Ухвала
16 квітня 2020 року
місто Київ
справа № 2016/1-34/11
провадження № 61-5901ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
заявник - Благодійний фонд підтримки малого бізнесу «Надія України Слобожанщина»,
заінтересовані особи: ОСОБА_1 , Міжрайонний відділ державної виконавчої служби по Барвінківському, Борівському, Ізюмському районах та місту Ізюм Головного територіального управління юстиції у Харківській області,
розглянув касаційну скаргу Благодійного фонду підтримки малого бізнесу «Надія України Слобожанщина» на постанову Харківського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Піддубного Р. М., Тичкової О. Ю., яка оскаржуються в частині розгляду заяви Благодійного фонду підтримки малого бізнесу «Надія України Слобожанщина» про видачу дубліката виконавчого листа,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У липні 2019 року Благодійний фонд підтримки малого бізнесу «Надія України Слобожанщина» (далі - БФПМБ «Надія України Слобожанщина») звернувся до суду із заявою з вимогою, зокрема, про видачу дубліката виконавчого листа у справі за позовом Благодійного фонду підтримки малого бізнесу «Надія України Слобожанщина» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про відшкодування збитків.
Заява обґрунтовувалася тим, що вироком Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 15 січня 2014 року цивільний позов БФПМБ «Надія України Слобожанщина», пред'явлений у кримінальній справі, задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 збитки у розмірі 344 048, 00 грн.
У справі видано виконавчий лист від 15 січня 2014 року № 2016/1-34/11, у квітні 2014 року відкрито виконавче провадження.
У березні 2019 року заявник дізнався, що виконавче провадження стосовно боржника ОСОБА_1 закрито у 2017 році.
Заявник зазначав, що виконавчий лист не отримував, а тому просив відповідно до статті 433 ЦПК України заяву задовольнити.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Ізюмського міськрайонного суду Харківського області від 09 серпня 2019 року заяву задоволено.
Визнано причину пропуску строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання поважною.
Поновлено пропущений БФПМБ «Надія України Слобожанщина» строк для пред'явлення виконавчого листа до виконання.
Видано дублікат виконавчого листа у справі № 2016/1-34/11 щодо стягнення з ОСОБА_1 збитків у розмірі 344 048, 00 грн.
Суд першої інстанції, встановивши, що оригінал виконавчого листа втрачено наявні підстави для задоволення заяви.
Постановою Харківського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року ухвалу Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 09 серпня 2019 року скасовано, у задоволенні заяви відмовлено.
Суд апеляційної інстанції встановив, що виконавчий лист відносно боржника ОСОБА_1 29 жовтня 2015 року повернуто стягувачу у зв'язку з відсутністю майна у боржника, на яке може бути звернуто стягнення.
Постанова органу виконавчої служби про повернення виконавчого листа стягувачу БФПМБ «Надія України Слобожанщина» не оскаржувалася.
Суд апеляційної інстанції врахував, що остання оплата за виконавчим листом здійснена боржником ОСОБА_1 у червні 2018 року, із заявою про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання та видачу дубліката виконавчого листа БФПМБ «Надія України Слобожанщина» звернувся до суду у липні 2019 року.
Зазначене свідчить про те, що з червня 2018 року до липня 2019 року стягувач не цікавився ходом виконання судового рішення, поважних причин пропуску річного строку заявником не наведено.
Оскільки відсутні підстави для поновлення строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, у задоволенні заяви по видачу дубліката виконавчого листа необхідно відмовити.
ІІ. ВИМОГИ та АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
БФПМБ «Надія України Слобожанщина» 26 березня 2020 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити без змін рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що суд апеляційної інстанції не врахував певні обставини, зокрема, що заявник у березні 2019 року звертався до органу виконавчої служби із вимогою надання інформації про рух виконавчого провадження. Відповіді заявник не отримав.
Суд апеляційної інстанції задовольнив клопотання про витребування доказів, проте, Міжрайонний відділ державної виконавчої служби по Барвінківському, Борівському, Ізюмському районах та місту Ізюм Головного територіального управління юстиції у Харківській області таких доказів не надав.
На переконання заявника, органом виконавчої служби надано недостовірні відомості щодо дати закриття виконавчого провадження, яке насправді закрито у березні 2017 року, а не 29 жовтня 2015 року.
Також заявник зазначає, що постанова про закриття виконавчого провадження стягувачу не направлялася.
Заявник вважає, що суд апеляційної інстанції, визнавши, що заявник не цікавився рухом виконавчого провадження, поклав на стягувача надмірний тягар відповідальності у виконавчому провадженні.
ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд, дослідивши подану касаційну скаргу та додані до неї документи, зробив висновок, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
Пунктом 3 частини першої статті 389 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За правилом частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Зі змісту оскаржуваного рішення Верховний Суд встановив, що касаційна скарга в частині розгляду заяви про видачу дубліката виконавчого листа є очевидно необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо йог незаконності та неправильності. Такий висновок суд зробив з огляду на таке.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами встановлено, що вироком Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від 15 січня 2014 року цивільний позов БФПМБ «Надія України Слобожанщина», пред'явлений у кримінальній справі, задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 збитки у розмірі 344 048, 00 грн.
У справі видано виконавчий лист від 15 січня 2014 року № 2016/1-34/11, у квітні 2014 року відкрито виконавче провадження.
Відповідно до листа Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Барвінківському, Борівському, Ізюмському районах та місту Ізюм Головного територіального управління юстиції у Харківській області від 29 листопада 2019 року № 39748, на виконанні відділу перебувало виконавче провадження № 42873270 з виконання виконавчого листа № 2016/1-34/11, виданого 31 січня 2014 року Ізюмським міськрайонним судом Харківської області стосовно боржника ОСОБА_1 .
Зазначений виконавчий лист 29 жовтня 2015 року повернуто стягувачу з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», у зв'язку з відсутністю майна у боржника, на яке може бути звернено стягнення.
Відомості про оскарження постанови про повернення виконавчого документа стягувачу, оскарження у зв'язку з цим дій державного виконавця, відсутні.
Суд апеляційної інстанції встановив, що остання сплата заборгованості за виконавчим листом боржником ОСОБА_1 здійснена у червні 2018 року, а заява про поновлення попущеного строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання та видачу його дубліката подана до суду у липні 2019 року.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Пунктом 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що однією з основних засад судочинства є обов'язковість судового рішення.
Зазначене конституційне положення відображено й у статті 18 ЦПК України, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
На час звернення заявника до суду у липні 2019 року із заявою про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання діяв Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року (далі - Закон № 1404-VIII).
Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Суд апеляційної інстанції встановив, що постановою органу виконавчої служби від 29 жовтня 2015 року повернуто стягувачу - БФПМБ «Надія України Слобожанщина» виконавчий лист № 2016/1-34/11, виданого 31 січня 2014 року Ізюмським міськрайонним судом Харківської області відносно боржника ОСОБА_1 .
Оскільки виконавчий лист видано та повернуто до набрання чинності Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року, застосуванню підлягають положення Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року (далі - Закон № 606-ХІV).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 22 Закону № 606-ХІV виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом року, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону № 606-ХІV стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення строку пред'явлення до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання.
У разі пропуску строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (частина перша статті 433 ЦПК України).
При вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа у зв'язку з його втратою заявник повинен повідомити суду обставини, за яких виконавчий лист було втрачено, надавши відповідні докази. Оригінал виконавчого листа вважається втраченим, коли його загублено, украдено, знищено або істотно пошкоджено, що унеможливлює його виконання. Дублікат виконавчого листа видається на підставі матеріалів справи та судового рішення, за яким був виданий втрачений виконавчий лист.
В оцінці застосування наведених норм права Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 21 серпня 2019 року у справі
№ 2-836/11 (провадження № 14-308цс19), згідно з яким якщо строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання не сплив або суд його поновив, то заява про видачу дубліката цього документа, який втрачений, вважається поданою у межах встановленого для пред'явлення його до виконання строку. Натомість, коли строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання сплив, і суд його не поновив, то за результатами розгляду заяви про видачу дубліката втраченого виконавчого документа суд відмовляє у задоволенні цієї заяви.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Установивши, що заявник тривалий час (понад три роки) не цікавився ходом виконавчого провадження № 428732270, а із заявою про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання звернувся лише у липні 2019 року, тобто поза межами строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, та ураховуючи відсутність доказів, які б свідчили про втрату БФПМБ «Надія України Слобожанщина» оригіналу виконавчого документу, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні заяви про видачу його дубліката.
Судами попередніх інстанцій не встановлено, що БФПМБ «Надія України Слобожанщина» вчиняв дії, які б свідчили про добросовісну реалізацію ним своїх процесуальних прав, зокрема учинення ним усіх можливих та залежних від нього дій, спрямованих на своєчасний контроль за виконанням судового рішення, його твердження про те, що виконавчі листи втрачені ґрунтуються лише на припущеннях.
Підставою для відмови у видачі дубліката виконавчого листа є також закінчення строку, встановленого для пред'явлення його до виконання, поважних причин для поновлення якого, апеляційний суд, вирішуючи питання про поновлення строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, не встановив.
Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, на законність судового рішення не впливають, зводяться до переоцінки встановлених судом обставин та наявних у справі доказів, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року, вказав, що пункт один статті шість Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II).
Крім того, Європейський суд з прав людини у рішення від 13 травня 1980 року в справі «Артіко проти Італії» (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Констатується, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Враховуючи, що зазначені у касаційній скарзі доводи щодо порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права судом апеляційної інстанцій не знайшли свого підтвердження, правильне застосування норм права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, що свідчить про необґрунтованість скарги, а отже відсутні підстави для відкриття касаційного провадження.
Оцінюючи підставність доводів поданої касаційної скарги, Верховним Судом додатково враховано, що її обґрунтовано аргументами необхідності переоцінки досліджених судом апеляційної інстанцій доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції та за межі його процесуальних повноважень.
З урахуванням наведеного, Верховний Суд визнає підставним висновок, що правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального та матеріального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга БФПМБ «Надія України Слобожанщина» на постанову Харківського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року є необґрунтованою.
Згідно з частиною четвертою статті 394 ЦПК України, у разі якщо суд дійде висновку, що подана касаційна скарга є необґрунтованою, суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження.
Керуючись пунктом 2 частини першої, частиною другою статті 389, частиною четвертою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Благодійного фонду підтримки малого бізнесу «Надія України Слобожанщина» на постанову Харківського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року, яка оскаржуються в частині розгляду заяви Благодійного фонду підтримки малого бізнесу «Надія України Слобожанщина» про видачу дубліката виконавчого листа, у справі за позовом Благодійного фонду підтримки малого бізнесу «Надія України Слобожанщина» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про відшкодування збитків, відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала набирає законної сили з моменту її прийняття судом та оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Погрібний
А. С. Олійник
В. В. Яремко