ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
02 квітня 2020 року м. Київ № 826/17763/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Генеральної прокуратури України
про визнання протиправним та скасування рішення, визнання
протиправної бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії та
стягнення грошових коштів,
ОСОБА_1 (далі - позивач або ОСОБА_1 або Суб'єкт перевірки) подано на розгляд Окружному адміністративному суду м. Києва позов до Генеральної прокуратури України (надалі - відповідач або ГПУ), у якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України Яреми Віталія Григоровича № 2534-ц від 23.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 72 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України;
- визнати протиправною бездіяльність ГПУ, що виразилася у невиконанні зобов'язання, передбаченого статтею 47 Кодексу законів про працю України, а саме видати в день звільнення ОСОБА_1 належно оформлену трудову книжку і провести з останнім розрахунок та у невиконані зобов'язання щодо надання ОСОБА_1 у день звільнення копії наказу про звільнення;
- зобов'язати Генеральну прокуратуру України негайно поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України, шляхом видання відповідного наказу;
- стягнути з ГПУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 і до моменту фактичного поновлення на посаді;
- допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів у кримінальному провадження управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.11.2014 (суддя Добрянська Я.І.) відкрито провадження у даній адміністративній справі та призначено справу до розгляду в попереднє судове засідання.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.12.2014, за ініціативою суду на стадії попереднього судового розгляду, зупинено провадження у справі № 826/17763/14 за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на публічній службі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов'язання вчинити певні дії, - до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень Закону України "Про очищення влади" (№ 1682-VII від16.09.2014) Конституції України, питання щодо чого порушено відповідно до іншої ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 11.12.2014 у справі № 826/17763/14.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.12.2014 постановлено звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України "Про очищення влади" (№ 1682-VII від 16.09.2014) положенням Конституції України, а саме пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.
28.10.2019 через канцелярію до суду представником позивача подано заяву про забезпечення позову, в якій останній просив забезпечити позов шляхом зупинення дії Наказу Генеральної прокуратури України № 2534-ц від 23.10.2014 «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу справи між суддями, справу № 826/17763/14 передано на розгляд судді Пащенку К.С.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.11.2019 відмовлено у задоволенні заяви б/н від 28.10.2019 «Про забезпечення позову» представника ОСОБА_1 . адвоката Ніколенко А.В.
Поряд із цим, 25.10.2019 до канцелярії Окружного адміністративного суду міста Києва надійшло клопотання представника позивача про поновлення провадження у справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.11.2019 (суддя Пащенко К.С.) прийнято адміністративну справу № 826/17763/14 до провадження; задоволено клопотання представника позивача про поновлення провадження у справі; поновлено провадження у цій справі; постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у письмовому провадженні.
Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначає, що звільнення його з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 72 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України на підставі наказу Генерального прокурора України № 2534-ц від 23.10.2014 є незаконним і необґрунтованим, та таким, що відбулося у порушення встановленого порядку звільнення, оскільки такий наказ був прийнятий з порушенням статей 47, 235 Кодексу законів про працю України та Суб'єкт перевірки не підпадає під дію Закону України «Про очищення влади».
У наданих до суду запереченнях на позов відповідач наголошує, що спірний наказ видано на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законами України «Про прокуратуру», «Про очищення влади».
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
14.06.2011 ОСОБА_1 , на підставі наказу № 1494, призначено заступником начальника управління нагляду за одержанням законів органами податкової міліції - начальником відділу нагляду за додержанням законів при провадженні досудового слідства Головного управління нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства Генеральної прокуратури України.
03.03.2012 позивача, згідно до наказу № 457ц, переведено на посаду начальника управління нагляду за додержанням законів органами податкової міліції Головного управління нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства Генеральної прокуратури України.
На підставі наказу № 4421ц від 20.11.2012 старшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено заступником Головного управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні - начальником управління нагляду за додержанням законів органами податкової міліції Генеральної прокуратури України, звільнивши його з посади начальника управління нагляду за додержанням законів органами податкової міліції Головного управління нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства Генеральної прокуратури України.
27.02.2014 позивача переведено на посаду прокурора відділу нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України, про що прийнято наказ № 201ц.
Відповідно до наказу № 502 від 03.04.2014, ОСОБА_1 з 03.04.2014 по 07.06.2016 надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Згідно наказу № 2534-ц від 23.10.2014 Генерального прокурора України Яреми В., позивача звільнено з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 72 ст. 36 Кодексу законів про працю України (по тексту - Наказ або Спірний наказ або Оскаржуваний наказ).
З прийнятим ГПУ Наказом позивач не погоджується та відмічає про прийняття Спірного наказу у період знаходження ОСОБА_1 у відпустці по догляду за дитиною, однак не допускається звільнення працівника в період перебування його у відпустці.
Позивач також зазначає, що в порушення вимог статті 47 Кодексу законів про працю України, в день звільнення ОСОБА_1 не було попереджено про звільнення і не видано наказу про звільнення.
ОСОБА_1 акцентує, що підставою для видання Оскаржуваного наказу була довідка про результати вивчення справи Суб'єкта перевірки, втім, на думку позивача, такої підстави для видання наказу про звільнення чинним законодавством України не передбачено.
В контексті підстав позову позивач звертає увагу, що враховуючи прийняття Наказу не в умовах воєнного чи надзвичайного стану, ГПУ було допущено обмеження конституційного права ОСОБА_1 на працю та доступу до державної служби.
Окрім цього, Наказ прийнятий у спосіб, що не передбачений Конституцією України, а саме шляхом обмеження конституційних прав позивача.
Окремо, Суб'єкт перевірки відмічає, що коли він обіймав посади, зайняття яких стало підставою для звільнення, Закон України «Про очищення влади» не діяв, тому встановлені ним заборони не можуть бути розповсюджені на факти, що мали місце у минулому. Тому позивач не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» лише на підставі самого факту зайняття у минулому посад, що саме по собі не містить (і не може містити) складу жодного правопорушення.
За переконанням ОСОБА_1 , його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Водночас, його особиста вина у сприянні узурпації влади Президентом України ОСОБА_2 не встановлена, а отже і застосування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе.
Додатково, позивач відзначає, що, по-перше, застосування до нього заборони, встановленої в Законі України «Про очищення влади», призвело до порушення прав, які закріплені в Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні прав, що є протиправним та таким, що суперечить міжнародним договорам.
По-друге, міжнародною спільнотою були визначені принципи проведення люстраційних процесів, які було проігноровано в Законі України «Про очищення влади». Зокрема, Парламентська Асамблея Ради Європи в пункті 12 резолюції № 1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відтак, сам по собі факт зайняття певної посади розглядається як презумпція вчинення протиправних діянь, що є грубим порушенням принципу індивідуалізації вини ОСОБА_1 .
По-третє, звільнення позивача на підставі норм Закону України «Про очищення влади», які не відповідають принципу юридичної визначеності, є неприпустимим відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка має застосовуватись судами України як джерело права.
Підсумовуючи викладені у позові обставини, позивач констатує на протиправності Наказу, що, в свою чергу, свідчить про наявність правових підставі для поновлення його на роботі та стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, зокрема починаючи з 24.10.2014.
З викладеними позивачем твердженнями відповідач не погоджується та у своїх запереченнях зауважив, що відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України.
Так, з листопада 2012 року по лютий 2014 року позивач обіймав посаду заступника начальника Головного управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні - начальника управління нагляду за додержанням законів органами податкової міліції Генеральної прокуратури України, у зв'язку із чим, зважаючи, що ОСОБА_1 сукупно більше одного року (1 рік 3 місяці) перебував на посаді, визначеної п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», останнього звільнено із займаної посади у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 72 ст. 36 Кодексу законів про працю України.
Відповідач висловлюється і про те, що Законом України «Про очищення влади» не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені ч. 1 ст. 3 цього Закону, відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень, у тому числі щодо попереднього притягнення до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності.
ГПУ вказує, що ані пунктом п. 72 ст. 36 Кодексу законів про працю України, ані Законом України «Про очищення влади» не передбачено жодних обмежень для звільнення працівника у період перебування у відпустці для догляду за дитиною, а норми щодо заборони звільнення працівника у період перебування у відпустці поширюються лише на випадки звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Згідно контраргументів відповідача, з 11.11.2014 позивач був ознайомлений із Спірним наказом і отримав трудову книжку. При цьому, обов'язок власника або уповноваженого ним органу видати працівникові у день звільнення копію наказу про звільнення з роботи виникає лише у разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (ч. 2 ст. 47 Кодексу законів про працю України). В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
Вирішуючи спір по суті, суд зауважує на таке.
Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю України, Законом України «Про очищення влади» (в мотивувальній частині рішення - Закон), Законом України «Про відпустки», та іншими нормативно-правовими актами (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У контексті нормативного регулювання спірних правовідносин та обставин справи, суд акцентує увагу на такому.
Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України (за текстом - КАС України), публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
16.10.2014 набрав чинності Закон України «Про очищення влади», яким визначено правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 1 Закону, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (в Законі скорочено - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону, заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
У відповідності до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
Суд, з огляду на визначену у Наказі підставу звільнення ОСОБА_1 , примічає, що позивача звільнено з посади на підставі норм Закону України "Про очищення влади" лише, по суті, в силу факту зайняття Суб'єктом перевірки означеної вище посади.
У взаємозв'язку з наведеним, слід зазначити, що Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України; відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 1, стаття 3, частина друга статті 6, частини перша, друга статті 8 Конституції України).
Згідно зі ст. 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 1, частини перша, друга, четверта, шоста, сьома статті 43 Основного Закону України).
Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац 3 пп. 6.1.1 пп. 6.1 п. 6 мотивувальної частини рішення від 29.01.2008 № 2-рп/2008).
Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.
Законом України "Про очищення влади" визначено правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.
Як вже зазначалося, відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Під визначенням "принцип" (лат. principium - начало, основа) розуміється головне, важливе, суттєве, неодмінне.
Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.
Виходячи з наведеного вбачається, що ч.ч. 1 та 2 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну "очищення влади", виходячи з яких і застосовуються інші норми Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв'язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.
Варто додати, що в силу ч. 2 ст. 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до положень ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Згідно п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації).
Виходячи з усталеної практики ЄСПЛ особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню.
Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (див. п. 61 рішення ЄСПЛ у справі "Любох проти Польщі").
У проміжному Висновку від 16.12.2014 № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (п. 62).
Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (пп. "h" п. 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13.10.2009).
Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.
Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що в контексті обставин даної конкретної справи люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.
Наразі варто виокремити, що частинами 1 та 2 ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, при розгляді даного спору суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладеній у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України» (набуло статусу остаточного), в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_2, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв'язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
ЄСПЛ вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_2 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.
Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_2, рішення Конституційного Суду 2010, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв'язку між ними та тими негативними подіями.
Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові по справі «Полях та інші проти України» є § 156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_2.
Тому не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у § 324 даної постанови визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_2 суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.
Суд наголошує, що під час розгляду справи в порядку виконання обов'язку, визначеного ч. 2 ст. 77 КАС України, з боку Генеральної прокуратури України не надано доказів належності позивача до кола осіб, які своїми конкретними рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
При цьому, на час роботи позивача на посаді, в силу зайняття якої його звільнено з роботи з органів прокуратури, не існувало Законів, які б визначали правопорушенням роботу на займаній посаді, а відтак, та у силу положень ст. 58 Конституції України, ОСОБА_1 не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття останнім.
Тобто, у зв'язку з прийняттям Оскаржуваного наказу у даному конкретному випадку ГПУ не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, а тому, враховуючи крім іншого те, що займана позивачем посада не є політичною посадою, не доведено і правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, що у свою чергу зумовлює висновок про недоведеність правомірності прийняття Спірного наказу з підстав, у ньому зазначених, що є достатньою і самостійною підставою для його скасування.
Враховуючи викладене, з огляду на протиправність Наказу, суд відзначає про необхідність поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України.
В частині вимог позивача про визнання протиправною бездіяльності ГПУ, що виразилася у невиконанні зобов'язання, передбаченого статтею 47 Кодексу законів про працю України, а саме видачі в день звільнення ОСОБА_1 належно оформленої трудової книжки і проведення з останнім розрахунку та у невиконані зобов'язання щодо надання ОСОБА_1 у день звільнення копії наказу про звільнення, суд висловлюється про таке.
Статтею 47 Кодексу законів про працю України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
За ст. 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
З наведених приписів Кодексу законів про працю України випливає про обов'язок власника або уповноваженого ним органу видати працівникові в день його звільнення належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунку у цей день. Окрім того, у випадку звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу останній зобов'язується у день звільнення працівника видати йому копію наказу про звільнення з роботи.
В свою чергу, в інших випадках звільнення працівника копія наказу видається власником або уповноваженим ним органом на вимогу працівника.
Крім того, якщо працівник в день звільнення не працював, то виплата всіх сум, що належать працівникові від підприємства, установи, організації проводиться не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Враховуючи вказані норми Кодексу законів про працю України, з урахуванням того, що станом на момент прийняття Наказу позивач перебував у відпустці по догляду за дитиною трирічного віку, тобто не працював, з урахуванням того, що звільнення Суб'єкта перевірки мало місце через припинення трудового договору з підстави, передбаченої п. 72 ст. 36 Кодексу законів про працю України, а не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу згідно ст.ст. 41, 42 Кодексу законів про працю України, приймаючи до уваги, що копію Спірного наказу позивач отримав 11.11.2014, зокрема після направлення відповідачем на його адресу листа № 11-1656вих-14 від 28.10.2014 з інформуванням про прибуття до управління кадрового забезпечення Генеральної прокуратури України для ознайомлення з наказом та отримання трудової книжки, з огляду на те, що доказів пред'явлення позивачем до відповідача вимог про виплата належних йому всіх сум матеріали справи не містять, невмотивованими, на думку суду, є заявлені позивачем п. 3 позову вимоги.
У відповідності до ч.ч. 2, 4 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Суд не може витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.
За переконанням суду, відповідач не довів правомірності прийнятого ним рішення, та не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення.
За ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно ст. 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 76 КАС України).
Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом підкреслюється, що у відповідності до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 24.01.2020 (справа № 420/2921/19).
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись принципом верховенства права, враховуючи наведені концептуальні позиції Європейського суду з прав людини в питанні «застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади», виходячи з наведених висновків в цілому, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.
Про стягнення судових витрат позивач не просив.
Керуючись статтями 6, 72-77, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України Яреми Віталія Григоровича № 2534-ц від 23.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 72 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України.
3. Зобов'язати Генеральну прокуратуру України (адреса місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, буд. 13/15, ідентифікаційний код - 00034051) поновити ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) на посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України, шляхом видання відповідного наказу.
4. Допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) на посаді прокурора відділу нагляду за додержанням законів у кримінальному провадження управління правозахисної діяльності, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України.
5. У частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Генеральної прокуратури України, що виразилася у невиконанні зобов'язання, передбаченого статтею 47 Кодексу законів про працю України, а саме видати в день звільнення ОСОБА_1 належно оформлену трудову книжку і провести з останнім розрахунок та у невиконані зобов'язання щодо надання ОСОБА_1 у день звільнення копії наказу про звільнення - відмовити.
Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.
Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VIІ Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.
Суддя К.С. Пащенко