ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
17 квітня 2020 року м. Київ № 640/1861/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аблова Є.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доМіністерства культури України
провизнання протиправним та скасування наказу від 24 грудня 2019 року №1199/0/17-19, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства культури України (далі по тексту - відповідач, Мінкультури), в якому просить:
1) визнати протиправним та скасувати наказ Мінкультури від 24 грудня 2019 року №1199/0/17-19 «Про звільнення ОСОБА_1 »;
2) поновити ОСОБА_1 на посаді Державного експерта експертної групи з формування політики у сфері мистецтв директорату мистецтв Міністерства культури України;
3) стягнути з Мінкультури середній заробіток за час вимушеного прогулу;
4) зобов'язати Мінкультури працевлаштувати ОСОБА_1 відповідно до вимог частини третьої статті 184 Кодексу законів про працю України.
В обґрунтування ОСОБА_1 зазначила, що працювала на посаді Державного експерта експертної групи з формування політики у сфері мистецтв директорату мистецтв Мінкультури. 05 вересня 2019 року позивач отримала письмове попередження про наступне вивільнення. 24 грудня 2019 року наказом Мінкультури №1199/0/17-19, незважаючи на те, що позивач має гарантії відповідно до статті 1884 Кодексу законів про працю України, її звільнено з посади з 31 грудня 2019 року відповідно до пункту 1 частини першої, частини четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу», статті 83 Кодексу законів про працю України, статті 24 Закону України «Про відпустки». Позивач вважає вказаний наказ та її звільнення протиправним, оскільки відповідачем були проігноровані вимоги законодавства щодо обов'язкового працевлаштування вагітних жінок при ліквідації державного органу. Також позивач зазначила, що трудова книжка була видана з пропуском встановленого законом строку.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 січня 2020 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику сторін) та проведення судового засідання.
Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п'ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали надати відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, або заяву про визнання позову.
19 лютого 2020 року від Мінкультури надійшов відзив на позовну заяв у якому він, заперечуючи проти задоволення позовних вимог зазначив, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2019 року №829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади» ліквідовано Мінкультури та утворено Міністерство культури, молоді та спорту України, реорганізувавши шляхом перетворення Міністерство інформаційної політики та поклавши на утворений центральний орган виконавчої влади завдання та функції Міністерства культури та Міністерства молоді та спорту, що ліквідуються. 04 вересня 2019 року позивача було повідомлено про майбутнє вивільнення. 09 грудня 2019 року державному секретарю - голові ліквідаційної комісії Мінкультури надійшла службова записка за підписом генерального директора директорату мистецтв Білаша П.М., у якій було запропоновано включити ОСОБА_1 до списку працівників Мінкультури, які мають гарантії відповідно до статей 184 та 186-1 Кодексу законів про працю України, оскільки вона перебувала на 1,6 тижні вагітності. У зв'язку із зазначеним, Мінкультури повідомило Міністерство культури, молоді та спорту України про те, що ОСОБА_1 має гарантії відповідно до статті 184 Кодексу законів про працю України. Міністерство культури, молоді та спорту України листом від 24 грудня 2019 року звернулось до Мінкультури з проханням звільнити державних службовців апарату Мінкультури, у тому числі ОСОБА_1 , шляхом переведення для подальшої роботи в апараті Міністерства культури, молоді та спорту України. ОСОБА_1 відмовилась від переведення до Міністерства культури, молоді та спорту України, про що був складений акт від 26 грудня 2019 року. Таким чином, 24 грудня 2019 року Мінкультури прийнято наказ, яким ОСОБА_1 звільнено із займаної посади. Також, відповідач вважає, що спірний наказ Мінкультури прийнятий у відповідності до вимог законодавства, а саме: статті 87 Закону України «Про державну службу», та на виконання постанов Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2019 року №829 та від 20 жовтня 2011 року №1074.
04 березня 2020 року від позивача надійшла відповідь на відзив, у якому він зазначив, що відповідач, зазначаючи про те, що ОСОБА_1 належним чином було запропоновано звільнення шляхом переведення до Міністерства культури, молоді та спорту України, від якого вона відмовилась, жодних доказів на підтвердження цьому не надав.
16 березня 2020 року від відповідача надійшли письмові заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, у яких він зазначив, що під час процедури звільнення позивача та прийняття спірного наказу, ним були дотримані норми чинного законодавства, відтак, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Відповідно до частини восьмої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
ОСОБА_1 працювала на посаді Державного експерта експертної групи з формування політики у сфері мистецтв директорату мистецтв Мінкультури.
Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 02 вересня 2019 року №829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади», пунктами 3 та 4 якої утворено Міністерство культури, молоді та спорту України, реорганізувавши шляхом перетворення Міністерство інформаційної політики та поклавши на утворений центральний орган виконавчої влади завдання та функції Міністерства культури і Міністерства молоді та спорту, що ліквідуються. Ліквідовано Міністерство культури.
Також, пунктом 7 зазначеної постанови установлено, що Міністерство культури, молоді та спорту є правонаступником майна, прав і обов'язків Міністерства культури і Міністерства молоді та спорту, що ліквідуються.
04 вересня 2019 року Мінкультури складено письмове повідомлення про майбутнє вивільнення, з яким позивач ознайомилась 05 вересня 2019 року.
Згідно з довідкою ТОВ «Пологовий будинок «Лелека» від 07 грудня 2019 року ОСОБА_1 перебуває на обліку у жіночій консультації пологового будинку « Лелека » з діагнозом: вагітність 1,6 тижнів, прогресує.
Генеральний директор директорату мистецтв Мінкультури Білаш П.М. службовою запискою від 09 грудня 2019 року №4305/39/29-19 повідомив голову ліквідаційної комісії Мінкультури Карандєєва Р.В. про те, що у звязку з нововиявленими обставинами існує необхідність включення ОСОБА_1 до списку працівників Мінкультури, які мають гарантії відповідно до статей 184 та 186-1 Кодексу законів про працю України.
Мінкультури листом від 10 грудня 2019 року №3233/8-1/14-19 повідомило Міністерство культури, молоді та спорту України про те, що на виконання Плану заходів з ліквідації Мінкультури, затвердженого рнаказом Мінкультури від 11 вересня 2019 року №721 «Про заходи, пов'язані з ліквідацією Міністерства культури України», на піддставі довідки ТОВ «Пологовий будинок «Лелека» ОСОБА_1 має гарантії відповідно до статті 184 Кодексу законів про працю України.
Міністерство культури, молоді та спорту України листом від 24 грудня 2019 року №24-12/10-03 повідомило Мінкультури про те, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 41 Закону України «Про державну службу» є необхідність звільнити державних службовців Мінкультури (згідно зі списком) за переведенням для подальшої роботи в апараті Міністерства культури, молоді та спорту України, зокрема, ОСОБА_1
26 грудня 2019 року Мінкультури, у складі начальника управління персоналом, начальника відділу робот из персоналом апарату Міністерства управління персоналу та головного спеціаліста відділу робот из персоналом аппарату Міністерства управління персоналу, складено акт, яким засвідчено, що ОСОБА_1 відмовилась від переведення до новоствореного Міністерства культури, молоді та спорту України.
Наказом Мінкультури від 24 грудня 2019 року №1199/0/17-19 «Про звільнення ОСОБА_1 », відповідно до пункту 1 частини першої, частини четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу», статті 83 Кодексу законів про працю України, статті 24 Закону України «Про відпустки», ОСОБА_1 , звільнено з посади Державного експерта експертної групи з формування політики у сфері мистецтв директорату мистецтв Мінкультури з 31 грудня 2019 року.
Не погоджуючись з наказом про звільнення, позивач звернувся до адміністративного суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус позивача, як державного службовця, а також правовідносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням і припиненням державної служби врегульовані Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 №889-VІІІ, який набув чинності з 01 травня 2016 року (далі по тексту - Закон №889-VІІІ).
Статтею 83 Закону №889-VІІІ визначені підстави для припинення державної служби, серед них, в тому числі за ініціативою суб'єкта призначення.
Згідно з пунктами 1 та 1-1 частини першої статті 87 Закону №889-VІІІ підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема, є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу.
Абзацом 2 частини третьої статті 87 Закону №889-VІІІ передбачено, що державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Беручи до уваги наведені положення Закону України «Про державну службу» та Кодексу законів про працю України, суд дійшов висновку, що звільнення з державної служби з підстав скорочення чисельності або штату працівників, ліквідації чи реорганізації державного органу допускається та є правомірним лише у випадку, коли неможливо запропонувати особі іншу рівноцінну посаду або перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі.
Як зазначено в абзаці першому пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Відповідно до частин першої та п'ятої статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Відповідно до частини першою статті 110 цього Кодексу юридична особа ліквідується: 1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами; 2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади; 3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що ліквідація - це така форма припинення юридичної особи, при якій припиняються всі її права та обов'язки, у тому числі вся чисельність працівників скорочується та весь штат працівників ліквідується.
Пунктами 3 та 4 постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2019 року №829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади», з метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади та відповідно до пунктів 9 і 9-1 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України, ліквідовано Міністерство культури.
Утворено Міністерство культури, молоді та спорту України, реорганізувавши шляхом перетворення Міністерство інформаційної політики та поклавши на утворений центральний орган виконавчої влади завдання та функції Міністерства культури і Міністерства молоді та спорту, що ліквідуються.
Відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Мінкультури перебуває у стані припинення з 12 вересня 2019 року.
З огляду на викладене, судом встановлено, що Мінкультури, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2019 року №829 було ліквідовано, у зв'язку з цим усі посади були скорочені, відтак, відповідач був позбавлений можливості пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду або перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі.
Крім того, суд зазначає, що частиною другою статті 42 Кодексу законів про працю України визначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:
1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців;
2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;
3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;
4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;
5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу;
6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;
7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;
8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;
9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.
10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.
Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Матеріалами справи встановлено, що станом на 07 грудня 2019 року позивач перебувала на 1,6 тижні вагітності, що підтверджується довідкою ТОВ «Пологовий будинок «Лелека» від 07 грудня 2019 року.
Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
Частиною третьою статті 184 Кодексу законів про працю України встановлено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Зазначена норма надає гарантію щодо обмежень на звільнення вагітних жінок. Так, звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 Кодексу законів про працю України, має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності.
Матеріалами справи встановлено, що позивачу було запропоновано звільнення з Мінкульту шляхом переведення для подальшої роботи в апараті Міністерства культури, молоді та спорту України, проте вона відмовилась від запропонованої посади про що складено акт про відмову від переведення в Міністерство культури, молоді та спорту України від 26 грудня 2019 року.
Отже, на думку суду, відповідачем доведено, що при звільненні позивача були враховані вимоги частини першої статті 42 Кодексу законів про працю України щодо переважного права працівника з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці на залишення на роботі, а при рівних умовах продуктивності і кваліфікації - частини другої статті 42 Кодексу законів про працю України.
Таким чином, вимога позивача про визнання протиправним та скасування наказу Мінкультури від 24 грудня 2019 року №1199/0/17-19 є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Щодо позовних вимог про поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
Частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі в зв'язку із повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції » іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Згідно із частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Оскільки суд не знайшов підстав для скасування наказу про звільнення позивача, вважаючи, що такий наказ був прийнятий відповідачем правомірно, позовні вимоги в цій частині задоволенню також не підлягають.
Крім того, щодо доводів позивача про те, що відповідач видав їй трудову книжку з порушенням вимог законодавства, суд зазначає наступне.
Статтею 47 Кодексу законів про працю України вказано, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Згідно абзаців 5, 6 підпункту 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року за №58, також визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення. При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органа працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Матеріалами справи встановлено, що позивача було звільнено з займаної посади з 31 грудня 2019 року, у той же час, трудову книжку позивачу було видано 28 грудня 2019 року.
Таким чином, на думку суду, порушення права позивача на отримання трудової книжки не відбулось, а тому вказані доводи не беруться судом до уваги.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Аналіз матеріалів справи підтверджує, що відповідач при прийнятті спірного наказу, діяв згідно приписів частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, правомірно, а саме: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Таким чином, суд приходить до переконання про доведеність відповідачем правомірності прийнятого податкового повідомлення - рішення та відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Беручи до уваги положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України та враховуючи відмову позивачу у задоволенні позовних вимог, відшкодування судового збору останньому не здійснюється.
Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, 257 - 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя Є.В. Аблов
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 )
Відповідач: Міністерство культури України (код ЄДРПОУ 37535703, адреса: 01601, м. Київ, вул. Івана Франка, 19)