Дата документу 08.04.2020 Справа № 336/4210/17
ЗАПОРІЗЬКИЙ Апеляційний суд
Провадження №11-кп/807/773/20Головуючий у 1-й інстанції ОСОБА_1
Єдиний унікальний №336/4210/17Суддя-доповідач в 2-й інстанції ОСОБА_2
Категорія: ч.4 ст.407 КК України
08 квітня 2020 року м.Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду у складі
головуючого ОСОБА_2
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4
за участі секретаря ОСОБА_5
прокурорів ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції)
ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції)
обвинуваченого ОСОБА_8 (в режимі відеоконференції)
захисника ОСОБА_9 (в режимі відеоконференції),
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу прокурора (з доповненням) на вирок Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 20 січня 2020 року, яким
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с.Новороманівка Знам?янського району Кіровоградської області, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 ,
визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні у вчиненні злочину, передбаченого ч.4 ст.407 КК України, та виправдано у зв'язку з відсутністю в його діях складу злочину,
Відповідно до обвинувального акта, ОСОБА_8 обвинувачувався у вчиненні злочину за наступних обставин.
Солдат ОСОБА_8 з 20.07.2016 року проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 на посаді номера обслуги 6 гарматної артилерійської батареї 2 гарматного артилерійського дивізіону.
30 червня 2017 року під час перевірки наявності особового складу було виявлено відсутність на місці служби у військовій частині НОМЕР_1 , яка дислокується за адресою: АДРЕСА_2 , солдата ОСОБА_10 С
Діючи в порушення статутних вимог, солдат ОСОБА_8 , усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх діянь, передбачаючи суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, діючи в умовах особливого періоду, з метою тимчасово ухилитись від проходження військової служби 30.06.2017 року самовільно, без поважних причин залишив розташування військової частини НОМЕР_1 , яка дислокується за адресою: АДРЕСА_2 , свої службові обов'язки не виконував, час проводив на власний розсуд, не приймаючи мір для повернення до військової частини та про своє місцезнаходження до органів військового чи цивільного управління не заявляв та ухилявся від проходження служби до 28 липня 2017 року, тобто тривалістю понад десять діб, але не більше місяця.
Таким чином, ОСОБА_8 обвинувачувався у тому, що будучи військовослужбовцем військової служби за контрактом військової частини НОМЕР_1 , діючи умисно, в умовах особливого періоду, всупереч інтересам військової служби в порушення вимог ст.ст.3-6, 11, 16, 216 Статуту внутрішньої служби Збройних сил України, ст.ст.1, 4 Дисциплінарного статуту Збройних сил України, 30 червня 2017 року без поважних причин самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_1 , яка дислокується за адресою: АДРЕСА_2 , тимчасово ухиляючись від військової служби до 28 липня 2017 року, тривалістю понад 10 діб, але не більше місяця.
Вказані дії ОСОБА_8 прокурором були кваліфіковані за ч.4 ст.407 КК, як самовільне залишення військовослужбовцем військової служби за контрактом військової частини без поважних причин тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, вчинене в умовах особливого періоду, крім воєнного стану.
Вироком суду ОСОБА_8 визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні та виправдано у зв'язку з відсутністю в його діях складу злочину.
В апеляційній скарзі та доповненні до неї прокурор просив вирок скасувати, ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_8 винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.4 ст.407 КК та призначити йому покарання у виді 3 років позбавлення волі. Свої вимоги мотивував тим, що суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки. Зокрема суд не взяв до уваги копію акту службового розслідування щодо факту відсутності ОСОБА_8 на ранковому шикуванні 30.06.2017 року та відсутність останнього станом на 10.07.2017 року. Зазначений доказ фактично підтверджує протиправну відсутність обвинуваченого у військовій частині. Висновок суду про те, що з наданих стороною обвинувачення документів не виявилося можливим встановити в якому саме лікувальному закладі та в який період часу проходив лікування ОСОБА_8 є необґрунтованим, оскільки зазначені відомості фактично викладені в копії медичної характеристики начальника медичної служби військової частини НОМЕР_1 від 06.07.2017 року. Із зазначеної документації не вбачається, що ОСОБА_8 після прибуття з відпустки за станом здоров'я звертався до будь-яких медичних закладів з приводу поганого самопочуття. Не було надано таких документів і стороною захисту. Суд у вироку безпідставно порушив питання щодо придатності ОСОБА_8 до подальшого проходження військової служби, посилаючись при цьому на «Інструкцію з організації обліку особового складу» Збройних сил України, а також на «Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України». При цьому суд ігнорує інші положення зазначених вище нормативно правових актів, відповідно до яких в разі визнання ОСОБА_8 не придатним до військової служби останнього було б звільнено з військової служби, а не направлено до місця проходження служби. Також суд не взяв до уваги, що ОСОБА_8 самостійно з'явився із зізнанням та щиро покаявся у інкримінованому йому злочині, однак в подальшому змінив свої покази. Суд перекрутив у вироку покази свідка ОСОБА_11 , виклавши їх на користь обвинуваченого, а частину її показів взагалі проігнорував. Позиція суду щодо визнання факту звернення ОСОБА_8 , як зазначено у вироку ймовірно 26.06.2017 року, до медичного пункту військової частини є суперечливою. При викладенні у вироку показів свідка ОСОБА_12 суд не зазначив, що останній повідомляв про те, що ОСОБА_8 з кінця травня 2017 року не повертався до військової частини. Незрозумілою є позиція суду щодо визнання факту звернення 26.06.2017 року ОСОБА_8 до лікарні та не спростування зазначених обставин стороною обвинувачення. Адже відповідно до показів обвинуваченого в цей день до лікувальних закладів, крім медичного пункту військової частини, він не звертався. Суд навмисно не взяв до уваги частину показів обвинуваченого, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, виклавши у вироку лише вибіркові фрагменти його свідчень на власний розсуд.
Заслухавши доповідь судді, прокурорів, які повністю підтримали доводи та вимоги апеляційної скарги та наполягали на її задоволенні; обвинуваченого та його захисника, які заперечили проти скарги та просили вирок суду залишити без змін; перевіривши матеріали кримінального провадження і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Обов'язковою умовою прийняття законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення є неухильне дотримання вимог кримінального процесуального законодавства в процесі судового розгляду.
Зі змісту ст.370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та умотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Кримінальний процесуальний закон (ст.373 КПК) розрізняє два види вироків: обвинувальний та виправдувальний. При цьому виправдувальний вирок ухвалюється за наявності однієї з таких підстав: не доведено, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених п.п.1, 2 ч.1 ст.284 цього Кодексу.
Проте, на переконання колегії суддів, оскаржуваний у даній справі виправдувальний вирок вказаним вимогам кримінального процесуального закону не відповідає з огляду на таке.
Зі змісту вироку вбачається, що суд першої інстанції, виправдовуючи ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованого йому злочину, виходив з того, що стороною обвинувачення не було доведено належними, достатніми та допустимими доказами ту обставину, що обвинувачений ОСОБА_8 саме 30.06.2017 року самовільно залишив військову частину НОМЕР_1 . При цьому суд також послався на те, що стороною обвинувачення не було спростовано заяву обвинуваченого ОСОБА_8 про те, що він залишив військову частину з поважних причин, а саме через незадовільний стан свого здоров'я.
Крім того, районний суд також виходив з того, що орган досудового розслідування не надав доказів того, що після закінчення стаціонарного лікування у відповідності до постанови військово-лікарської комісії ОСОБА_8 командиром військової частини була надана відпустка, а після спливу строку відпустки ОСОБА_8 був визнаний придатним до військової служби та направлений закладом охорони здоров'я до військової частини за місцем служби до хвороби (А1978), а командуванням ВЧ НОМЕР_1 був виданий наказ про зарахування у розпорядження військовослужбовця, який прибув з закладу охорони здоров'я після лікування в особливий період.
Проте колегія суддів не може погодитися із такими висновками районного суду виходячи з наступного.
Як під час апеляційного розгляду, так і під час судового розгляду в суді першої інстанції обвинувачений ОСОБА_8 заявив, що він дійсно 26.06.2017 року повернувся після реабілітації і пов'язаної з нею відпустки для подальшого проходження військової служби згідно із контрактом до військової частини НОМЕР_1 . Проте, прибувши на територію військової частини, він не доповів керівництву про своє прибуття, а повідомив про це ОСОБА_11 . Також обвинувачений зазначав, що прибувши до військової частини, він погано себе почував та після відвідування медичної частини без дозволу уповноважених осіб військової частини покинув її відбувши самовільно до місця проживання його матері в Кіровоградську область.
Таким чином, обвинувачений ОСОБА_8 визнав факт свого перебування на військовій службі за контрактом, а також те, що його військова служба не припинялася і він після реабілітації наприкінці червня 2017 року повернувся до військової частини для подальшого проходження військової служби і без дозволу уповноваженої особи покинув розташування військової частини. В подальшому впродовж більше 10 днів і менше одного місяця він був відсутній за місцем несення військової служби.
За частиною 4 статті 407 КК кримінальна відповідальність настає за самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез'явлення вчасно на службу без поважних причин, вчинені в умовах особливого періоду, крім воєнного стану, вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті.
Самовільне залишення частини полягає у тому, що військовослужбовець за контрактом у службовий час залишає територію військової частини не одержавши дозволу відповідного начальника.
Обвинувачений ОСОБА_8 заявив, що він покинув військову частину з поважних причин, а саме через незадовільний стан здоров'я. Разом з тим, жодного доказу на підтвердження зазначених обставин стороною захисту надано не було.
Колегія суддів відзначає, що кримінальна відповідальність особи за ч.4 ст.407 КК настає у випадку доведення стороною обвинувачення факту самовільного залишення військовослужбовцем військової частини за умови недоведення стороною захисту поважності причин залишення військової частини або тієї обставини, що особа перебувала у військовій частині у зазначений в обвинувальному акті час.
У даному кримінальному провадженні сторона захисту не заперечувала факту відсутності ОСОБА_8 на території військової частини з 30.06.2017 року по 28.07.2017 року. Відтак, сторона захисту, у випадку ухвалення виправдувального вироку, повинна була довести поважність причин залишення ОСОБА_8 військової частини.
Проте жодного документального доказу на підтвердження даних обставин стороною захисту суду надано не було.
У зв'язку з чим колегія суддів критично ставиться до висновку районного суду про обов'язок сторони обвинувачення довести неповажність причин залишення ОСОБА_8 військової частини.
Апеляційний суд також критично ставиться до висновку суду першої інстанції про унеможливлення притягнення ОСОБА_8 до кримінальної відповідальності через відсутність наказу про зарахування у розпорядження військовослужбовця, який прибув із закладу охорони здоров'я після лікування в особливий період.
При цьому колегія суддів виходить з того, що 26.06.2017 року ОСОБА_8 самостійно прибув до військової частини для подальшого проходження військової служби за контрактом. Відсутність наказу, на який посилався районний суд, не зумовлює виникнення у ОСОБА_8 права на самовільне залишення військової частини.
Більш того, наявність наказу про зарахування у розпорядження військовослужбовця не означало би поновлення ОСОБА_8 на військовій службі, оскільки дія контракту, за яким ОСОБА_8 проходив військову службу, є безперервною.
Крім того, виправдовуючи ОСОБА_8 , районний суд зробив висновок про неможливість самовільного залишення ОСОБА_8 військової частини саме 30.06.2017 року, оскільки сам обвинувачений ОСОБА_8 заявив, що він залишив військову частину ще 26.06.2017 року.
Проте колегія суддів критично ставиться до такого висновку районного суду, оскільки документально було підтверджено факт відсутності ОСОБА_8 в розташуванні військової частини саме 30.06.2017 року, що, з урахуванням змісту висунутого ОСОБА_8 обвинувачення і досліджених судом обставин давало суду можливість у випадку ухвалення обвинувального вироку зазначити, що ОСОБА_8 самовільно залишив військову частину у невстановлений час, але не пізніше ніж 30.06.2017 року.
Відтак, на переконання колегії суддів, висновок суду про виправдання обвинуваченого ОСОБА_8 є передчасним і таким, що зроблений без врахування усіх встановлених обставин кримінального провадження і належної оцінки наданих стороною обвинувачення доказів, що не може бути усунуто під час апеляційного розгляду.
У зв'язку з чим, вирок районного суду не можна визнати законним і обґрунтованим, а тому він підлягає скасуванню з призначенням нового судового розгляду в суді першої інстанції в іншому складі суду.
Під час нового розгляду суду належить ретельно дослідити наявні у справі докази, надати їм належну оцінку, перевірити доводи апеляційної скарги прокурора та ухвалити законне й обґрунтоване рішення, виклавши його у належно мотивованому процесуальному документі згідно з вимогами закону.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.407, 418, 419 КПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу прокурора (з доповненням) задовольнити частково.
Вирок Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 20 січня 2020 року щодо ОСОБА_8 в цій справі скасувати.
Призначити новий судовий розгляд даного кримінального провадження в суді першої інстанції в іншому складі суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддяСуддяСуддя
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4