03 березня 2020 року м. Рівне №460/1131/19
Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Махаринця Д.Є. розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом
Головного управління ДФС у Рівненській області
доОСОБА_1
про застосування арешту коштів на рахунках платника податків, -
ГУ ДФС у Рівненській області (далі позивач) звернулося до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до ФОП ОСОБА_1 (далі відповідач), за змістом якого просить суд застосувати арешт коштів на рахунках платника податків.
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 05.06.2019 р. відкрито провадження у справі. Розгляд призначено в порядку загального спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 10.07.2019 р. провадження у справі зупинене до вирішення іншої пов'язаної із даною справою справи №460/1056/19, розгляд якої провадився в порядку адміністративного судочинства Рівненським окружним адміністративним судом.
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 10.02.2020 р. провадження у справі поновлено у зв'язку із набрання законної сили судом рішенням у справі №460/1056/19.
Згідно із змістом позовної заяви, позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до затвердженого Державною фіскальною службою України плану-графіку проведення документальних планових перевірок платників податків на 2019 рік відповідача включено до плану-графіку проведення документальних планових перевірок платників податків на 2019 рік. На підставі вказаного позивачем було видано 24.04.2019 наказ №1236 «Про проведення документальної планової виїзної перевірки фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ». Однак відповідач не повідомив своє місцезнаходження та не з'явився до відповідача, а також був відсутній за наявними у ГУ ДФС у Рівненській області адресами про що складені відповідні акти. Крім того, 13.05.2019 р. відповідач прибув до ГУ ДФС у Рівненській області та повідомив про не допуск до перевірки у зв'язку із оскарження вищезгаданого наказу, про що здійснив відповідні написи у направленням на перевірку. В зв'язку з вищевикладеним позивачем до відповідача застосований повний адміністративний арешт майна.
01.07.2019 від представника відповідача надійшов відзив у якому він не погодився із адміністративним позовом. Повідомив також, що ним подано позов до Рівненського окружного адміністративного суду у якому він оскаржує наказ Головного управління ДФС у Рівненській області №1236 "Про проведення документальної планової виїзної перевірки фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 " від 24.04.2019 р. про що долучив відповідні докази. Вказав, що відповідно до підпункту 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України контролюючий орган має право звертатися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності, що знаходяться в банку, платника податків, який має податковий борг, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу. Однак позивач всупереч наведеним положенням звернувся до суду з позовом про накладення арешту на кошти не у зв'язку з наявністю у відповідача податкового боргу та відсутністю майна для погашення такого боргу, а у зв'язку з не допуском працівників контролюючого органу до проведення перевірки. Жодними доказами у матеріалах справи не підтверджено наявність у відповідача податкової заборгованості, а відтак позивач не довів обґрунтованість застосування арешту коштів на рахунках платника податків. Також вказав, що арешт коштів платника буде становити для відповідача надмірний тягар, який не відповідає інтересам суспільства, що є порушенням ст.1 Протоколу 1до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобода також ст.8 Конвенції. З таких підстав просив у позові відмовити.
Крім того, 20.02.2020 р. на адресу суду надійшли додаткові пояснення представника відповідача, у яких останній повідомив суду, що запланований до перевірки згідно наказу №1236 від 24.04.2019 р. період господарської діяльності відповідача був обревізований позивачем на підставі іншого наказу від 20 травня 2019 р. №1414 «Про проведення документальної планової невиїзної перевірки ФОП ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ». На підставі якого складено акт про результати документальної планової невиїзної перевірки ФОП ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 НОМЕР_1 з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів за період з 01.01.2017 року по 31.12.2018 року №1260/17-00-13-04/ НОМЕР_1 від 21.06.2019 р., та згодом прийнятті податкові повідомлення-рішення №0008441304, №0008451304, №0008461304 від 24.07.2019 р., вимога про сплату недоїмки із єдиного внеску №Ф-47 від 17.07.2019 року та рішення про застосування штрафних санкцій по єдиному внеску №0002471304, №0002481304 від 17.07.2019 року. Також представник відповідача повідомив, що наразі між сторонами існує спір щодо правомірності визначення позивачу відповідних податкових зобов'язань, який розглядається в порядку адміністративного судочинства, про що надав відповідні докази.
З'ясувавши доводи та аргументи сторін, наведені в заявах по суті справи, обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, дослідивши зібрані у справі докази, суд враховує наступне.
Фізична особа підприємець ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) є діючим суб'єктом господарювання, не перебуває в процесі припинення, в тому числі, є зареєстрованим у контролюючих органах.
Як встановлено з плану-графіку податкових перевірок на 2019 рік, витяг з якого наданий відповідачем, в травні 2019 року було заплановано планову документальну виїзну перевірку ФОП ОСОБА_1 . Згідно наказу від 24.04.2019 року №1236, ГУ ДФС у Рівненській області було визначено проведення такої документальної планової виїзної перевірки позивача, тривалістю 10 робочих днів з 10.05.2019 року.
Як вбачається із матеріалів справи, посадовим особам позивача були виписані направлення на перевірку №1094/17-00-13-04 від 10.05.2019 р. та №1095/17-00-13-04 від 10.05.2019 р. та останніми здійснено вихід на адресу місцезнаходження. Однак, ФОП ОСОБА_1 10.05.2019 та 11.05.2019 р. був відсутній за наявними адресами та не повідомив про своє місцезнаходження, а також не з'явився до Головного управління ДФС у Рівненській області та, про що складені відповідні акти (№185/17-00-13-04/3197423917, №186/17-00-13-04/ НОМЕР_1 від 10.05.2019 р. та №187/17-00-13-04/3197423917, №188/17-00-13-04/ НОМЕР_1 від 11.05.2019 р.
Проте, 13.05.2019 року відповідач прибув до приміщення ГУ ДФС у Рівненській області та повідомив працівників позивача про їх недопуск до перевірки, мотивуючи такий не допуск зверненням із відповідним позовом до суду щодо оскарження такого наказу. Вказані обставини підтверджуються актом № 191/17-00-13-04/ НОМЕР_1 від 13.05.2019 р. про відмову в допуску до проведення документальної планової виїзної перевірки та записами у направленнях на перевірку №1094/17-00-13-04 від 10.05.2019 р. та №1095/17-00-13-04 від 10.05.2019 р.
Вказана відмова, в силу приписів статті 94 Податкового кодексу України, слугувала підставою для прийняття ГУ ДФС у Рівненській області рішення про застосування адміністративного арешту майна платника податків №4713/ФОП/17-00-13-04-04 від 13.05.2019 р., на підставі якого застосовано повний адміністративний арешт майна відповідача, а також для звернення 14.05.2019 р. ГУ ДФС у Рівненській області до Рівненського окружного адміністративного суду із позовом про застосування арешту коштів на рахунках платника податків, який є предметом розгляду у даному провадженні.
Судом встановлено, відповідач оскаржив наказ контролюючого органу №1236 від 24.04.2019 року до Рівненського окружного адміністративного суду. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду у справі №460/1056/19 від 31.07.2019 р. було відмовлено в задоволені адміністративного позову ФОП ОСОБА_1 щодо скасування наказу ГУ ДФС у Рівненській області № 1236 від 24.04.2019 року. Вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін згідно постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19.12.2019 р. Відтак, судами у справі №460/1056/19 встановлено преюдиційні обставини по відношенню до даної справи що правомірності прийняття наказу № 1236 від 24.04.2019 року про проведення перевірки, не допуск до якої слугував підставою для звернення позивача із позовом про застосування арешту грошових коштів відповідача, що знаходяться на рахунках у банку.
Як встановлено судом, наказ № 1236 від 24.04.2019 року податковим органом на даний час не реалізований і не скасований.
Однак, як вбачається із матеріалів справи, 20.05.2019 року, ГУ ДФС у Рівненській області було прийнято це один новий наказ за № 1414 про проведення планової невиїзної перевірки фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів за період з 01.01.2017 року по 31.12.2018 року, дотримання законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками, виконання вимог валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2017 року по 31.12.2018 року, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з 01.01.2017 року по 31.12.2018 року, тривалістю 10 робочих днів з 31.05.2019 року. Вказаний наказ був отриманий позивачем 24.05.2019 р.
За результатами виконання такого заходу контролю, позивачем складено акт про результати документальної планової невиїзної перевірки ФОП ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 НОМЕР_1 з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів за період з 01.01.2017 року по 31.12.2018 року, дотримання законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками, виконання вимог валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2017 року по 31.12.2018 року, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з 01.01.2017 року по 31.12.2018 року №1260/17-00-13-04/ НОМЕР_1 від 21.06.2019 р. За результатами такої перевірки ГУ ДФС у Рівненській області також було прийнято по відношенню до відповідача:
податкове повідомлення-рішення №0008441304 від 24.07.2019 року форми «Р» про визначення позивачу податкового зобов'язання за платежем податок на доходи фізичних осіб у загальному розмірі 1 379 802 грн. 84 коп. (один мільйон триста сімдесят дев'ять тисяч вісімсот дві грн. 84 коп.);
податкове повідомлення-рішення №0008451304 від 24.07.2019 року форми «Р» про визначення позивачу податкового зобов'язання за платежем військовий збір у загальному 114 983 грн. 57 коп.(сто чотирнадцять тисяч дев'ятсот вісімдесят три грн. 57 коп.);
податкове повідомлення-рішення №0008461304 від 24.07.2019 року форми «ПС» про застосування адміністративного штрафу та інших санкції у розмірі 680 грн. 00 коп. (шістсот вісімдесят грн. 00 коп.);
вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-47 від 17.07.2019 року про сплату недоїмки з єдиного внеску у сумі 220 602 грн. 36 коп. (двісті двадцять тисяч шістсот дві грн. 36 коп.);
рішення №0002471304 від 17.07.2019 року про застосування штрафних санкцій та нарахування пені за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску в розмірі 2341 грн. 20 коп. (дві тисячі триста сорок одна грн. 20 коп.);
рішення №0002481304 від 17.07.2019 року про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску в розмірі 31 343 грн. 14 коп. (тридцять одна тисяча триста сорок три грн. 14 коп.).
Як вбачається із позовної заяви у даній справі, предметом спору є вжиття заходів реагування у зв'язку із не допуском відповідачем посадових осіб до перевірки, згідно наказу ГУ ДФС у Рівненській області від 24 квітня 2019 року № 1236 про проведення документальної планової виїзної перевірки ФОП ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , а саме не допущено працівників позивача до відповідної перевірки. за період з 01.01.2017 року по 31.12.2018 року.
Разом із тим, аналізуючи зміст зданого вище акту перевірки №1260/17-00-13-04/ НОМЕР_1 від 21.06.2019 р. та наказу позивача від 24 квітня 2019 року № 1236 слід дійти до висновку, що відповідний період по вказаному наказі позивачем вже обревізовано в плановому порядку, та до відповідача застосовані відповідні наслідки за результатами проведеної перевірки у вигляді донарахування податків та зборів.
При цьому, судом встановлено, що між сторонами наразі наявний спір про оскарження результатів відповідної перевірки (копії позовних заяв ФОП ОСОБА_1 та ухвал суду по справах №460/1826/19 та №460/1827/19 про відкриття провадження за такими позовами наявні у матеріалах справи), де рішення наразі не ухвалено.
Вирішуючи адміністративний спір по суті суд зазначає наступне.
Спірні правовідносинам, які виникли між сторонами регулюються Податковим кодексом України.
Згідно з п.75.1 ст.75 Податкового кодексу України, органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.
Відповідно до п.77.4 ст.77 Податкового кодексу України про проведення документальної планової перевірки керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу приймається рішення, яке оформлюється наказом.
Право на проведення документальної планової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено під розписку копію наказу про проведення документальної планової перевірки.
Пунктами 81.1, 81.2 Податкового кодексу України встановлено, що посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред'явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, таких документів: направлення на проведення такої перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування та реквізити суб'єкта (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) або об'єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична), підстави, дата початку та тривалість перевірки, посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку. Направлення на перевірку у такому випадку є дійсним за наявності підпису керівника контролюючого органу або його заступника, що скріплений печаткою контролюючого органу; копії наказу про проведення перевірки; службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.
Непред'явлення або не надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, платнику податків (його посадовим (службовим) особам або його уповноваженому представнику, або особам, які фактично проводять розрахункові операції) цих документів або пред'явлення зазначених документів, що оформлені з порушенням вимог, встановлених цим пунктом, є підставою для недопущення посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки.
Відмова платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) від допуску до перевірки на інших підставах, ніж визначені в абзаці п'ятому цього пункту, не дозволяється.
При пред'явленні направлення платнику податків та/або посадовим (службовим) особам платника податків (його представникам або особам, які фактично проводять розрахункові операції) такі особи розписуються у направленні із зазначенням свого прізвища, імені, по батькові, посади, дати і часу ознайомлення.
У разі відмови платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) розписатися у направленні на перевірку посадовими (службовими) особами контролюючого органу складається акт, який засвідчує факт відмови. У такому випадку акт про відмову від підпису у направленні на перевірку є підставою для початку проведення такої перевірки.
У разі відмови платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) у допуску посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки складається акт, який засвідчує факт відмови.
Згідно пп.94.2.3. п.94.2 ст.94 Податкового кодексу України арешт майна може бути застосовано, якщо платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу. Адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом.
Відповідно до положень пунктів 94.4 - 94.6 ст.94 Податкового кодексу України, арешт може бути накладено контролюючим органом на будь-яке майно платника податків, крім майна, на яке не може бути звернено стягнення відповідно до закону, та коштів на рахунку платника податків. Арешт майна може бути повним або умовним. Повним арештом майна визнається заборона платнику податків на реалізацію прав розпорядження або користування його майном. У цьому випадку ризик, пов'язаний із втратою функціональних чи споживчих якостей такого майна, покладається на орган, який прийняв рішення про таку заборону.
Так, арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення контролюючого органу до суду (пп.94.6.2 п.94.6 ст.94 Податкового кодексу України).
Підстави для застосування як адміністративного арешту майна, так і арешту коштів на рахунках платника податків, є універсальними та визначені пунктом 94.2 статті 94 Податкового кодексу України. Обидва види арешту, за загальним правилом, застосовуються за наявності однакових підстав і розрізняються лише процедурою застосування - або за рішенням керівника контролюючого органу (щодо майна, відмінного від коштів), або за рішенням суду (арешт коштів).
Із системного тлумачення положень статті 94 Податкового кодексу України судом не встановлено, що адміністративний арешт коштів платника податків є похідним від адміністративного арешту майна, відмінного від коштів, і може бути застосований судом виключно у випадку існування рішення контролюючого органу про накладення арешту на майно платника податків.
Положення статті 94 Податкового кодексу України не визначає послідовності процедур застосування адміністративного арешту майна та адміністративного арешту коштів.
Натомість, приписи цієї статті викладаються в єдиному контексті та відповідні правові норми регулюють як правовідносини, що виникають при накладенні адміністративного арешту майна, так і арешту коштів платника податків.
Суть спору у цій справі полягає у наявності чи відсутності у позивача підстав для застосування до платника податків адміністративного арешту коштів і відповідно для звернення до суду з таким позовом.
Щодо наявності підстав для не допуску відповідачем посадових осіб податкового органу до проведення перевірки суд зазначає, що як встановлено в межах слухання іншої адміністративної справи №460/1056/19, при видачі наказу № 1236 від 24.04.2019 року Головне управління ДФС у Рівненській області діяло на підставі, в межах власних повноважень, у спосіб визначений законодавством, а тому такий наказ відповідає критеріям правомірності.
Зазначене свідчить про наявність законних підстав для проведення документальної планової перевірки, дотримання позивачем процедури її здійснення, відсутності підстав для не допуску відповідачем посадових осіб податкового органу до перевірки і в силу положень ч.4 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України не потребують доказування.
Разом з тим наказ №1414 від 20 травня 2019 р. на даний час реалізований, невиїзна перевірка за цей період вже проведена, складений акт і винесені за її результатами податкові повідомлення-рішення про нарахування платнику податкових зобов'язань і штрафних санкцій, які наразі оскаржуються у суді.
При цьому, суд звертає увагу, що Наказом Державної фіскальної служби України №22 від 31.07.2014 р. затверджені Методичні рекомендації щодо порядку взаємодії між підрозділами органів державної фіскальної служби при організації, проведенні та реалізації матеріалів перевірок платників податків.
Згідно з пунктом 1.4.6. таких Методичних рекомендацій у разі відмови платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) у допуску посадових (службових) осіб органу ДФС до проведення перевірки або відмови від її проведення такими посадовими особами за місцем проведення перевірки невідкладно складається акт у двох примірниках, що засвідчує факт відмови.
В свою чергу, у пункті 1.2.7. Методичних рекомендацій передбачено, що після усунення причин, передбачених підпунктами 1.4.5-1.4.6 пункту 1.4 розділу І Методичних рекомендацій, через які своєчасно не розпочато перевірку, видається наказ про внесення відповідних змін до попереднього наказу на проведення перевірки, або видається новий наказ про її проведення (з дотриманням порядку, встановленого пунктом 1.2 розділу І Методичних рекомендацій), копія якого вручається платнику податків у встановленому Кодексом порядку. У разі якщо після видання наказу про проведення перевірки платника податків виникли або виявлені обставини, які унеможливлюють її проведення на підставі цього наказу, керівником структурного підрозділу, що повинен здійснювати (очолювати) таку перевірку, готується доповідна (службова) записка на ім'я керівника (заступника керівника, уповноваженої особи) органу ДФС, який видавав цей наказ, з наведенням обставин, що унеможливлюють його реалізацію та проведення перевірки. У цьому випадку на підставі зазначеної доповідної записки видається відповідний наказ про скасування наказу на проведення перевірки, як такого, що нереалізований.
Так, аналіз змісту пункту 1.2 Методичних рекомендацій, дає підстави стверджувати, що контролюючий орган видавши новий наказ про проведення нової перевірки з одних і тих же підстав (даному разі виконання плану-графіку), фактично відмовляється від реалізації, попереднього наказу на проведення перевірки.
Суд зауважує, що арешт коштів на рахунках платника податків буде нічим іншим, як здійсненням контролю за користуванням майном, а саме коштами підприємця для забезпечення сплати податків та інших платежів, а тому становитиме втручання держави у мирне володіння ФОП ОСОБА_1 його майном.
Поряд з цим такий спосіб виконання платником своїх податкових зобов'язань, як вже зазначалось вище передбачений Податковим кодексом України і були підстави для застосування його позивачем.
Водночас втручання державного органу у право вільно володіти своїм майном у цій конкретній правовій ситуації переслідує законну мету і є виправданим, оскільки воно відповідає законним публічним інтересам, зокрема забезпечення сплати відповідачем податків і, як наслідок наповнення коштами державного бюджету України.
Проте, таке втручання, з-поміж, встановленого законом і задля суспільного інтересу, має досягти «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та умовами захисту основних прав людини.
Так, арешт коштів на рахунках платника податків безумовно призведе до зупинення або ускладнення господарської діяльності позивача і вплине, як на права безпосередньо підприємця, так і на права його найманих працівників.
При цьому суд зауважує, що метою застосування такого заходу є спонукання відповідача до допуску посадових осіб позивача для здійснення перевірки.
Однак перевірка, до якої не було допущено посадових осіб мала розпочатися 10.05.2019 тривалістю 10 робочих днів. Тобто з дати, коли вона мала бути здійснена закінчився термін її можливого проведення. А в подальшому податковим органом було новий наказ і призначено нову аналогічну (виїзну) перевірку такого самого періоду, тривалістю 10 робочих днів, яка розпочалася 31.05.2019 (наказ №1414 від 20 травня 2019 р.) та є фактично проведеною.
Ці обставини підтверджені належними і допустимими доказами, які містяться у матеріалах справи і засвідчують той факт, що проведення перевірки до якої не допущено позивача вже втратило свою актуальність, як у зв'язку з прийняттям нового наказу, так і у зв'язку з тим, що відповідний період вже обревізований.
У цих конкретних правових відносинах, суд погоджується з представником відповідача і констатує що зупинення господарської діяльності підприємця, яка буде зумовлена арештом його безготівкових коштів не буде спонукати його до допуску посадових осіб позивача до перевірки, призначеної наказом № 1236 від 24.04.2019 року, а стане для нього лише надмірним тягарем, який є непропорційним легітимній меті такого втручання.
Відтак, суд вважає що у випадку застосування такого заходу не буде досягнуто «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства, які полягають у сплаті податків і зборів та умовами захисту основних прав людини.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".
Так, Європейський суд з прав людини у рішеннях: (C. прои Бельгії, § 25; Олександр Волков проти України, у §16; Німітц проти Німеччини, § 29; Сідабрас і Джяутас (Sidabras і Dziautas) проти Литви, у § 47 ) зазначає, що поняття "приватне життя" включає, в принципі і, діяльності професійного або ділового характеру, оскільки приватне життя охоплює право людини формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи стосунки професійного та ділового характеру. Продовж свого робочого життя більшість людей мають значну можливість розвивати відносини із зовнішнім світом. У широкому сенсі право вести "приватне соціальне життя», визначає можливість для індивідуума розвивати свою соціальну ідентичність в тому рахунку і собі подібними.
Згідно зі статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Із змісту ст. 8 названої Конвенції та практики Європейського суду з прав людини слідує, що обмеження у праві особи вести приватне життя (яке включає доступ до ведення підприємницької діяльності) дозволяються, якщо вони являються "згідно із законом" або "передбаченими законом" і є "необхідними в демократичному суспільстві".
Статтею 1 Конвенції з прав людини та основоположних свобод передбачено, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».
При оцінці перевірки необхідності у «демократичному суспільстві» суд повинен балансувати між інтересами заявника, захищеними статтею 1 та 8 Конвенції, та інтересами третьої сторони, захищеними іншими положеннями Конвенції.
Для цього суду слід з'ясувати, чи є вимога позивача викладена в позовній заяві щодо обмеження відповідача (у праві на розпорядження належним йому майном, арешт якого призводить до фактичного зупинення підприємницької діяльності) такою, що є необхідна у «демократичному суспільстві», а зокрема направленою в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Однак з матеріалів справи слідує, що суспільної необхідності в проведенні перевірки відповідача, на даний час, не існує, оскільки перевірку відповідача, як суб'єкта господарської діяльності, позивачем вже проведено, про що складено акт перевірки.
У справі Z проти Фінляндії, (§ 94) Європейський Суд пояснив цю вимогу, зазначивши, що поняття "необхідність" для цілей статті 8 означає, що втручання повинно відповідати «нагальній соціальній потребі», і, зокрема, повинно залишатися пропорційним досягнутій законній меті.
Окрім того, як слідує із рішень Європейського суду по справах (Hamalainen проти Фінляндії [GC], § 65; Gaskin проти Сполученого Королівства, § 42; Roche проти Сполученого Королівства [GC], § 157), суд при прийнятті рішення повинен враховувати та забезпечити «справедливий баланс» не тільки інтересів заявника, захищених статтею 8 Конвенції, а й одночасно інтереси третьої сторони, захищені іншими положеннями Конвенції.
У справі «Беєлер проти Італії» Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогам захисту основоположних прав особи.
У рішенні від 09.01.2007 року у справі «Інтерсплав» проти України» Суд наголосив, що втручання має бути пропорційним та не становити надмірного тягаря, іншими словами воно має забезпечувати «справедливий баланс» між інтересами особи і суспільства.
Підсумовуючи викладене із зібраних у справі доказів не вбачається необхідності проведення повторної перевірки відповідача оскільки обумовлений в наказі період діяльності відповідача, вже обревізовано на підставі іншого наказу, а відтак проведення перевірки одного й того ж самого періоду буде протиправним, що виключає запровадження позивачем будь-яких санкції та обмежень для відповідача щодо заборони на розпорядження його майном призводить до фактичного зупинення підприємницької, а відтак є таким що порушує визначений критерій - «нагальної суспільної необхідності» з метою національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Отож, наведена позивачем вимога про запровадження обмежень для відповідача наразі не є такою, що відповідає «нагальній суспільній потребі у демократичному суспільстві».
Водночас, суд зазначає, що втручання у права гарантовані ст. 1 та 8 названої Конвенції становить для нього та його контрагентів надмірний тягар та не забезпечує «справедливого балансу» між інтересами особи і суспільства.
Запровадження обмежень у вигляді арешту коштів на рахунках, призводить до порушення прав відповідача на користування належним йому майном, але й до фактичного зупинення підприємницької діяльності. Вказане також призведе до невиконання відповідачем зобов'язань по виплаті заробітної плати та винагород для найманих осіб та працівників, а також проведенні розрахунків з контрагентами за відсутності нагальної необхідності у «демократичному суспільстві».
Отож, вказане покладає надмірний тягар як на самого відповідача так і на велику кількість осіб, які очікують від відповідача вчасного розрахунку та виплати заробітних плат, адже вказане призведе, що фактичного позбавлення працівників на забезпечення їх невідкладних соціальних потреб. Відтак, втручання в права заявника, захищені статтею 8 Конвенції (без перевірки судом правомірності оскаржуваного рішення), одночасно становить невиправдане втручання в інтереси третіх сторін, захищені іншими положеннями Конвенції (а зокрема сторін, представником яких є позивач (як адвокат), що покладає надмірний тягар також на цих осіб.
Згідно рішення Європейського суду у справі Kroon та інші проти Нідерландів (§ 31), Суд зазначив, що мета статті 8 Конвенції полягає в основному в захисті особистості від свавільного втручання органів державної влади в її права, вона примушує державу утримуватися від такого втручання.
Статтею 6 Європейської Конвенції з прав людини та основоположних свобод передбачено, що: « 1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів у сфері публічно -правових відносин з метою ефективного захисту права, інтересів фізичних осіб.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ст.86 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 КАС України.
Згідно з частиною другою статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. '
Відтак, зважаючи на викладені положення законодавства, задоволення судом вимог позовної заяви щодо запровадження обмежень у розпорядженні майном, наслідком чого є зупинення підприємницької діяльності є такою, що не відповідає «нагальній суспільній потребі у демократичному суспільстві» та не забезпечує «справедливого балансу» між інтересами особи і суспільства та покладає на відповідача та третіх осіб (працівники, контрагенти) надмірний тягар.
Враховуючи викладене, суд вважає, що ГУ ДФС у Рівненській області не довело ті обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, а відтак, у задоволенні адміністративного позову слід відмовити повністю.
Відповідно до частини 2 та 3 статті 139 КАС України сплачений позивачем, як суб'єктом владних повноважень судовий збір стягненню із відповідача не підлягає.
Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні позову Головного управління ДФС у Рівненській області до ОСОБА_1 про застосування арешту коштів на рахунках платника податків відмовити повнстю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 31 березня 2020 року.
Суддя Махаринець Д.Є.