30 березня 2020 року Справа № 280/1151/20 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Артоуз О.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (далі - відповідач), відповідно до якої позивач просить суд:
визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо перерахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 та 2016 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 01 серпня 2016 року;
зобов'язати нарахувати і виплатити зазначену грошову компенсацію за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій за 2015 та 2016 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 01 серпня 2016 року в розмірі 9156,00 грн.;
стягнути з Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з дня звільнення - 01.08.2016 по день прийняття рішення судом - у розмірі 584676,00 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що станом на день прийняття наказу про виключення його зі списків особового складу відповідач не провів з ним розрахунків щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, передбаченої Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”. Вказує, що звертався в порядку досудового врегулювання спору до відповідача, однак листом від 07.02.2020 позивача повідомлено про відсутність підстав для нарахування та виплати компенсації за неотриману додаткову відпустку. Посилаючись на норми Закону України «Про відпустки», Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» має право на компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки як учасника бойових дій. Крім того, зазначає, що відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України має право на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Згідно зі ст. 117 Кодексу законів про працю України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. На підставі викладеного, просить позовні вимоги задовольнити.
Відповідач позовну заяву не визнав, у відзиві (вх. №12492 від 17.03.2020) посилається на те, що старший солдат ОСОБА_1 під час свого звільнення та виключення зі списків військової частини усно чи письмово про надання йому спірної відпустки або грошової компенсації за неї до уповноважених посадових осіб не звертався, а під час свого звільнення зауважень про виключення зі списків військової частини у зв'язку з наявністю заборгованості не заявляв. Крім того зазначає, що позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за неотриману додаткову відпустку. Щодо стягнення середньомісячного грошового забезпечення зазначає, що компенсація за невикористані дні додаткової (соціальної) відпустки не входить до складу грошового забезпечення військовослужбовців, оскільки лише в разі невикористання додаткової відпустки під час проходження військової служби здійснюється виплата грошової компенсації за неї, таким чином на суму належної компенсації не розповсюджуються вимоги статтей 116, 117 Кодексу законів про працю. Відтак, у задоволенні позову просить відмовити повністю.
Ухвалою суду від 24.02.2020 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №280/1151/20. Призначено судове засідання на 19.03.2020 з викликом сторін.
19.03.2020 позивачем подано клопотання про розгляд справи в письмовому порядку.
На підставі приписів частини четвертої статті 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Відповідно до частини четвертої статті 243 КАС України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Суд, дослідивши матеріали справи, заяви, оцінивши надані докази, їх достатність і взаємний зв'язок у сукупності, вважає за необхідне зазначити наступне.
ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 Національної гвардії України з 27.03.2015 по 01.08.2016.
Наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 01.08.2016 №163 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення після закінчення основної щорічної відпустки за 2015-2016 роки старшого солдата ОСОБА_1 , звільненого відповідно до п. «г» частини шостої статті 26 (у зв'язку зі скороченням штатів або проведення організаційних заходів) Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з військової служби наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 01.08.2016 №49 о/с в запас без права носіння військової форми одягу, з наданням щорічної основної відпустки за 2015 рік терміном на 8 календарних днів.
Відповідно до посвідчення НОМЕР_4 ОСОБА_1 є учасником бойових дій.
Згідно Довідки від 22.09.2015 №1297 ОСОБА_1 в період з 27.03.2015 по 16.09.2015 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції сектор «М» м. Маріуполь Донецької області.
Відповідно до Довідки від 24.03.2016 №2677 ОСОБА_1 в період з 27.03.2015 по 27.11.2015, з 30.12.2015 по 16.02.2016, з 02.03.2016 по 23.03.2016 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції сектор «М» м. Маріуполь Донецької області.
Згідно Довідки від 07.09.2016 №4864 ОСОБА_1 в період з 27.03.2015 по 01.07.2015, з 04.07.2015 по 13.07.2015, з 17.07.2015 по 24.07.2015, з 08.08.2015 по 28.09.2015, з 09.10.2015 по 27.11.2015, з 30.12.2015 по 16.02.2016, з 02.03.2016 по 18.06.2016, з 05.07.2016 по 01.08.2016 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції сектор «М» м. Маріуполь Донецької області.
Позивач звернувся до командира Військової частини НОМЕР_2 із заявою від 15.01.2020 щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки.
28.01.2020 командиру військової частини НОМЕР_2 надіслано Адвокатський запит щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки учасника бойових дій.
Листом від 07.02.2020 за вих. № 40/57/33-520 Військова частина НОМЕР_2 повідомила про те, що оскільки ОСОБА_1 , під час проходження військової служби із рапортом про виплату йому грошової компенсації за неотримане речове майно не звертався, вказана грошова компенсація йому не нараховувалася та не виплачувалася.
Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо не нарахування та не виплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2016 роки та з вимогою вчинити дії, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, дослідивши наявні у справі матеріали, суд приходить до наступних висновків.
Спірні правовідносини врегульовані Законом України “Про відпустки” від 05 листопада 1996 року №504/96-ВР (далі - Закон України “Про відпустки”), Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” від 22 жовтня 1993 року №3551-XII (далі - Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”), Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”), Закон України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” від 21.10.1993 №3543-ХІІ (далі - Закон України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”),
Відповідно до статті 4 Закону України “Про відпустки” встановлено такі види відпусток:
1) щорічні відпустки:
основна відпустка (стаття 6 цього Закону);
додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону);
додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону);
інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;”.
Стаття 16-2 Закону України “Про відпустки” передбачено додаткові відпустка окремим категоріям громадян та постраждалим учасникам Революції Гідності, відповідно до якої учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, особам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік”.
Учасниками бойових дій, відповідно до визначення в статті 5 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Статтею 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” встановлено пільги учасникам бойових дій та особам, прирівняним до них, зокрема, учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”):
Статтею 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” закріплено право військовослужбовців на відпустки та порядок надання військовослужбовцям відпусток та відкликання з них.
Відповідно пункту 8 статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки”. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. У разі якщо Законом України “Про відпустки” або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Згідно пункту 14 вказаної статті у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пунктів 17-19 зазначеної статті в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів. В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється. У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів”.
Особливий період, відповідно до статті 1 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій”.
Системний аналіз змісту верховенства права, вищенаведених положень законодавства дає підстави для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов.
Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 “Про часткову мобілізацію”, затвердженого Законом України від 17 березня 2014 року №1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.
Таким чином, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у зв'язку із звільненням позивача виникли в особливий період.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, припиняється.
Відповідно до частини 8 статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки”. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Отже, підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”. Так, відповідно до частини 14 статті 101 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Тому, суд зазначає, що норми Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Вказана позиція викладена в рішенні Верховного Суду від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18 (адміністративне провадження №Пз/9901/4/19), яке набрало законної сили.
Таким чином, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” за період з 27.03.2015 по 01.08.2016.
Суд вважає, що припинення відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені статтями 116 та 117 Кодексу законів про працю України.
Так, у статті 116 Кодексу законів про працю України йдеться про те, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Водночас, статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Однак, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відтак, вказаними нормами визначено обов'язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Таким чином, суд не бере до уваги посилання відповідача щодо строків звернення до суду з позовом щодо стягнення грошової компенсацію за невикористані дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
З огляду на те, що відповідач не довів правомірність своєї бездіяльності, а позивач навів законні й обґрунтовані підстави для нарахування та виплати йому грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 27.03.2015 по 01.08.2016, відтак позовна заява ОСОБА_2 в частині визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 01.08.2016 та зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити зазначену грошову компенсацію за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій підлягає задоволенню у повному обсязі.
Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.08.2016 по день прийняття рішення у справі у розмірі 584676 грн. суд зазначає наступне.
Суд зазначає, що положення трудового законодавства (в тому числі й Кодексу законів про працю України) не поширюються на правовідносини, що виникають при визначенні норм оплати грошового забезпечення військовослужбовців, порядку такого грошового забезпечення, оскільки такі врегульовані спеціальним законодавством. Разом із тим, спеціальне законодавство, яким визначено порядок, умови, склад, розміри грошового забезпечення військовослужбовців, не врегульовує відносини, що пов'язані із затримкою розрахунку при звільненні (припинення контракту про проходження військової служби) військовослужбовців з лав Національної гвардії України, відповідальності за затримку розрахунку при такому звільненні. Відтак, в такому разі застосуванню підлягають положення Кодексу законів про працю України.
Відповідно до частин першої-другої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком
При цьому суд з аналізу положень частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117 цього Кодексу зазначає, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався, тому позивач справді пропустив строк без поважних причин на це.
Зазначену проблему аналізував Конституційний Суд України у рішеннях від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 2371 цього Кодексу (далі - Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012), від 15 жовтня2013 року № 8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» (далі - Рішення від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013),від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013).
У цих рішеннях висловлено низку правових позицій, які можуть і повинні враховуватися адміністративними судами:
строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин(п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012);
невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (п. 2.2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012);
для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним (Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012);
поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків(п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013);
під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013);
у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат (Рішення від 15 жовтня 2013 року№ 8-рп/2013);
кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер(п. 2.2 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013);
спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці(п. 2.3 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013);
у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем(Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013).
Судом встановлено, що відповідачем під час виключення ОСОБА_1 із списків військової частини та всіх видів забезпечення 01.08.2016 не виплачено останньому всіх належних йому сум, адже при розрахунку таких сум відповідачем не було проведено грошову компенсацію за невикористані дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Отже, відповідачем допущено протиправну бездіяльність, що полягає у непроведенні 01.08.2016 остаточного розрахунку при звільненні позивача зі військової служби.
Таким чином, зважаючи на непроведення 01.08.2016 остаточного розрахунку при звільненні позивача з Національної гвардії України, задоволенню також підлягає й вимога щодо зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_6 середній заробіток за час затримки розрахунку при його звільненні.
Однак, на переконання суду, нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача слід здійснити, починаючи з 02.08.2016 року (наступного дня після виключення із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення) по 30.03.2020 (дату ухвалення цього судового рішення). Судом встановлено, що кількість календарних днів за вказаний період становить 1336.
До таких висновків суд дійшов з огляду на постанову Пленуму Верховного суду України №13 від 24 грудня 1999 року "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", пунктом 20 якої роз'яснено, що, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю стягує на корись працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.
Такі ж висновки містяться і у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 16 січня 2019 року у справі №802/1052/17-а.
Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно вимог Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок №100).
Абзацом третім пункту 3 Порядку № 100 передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Так, згідно з довідкою від 26.09.2016 №09156, виданою військовою частиною НОМЕР_2 , грошове забезпечення позивача за останні два повних місяця роботи складає 19959,00 грн. грн., відтак середньоденний розмір заробітної плати позивача складає 327,00 грн. (19959,00 грн./61 (кількість робочих днів)).
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 по справі №761/9584/15-ц (№ в ЄДРСР 87952206) доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Таким чином, з урахуванням судової практики та норм законодавства, суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
При розгляді даної справи судом враховано, що при звільненні позивача йому було виплачено 10017,33 грн., тоді як належало до виплати в день звільнення 19173,33 грн., тобто не виплачено кошти у сумі 9156 грн. (компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки), Тому, враховуючи розмір недоплаченої суми - 9156 грн. та істотність невиплаченої частки порівняно із загальною сумою, яка належала до виплати при звільненні, враховуючи принцип справедливості та співмірності, суд дійшов висновків, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 47,7% від загальної суми нарахованого середнього заробітку за 1336 дні затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, а саме за період з 02.08.2016 по 30.03.2020, що становить 208388 грн. Аналогічна позиція викладена у Постанові Верховного Суду від 05.03.2020 по справі № 809/1910/14 (№ в ЄДРСР 88027953)
Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки виплат складає 208388 грн. (1336 днів (з наступної дати після звільнення 02.08.2016 по дату ухвалення рішення 30.03.2020) х 327 грн /47,7%.).
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, з урахуванням викладених висновків та досліджених обставин справи суд приходить до висновку про стягнення з військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.08.2016 по 30.03.2020 у розмірі 208388 грн. (438872 грн. х 47,7%).
Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (частина друга статті 2 КАС України).
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Враховуючи те, що відповідачем не надано заперечень щодо формули розрахунку сум, що підлягають стягненню, суд вважає позовні вимоги частково обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково.
Згідно із частинною третьою статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору..
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України “Про судовий збір”, розподіл судових витрат в порядку ст. 139 КАС України судом не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 КАС України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України щодо не перерахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 27.03.2015 по 01.08.2016, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 01 серпня 2016 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 Національної гвардії України нарахувати і виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні відпустки як учаснику бойових дій за період з 27.03.2015 по 01.08.2016 в розмірі 9156,00 грн.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з наступного дня після звільнення - 02.08.2016 по день прийняття рішення 208388 (двісті вісім тисяч триста вісімдесят вісім) гривень.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення
Рішення у повному обсязі складено та підписано 30 березня 2020 року.
Суддя О.О. Артоуз