про повернення позовної заяви
13 квітня 2020 року м. Житомир справа № 240/2517/20
категорія 106030000
Суддя Житомирського окружного адміністративного суду Лавренчук О.В., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Військова частина НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 у якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби з 30.06.2018 по 14.09.2018, тобто по дату виплати належної суми грошової компенсації за недоотримане речове майно в сумі 86674,82 грн;
- зобов"язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби з 30.06.2018 по 14.09.2018 відповідно до Порядку №100.
Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду від 10 березня 2020 року позовну заяву залишено без руху та встановленням позивачу строку для усунення недоліків шляхом надання до суду заяви про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.
Копію ухвали позивач отримав 18.03.2020, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.
До суду 27.03.2020 надійшла заява позивача про поновлення строку звернення до суду. В обґрунтування вказує, що 14.09.2018 військова частина перерахувала кошти в сумі 86674,82 грн грошової компенсації за неотримане речове майно. Зазначає, що звернувся до відділення Приватбанку і у жовтні 2019 року отримав виписку про надходження коштів 14.09.2018. Вказує, що 03.02.2020 звернувся до відповідача, де отримав роз'яснення, що це грошова компенсація за неотримане речове майно, яка була виплачена із запізненням. Окрім того, обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку звернення до суду, позивач зазначає, що його позов не стосується прийняття громадян на публічну службу, її проходження чи звільнення з публічної служби. Вказує, що не був обізнаний, що з ним не проведено повного розрахунку при звільненні.
У період із 23.03.2020 по 03.04.2020 головуюча суддя перебувала у відпустці.
При вирішенні питання про повернення позовної заяви, суд виходить з наступного.
Відповідно до Наказу №107 від 18 травня 2018 року позивача звільнено з військової служби, а наказом №168 від 30.06.2018 виключено зі списків особового складу частини із 30 червня 2018 року.
Відповідачем 14 вересня 2018 року було здійснило виплату позивачу компенсації за неотримане речове майно, що підтверджується випискою по надходженню по картковому рахунку позивача.
Позивач не заперечує, що кошти в сумі 86674,82 грн отримав у вересні 2018 року, а зі служби звільнений у червні 2018 року.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд у постанові від 22 січня 2020 року у справі №620/1982/19 зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Суд відмічає, що предметом даного адміністративного спору є стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, що не входить до структури заробітної плати.
Приписами ч. 1 ст. 233 КЗпП України встановлен, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У Рішенні від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012 Конституційний Суд України роз'яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Разом із тим Верховний Суд акцентує увагу, що спірні відносини пов'язані зі звільненням з публічної служби, тому під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України, як норм спеціального процесуального закону.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 815/2681/17.
За правилами частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
З аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п'ята статті 122 цього Кодексу).
У даній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Матеріалами, доданими до позовної заяви підтверджується, що остаточний розрахунок з позивачем було проведено 14.09.2018 проте до суду з цим позовом ОСОБА_1 1 звернувся лише 26 лютого 2020 року, тобто через рік та п'ять місяців після отримання належних йому при звільненні коштів.
Отже, позивач звернувся до адміністративного суду з пропуском установленого процесуальним законом місячного строку.
В аспекті наведеного вище суд вважає за доцільне зазначити, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Незнання чи небажання вчасно отримати у відповідача інформацію про те, які кошти та за що були нараховані та виплачені позивачу після звільнення зі служби, не є об'єктивною причиною пропуску позивачем встановленого процесуальним законом строку звернення до суду.
Враховуючи викладене суд вважає, що позивачем не надано належних доказів наявності обставин, які б давали підстави для висновку про наявність об'єктивних, тобто таких, що не залежали від волі позивача, обставин, які б зумовили поважність пропуску встановленого процесуальним законом строку звернення до суду у цій категорії спорів.
Відповідно до п. 9 ч. 4. 169 Кодексу адміністративного судочинства України, позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
Частиною 2. ст. 123 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Враховуючи викладене, суд вважає, що позовну заяву слід повернути позивачу, оскільки вказані у заві про поновлення строку звернення до суду обставини визнаються судом неповажними.
Керуючись статтями 169, 243, 248, 256, 294, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - повернути позивачу.
Копію ухвали про повернення позовної заяви надіслати особі, яка її подала, не пізніше наступного дня після її постановлення, разом із позовною заявою й усіма доданими до неї матеріалами.
Повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
Ухвала суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 256 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржена до Сьомого апеляційного адміністративного суду, у строк та в порядку, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.В. Лавренчук