ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
03 квітня 2020 року м. Київ № 640/14616/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Кармазіна О.А., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до третя особа:Державної міграційної служби України, Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом, з урахуванням усунених недоліків позовної заяви, до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДР: 37508470) (далі - відповідач, ДМС України), в якому просить суд:
1) визнати протиправним та скасувати рішення від 23.04.2019 № 173-19, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
2) зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства України.
Позиція позивача.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що на початку 2018 року ним до органів ДМС України було подано заяву про визнання його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом з тим, 23.04.2019 відповідачем прийнято рішення, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Натомість наголошує на протиправності рішення від 23.04.2019, оскільки ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено умови, за яких особа не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який є вичерпним.
Представник позивача пояснює, що відповідач у спірному рішенні визнає, що позивач не вчиняв злочинів та інших дій, зазначених в ст. 6 Закону, натомість підставою для прийняття протиправного рішення стало встановлення відносно позивача, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 ст. 1 Закону, відсутні.
У позовній заяві позивач наголошує, що він не надавав відповідачу відомості про те, що він не є громадянином України та має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками національності, віросповідання та власних особистісних та політичних переконань та не може повернутися до країни свої громадянської належності - Російської Федерації.
Позивач звертає увагу суду на те, що він повідомив відповідача про обставини, які передбачені ст. 1 Закону, зокрема, у заявах-анкетах позивач надав відповідачу пояснення щодо потреб захисту та відповідні докази внаслідок реальності загрози життю, безпеці та свободи в Російській Федерації через побоювання застосування нелюдського та такого, що принижує гідність ставлення, системного порушення прав людини, що унеможливлює повернення до Російської Федерації внаслідок значних побоювань. Наголошує, що інформація про переслідування позивача в Російській Федерації є публічною, оскільки міститься в повідомленнях засобів масової інформації та в інтернеті.
Як зазначено у позовній заяві, при прийнятті відповідачем спірного рішення, останнім не досліджувались належним чином повно та всебічно всі обставини, що мають значення для прийняття обґрунтованого рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Підсумовуючи викладене позивач просив суд задовольнити позов у повному обсязі.
Позиція відповідача.
Відповідач надіслав відзив проти позовної заяви, в якому зазначив наступне.
Так, представник відповідача пояснює, що 19.04.2019 позивач звернувся до територіального підрозділу ДМС України із письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за результатами розгляду якої та особової справи було встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації, уродженцем с. Рутул, Рутульського району, Республіки Дагестан, Російської Федерації. До свого виїзду за межі країни громадянської належності постійно проживав за адресою: Російська Федерація, Республіка Дагестан, Рутульський район, с. Куфа. Має громадянство Російської Федерації, за етнічною належністю рутулець За віросповіданням мусульманин. За сімейним станом одружений, має сина, який наразі проживає на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання, не проходить за особовою справою шукача захисту. На території країни громадянської належності заявник протягом 2008-2011 перебував на посаді директора ЗАТ «Атом», протягом 2011-2015 був головою комітету в парламенті Республіки Дагестан, протягом 2015-2018 був міністром будівництва та житлово-комунального господарства Республіки Дагестан. На території України не працює, проживав на підставі посвідки на тимчасове проживання серії НОМЕР_1 , виданої 28.03.2018, строком дії до 26.03.2019. Відповідно до тверджень заявника та наданих документів, наразі на території країни громадянської належності проти нього порушена кримінальна справа за п. «в» ч. 3 ст. 286 Кримінального кодексу Російської Федерації. На час розгляду особової справи відсутня інформація стосовно стану розгляду кримінальної справи, ймовірно порушеної проти позивача на території країни громадянської належності. Зі слів шукача захисту, перебуваючи на території країни громадянської належності, він був заступником керівника Дагестанського відділення партії «Патріоти Росії». За відношенням до військової служби - військовозобов'язаний, проходив військову службу капітаном запасу протягом 1981-1982. 19.02.2018 заявник автомобільним транспортом виїхав за межі Російської Федерації до м. Мінськ (Білорусь). В подальшому, шукач захисту вибув до м. Мюнхен (Німеччина); з метою здійснення візиту до власного сина, який перебував на території Німеччини на лікуванні. Згодом, шукач захисту вибув до України авіарейсом Мюнхен (Німеччина) - Київ (Україна), легально, на підставі паспортного документа гр. Російської Федерації для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 , місце прибуття - міжнародний аеропорт «Бориспіль».
Як зазначає представник відповідача у відзиві на позовну заяву, зі слів заявника (позивача), виїзд за межі країни громадянської належності відбувся з метою зайняття підприємницькою діяльністю на території України. Наразі він не бажає повертатися на територію країни громадянської належності через можливість кримінального переслідування у зв'язку з власними політичними переконаннями.
Звертає увагу суду, що у ході проведення процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не встановлено наявність інформації стосовно можливих переслідувань заявника за ознаками раси, національності, громадянства, віросповіданні. Також, за матеріалами особової справи шукача захисту не можливо підтвердити можливість обставини переслідування заявника за ознакою належності до певної соціальної групи. Натомість, шукач захисту стверджує, що причиною його виїзду за межі країни громадянської належності були переслідування через наявність у нього певних політичних переконань.
Представник відповідача додає, що звернення особи до територіального підрозділу ДМС України через можливі переслідуванні за ознакою політичних переконань визнаються необґрунтованими та не підтверджуються за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи шукача захисту, оскільки з матеріалів особової справи шукача захисту спостерігається, що заявник не зміг належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених п.п. 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Зазначає, що твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні.
Відповідач додає, що заявник не зміг повідомити, обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, особа не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину, які б були пов'язані з конвенційними ознаками ймовірного переслідування.
Також представник відповідача зазначає, що під час проведення процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник не зміг навести чітких та обґрунтованих тверджень, в чому саме полягала та яким чином була виражена політична позиція, що могло б стати підставою для можливих переслідувань на території країни громадянської належності. Натомість, відповідно до міжнародних рекомендацій в сфері набуття міжнародного захисту, просте вираження опозиційних по відношенню до певної системи поглядів не є достатньою підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зазначає, що додатково, спостерігається, що загальна ситуація за країною походження не може слугувати автоматичною підставою для визнання шукачів захисту біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
Звертає увагу, що під час проведення процедури розгляду заяви від 19.04.2018 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник вказав, що на території країни громадянської належності він перебував в партії «Патріоти Росії», яка, зі слів особи, знаходиться в опозиції по відношенню до діючої влади країни громадянської належності, що стало підставою для подальшого ймовірного переслідування на території країни громадянської належності. Проведеним аналізом матеріалів інформації за країною походження підтверджуються діяльність вищевказаної партії на період проживання заявника на території країни громадянської належності.
Участь особи у діяльності зазначеної організації підтверджується інформацією, наявною у відкритому доступі.
За матеріалами особової справи шукача захисту не прослідковується жодних елементів, які б могли вказувати на наявність утисків, обмежень або переслідувань саме у зв'язку з його політичною діяльністю на території країни громадянської належності, шукач захисту мав можливість вільно висловлювати власні погляди, займатись політичної діяльністю в рамках, установлених законодавством.
Крім того, представник відповідача зазначає, що з моменту вступу позивача на посаду міністра будівництва та житлово-комунального господарства Республіки Дагестан заявник не перебуває в партії, що виключає його переслідування через належність до зазначеної політичної структури.
Представник відповідача стверджує, що інформація стосовно можливих переслідувань заявника з боку правоохоронних структур Російської Федерації, пропозицій, які з 2018 стали надходити на адресу заявника стосовно припинення діяльності в партії «Патріоти Росії» та подальшого переходу до «Єдиної Росії» визнається неправдоподібною, оскільки заявник жодним чином не повідомляв про зазначену інформацію в якості причин звернення за міжнародним захистом в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Натомість, починаючи з 2015 року після вступу на посаду міністра в Республіці Дагестан, заявник особисто припинив повноваження члена партії «Патріоти Росії».
Як зазначено у відзиві на позовну заяву, за матеріалами особової справи шукача захисту заявник не надає чітку та детальну інформацію стосовно можливої обставини застосування по відношенню до нього фізичного насилля на території країни громадянської належності. Натомість, в якості, загрози для себе на Батьківщині шукач захисту вказує на можливу обставину насильницького викрадення, подальшого звільнення за сплату відповідної грошової компенсації, однак така інформація не визнається територіальним підрозділом ДМС в якості обставини ймовірного переслідування за конвенційними ознаками на території країни громадянської належності
У відповідності до інформації, повідомленої шукачем захисту осіб, які були причетні до обставини ймовірного викрадення, було притягнуто до кримінальної відповідальності у встановленому законодавств порядку, що вказує на відсутність упередженого ставлення по відношенню до заявника на території країни громадянської належності з боку правоохоронних структур, можливість отримання належного захисту з боку державних структур.
Відповідач звертає увагу суду на те, що незважаючи на обставину викрадення, яке ймовірно відбулось 21.07.2017, заявник не приймав спроб виїзду за межі країни громадянської належності до лютого 2018 року, що вказує на відсутність серйозної шкоди та обґрунтованих побоювань переслідувань на території країни громадянської належності.
Водночас, обставина вільної реєстрації заявника в якості уповноваженого представника «Комуністичної партії Росії», відсутність утисків у зв'язку з вищезазначеною обставиною, враховуючи неформальний характер прийняття зазначеного рішення, вказує на відсутність суттєвого тиску по відношенню до заявника з боку державних структур країни громадянської належності.
Відповідач також зазначає, що до матеріалів особової справи долучено лист з ГУНП в місті Києві від 15.11.2018 № 23800/125, відповідно до якого підтверджується здійснення досудового розслідування за кримінальним провадженням за фактом незаконним позбавленням волі заявника. Водночас, заявник не надав чіткої та детальної інформації стосовно обставини ймовірного взаємозв'язку між можливою обставиною здійсненого викрадення на території України та можливістю конвенційних переслідувань на території країни громадянської належності, осіб, які причетні до обставини ймовірно здійсненого викрадення, жодним чином не було доведено наявність взаємозв'язку між здійсненою обставиною викрадення та загрозою переслідувань за конвенційними ознаками.
У відзиві на позовну заяву відповідачем звернута увагу суду на те, що під час проведення співбесіди від 24.10.2018 заявник спочатку повідомляв, що викрадення було здійснено за політичними мотивами з метою подальшого направлення заявника до Російської Федерації. Однак, в подальшому, особа заперечує вказану інформацію, стверджуючи, що причиною ймовірного викрадення на території України були економічні мотиви, викрадачі вимагали гроші за звільнення заявника, не повідомляючи про причину викрадення.
Представник ДМС додає, що повідомлена заявником обставина стосовно можливого викрадення та подальшого утримання невідомими особами на території України є предметом розгляду правоохоронних структур, та не належить до компетенції територіального підрозділу ДМС.
Зазначає, що проведеним аналізом матеріалів особової справи шукача захисту не підтверджується елемент систематичних утисків або переслідувань заявника на території країни громадянської належності, щоб могли становити суттєву загрозу для його життя чи безпеки. Також, можливо визначити, що шукач захисту не зазнавав можливих утисків власних прав у порівнянні з іншими громадянами Російської Федерації, мав можливості для їх вільної реалізації у відповідності до норм законодавства Російської Федерації.
Відповідач додав, що дійсною причиною звернення заявника за міжнародним захистом на території України є обставина можливого порушення кримінальної справи проти нього на території країни громадянської належності. В матеріалах особової справи шукача захисту наявна інформація МВС у Республіці Дагестан від 29.03.2018 № 2/7189 стосовно перебування зазначеної особи у розшуку за звинуваченнями у вчиненні злочину, передбаченого пунктом «в» ч. 3 ст. 286 Кримінального кодексу Російської Федерації.
Підсумовуючи викладене у сукупності відповідач зазначив, за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи шукача захисту можливо визначити відсутність ознак, які б вказували на можливість застосування по відношенню до нього смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження у випадку повернення до країни громадянської належності, в регіоні постійного проживання заявника на території країни громадянської належності наразі відсутні активні військові зіткнення.
Відтак представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог, наголосивши на обґрунтованості оскаржуваного рішення.
Позиція третьої особи.
Представник третьої особи просив відмовити у задоволені позовних вимог, виходячи з пояснень, викладених відповідачем у відзиві на позовну заяву.
Процесуальні дій, вчинені у справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 07.08.2019 позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення визначених в ній недоліків.
В межах встановленого судом строку недоліки позовної заяви позивачем усунуто.
Ухвалою судді Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.08.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Вирішено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з викликом учасників справи.
За результатами розгляду судового засідання 21.11.2019 суд ухвалив продовжити розгляд справи в порядку спрощеного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи.
Встановлені судом обставини.
Розглянувши подані документи і матеріали, вислухавши пояснення присутніх представників сторін, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 народився в селі Рутуал, Республіка Дагестан, Російська Федерація. За національністю рутулец, одружений, віросповідання мусульманин.
19.02.2018 позивач автомобільним транспортом виїхав за межі Російської Федерації до м. Мінськ (Білорусь). В подальшому, позивач вибув до м. Мюнхен (Німеччина); з метою здійснення візиту до власного сина, який перебував на території Німеччини на лікуванні.
22.02.2018 позивач вибув до України авіарейсом Мюнхен (Німеччина) - Київ (Україна), легально, на підставі паспортного документа гр. Російської Федерації для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 , місце прибуття - міжнародний аеропорт «Бориспіль».
28.03.2018 отримав посвідку на тимчасове місце проживання серія НОМЕР_1 .
19.04.2018 позивачем до територіального підрозділу ДМС України подано заяву-анкету № 82 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій просив визнати його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Натомість рішенням ДМС України від 23.04.2019 № 173-19 громадянину Російській Федерації ОСОБА_1 відмовлено у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Разом з тим, позивач, вважаючи протиправним вказане рішення, звернувся з даним позовом до суду.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) визначено порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону передбачено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань;
Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з частиною 1 статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина 1 статті 8 Закону).
Згідно з частиною 4 статті 8 Закону рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Відповідно до частини 6 статті 8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Частиною 8 статі 8 закону встановлено, що у разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника та інші документи.
В той же час, відповідно до частини 5 статті 10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина 2 статті 12 Закону).
Суд, на підставі ч. 2 ст. 2 КАС України, перевіряючи - чи рішення ДМС України від 23.04.2019 № 173-19, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнята обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення, виходить з наступного.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення від 23.04.2019 № 173-19 вбачається, що підставою для його прийняття є абзац 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто позивачеві відмовлено, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до частини 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається з висновку Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київської області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 28.12.2018 за результатами розгляду особової справи громадянина ОСОБА_1 який подав заяву про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачеві відмовлено у задоволенні такої заяви.
У висновку зазначається, що не просліджується жодних елементів, які б могли вказувати на наявність обмежень або переслідувань саме у зв'язку з політичною діяльністю ОСОБА_1 на території країни громадської належності, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 порушено за пунктом «в» ч. 3 ст. 286 Кримінального кодексу Російської Федерації щодо перевищення службових повноважень.
У висновку також зазначено, що інформація стосовно можливих переслідувань заявника з боку правоохоронних органів структур Російської Федерації, пропозицій, які з 2018 року стали надходити на адресу заявника стосовно припинення діяльності в партії «Патріоти Росії» та подальшого переходу до «Єдиної Росії» є недобросовісною, оскільки у заяві про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту заявник жодних чином не повідомляв про зазначену інформацію в якості причин звернення за міжнародним
Також зазначено, що після вступу на посаду міністра в Республіці Дагестан, заявник особисто припинив повноваження члена партії «Патріоти Росії». На відсутність незаконних переслідувань заявника за ознакою політичних переконань на території країни громадської належності свідчить також обставина відсутність переслідувань близьких родичів, які залишились проживати на Батьківщині заявника.
У висновку зазначено про те, що викрадення ОСОБА_1 на території країни громадської належності є викраденням, яка пов'язане з економічними мотивами, викрадачі вимагали гроші за звільнення заявника, а обставини здійснення можливого викрадення ОСОБА_1 на території України не містять взаємозв'язку з можливістю конвенційних переслідувань на території країни громадської належності, осіб, яка причетні до обставин ймовірно здійсненого викрадення.
Отже, враховуючи вищенаведене, відповідач вважає, що позивач не надав доказів, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, не доведено та не надано жодних переконливих доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині, а його посилання були обумовлені переважно загальновідомою інформацією.
За таких обставин, відповідач вважає, що у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.
Разом з тим, в пункті 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зазначено про те, що судам слід ураховувати, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року N 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях. При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Як зазначив Верховий Суд у постанові від 11.12.2019 по справі № 815/5249/16 при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Так, як свідчать матеріали справи, відповідачем не надано належної оцінки та не здійснено належної перевірки щодо факту порушення права людини в Російській Федерації та переслідування ОСОБА_1 в країні громадської належності з політичних мотивів, з огляду на наступне.
ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації та починаючи з 2005 року по 2015 рік був членом політичної парті «Патріоти Росії», лідером Дагестанського відділення. Протягом 2011 - липень 2015 років був головою комітету Народного зібрання в парламенті Республіки Дагестан.
У заяві-анкеті до відповідача позивач зазначив, що не дивлячись на грубі порушення та фальсифікації, на останніх виборах (до моменту виїзду за кордон) йому вдалося набрати більше 60% голосів на своєму територіальному окрузі, натомість партія «Єдина Росія» на вказаній території набрала всього 18%.
Разом з тим, як зазначив ОСОБА_1 у заяві-анкеті 22.07.2015 його призначили Міністром будівництва та житлово-комунального господарства Республіки Дагестан, а вже 30.06.2016, тобто через 8 днів прокуратура Республіки Дагестан клопотала про звільнення його з посади Міністра з тих підстав, що останній не склав повноваження депутата та, що позивач приховав свою участь у бізнесі, що, за словами позивача, слугувало порушенню відносно нього 8 кримінальних справ, оскільки після перевірки Антикорупційним комітетом Республіки Дагестан, останнє не зайшло в діях позивача порушень вимог антикорупційного законодавства.
При цьому, позивач зазначив, що у 2015 році у зв'язку з виборами в Народне зібрання Республіки Дагестан та Державну Думу Російської Федерації з цілю дискредитації партії «Патріоти Росії», почалось кримінальне переслідування лідера партії «Патріоти Росії» ОСОБА_2 , через що останній склав свої повноваження лідера партії Дагестанського відділення та виїхав за межі країни, що слугувало підставою ОСОБА_3 очолити Дагестанське відділення політичної партії «Патріоти Росії», що, як додає позивач, не сподобалось керівнику Республіки Дагестан, оскільки політична партія «Патріоти Росії» мала високий рейтинг пройти в парламент Республіки Дагестан та Державну Думу Російської Федерації.
У заяві-анкеті позивач зазначив, що вказані обставини слугували також підставою для залишення їм партії та продовження своєї діяльності на посаді міністра.
В той же час, як встановлено відповідачем 19.02.2018 позивач автомобільним транспортом виїхав за межі Російської Федерації до м. Мінськ (Білорусь).
Отже, проаналізувавши вказані події, суд зазначає, що починаючи з 2005 року по 19.02.2018 ОСОБА_1 займався політичною діяльністю та перебував на політичних посадах в Республіці Дагестан.
У протоколі додаткової співбесіді від 24.10.2018 ОСОБА_1 повідомив посадовій особі міграційної служби, що проблеми були постійно після вступу ОСОБА_1 до політичної партії «Патріоти Росії», в якій деякий час був її керівником, оскільки така партія була опозиційною діючою партією, а з липня 2015 по лютий 2018 року був міністром та з 2018 року почалися його переслідування з боку органів поліції.
В той же час, суд зазначає, що як видно з матеріалів справи слідчим слідчого управління МВС по Ребспубліці Дагестан 13.10.2017 прийнято постанову про порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого п. «в» ч. 3 ст. 286 Кримінального кодексу Російської Федерації.
Разом з тим, 13.11.2017 заступником прокурора Республіки Дагестан розглянуто матеріали кримінальної справи № 769224, порушеної 13.10.2017 відносно ОСОБА_1 за ознаками правопорушення, передбаченого п. «в» ч. 3 ст. 286 Кримінального кодексу Російської Федерації, за результатами розгляду яких прокурором прийнято постанову, якою скасовано постанову слідчого управління МВС по Ребспубліці Дагестан від 13.10.2017 про порушення кримінальної справи № 769224 відносно ОСОБА_1 .
При цьому, скасовуючи постанову слідчого, прокурор зазначив, що вимоги закону в ході перевірки по інформації про злочин ОСОБА_1 слідчим не виконані, заходи спрямовані на події злочину, слідчим не прийняті. Крім того, у постанові прокурором зазначено, що слідчим не були опитані посадові особи Мінекономрозвитку Російської Федерації та правління Республіки Дагестан на предмет встановлення нанесеного ОСОБА_1 шкоди, з огляду на що прокурор дійшов висновку, що відсутні достатні підстави для порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1 та, як наслідок повернув матеріали до слідчого управління МВС по Ребспубліці Дагестан для проведення додаткової перевірки.
В той же час, 12.12.2017 слідчим слідчого управління МВС по Ребспубліці Дагестан знову прийнято постанову про порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1 за ознаками правопорушення, передбаченого п. «в» ч. 3 ст. 286 Кримінального кодексу Російської Федерації.
Також в матеріалах справи наявні листи ГУ МВС Росії по Північно-Кавказькому округу адресовані ОСОБА_1 , а саме: лист від 21.08.2017 № 19/1-704 щодо припинення кримінальної справи № 11608007701000005, порушеної відносно позивача за ст. 315 Кримінального кодексу РФ за відсутністю в діях ОСОБА_1 складу злочину; лист від 29.09.2017 № 19/1-829 щодо припинення кримінальної справи № 11608007701000005, порушеної відносно позивача за ст. 315 Кримінального кодексу РФ за відсутністю в діях ОСОБА_1 складу злочину; лист від 30.10.2017 № 19/1/894 щодо припинення кримінальної справи № 11608007701000005, порушеної відносно позивача за ст. 315 Кримінального кодексу РФ за відсутністю в діях ОСОБА_1 складу злочину; лист від 27.11.2017 № 19/1-939 щодо припинення кримінальної справи № 11608007701000005, порушеної відносно позивача за ст. 315 Кримінального кодексу РФ за відсутністю в діях ОСОБА_1 складу злочину; лист від 28.12.2017 № 19/1-981 щодо припинення кримінальної справи № 11608007701000005, порушеної відносно позивача за ст. 315 Кримінального кодексу РФ за відсутністю в діях ОСОБА_1 складу злочину; лист від 28.12.2017 № 19/1-979 щодо припинення кримінальної справи № 11608007701000005, порушеної відносно позивача за ст. 315 Кримінального кодексу РФ за відсутністю в діях ОСОБА_1 складу злочину; лист від 16.02.2018 № 19/1-113 щодо припинення кримінальної справи № 11608007701000005, порушеної відносно позивача за ст. 315 Кримінального кодексу РФ за відсутністю в діях ОСОБА_1 складу злочину;
Отже, зважаючи на те, що кримінальні справи відносно ОСОБА_1 порушувались та припинялись, а потім знову порушувались та припинялись, вказані обставини можуть свідчити про те, що кримінальне переслідування позивача відбувалося системно з ознаками мотивів.
Більш того, як видно з матеріалів справи, зокрема постанови старшого слідчого першого відділу по розслідуванню особливо важливих справ слідчого управління Слідчого комітету Російської Федерації від 23.01.2018, останнім розглянуті матеріали кримінальної справи № 11702820019000068 щодо притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_4 в якості обвинуваченого по даній кримінальній справі, пред'явив йому обвинувачення у здійсненні правопорушення, передбаченого п. «а» ч. 3 ст. 126, п.п. «а», «б» ч. 3 ст. 163, ч. 3 ст. 222 Кримінального кодексу Російської Федерації щодо викрадення 20.07.2017 ОСОБА_1 з метою вимагання у останнього 100 000 000 рублей.
В той же час, як видно з відритих джерел в мережі інтернет ОСОБА_4 займав посаду начальника забезпечення безпеки вищої посадової особи республіканського управління позавідомчої охорони військ Національної гвардії, що не виключає того, що викрадення ОСОБА_1 та вимагання з останнього коштів відбулося з політичних мотивів, оскільки, як видно з постанови від 23.01.2018 ймовірний організатор викрадення ( ОСОБА_4 ) був обізнаний, що ОСОБА_1 перебував на посаді міністра будівництва та житлово-комунального господарства Республіки Дагестан, на політичній посаді, що додатково дає підстави для обґрунтованого припущення відносно порушення прав позивача на території країни громадської належності.
Суд зазначає, що виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
За змістом пункту 12 Пояснювальної записки про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців термін «тлумачення сумнівів на користь заявника» використовується в контексті стандарту доказування стосовно фактичних тверджень, зроблених заявником. Враховуючи те, що в заяві про надання статусу біженця заявник не зобов'язаний доводити всі факти з метою повністю переконати співробітника, що приймає рішення, в правдивості всіх своїх фактичних тверджень, співробітник, що приймає рішення, завжди буде мати елемент сумніву відносно фактів, поданих заявником.
Варто зауважити, що позивач, на підтвердження переконливості своїх доводів та тверджень стати жертвою політичних переслідувань, надає суду інформацію з відкритих джерел Всесвітньої організації Human Right Watch, відповідно до якої остання зазначає, що 2017 рік був чорним роком для незалежних голосів у Росії, оскільки за 2017 рік в Росії збільшилися масштабні переслідування політичної опозиції і учасників мирних зібрань. Також відповідно до наявної в матеріалах справи інформації з відкритих джерел Європейський Суд з прав людини більше всього порушення прав людини у 2018 році знайшов у Росії та встановив, що остання лідирує по числу порушених прав людини.
Судом також враховується коментар МЗС України щодо запровадження в Російській Федерації механізму невиконання рішень міждержавних органів у сфері захисту прав людини, опублікований на сайті посольства України в Республіці Молдова 08.12.2015, в якому МЗС України висловлює глибоку стурбованість з приводу ухвалення Держдумою РФ 4 грудня 2015 року закону, яким конституційний суд Росії було наділено повноваженням приймати постанови про неможливість виконання рішень міждержавних органів із захисту прав і свобод людини, прийнятих за результатами розгляду скарг, поданих проти Росії на підставі положень міжнародних договорів, стороною яких виступає ця держава. МЗС також зазначило, що цей надзвичайно небезпечний крок не лише підриває систему захисту прав людини в Російській Федерації, але й завдає істотної шкоди захисту прав людини на європейському континенті в цілому. Продовжуючи курс на створення внутрішнього механізму невиконання рішень міжнародних органів у сфері прав людини, започаткований постановою Конституційного Суду РФ від 14 липня 2015 року, російська влада завдала чергового удару по системі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та її центральному елементу - Європейському суду з прав людини.
Таким чином, підсумовуючи викладене у сукупності, в контексті викладених норм норма права та обставин справи, суд приходить до висновку, що приходить до висновку, що рішення від 23.04.2019 № 173-19 про відмову у визнанні біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту прийнято Державною міграційною службою України без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), з порушенням принципів розсудливості, запобігання несправедливої дискримінації, пропорційності, зокрема, дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Варто також додати, що відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
В той же час, як видно з матеріалів справи, заява-анкета про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту прийнята до розгляду 19.04.2018 за № 82, наказ про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту відносно позивача прийнято 14.05.2018 за № 181, строк розгляду заяви уповноваженою посадовою особою не продовжувався, натомість рішення № 173-19 про відмову у визнанні біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту відповідачем прийнято 23.04.2019, тобто поза межами строку, встановленого ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що додаткового вказує на протиправність спірного рішення.
Щодо посилання відповідача у позовній заяві відносно того, що за матеріалами особової справи шукача захисту не прослідковується жодних елементів, які б могли вказувати на наявність утисків, обмежень або переслідувань саме у зв'язку з його політичною діяльністю на території країни громадянської належності, то суд вважає вказані твердження необґрунтованими, оскільки наявність кримінальних справ відносно позивача, які порушувались та припинялись за відсутності складу злочину, а також наявні відомості щодо його викрадення ймовірно особою яка займала посаду начальника забезпечення безпеки вищої посадової особи республіканського управління позавідомчої охорони військ Національної гвардії, може свідчити про порушення прав позивача на території країни громадської належності з політичних мотивів.
Також безпідставними є посилання відповідача на те, що інформація стосовно можливих переслідувань заявника з боку правоохоронних структур Російської Федерації, пропозицій, які з 2018 стали надходити на адресу заявника стосовно припинення діяльності в партії «Патріоти Росії» та подальшого переходу до «Єдиної Росії» є неправдоподібною, тому, що заявник жодним чином не повідомляв про зазначену інформацію в якості причин звернення за міжнародним захистом в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до пункту 12 Пояснювальної записки про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців заявник не зобов'язаний доводити всі факти з метою повністю переконати співробітника, що приймає рішення, в правдивості всіх своїх фактичних тверджень, співробітник, що приймає рішення, завжди буде мати елемент сумніву відносно фактів, поданих заявником.
При цьому, суд погоджується з відповідачем відносно посилання у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту на те, що ДМС не уповноважений проводити аналіз законності та обґрунтованості та законності прийняття рішень судовими та державними органами інших країн, в той же час, суд звертає увагу на те, що орган міграційної служби у відповідності до частини 5 статті 10 Закону має повно, всебічно, розсудливо оцінити всі документи та матеріали надані особою, яка звернулася із заявою про отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Відносно того, що 19.02.2018 заявник автомобільним транспортом виїхав за межі Російської Федерації до м. Мінськ (Білорусь), в подальшому шукач захисту вибув до м. Мюнхен (Німеччина), а звідки вже прилетів до України, слід зауважити, що беручи до уваги той факт, що починаючи з 2014 року на сході України триває операція об'єднаних сил на протидію діяльності незаконних російських та проросійських збройних формувань, в результаті якої авіасполучення та доступ наземним транспортом з Російської Федерації на територію України є неможливим, тоді як Республіка Білорусь по відношенню до Російської Федерації є союзною державною, у зв'язку з чим може екстрадувати особу-біженця в країну її громадянської належності, тоді як перебування позивача в м. Мюнхен (Німеччина) було пов'язане з відвідуванням сина, який перебував на лікуванні, позивач не позбавлений був права звернутися до органі ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Судом враховується, що органами міграційної служби ОСОБА_1 28.03.2018 було надано посвідку на тимчасове місце проживання серія НОМЕР_1 .
У взаємозв'язку з наведеним слід зазначити, що відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Згідно з ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Положеннями ч. 1 ст. 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В свою чергу відповідачем не надано суду достатніх належних і допустимих у розумінні ст. 73 КАС України доказів, які б підтверджували у повній мірі правомірність своїх висновків, на підставі яких прийнято оскаржуване рішення.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що позов є таким, що підлягає задоволенню.
Керуючись положеннями статей 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, ст. ст. 241 - 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 23.04.2019 № 173-19, яким відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
3. Зобов'язати Державну міграційну службу України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДР: 37508470) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства України, у рахуванням висновків суду, викладених у даному рішенні.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 КАС України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України з урахуванням положень п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону № 2147-VIII).
Суддя О.А. Кармазін