ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
11.03.2020Справа № 910/17386/19
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Літвінової М.Є.
за участю секретаря судового засідання: Зінчук С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом Приватного акціонерного товариства «Київський річковий порт»
до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські плити»
2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Оптимум Фактор»
про визнання недійсним договору
Представники учасників справи:
Від позивача: Краснов І.В.;
Від відповідача-1: Іорданов К.І.;
Від відповідача-2: Онищенко Т.О.
Приватне акціонерне товариство «Київський річковий порт» (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українські плити» (далі - відповідач - 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Оптимум Фактор» (далі - відповідач -2) про визнання недійсним Договору.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Договір відступлення прав вимоги № 21052019/01 від 21.05.2019, який укладений між сторонами, як вказує позивач, є фактично договором факторингу, який відповідач - 1 не мав права укладати з урахуванням положень Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.12.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/17386/19, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 20.01.2020.
17.01.2020 року через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Представники сторін у підготовче засідання 20.01.20 не з'явились, про дату та час підготовчого засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень № 0103053370040, № 0103053370067.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.01.20, яка занесена до протоколу судового засідання, відкладено підготовче засідання у справі № 910/17386/19 на 03.02.2020.
30.01.2020 року через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач -1 заперечив проти позовних вимог та вказав на те, що при укладенні Договору відступлення права вимоги було дотримано всі вимоги, визначені чинним законодавством.
Крім того, відповідач - 1 зазначив, що позивач надав згоду на дострокове виконання зобов'язання за Кредитним договором № 855-КН від 15.10.2008 року, що підтверджується листом № 01-29-413/1 від 14.08.2019 року.
В подальшому, як зазначає відповідач - 1, Договір відступлення права вимоги № 21052019/1 від 21.05.2019 був виконаний позивачем та за період з 09.09.2019 по 02.12.2019 позивачем перераховано на користь відповідача - 1 суму 19 717 797, 50 грн.
30.01.2020 року через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника відповідача - 2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач - 2 заперечив проти позовних вимог та вказав на те, що при нотаріальному посвідченні Договору відступлення прав вимоги № 21052019/1 від 21.05.2019 нотаріусом було перевірено відповідність договору вимогам чинного законодавства.
Разом з тим, відповідач - 2 зазначив, що Договір про відступлення прав вимоги є виконаний сторонами Договору, а підстави для визнання його недійсним, що передбачені статтею 203 Цивільного кодексу України відсутні.
03.02.2020 року через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника відповідача - 2 надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.02.2020, яку занесено до протоколу судового засідання, відкладено підготовче засідання по справі № 910/17386/19 на 24.02.2020.
Представник позивача у підготовчому засіданні 24.02.2020 надав для огляду оригінали документів, доданих до позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.02.2020 року закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 11.03.2020 року.
Представник позивача у судовому засіданні 11.03.2020 підтримав позовні вимоги, викладені у позовній заяві.
Представник відповідача - 1 у судовому засіданні 11.03.2020 заперечив проти позовних вимог.
Представник відповідача - 2 у судовому засіданні 11.03.2020 заперечив проти позовних вимог, викладених позивачем у позовній заяві.
Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
В судовому засіданні 11.03.2020 судом завершено розгляд справи по суті та оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва прийшов до висновку про можливість ухвалення рішення у даній справі у відповідності до приписів ч.ч. 4, 5 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, -
21.05.2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Українські плити» (далі - новий кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Оптимум Фактор» (далі - кредитор) було укладено Договір відступлення права вимоги № 21052019/01, предметом якого визначено, що Кредитор надає (відступає) на користь Нового кредитора, а Новий Кредитор набуває право вимоги до боржника за Кредитним договором і зобов'язується сплатити кредитору суму, визначену в п. 4.1. Договору на умовах, визначених Договором (п. 3.1. Договору).
Пунктом 1.1. Договору визначено, що Кредитний договір - Кредитний договір № 855- КН від 15.10.2008 з Додатковими договорами № 1 від 27.11.2008, №2 від 30.12.2008 року, № 3 від 17.02.2009 року, № 4 від 20.07.2010 року, № 5 від 20.08.2010 року, № 6 від 30.09.2010 року, № 7 від 20.10.2010 року, № 8 від 22.11.2010 року, № 9 від 31.12.2010 року, № 10 від 01.06.2012 року, № 11 від 02.07.2012 року, №с 12 від 10.01.2013 року.
Відповідно до п. 3.3. Договору сторони домовились, що заміна сторони у зобов'язанні вважається такою, що відбулась, а права вимоги за Кредитним договором вважаються відступленими Кредитором Новому кредитору з моменту (дати) укладення сторонами цього Договору та укладення в цей день сторонами Акту приймання - передачі (Додаток № 1), що є невід'ємною частиною цього Договору та скріплення його печатками сторін.
З моменту (дати) укладення сторонами цього Договору та підписання Акту приймання - передачі до Нового кредитора переходять всі права та обов'язки Кредитора, як сторони, які виникли на підставі Кредитного договору в обсязі і на умовах, що існують на момент укладення Акту приймання - передачі (п. 3.4. Договору).
Як встановлено п. 4.1. Договору за відступлені права вимоги до боржника за Кредитним договором Новий кредитор сплачує кредитору суму в розмірі 250 000, 00 грн. (двісті п'ятдесят тисяч) гривень 00 копійок в строк не пізніше 31.12.2019.
Сторони встановили, що загальний розмір заборгованості боржника, право вимоги повернення якої відступається Кредитором Новому кредитору за даним Договором, становить 19 725 797, 50 грн. (дев'ятнадцять мільйонів сімсот двадцять п'ять тисяч сімсот дев'яносто сім) гривень 50 копійок, з яких (п. 4.3. Договору):
- 19 717 797, 50 грн. (дев'ятнадцять мільйонів сімсот сімнадцять тисяч сімсот дев'яносто сім) гривень 50 копійок - прострочений основний борг з погашення кредиту та процентів за користування кредитом (п. 4.3.1. Договору);
- 8 000, 00 грн. (вісім тисяч) гривень 00 копійок - заборгованість боржника по оплаті щомісячної комісійної винагороди за встановлення кредитом боржнику розстрочки погашення боргу (п. 4.3.2 Договору).
Як передбачено п. 5.1. Договору сторони зобов'язуються підписати Акт прийому передачі в день підписання даного Договору.
Відповідно до п. 5.3. Договору Новий кредитор протягом п'яти календарних днів після переходу до нього права вимоги зобов'язаний повідомити у письмовій формі боржника про відступлення права грошової вимоги рекомендованим листом або шляхом вручення особисто за зразком, наведеним в додатку № 2 до Договору. Повідомлення підписується спільно представниками сторін та скріплюється їх печатками. У повідомленні вказується Новий кредитор , якому боржник повинен здійснити платіж. У разі неповідомлення Новим кредитором боржника, Новий кредитор самостійно несе ризик настання наслідків, встановлених чинним законодавством.
21.05.2019 року між відповідачами був підписаний Акт приймання - передачі за Договором відступлення права вимоги № 21052019/01 від 21.05.2019.
14.08.2019 року відповідач - 1 звернувся до позивача із листом № 14-08 яким повідомив останнього, що 21.05.2015 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Українські плити» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Оптимум Фактор» було укладено Договір відступлення права вимоги № 21052019/01 за Кредитним Договором № 855- КН від 15.10.2008 року.
Крім того, в вищезазначеному листі відповідач - 1 запропонував Приватному акціонерному товариству «Київський річковий порт» розглянути можливість про дострокове погашення боргу в сумі 19 725 797, 50 грн. та просив надати письмову відповідь.
Листом № 01-29-413/1 від 14.08.2019 позивач надав згоду на дострокове погашення Товариству з обмеженою відповідальністю «Українські плити» (Новому кредитору) частинами в термін до 31.12.2019 заборгованість по Кредитному договору № 855-КН від 15.10.2008 року.
В подальшому, позивач за період з 09.09.2019 по 02.12.2019 перерахував Товариству з обмеженою відповідальністю «Українські плити» суму в розмірі 19 717 797, 50 грн. на підставі Договору, що підтверджується платіжними дорученнями, копії яких додано позивачем до позовної заяви.
Проте, як вказує позивач у позовній заяві, 04.12.2019 року після здійснення повного розрахунку з Товариством з обмеженою відповідальністю «Українські плити» позивач перевірив інформацію про відповідачів 1-2 в Комплексній інформаційній системі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг), з якої дізнався, що відповідач -1 не має відповідної ліцензії на надання фінансових послуг.
За твердженням позивача, Договір відступлення права вимоги № 21052019/01 містить ознаки прихованого Договору факторингу, що регулюються статтями 1077-1086 Цивільного кодексу України, укладати, який відповідач -1 не мав законного права, оскільки не є фінансовою установою, а тому вказаний Договір суперечить нормам чинного законодавства та підлягає визнанню недійсним в судовому порядку.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.
Згідно ч.1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно зі ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1 та 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 р. № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України та статтею 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та приписів Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
В силу статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Відповідно до частини 1 статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Так, відповідно до вказаної норми зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ч. 2 ст. 180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що Договір відступлення права вимоги № 21052019/01 містить ознаки прихованого Договору факторингу, що регулюються статтями 1077-1086 Цивільного кодексу України, укладати, який відповідач -1 не мав законного права, оскільки не є фінансовою установою, а тому вказаний Договір суперечить нормам чинного законодавства та підлягає визнанню недійсним в судовому порядку на підставі статей 203, 277 Цивільного кодексу України.
Судом встановлено, що укладений між відповідачами Договір відступлення права вимоги від 21.05.2019 за своїм змістом і суттю є договором цесії (відступлення права вимоги), а не факторингу, як вважає позивач.
Відповідно до ст. 512 ЦК України, в силу якої кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Статтею 514 ЦК України, передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відступлення права вимоги (цесія) за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. Договір відступлення права вимоги може бути як безоплатним, та і оплатним.
У останньому випадку на відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом про що сторонами зазначено у самому договорі.
Відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується "дати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
За змістом ст. 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.
Водночас щодо суб'єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Отже обов'язковою умовою договору факторингу є оплата, яку має здійснити первісний кредитор (клієнт) новому кредитору (фактору) за надання в його розпорядження коштів під відступлення права вимоги. При цьому, таку плату здійснює саме клієнт (первісний кредитор), а не навпаки.
Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.
Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі статті 1077 ЦК України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.
Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов'язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.
Договір факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності і у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив його вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного суду України від 31.01.2018 року по справі №910/7038/17.
Крім того, суд зауважує, що метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.
При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.
Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України).
Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 29.01.2019 у справі № 914/2566/17, від 18.04.2019 у справі № 911/218/18.
Відповідно до умов укладеного між відповідачами Договору відступлення права вимоги від 21.05.2019 відповідач - 2 надає (відступає) на користь відповідача - 1, а відповідач - 1 набуває право вимоги до боржника за Кредитним договором і зобов'язується сплатити кредитору суму, визначену в п. 4.1. Договору на умовах, визначених Договором (п. 3.1. Договору).
Пунктом 1.1. Договору визначено, що Кредитний договір - Кредитний договір № 855- КН від 15.10.2008 з Додатковими договорами № 1 від 27.11.2008, №2 від 30.12.2008 року, № 3 від 17.02.2009 року, № 4 від 20.07.2010 року, № 5 від 20.08.2010 року, № 6 від 30.09.2010 року, № 7 від 20.10.2010 року, № 8 від 22.11.2010 року, № 9 від 31.12.2010 року, № 10 від 01.06.2012 року, № 11 від 02.07.2012 року, №с 12 від 10.01.2013 року.
Таким чином, між відповідачами укладено Договір без передбачення плати відповідачем 2 на користь відповідача 1 за відповідне відступлення, тобто "за номінальною вартістю" права вимоги.
Враховуючи викладене, суд вважає помилковими доводи позивача про правову природу оспорюваного договору шляхом трактування його умов, вимог до його укладення, як договору факторингу.
Відповідно до частини 1 статті 227 ЦК України, на яку посилається позивач, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Разом з тим, оскільки спірний договір від 21.05.2019 є Договором відступлення права вимоги, а чинним законодавством не вимагається отримання юридичною особою будь-якого дозволу (ліцензії) при укладенні та виконанні договору про відступлення права вимоги (цесії), доводи позивача про недотримання відповідачами при укладенні спірного договору суб'єктного складу сторін відповідно до ч. 3 ст. 1079 ЦК України, якою передбачено вимоги до сторін у договорі факторингу, і посилання на вказані обставини як на підставу визнання недійсним спірного правочину відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України, є безпідставними та не приймаються судом.
Водночас судом враховано, що відповідно до частини 2 статті 241 ЦК України наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.).
При цьому в постанові Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/1163/17 зазначено, що схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, передача транспортних засобів, зняття їх з обліку із наданням усіх необхідних документів та прийняття часткової або повної оплати за спірними договорами).
Враховуючи наведене, судом при розгляді даної справи з'ясовано, чи було в подальшому схвалено правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні особою, якою він оспорюється.
Наявні в матеріалах справи докази свідчать, що позивач за період з 09.09.2019 по 02.12.2019 перерахував Товариству з обмеженою відповідальністю «Українські плити» суму в розмірі 19 717 797, 50 грн. на підставі Договору, що підтверджується платіжними дорученнями, що й сам позивач не заперечує.
Суд дійшов висновку, що вищевказані дії позивача свідчать про безумовне схвалення укладеного між відповідачами Договору відступлення права вимоги № 21052019/01 від 21.05.2019 року.
В свою чергу, встановлене судом подальше схвалення оспорюваного Договору унеможливлює визнання такого правочину недійсним (ст. 241 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно з вимогами ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
За змістом ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Наведені вище приписи процесуального закону покликані забезпечити змагальність судового процесу, а також забезпечити додержання принципу правової визначеності, одним з проявів якого є неможливість задоволення позовних вимог за відсутності доказів.
Позивачем належними та допустимими доказами в розумінні ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України наявності підстав для визнання Договору відступлення права вимоги від 21.05.2019 недійсним не доведено.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з огляду на їх необґрунтованість та недоведеність.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись статтями 74, 129, 238-240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд, -
1. В задоволенні позовних вимог Приватного акціонерного товариства «Київський річковий порт» відмовити.
2. Відповідно до ст.241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Відповідно до ч.1 ст.256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
4. Згідно з п.п.17.5 п.17 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повне рішення складено 06.04.2020 року.
Суддя М.Є. Літвінова