13 квітня 2020 року м. Житомир справа № 240/926/20
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі:
судді Лавренчук О.В.,
розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, стягнення грошової компенсації за невикористані календарні дні відпусток,
встановив:
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 у якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за додаткові відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 02 липня 2019 року;
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за додаткові відпустки як одинокій матері, за період з 2016 року по 2019 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 02 липня 2019 року;
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку на день звільнення з військової служби, а саме 02 липня 2019 року;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткових відпусток як учаснику бойових дій та одинокій матері, за період з 2017 року по 2019 рік та відповідно з 2016 по 2019 рік , виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 02 липня 2019 року в сумі 33897,60 грн. без утримання податку з доходів фізичних осіб.
В обґрунтування позову вказує, що станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу військової частини відповідач не провів розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, в період з 2016 - 2019 роки передбаченої cm. 5, cт. 6 п. 19 та cт. 12 п.12 Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»,ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», cт. 16-2 Закону України «Про відпустки», а також не провів зі мною розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як одинокій матері, в період з 2016 по 2019 роки. Вказує, що зверталася до відповідача з відповідними заявами жовтні 2019 року, в яких просила провести розрахунки та виплатити мені грошову компенсацію за невикористані дні додаткових відпусток за період часу з 2016 по 2019 роки, та 2016 по 2019 роки, як одинокій мамі. Зазначає, що 04.12.2019 отримала письмову відповідь в обох відповідях було відмовлено в виплаті грошової компенсації за невикористані дні додаткових відпусток. Вказує, що станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу відповідач не провів з нею розрахунків щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної відпустки, а також не провів розрахунків, щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні соціальної відпустки, передбаченої cт. 182-1 КЗпП України та Законом України «Про відпустки».
Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду від 10.02.2020 відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи.
Копію ухвали направлено сторонам та представнику позивача рекомендованою поштовою кореспонденцією на адреси, вказані у позовній заяві.
Відділом документального забезпечення суду 28.02.2020 зареєстровано відзив на позовну заяву у якому відповідач вказує, що військовослужбовці за певних умов мають право на додаткові відпустки зі збереженням грошового забезпечення. Використання такого права гарантується безпосередньо під час вибуття особи у відпустку або шляхом компенсації невикористаної відпустки за відповідний рік. Разом з тим, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч.І ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», припиняється. Звертає увагу на те, що питання про компенсацію невикористаних додаткових відпусток у зв'язку зі звільненням зі служби виникло у позивача під час дії особливого періоду та мобілізації. Зауважує, що у вказаний період право на одержання додаткових видів відпустки відповідній категорії осіб, у тому числі позивачу, було припинено. Викладене, на переконання відповідача, свідчить про те, що зупинення на певний період надання інших видів відпусток виключає можливість військовослужбовця одержати і компенсацію за ці відпустки, у зв'язку з чим відсутня достатність правових підстав для задоволення даного адміністративного позову. Просить залишити без задоволення позовну заяву.
Суд, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні), з особливостями, визначеними статтями 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, позовну заяву та відзив, повно і всебічно з'ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, перевіривши їх наявними в матеріалах справи і дослідженими доказами, дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з таких підстав.
Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Встановлено, що позивач має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 , виданим 05.04.2016, копія якого міститься в матеріалах справи (а.с. 12).
Судом встановлено, що наказом командувача військ оперативного командування " ІНФОРМАЦІЯ_1 " (по особовому складу) від 27 червня 2019 року №60-РС ОСОБА_1 звільнено зі служби запас, а Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №161 від 02.07.2019, ОСОБА_1 з 02 липня 2019 року виключено із списків особового складу частини (а.с.14).
Позивач у позові вказує та відповідачем не заперечується, що ОСОБА_1 зверталася до Відповідача з відповідними заявою у жовтні 2019 року, в якій просила провести розрахунки та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні додаткових відпусток за період часу з 2016 по 2019 роки, та з 2016 по 2019 роки, як одинокій мамі.
Листом №8249 від 11.12.2019 відповідач повідомив ОСОБА_1 про наступне: "Ви на момент звільнення з військової служби не мали права на додаткову відпустку як учасник бойових дій та одинока мати, оскільки під час дії особливого періоду передбачені лише щорічна основна відпустка та відпустка за сімейними обставинами. Тобто, в даному випадку грошова компенсація за невикористані дні оплачуваної додаткової відпустки як учаснику бойових дій та одинокій матері здійснюватись не повинна." (а.с. 16-17).
Вважаючи таку відмову необґрунтованою та протиправною, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернулась з позовом до суду.
Щодо грошової компенсації за додаткові відпустки як одинокій матері, за період з 2016 року по 2019 рік, суд зазначає наступне.
Матеріалами адміністративної справи підтверджується, що позивач має малолітню дитину: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ).
Відповідачем не заперечується той факт, що позивач є одинокою матір'ю.
Відповідно до статті 4 Закону України від 5 листопада 1996 року №504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон №504/96) установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Згідно з статтею 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Згідно з частиною 1 статті 19 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР) жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).
За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.
Зазначена норма діє з 1 січня 2010 року, тобто з часу набуття чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту багатодітних сімей» від 19 травня 2009 року №1343-V та до абзацу третього пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів.
Статтею 1 Закону України від 21 жовтня 1993 року №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (далі - Закон №3543) визначено, що особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Враховуючи наведене, суд зазначає, що позивач має право на грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки.
Аналіз наведених положень законодавства дає підстави суду для висновку, що жінка-військовослужбовець має право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати, як одинока мати, за певних умов.
Указом Президента України від 17 березня 2014 року №303/2014 "Про часткову мобілізацію", затвердженого Законом України від 17 березня 2014 року №1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.
Таким чином, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у зв'язку із звільненням позивача виникли в особливий період.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої частиною 1 статті 19 Закону України "Про відпустки», припиняється.
Відповідно до частини 8 статті 10.1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Отже, підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які є мають статус військовослужбовця, передбачені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Так, відповідно до частини 14 статті 10.1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Тому, суд зазначає, що право військовослужбовця на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації, не може бути обмеженим.
Суд відмічає, що у своїй відмові та у відзиві відповідач вказує лише одну підставу відмови у нарахуванні та виплаті позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, як одинокій матері, це - наявність " особливого періоду".
Таким чином, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої частиною 1 статті 19 Закону України «Про відпустки» з 2016 року до 2019 року.
Зважаючи на викладений аналіз, судом критично оцінюються і не можуть бути прийняті доводи відповідача, викладені у його відзиві на позовну заяву про те, що з урахуванням дії в Україні особливого періоду та призупинення відповідних прав військовослужбовців щодо додаткових відпусток, позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за не отримані додаткові відпустки.
Суд вважає, що припинення відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
На час відпустки, яка хоча і непов'язана з виконанням службових обов'язків, за особою зберігається заробітна плата (грошове забезпечення), такі виплати включаються до фонду заробітної плати і є невід'ємною його частиною. Це ж саме стосується і компенсації при звільненні за невикористані дні відпустки.
Отже, відповідач не довів правомірність ненарахування та невиплати позивачу при звільненні грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України «Про відпустки», що свідчить про наявність протиправної бездіяльності.
Враховуючи встановлені судом обставини справи, зважаючи на наявність порушеного права та необхідність його судового захисту, застосовуючи механізм захисту порушеного права та його відновлення, керуючись повноваженнями, наданими частиною 2 статті 9, частиною 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію при звільненні за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України "Про відпустки".
Щодо грошової компенсації за додаткові відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016року по 2019 рік, суд зазначає наступне.
Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу наявності у військовослужбовця, звільненого з військової служби, права на отримання при звільненні грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки учаснику бойових дій, передбаченої п. 12 ч.1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" в період визначених підпунктами 17-18 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Верховним Судом 16 травня 2019 року було прийнято постанову у зразковій справі №620/4218/18 (№Пз/9901/4/19), залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року. Верховний Суд, ухвалюючи вказане судове рішення, зазначив, що ознаками типової справи є: позивач, фізична особа: учасник бойових дій, звільнений з військової служби; відповідач, суб'єкт владних повноважень: військова частина, на якій позивач перебував на забезпечені; підстави спору: а) фактичні - відносини, які виникли між учасником бойових дій і військовою частиною щодо проходження ним публічної (військової) служби, ненарахування та невиплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій; б) нормативні - норми права, які регулюють відносини між позивачем і відповідачем щодо проходження публічної (військової) служби, набуття статусу учасника бойових дій, нарахування та виплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій. Такими нормами права є: стаття 4 Закону України "Про відпустки", статті 5, 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", стаття 101 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", стаття 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію"; предмет спору: а) протиправна бездіяльність військової частини щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" в період визначений підпунктами 17-18 статті 101 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"; б) стягнення невиплаченої грошової компенсацію при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" в період визначений підпунктами 17-18 статті 101 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"
Відповідно до ч. 3 ст. 291 КАС України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має врахувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Згідно із п. 21 ст. 4 КАС України типові адміністративні справи адміністративні справи, відповідачем у яких є один і той самий суб'єкт владних повноважень (його відокремлені структурні підрозділи), спір у яких виник з аналогічних підстав, у відносинах, що регулюються одними нормами права, та у яких позивачами заявленого аналогічні вимоги.
Враховуючи предмет спору у даній справі та предмет спору у справі, яку розглянуто Верховним Судом як зразкову, суд дійшов висновку про те, що адміністративна справа №240/926/20 є типовою справою по відношенню до зразкової справи №620/4218/18 (№Пз/9901/4/19).
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує висновки Верховного Суду, які зроблені під час розгляду зразкової справи №620/4218/18 (№Пз/9901/4/19) та зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України від 25.03.1992 №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон №2232) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання, а саме межі реалізації військовослужбовцями своїх службових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, а також відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством.
При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі визначає Закон України від 20.12.1991 №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011)
Згідно приписів ст. 1 Закону №2011, соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Приписами ст. 1-2 Закону №2011 визначено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Статтею 10-1 Закону №2011 визначено право військовослужбовців на відпустки, порядок їх надання та відкликання з них. Частиною 8 вказаної статті передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Відповідно до ст. 16-2 Закону України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон №504/96-ВР) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Отже, учасники бойових дій мають право на додаткову відпустку із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Статтею 5 Закону України від 22.10.1993 №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон №3551) визначено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Встановлено, що ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 виданим 05.04.2016.
Пунктом 12 ч.1 ст. 12 Закону №3551 визначено, що учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги, зокрема: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Отже, позивач, як учасник бойових дій, під час проходження військової служби мала право на отримання додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення строком 14 календарних днів на рік.
Разом з тим, пунктами 17 та 19 частини першої статті 12 Закону №2011 встановлені обмеження щодо реалізації учасниками бойових дій їх права на отримання додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону №3551, згідно з якими в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Натомість, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
Приписами п. 21 ч. 1 ст. 12 Закону №2011 визначено, що у разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів.
Суд зазначає, що визначення особливого періоду надано в Законі України від 21.10.1993 №3543-XII "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (далі - Закон №3543) та Законі України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII "Про оборону України" (далі - Закон №1932 ).
Статтею 1 Закону №3543 визначено, що особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Однак, згідно ст. 1 Закону №1932, особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Статтею 1 Закону №3543 визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу.
Приписами ч. 8 ст. 4 Закону №3543 встановлено, що з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
Із аналіз зазначених норм вбачається, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски учаснику бойових дій, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Суд відмічає, що Указом Президента України від 17 березня 2014 року №303/2014 "Про часткову мобілізацію", затвердженим Законом України від 17 березня 2014 року №1126-VI, було постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.
З матеріалів справи вбачається, що протягом 2016-2019 років позивач своїм правом на отримання додаткової відпустки учасникам бойових дій не скористалась, у зв'язку з введенням у зазначений період особливого періоду.
Відповідно до ч. 14 ст. 10-1 Закону №2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Отже військовослужбовець, який під час проходження військової служби не використав додаткову відпустку, право на яку він мав відповідно до закону, при звільненні його з військової служби має право на виплату грошової компенсації за всі невикористані дні такої відпустки.
Судом встановлено, що при звільненні позивача з військової служби грошова компенсація за невикористану в 2016-2019 роках додаткову відпустку учаснику бойових дій виплачена не була, що підтверджується копією витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 02.07.2019 №161 (а.с.11).
Спірні правовідносини щодо отримання позивачем грошової компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у зв'язку із звільненням з військової служби виникли в особливий період.
У разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі. В особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Разом з тим, норми Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації. Припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо.
Обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22.10.1993 №3551 "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20.12.1991 №2011 "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та статтею 16-2 Закону України від 05.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки".
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року №260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197, у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 статті 12 Закону України від 22.10.1993 №3551 "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що при звільненні з військової служби у запас ОСОБА_1 мала право на отримання грошової компенсації за невикористану нею у 2016-2019 роках додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551.
Разом з тим, суд критично ставиться до твердження відповідача про те, що з урахуванням дії в Україні особливого періоду та призупинення відповідних прав військовослужбовців щодо додаткових відпусток, позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за неотриману додаткову відпустку, оскільки припинення відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, при виключенні позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані у 2017-2019 роках календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"
Враховуючи встановлені судом обставини справи, зважаючи на наявність порушеного права та необхідність його судового захисту, застосовуючи механізм захисту порушеного права та його відновлення, керуючись повноваженнями, наданими частиною 2 статті 9, частиною 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію при звільненні за невикористані календарні дні додаткові відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 26 вересня 2019 року.
Щодо позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не проведення з позивачем повного розрахунку на день звільнення з військової служби, суд зазначає наступне.
Питання проходження військової служби регулюється спеціальним законодавством. Соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей регулюється Законом України від 20 грудня 1999 року №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі Положення №1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби в ЗСУ та регулює питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Разом з тим, указаними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку та відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків.
Тобто, спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року у справі №21-352а13 та постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а15. Крім того, така правова позиція була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20 вересня 2018 року у справі №810/1549/17, від 17 жовтня 2018 року у справі №805/2948/17-а, від 8 листопада 2018 року у справі №821/1333/16, від 18 квітня 2019 року у справі №806/889/17.
Оскільки наведеними нормативними актами не врегульовано питання строків повного проведення розрахунку при звільненні з військової служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, суд приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Так, в силу норм статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Разом з тим, під час судового розгляду адміністративної справи судом встановлено, що у день звільнення позивача та виключення її зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, відповідачем не було нараховано та виплачено позивачу грошової компенсації за додаткові відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік та грошову компенсацію за додаткову відпустки як одинокій матері, за період з 2016 року по 2019 рік.
Верховний Суд України у постанові від 24 листопада 2015 року по справі №П/800/259/15 (21-3538а15) зазначив, що сама по собі бездіяльність - це триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити. Тобто бездіяльність не має чітко окреслених часових меж, а саме явище бездіяльності є триваючим.
Отже має місце протиправна бездіяльність відповідача, яка виразилась у непроведенні повного розрахунку з позивачем на день її звільнення зі служби (02.07.2019), а тому позовна вимога підлягає задоволенню.
Щодо вимоги про стягнення з відповідача грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткових відпусток як учаснику бойових дій та одинокій матері, за період з 2016 року по 2019 рік та відповідно з 2016 по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 02 липня 2019 року в сумі 33897,60 грн.
Дослідивши матеріали адміністративної справи та враховуючи правові норми, що регулюють правовідносини, щодо яких виник спір між сторонами, суд вважає, що не вправі перебирати на себе функцію обрахунку календарних днів додаткової відпустки та визначення конкретного розміру компенсації, оскільки ця функція належить відповідачу, як роботодавцю позивача, який зобов'язаний здійснити остаточний розрахунок при звільненні та виплати компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки.
Враховуючи вказане, суд не вбачає підстав для задоволення позову в цій частині.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Щодо витрат на правничу допомогу.
Відповідно до статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Згідно з частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною першою статті 139 КАС України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Приписи частин першої та другої статті 134 КАС України кореспондуються із європейськими стандартами, зокрема, пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам Щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя №R(81)7 передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв'язку з розглядом.
Статтею 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 року № 5076-VI визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
У пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
Верховний суд у постанові від 04 лютого 2020 року у справа №280/1765/19 (№К/9901/607/20) висловив позицію у якій вказав, що "Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат."
Судом встановлено, що ОСОБА_3 - адвокат (Свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю №000850 від 14.06.2017) здійснює представництво фізичної особи ОСОБА_1 на підставі Договору про надання правничої допомоги від 20.01.2020 та ордеру серії ЖТ №070781 від 05.02.2020.
Окрім договору та ордеру, до матеріалів адміністративної справи долучено: копію розрахунку вартості послуг (додаток 1), копію квитанції від 20.01.2020 до прибуткового касового ордеру №10 на суму 1000,00 грн (а.с. 23).
Враховуючи викладене суд дійшов висновку про наявнісить документів, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, а тому наявні підстави для стягнення витрат на правничу допомогу.
Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 255, 258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позовну заяву задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за додаткові відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 02 липня 2019 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ) грошову компенсацію за додаткову відпустку як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 02 липня 2019 року.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за додаткові відпустки як одинокій матері, за період з 2016 року по 2019 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 02 липня 2019 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ) грошову компенсацію за додаткову відпустку як одинокій матері, за період з 2016 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 02 липня 2019 року.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не проведення з ОСОБА_1 повного розрахунку на день звільнення з військової служби, а саме 02 липня 2019 року.
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ) понесенні судові втрати в сумі 1000 (одна тисяча) гривень 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя О.В. Лавренчук