Справа № 536/421/19 Номер провадження 22-ц/814/970/20Головуючий у 1-й інстанції Колотієвський О. О. Доповідач ап. інст. Пікуль В. П.
23 квітня 2020 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду
цивільних справ:
головуючого Пікуля В.П.,
суддів Карпушина Г.Л., Одринської Т.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 18 жовтня 2019 року у справі за позовом акціонерного товариства Комерційний банк «Приват Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором обґрунтовуючи його тим, що між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір від 25 січня 2013 року, відповідно до якого, відповідач отримав кредит у розмірі 8500 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.
АТ КБ «ПриватБанк» свої зобов'язання за Договором виконав в повному обсязі, однак ОСОБА_1 покладені на нього обов'язки щодо сплати кредиту не виконав у зв'язку з чим станом на 28 лютого 2019 року має заборгованість - 66967,36 грн., яка складається з наступного: 19383,38 грн. - заборгованість за кредитом, 16793,08 грн. - заборгованість за простроченим кредитом, 26145,01 грн. - заборгованість за пенею; 980,78 грн. - нараховано пені за несвоєчасність сплати боргу на суму від 100 грн., а також штрафи відповідно до пункту 2.1.1.7.6 Умов та правил надання банківських послуг: 500 грн. - штраф (фіксована частина); 3165,11 грн. - штраф (процентна складова).
Просив стягнути з відповідача на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість у розмірі - 66967,36 грн. за кредитним договором від 25 січня 2013 року, та судові витрати у розмірі 1921 гривня.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 18 жовтня 2019 рокупозов АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «Приват Банк» заборгованість у розмірі 55 559,84 грн. за кредитним договором від 25 січня 2013 року.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» судовий збір в розмірі 1921 грн.
Вимоги апеляційної скарги
З рішенням суду не погодилася представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та оскаржила його в апеляційному порядку. Просить рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог скасувати, у задоволенні позову відмовити.
Позиція учасників справи
Узагальнені доводи апеляційної скарги
Зазначає, що ОСОБА_1 кредитні кошти не отримував, кредитний договір та інші умови кредитування не укладав, не підписував пам'ятку клієнта, Умови та правила надання банківських послуг.
Доводи відзиву на апеляційну скаргу.
У відзиві на апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» вказує просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Вважає, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до такого висновку.
Щодо розгляду справи без виклику сторін
Згідно ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Враховуючи, що ціна позову становить 66967,36 грн. та беручи до уваги положення ч. 13 ст. 7, ст. 369 ЦПК України, суд вважає за можливе розглянути справу без виклику сторін в порядку письмового провадження.
Встановлені обставини справи
Із матеріалів справи вбачається, що 25 січня 2013 року, між позивачем АТ КБ «Приват Банк» та відповідачем ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, відповідно до якого відповідач отримав кредит у розмірі 8500 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.
Відповідно до розрахунку наданого позивачем станом на 28 лютого 2019 року ОСОБА_1 має заборгованість - 66967,36 грн., яка складається з наступного: 19383,38 грн. - заборгованість за кредитом, 16793,08 грн. - заборгованість за простроченим кредитом, 26145,01 грн. - заборгованість за пенею; 980,78 грн. - нараховано пені за несвоєчасність сплати боргу на суму від 100 грн., а також штрафи: 500 грн. - штраф (фіксована частина); 3165,11 грн. - штраф (процентна складова).
Позиція апеляційного суду
Щодо позовних вимог про стягнення тіла кредиту
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).
Згідно зі ст. 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Як вбачається із матеріалів справи, суду першої інстанції крім анкети-заяви був наданий розрахунок заборгованості відповідача.
Відповідно до положень статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Виходячи з того, що у справах про стягнення кредитної заборгованості до предмета доказування включаються серед іншого обставини щодо розміру заборгованості, відповідно розрахунок заборгованості є належним доказом наявності та розміру заборгованості.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 548/15991/13-ц та постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 361/2385/18-ц.
При цьому чинне законодавство України не містить вимог щодо засобів доказування за допомогою яких має підтверджуватись розмір заборгованості. Відповідно застосовуються загальні правила щодо доказів та обов'язків щодо доказування. Виходячи з наведеного колегія суддів вважає, що наданий банком розрахунок є належним доказом та допустимим засобом доказування у цій справі. Разом з тим, відповідачем не було спростовано факт наявності та розміру заборгованості.
Суд звертає увагу, що власного розрахунку заборгованості відповідачем та його представником не надавалося, обґрунтованих доводів щодо неправильності наданого позивачем розрахунку не зазначалося.
Зважаючи на наведене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» тіла кредиту в розмірі 19383,38 грн. та заборгованості за простроченим кредитом - 16793,08 грн.
Дані висновки спростовують доводи наведені в апеляційній скарзі, щодо неотримання відповідачем кредитних коштів.
Щодо позовних вимог про стягнення відсотків та неустойки
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною 1 ст.638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст.1048 ЦК України).
Частиною 2 ст.1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ст. 1055 ЦК України).
Згідно із ч. 1 ст.633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом ст. 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «Приватбанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст ст.ст. 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
Згідно зі ст. 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частинами 1, 2 ст. 551 ЦК України визначено, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Згідно із ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.
Отже, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
У заяві позичальника ОСОБА_1 процентна ставка не зазначена та відсутні умови договору про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру.
При цьому, матеріали справи не містять підтверджень, що саме тарифи «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та Умовами та правил надання банківських послуг в Приват Банку, які додані до позовної заяви, розумів відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву-анкету про приєднання до умов та Правил надання банківських послуг ПриватБанку, а також те, що вказані документи на момент отримання відповідачем кредитних коштів взагалі містили умови, зокрема й щодо сплати процентів за користування кредитними коштами та щодо сплати неустойки (пені, штрафів), та саме у зазначеному в цих документах розмірі і порядках нарахування.
Відтак, в даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила ч. 1 ст. 634 ЦК України за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг, що розміщені на офіційному сайті позивача (www.privatbank.ua) неодноразово змінювалися самим АТ КБ «Приватбанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин до моменту звернення до суду із вказаним позовом, тобто кредитор міг додати до позовної заяви Витяг з Тарифів (довідку) та Умови у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
Отже, без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, відсутність у анкеті-заяві домовленості сторін про сплату відсотків за користування кредитними коштами, пені та штрафів за несвоєчасне погашення кредиту, надані банком довідка про умови кредитування з використанням кредитної картки «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» й Умови та правила надання банківських послуг в ПриватБанку не можуть розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджують вказаних обставин.
При цьому, згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Крім того, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Надані позивачем Умови та правила надання банківських послуг, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15).
Тоді як, наявність в указаних справах неоднакових редакцій та положень умов і правил банківських послуг не мають правового значення, оскільки в обох випадках вид банківського кредиту, з огляду на їхній характер, цільове спрямування та об'єкт кредитування є тотожним - споживче кредитування, а визначальним є не безпосередньо вид чи характеристика умов щодо яких сторони досягли згоди та уклали договір, а саме встановлення обставин про додержання письмової форми для цих умов, після чого їх можна буде розцінювати як невід'ємну складову змісту договору.
У постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-144цс14 Верховний Суд України зазначив, що сторони досягли згоди та уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, установлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п'яти років відповідно до п. 5.5 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (стандарт).
У постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15) посилання на відступлення від правової позиції, викладеної раніше у постанові від 24 вересня 2014 року (провадження № 6-144цс14), що було обов'язковим згідно з ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття постанови) відсутнє.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).
В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй, що прямо передбачено у ст. 8 Конституції України.
Відповідно до ч. 4 ст. 42 Конституції України держава захищає права споживачів.
Згідно з ч. 1 ст. 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
Основні засади цивільного законодавства визначені у ст. 3 ЦК України.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
У ч.ч. 1, 3 ст.509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (ч. 1 ст. 11 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII«Про захист прав споживачів» (далі - Закон №1023-XII).
Згідно з п. 22 ч.1 ст. 1 Закону № 1023-XII споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
У п. 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.
Конституційний Суд України у рішенні у справі щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України від 22 листопада 1996 року № 543/96-В «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 11 липня 2013 року у справі №1-12/2013 зазначив, що з огляду на приписи ч. 4 ст. 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабшої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно- правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.
З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, слід зауважити, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.
Зважаючи на наведене, відсутні підстави вважати, що при укладенні договору з відповідачем АТ КБ «Приватбанк» дотримався вимог, передбачених ч. 2 ст. 11 Закону № 1023-XII про повідомлення споживача про умови кредитування та узгодив зі споживачем саме ті умови, про які зазначав при подачі позову.
Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності та розумності та уможливив покладання на слабшу сторону - споживача невиправданий тягар з'ясування змісту кредитного договору.
Вищевказана позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17-ц.
Зважаючи на наведене колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо прийняття до уваги Тарифів, а також Умов та правил надання банківських послуг та, відповідно, стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за пенею та штрафами у розмірі 19383,38 грн.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п.п. 3,4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 та скасування рішення суду першої інстанції у частині задоволення вимог щодо стягнення пені та штрафі. У задоволені позову в частині стягнення пені та штрафів слід відмовити. Зменшити розмір стягнутої з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість з 55 559,84 грн. до 36176,46 грн.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Щодо судових витрат
За приписами ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За правилами ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове судове рішення, він відповідно, змінює розподіл судових витрат.
Позивач просив стягнути заборгованість у розмірі 66967,36 грн., стягненню підлягає 36176,46 грн., що становить 54,02 % від ціни позову.
Тобто, підлягають стягненню із відповідача судові витрати по сплаті судового збору, пропорційно задоволених позовних вимог, що становить за подання позовної заяви - 1037,72 грн.
Враховуючи, що судом першої інстанції стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 1921,00 грн., його слід зменшити до 1037,72 грн.
Також з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подачу апеляційної скарги -1324,91 грн. (45,98 % від 2881,5 грн.)
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 18 жовтня 2019 рокув частині задоволення вимог щодо стягнення пені та штрафі.
У задоволені позову акціонерного товариства Комерційний банк «Приват Банк» до ОСОБА_1 в частині стягнення пені та штрафів - відмовити.
Зменшити розмір стягнутої з ОСОБА_1 на користь акціонерного товариства Комерційний банк «Приват Банк» заборгованість з 55 559 грн. 84 коп. до 36176 грн. 46 коп. та розмір стягнутого судового збору з 1921 грн. 00 коп. до 1037 грн. 72 коп.
Стягнути з акціонерного товариства Комерційний банк «Приват Банк»на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 1324 грн. 91 коп.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текс постанови виготовлено 23 квітня 2020 року
Головуючий В.П. Пікуль
Судді Г.Л. Карпушин
Т.В. Одринська