АТ КБ «ПриватБанк» дотримався вимог, передбачених частиною другою статті 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, про які вважав узгодженими банк.
Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
Також Велика Палата Верховного Суду зауважила, що безпосередньо укладений між сторонами кредитний договір у вигляді заяви-анкети, підписаної сторонами, не містить і строку повернення кредиту (користування ним).
Однак, враховуючи, що фактично отримані та використані позичальником кошти в добровільному порядку АТ КБ «ПриватБанк» не повернуті, а також вимоги частини другої статті 530 ЦК України за змістом якої, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання в будь-який час, що свідчить про порушення його прав, банк вправі вимагати захисту своїх прав через суд - шляхом зобов'язання виконати боржником обов'язку з повернення фактично отриманої суми кредитних коштів.
Позивач крім розрахунку заборгованості, витягу з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» та витягу з Умов і правил надання банківських послуг, які не підписані відповідачем, а тому не можуть бути взяті судом до уваги, не надав суду інших належних та допустимих доказів на підставі яких суд міг би перевірити розрахунок заборгованості по процентам за користування коштами.
З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення процентів за користування кредитними коштами, пені та штрафів.
Разом з тим, з висновком суду про відсутність підстав для стягнення тіла кредиту, а також, що на момент звернення позивача до суду сплив строк позовної давності, погодитися неможна з огляду на таке.
Матеріалами справи підтверджується, що 06.05.2011 ОСОБА_2 підписала анкету-заяву про приєднання до Умов та Правил надання банком послуг в Приватбанку (а.с.11).
Виписками по картковим рахункам (а.с.83-86) та довідкою про зміну умов кредитування та обслуговування кредитної картки (а.с.10) підтверджується, що ОСОБА_2 отримала картку, яка неодноразово перевипускалася, з кредитним лімітом, який неодноразово збільшувався.
Вказаними виписками підтверджується періодичні зняття коштів з карток та їх погашення.
Отже, належними та допустимим доказами підтверджується, що ОСОБА_2 отримувала кредитні кошти на картковий рахунок і станом на 31.10 2017 заборгованість за тілом кредиту складає 4993,02 грн. Належних та допустимих доказів про погашення тіла кредиту ОСОБА_2 суду не надано.
Суд першої інстанції не надав належної оцінки випискам по картковим рахунках та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за тілом кредиту.
З огляду на викладене на викладене рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення тіла кредиту підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про стягнення з ОСОБА_2 , яка згідно Свідоцтва про шлюб виданого 10.09.2019 Виконавчим комітетом Новостародубської сільської ради Петрівського району Кіровоградської області, змінила прізвище на ОСОБА_4 , на користь банку 4993,02 грн заборгованості за тілом кредиту.
У суді першої інстанції представник відповідача просив застосувати строк позовної давності та відмовити в задоволенні позовних вимог з цих підстав.
Дослідивши матеріали справи суд приходить до висновку, що доводи представника відповідача, що банк звернувся до суду з позовом до відповідача після спливу строку позовної давності є помилковими з огляду на таке.
Згідно ч.1 та ч.4 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК України).
Відповідно до вимог ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки, а позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу,пені), що передбачено п.1 ч.2 ст.258 ЦК України.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Довідкою про зміну умов кредитування (а.с.10) підтверджується, що строк дії кредитної картки 07/2017, тобто до 31.07.2017.
Оскільки даних про те, що погашення кредиту здійснюється щомісячними платежами, перебіг строку позовної давності розпочався з наступного дня після закінчення строку дії кредитної картки.
Про те, що перебіг строку позовної давності розпочався раніше відповідачем не доведено.
Банк звернувся до суду з позовом у січні 2018 року, тобто в межах строку позовної давності, тому немає підстав для відмови в задоволенні позовних вимог з підстав спливу строку позовної давності.
Суд звертає увагу, що суд першої інстанції відмовив в задоволенні позовних вимог з двох взаємовиключних підстав, за недоведеністю та у зв'язку зі спливом строку позовної давності, що є неприпустимим.
Невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права відповідно до п.п.3,4 ч.1 ст.376 ЦПК України є підставами для скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
В порядку розподілу судових витрат, відповідно до розміру задоволених позовних вимог, з ОСОБА_1 необхідно стягнути на користь банку 283 грн 24 коп судового збору.
Керуючись ст.ст. 374,375,376,381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Петрівського районного суду Кіровоградської області від 20 листопада 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_2 ) на користь Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) 4993 грн 02 коп заборгованості за тілом кредиту за кредитним договором від 06.05.2011, а також 283 грн 24 коп судового збору.
В іншій частині позивних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках передбачених ст.389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 23.04.2020.
Головуючий суддя С. І. Мурашко
Судді А. М. Головань
О. Л. Карпенко