Справа № 553/27/20 Номер провадження 22-ц/814/1013/20Головуючий у 1-й інстанції Тимчук Р. І. Доповідач ап. інст. Карпушин Г. Л.
16 квітня 2020 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача): Карпушина Г.Л., суддів: Панченко О.О., Пікуль В.П., за участю секретаря судового засідання: Ряднині І.В., -
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки на рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 11 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом та просила стягнути з Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 114200 грн. та понесені судові витрати.
В обґрунтування позовних вимог вказувала, що з вересня 2007 року по серпень 2018 року перебувала з відповідачем в трудових відносинах. 31 серпня 2018 року була звільнена на підставі наказу від 30 серпня 2018 року № 76-К за власним бажанням згідно ч. 1 ст. 39 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку. При звільненні їй не було виплачено вихідну допомогу у розмірі, встановленому законом. Рішенням Полтавського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року, яке набрало законної сили з моменту його прийняття та є чинним на даний час, на її користь стягнуто заборгованість по вихідній допомозі при звільненні в сумі 8343,87 грн. з вирахуванням з цієї суми передбачених законодавством податків та зборів з доходів фізичних осіб. Вказувала, що повний розрахунок був проведений з нею 12 листопада 2019 року. Вважає, що за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме з 31 серпня 2018 року по 12 листопада 2019 року, на її користь з роботодавця має бути стягнуто її середній заробіток.
Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 11 лютого 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - задоволено.
Стягнуто з Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 114200 грн. з вирахуванням з цієї суми передбачених законодавством податків та зборів з доходів фізичних осіб.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції вмотивовано тим, що роботодавець допустив несвоєчасний розрахунок при звільненні ОСОБА_1 , що відповідно до ст. 117 КЗпП України є підставою для виплатити працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржив Полтавський кооперативний коледж Полтавської облспоживспілки, просив скасувати його та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Апелянт вважає, що оскаржуване рішення суду прийняте з порушенням вимог чинного законодавства України, зокрема без урахування всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору. Вказує, що суд першої інстанції не надав належної оцінки їх доводам, щодо пропущення позивачем трьохмісячного строку для звернення до суду за захистом своїх трудових прав. Крім того, суд першої інстанції безпідставно не застосував положення ст. 117 КЗпП України, в частині застосування, при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, принципів справедливості та співмірності.
Від позивача по справі надійшов до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому остання заперечуючи доводи апеляційної скарги, та підтримуючи висновки суду першої інстанції, прохала апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Судове засідання проводилося в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, без повідомлення сторін згідно положень передбачених ч.13 ст.7 ЦПК України, та ч.2 ст. 369 ЦПК України, з дотриманням принципу гласності судового процесу та забезпеченням сторонам права на своєчасне та повне отримання інформації про хід та результати розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та мотиви апеляційної скарги, колегія суддів, приходить до висновку, що скарги підлягають до часткового задоволення з наступних підстав.
У відповідності з ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Частиною 1 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України, за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно п.п.3, 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 01 вересня 2007 року по 31 серпня 2018 року перебувала в трудових відносинах з Полтавським кооперативним коледжем Полтавської облспоживспілки, працювала на посаді викладача юридичних дисциплін та була звільнена за власним бажанням за ч. 1 ст. 39 КЗпП України, з виплатою вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку (ст. 44 КЗпП України), що підтверджується копією наказу т.в.о. директора Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки № 76-к від 30.08.2018 року, копією трудової книжки ОСОБА_1 .
Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 12 липня 2019 року задоволено позов ОСОБА_1 про стягнення недонарахованої вихідної допомоги при звільненні та стягнуто з Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки на її користь заборгованість по вихідній допомозі при звільненні в сумі 32289,39 грн. з вирахуванням з цієї суми передбачених законодавством податків та зборів з доходів фізичних осіб.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року апеляційну скаргу Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки задоволено частково, а рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 12 липня 2019 року скасовано.
Ухвалене нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки про стягнення недонарахованої вихідної допомоги при звільненні задоволено частково та стягнуто з Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки на її користь заборгованість по вихідній допомозі при звільненні в сумі 8343,87 грн. з вирахуванням з цієї суми передбачених законодавством податків та зборів з доходів фізичних осіб. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Як вбачається з платіжного доручення №1573 від 12.11.2019 року АТ КБ «Приватбанк», Полтавським кооперативним технікумом перераховано ОСОБА_1 суму заборгованості по вихідній допомозі при звільнення в сумі 6716,81 грн. Факт виплати 12 листопада 2019 року невиплаченої вихідної допомоги при звільнення визнається відповідачем.
Згідно наявних в справі доказів вбачається, що середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 у період з 01 травня 2018 року по 01 червня 2018 року становила 381 грн. 94 коп. За період з 01 вересня 2018 року по 12 листопада 2019 року включно час затримки виконання рішення суду становить 299 робочий день.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що оскількироботодавець допустив несвоєчасний розрахунок при звільненні ОСОБА_1 , то відповідно до ст. 117 КЗпП України це є підставою для виплатити працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Проте, з повністю такими висновками суду, колегія суддів в цілому погодитись не може, оскільки висновки суду не відповідають обставинам справи та порушують норми матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, умовою настання відповідальності, передбаченою ст. 117 КЗпП України є невиплата з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Факт такої невиплати встановлено рішенням суду, що набрало законної сили, а саме рішенням Полтавського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року. Факт повного розрахунку з позивачем лише 12 листопада 2019 року підтверджується наявними у справі доказами та фактично визнається відповідачем.
Посилання апелянта на пропуск позивачем строку позовної давності є безпідставним.
Конституційний Суд України в рішенні № 4-рп/2012 від 22 лютого 2012 року встановив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої ст. 233 КЗпП України у взаємозв'язку із положеннями ст.ст. 116, 117, 237-1 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних сум при звільненні, фактично з ним розрахувався.
Таким чином, враховуючи, що повний розрахунок з позивачем було здійснено лише 12 листопада 2019 року, то ОСОБА_1 звернулась до суду в межах строку, визначеного ст. 233 КЗпП України, який тривав до 12 лютого 2020 року включно.
Доводи апелянта, щодо незастосування судом першої інстанції принципів співмірності та справедливості, при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з обставин справи є часткового обґрунтованими виходячи з наступного.
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач. Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного суду в постанові від 26.06.2019 року справа №761/9584/15-ц, відійшла від правового висновку Верховного Суду України висловлену у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, щодо чинників від яких залежить право суду зменшити розмір середнього заробітку.
Зокрема вказала, що застосовуючи право на зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, суду необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. При цьому зазначила, що право на зменшення у суду є незалежно від обсягу задоволених вимог працівника.
З встановлених обставин справи, вбачається, що причиною неповного розрахунку з позивачем при звільнені став спір щодо розміру вихідної допомоги при звільнені. Тривалість вирішення даного спору залежала від дій обох сторін. Результатом вирішення спору стало судове рішення, яким вимоги позивача була задоволено частково. Відповідач є закладом освіти.
Визначаючи розмір середнього заробітку за стягнення середнього заробітку за час затримки при звільненні, судом першої інстанції, вказаного вище висновку Великої Палати, до уваги не взято, та відповідно не враховано всіх чинників, які впливають на остаточний розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню.
Так, зокрема залишено поза увагою, що визначений розмір є непропорційним та несправедливим щодо відповідача, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. Крім того, за таких обставин, стягнення відшкодування у визначеному судом першої інстанції розмірі, втратить свій компенсаційний характер.
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, колегія суддів, вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 25029 грн.
Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка підлягає стягненню на користь позивача підлягає зменшенню до вказаного розміру.
З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги, зміни рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 11 лютого 2020 року.
Згідно з ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч.13 ст.141 ЦПК України).
Так, при подачі позову ОСОБА_1 було сплачено 1142 грн судового збору, а відповідачем при подачі апеляційної скарги - 1713 грн. Оскільки, даною постановою позов задоволено частково та визначено до стягнення суму коштів у розмірі 25029 грн, то вимоги ОСОБА_1 задоволено на 20%, частка відмовлених вимог становить - 80% . Відтак, з відповідача на користь позивача ОСОБА_1 необхідно стягнути суму понесених ним судових витрат у розмірі частки задоволених позовних вимог, а саме 228,40 грн..
При цьому з позивача ОСОБА_1 на користь відповідача Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки підлягає до стягненню сума судових витрат, понесених останнім відповідно до частки відмовлених позовних вимог, у розмірі 1370,40 грн.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, Полтавський апеляційний суд-
Апеляційну скаргу Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки - задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 11 лютого 2020 року змінити, зменшивши суму коштів які підлягають стягнення з Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки, як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, до 25029 (двадцяти п'яти тисяч двадцяти дев'яти) грн.44 коп.
Стягнути з Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки на користь ОСОБА_1 280,40 грн сплаченого судового збору.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Полтавського кооперативного коледжу Полтавської облспоживспілки 1370,40 грн сплаченого судового збору.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складений 17 квітня 2020 року.
Головуючий суддя : Г.Л. Карпушин
Судді: О.О. Панченко
В.П. Пікуль