ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
31 березня 2020 року м. Київ № 640/15149/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства юстиції України
про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про
поновлення на работі,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України (далі по тексту - відповідач) в якому просить суд (з урахуванням збільшення позовних вимог від 09 вересня 2019 року):
- стягнути з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 302 089,42 грн заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі за період 01 грудня 2017 року по 31 липня 2019 року;
- стягнути з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 витрат на професійну допомогу в розмірі 12500 грн.
В обґрунтування позову зазначено, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 вересня 2015 року у справі № 826/8797/15 позивача поновлено на посаді головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України з 15 квітня 2015 року. Всупереч вказаному рішення, позивача не поновлено на посаді, не виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу, не виплачено середній заробіток за час затримки виконання судового рішення, зокрема, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року у справі № 826/16191/17, а тому позивач звернувся до суду із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 серпня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
05 вересня 2019 року до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти позову заперечив, зазначивши, що позивачем обрано невірний спосіб захисту порушеного права, обрано не у спосіб, визначений законом, так як питання про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення не може розглядатися як новий публічно - правовий спір. Також зазначає, що Мін'юст став стороною виконавчого провадження лише з 27 квітня 2018 року і не міг поновити позивача на посаді з 15 квітня 2015 року, а тому стягнення з Мін'юсту середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення починаючи з 01 грудня 2017 року є протиправним і безпідставним.
09 вересня 2019 року позивач подав заяву про збільшення позовних вимог, в якій зазначено відповідачем до відзиву на позовну заяву надано лист від 13 червня 2019 року № 22592/ПІ-ЮР-263-19/16.1.1 щодо розмірів посадового окладу головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби. Приймаючи до уваги вказаний лист позивач зазначає, що ним здійснено невірний розрахунку коефіцієнту збільшення посадового окладу. Отже позивач просить суд стягнути Міністерство юстиції України на користь позивача 302 089,42 грн заробітку за час затримки виконання суду про поновлення на роботі за період 01 грудня 2017 року по 31 липня 2019 року.
Також, 10 вересня 2019 року від відповідача надійшло клопотання про розгляд справи за загальними правилами позовного провадження. В обґрунтування вказаного клопотання зазначено, що у даній справі значний обсяг документів, які необхідно дослідити з метою повного, всебічного з'ясування усіх обстав справи.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 вересня 2019 року відмовлено у задоволенні заяви Міністерства юстиції України про розгляд справи за загальними правилами позовного провадження.
Справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2015 року у справі №826/8797/15, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 жовтня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Голови комісії з ліквідації Державної виконавчої службу України від 14 квітня 2015 року № 219/к про звільнення ОСОБА_1 . Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України з 15 квітня 2015 року.
21 листопада 2015 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України винесено постанову ВП № 49508645 про заміну сторони виконавчого провадження з Державної виконавчої служби України на Міністерство юстиції України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року у справі № 826/8797/15 відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні заяви про заміну сторони виконавчого провадження.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року скасовано ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 жовтня 2017 року.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 січня 2018 року визнано протиправною та скасовано постанову відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 21 грудня 2015 року ВП № 49508645 про заміну сторони виконавчого провадження.
27 квітня 2018 року головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України було винесено постанову про заміну сторони виконавчого провадження з Державної виконавчої служби України на Міністерство юстиції України.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року у справі № 826/16191/17, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного сулу від 20 березня 2019 року та постановою Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року стягнено з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі з 01.03.2016 по 30.11.2017 в розмірі 112 629 (сто дванадцять тисяч шістсот двадцять дев'ять) грн. 02 коп.
Станом на момент звернення позивача до суду наказ про поновлення на роботі Міністерством юстиції України не видавався й відповідно середній заробіток за час вимушеного прогулу йому не виплачувався, середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі з 01.03.2016 по 30.11.2017 також позивачу не виплачувався, а тому ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогою про стягнення з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 302 089,42 грн заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі за період 01 грудня 2017 року по 31 липня 2019 року.
Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Згідно з частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Частиною сьомою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Статтею 236 Кодексу законів про працю України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Таким чином, у разі несвоєчасного поновлення незаконно звільненого працівника, роботодавець зобов'язаний виплатити йому середній заробіток за час затримки.
Зазначена вище стаття Кодексу законів про працю України не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, в цьому випадку - пред'явлення рішення до примусового виконання, що вказують на його бажання поновитися на роботі.
Відповідно до частини першої статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Відповідно до частини другої статті 372 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
У частині четвертій статті 372 Кодексу адміністративного судочинства України законодавець обумовив, що примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.
Правова природа діяльності органів державної виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду, в тому числі постанов судів про поновлення на посадах у відносинах публічної служби, які набрали законної сили, що і є підставою для негайного їх виконання. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зокрема, зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.
При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06 листопада 1992 року №9, рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.
Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд, наприклад, у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 823/1715/16 (провадження №К/9901/17377/18, №К/9901/17380/18) Верховний Суд дійшов висновку, що з дня ухвалення рішення про поновлення позивача на роботі у відповідача виник обов'язок щодо його виконання, та звертав увагу на рішення Європейського суду з прав людини від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява № 40450/04), де в пунктах 46, 48, 51, 53, 54 зазначено, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
Судом встановлено, що не спростовано документами справи та відзивом відповідача, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2015 року про поновлення позивача на посаді та рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі з 01 березня 2016 року по 30 листопада 2017 в розмірі 112 629 (сто дванадцять тисяч шістсот двадцять дев'ять грн. 02 коп) не виконані.
Відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент набрання постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2015 року) постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.
Згідно частини другої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
Пунктом 3 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06 листопада 1992 року №9, рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.
Відповідно до статті 236 Кодексу законів про працю в Україні у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у порядку.
Згідно з п. 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
У відповідності до п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до п. 10 Порядку №100, зокрема у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
Вказана правова узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 20 червня 2018 року по справі № 825/203/16.
Відповідно до частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Так, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного сулу від 20 березня 2019 року та постановою Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року встановлено наступне:
«Так, згідно із наявною в матеріалах справи довідкою ДВС від 16.01.2018 №16-42/66, середньоденний заробіток позивача на дату звільнення складав 98, 00 грн.
Наказом ДВС України від 23.04.2013 № 300/к позивачу встановлено посадовий оклад у розмірі 1960, 00 грн.
Як вбачається згідно вимог постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання оплати праці державних службовців у 2016 році" від 06.04.2016 №292 встановлено мінімальний розмір посадового окладу за групою оплати праці. Так, згідно вимог даної постанови головному спеціалісту державного органу встановлено оклад у розмірі 4 308, 00 грн.
Згідно вимог постанови Кабінету Міністрів України "Питання оплати праці державних органів" від 18.01.2017 №15 встановлені посадові оклади на посадах державної служби за групами оплати праці, згідно якої головному спеціалісту державного органу встановлено оклад у розмірі 5 900, 00 грн.»
Керуючись приписами частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приймає вищезазначені обставини без доказування.
Згідно вимог постанови Кабінету Міністрів України "Питання оплати праці державних органів" від 18.01.2017 №15, в редакції постанови від 25 січня 2018 року № 24, встановлені посадові оклади на посадах державної служби за групами оплати праці, згідно якої головному спеціалісту державного органу встановлено оклад у розмірі 7900 грн.
Згідно вимог постанови Кабінету Міністрів України "Питання оплати праці державних органів" від 18.01.2017 №15, в редакції постанови від 06 лютого 2019 року № 102, встановлені посадові оклади на посадах державної служби за групами оплати праці, згідно якої головному спеціалісту державного органу встановлено оклад у розмірі 7999,49 грн.
В свою чергу, згідно з даними Міністерства юстиції України, розміщеної в оголошені про конкурс на зайняття вакантної посади головного державного виконавця, розмір посадового окладу головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Мінюсту є значно більшим.
За період від часу звільнення позивача по теперішній час Кабінетом Міністрів України в 2017, 2018, 2019 роках здійснено суттєве підвищення розміру посадового окладу головного спеціаліста органу державної влади з 1960 до 5900 грн. в 2017 році, з 1960 грн. до 7 900 грн. в 2019 році, з 1960 до 7 999 грн. 49 коп. в 2019 році.
Коефіцієнт посадового окладу становить: 3,01 (5 900 грн.: 1960 грн.) в 2017 році; 4,03 (7900 грн.: 1960 грн.) в 2018 році; 4,08 (7999,49 грн.: 1960 грн.) в 2019 році.
Середньоденна заробітна плата становить: 474 грн. 86 коп. (157,76 грн. х 3,01) в 2017 році; 724 грн 12 коп. (157,76 грн. х 4,03) в 2018 році; 771 грн 44 коп. (157,76 грн. х 4,08) в 2019 році.
Враховуючи вищевикладені розмірі щоденної середньої заробітної плати, приймаючи до уваги вищевказані постанови КМУ щодо посадового окладу головного державного виконавця здійснений наступний розрахунок заробітної плати:
грудень 2017 року - 21 робочий день х 474 грн. 86 коп.= 9 972 гри. 06 коп.
2018 рік - 250 робочих днів в 2018 році х 635 грн. 77 коп. = 181030 грн. 00 коп (січень 2018 року - 21 робочий день, лютий 2018 року - 20 робочих днів., березень 2018 року - 21 робочий день, квітень 2018 року, травень 2018 року - 20 робочих днів, червень 2018 року - 20 робочих днів, липень 2018 року, серпень 2018 року - 22 робочих, вересень 2018 року - 20 робочих днів, жовтень 2018 року, листопад 2018 року - 22 робочих дня, грудень 2018 року - 20 робочих днів).
2019 рік - 144 робочих дня (01.01.2019 -31.07.2019) х 771 грн. 44 коп.= 111 087грн. 36 коп. (січень 2019 року - 21 робочий день, лютий 2019 року - 20 робочих днів, березень 2019 року - 20 робочих днів, квітень 2019 року - 21 робочий день, травень 2019 року - 21 робочий день, червень 2019 року - 18 робочий день, липень 2019 року - 23 робочих дня, серпень 2019 року -21 робочий день, вересень 2019 року - 21 робочий день, жовтень 2019 року - 22 робочих дня, листопад 2019 року - 21 робочий день, грудень 2019 року - 21 робочий день.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивач має право на виплату йому середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення, відповідно до ст. 236 Кодексу законів про працю України, в розмірі 302 089,42 грн.
Так, згідно з пунктів 1 та 2 постанови Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 року № 17 "Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції" (що набрала чинності 28 січня 2015 року) ліквідовано Державну реєстраційну службу та Державну виконавчу службу й покладено на Міністерство юстиції завдання і функції з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), з питань державної реєстрації актів цивільного стану, речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, договорів комерційної концесії (субконцесії), з питань реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, інших громадських формувань, статутів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, якщо їх реєстрація передбачена законами, статуту територіальної громади м. Києва, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності, а також установлено, що Міністерство юстиції є правонаступником Державної реєстраційної служби та Державної виконавчої служби, що ліквідуються, в частині реалізації державної політики у сферах, зазначених у пункті 1 цієї постанови.
Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 2015 року № 150 "Питання Міністерства юстиції" (що набрала чинності 07 квітня 2015 року) останній постановив погодитися з пропозицією Міністерства юстиції щодо можливості забезпечення здійснення покладених на Міністерство постановою Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 року № 17 "Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції" функцій і повноважень Державної реєстраційної служби та Державної виконавчої служби, що припиняються.
З огляду на встановлені державні гарантії обов'язковості виконання судових рішень, суд зазначає, що затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника тягне обов'язок роботодавця виплатити такому працівникові середній заробіток за весь час затримки.
Положення Кодексу законів про працю України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, в цьому випадку - пред'явлення рішення до примусового виконання, що вказують на його бажання поновитися на роботі.
Правова природа діяльності органів державної виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду, в тому числі постанов судів про поновлення на посадах у відносинах публічної служби, які набрали законної сили, що і є підставою для негайного їх виконання. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зокрема, зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.
Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року № 813/593/17, від 24 вересня 2019 року № 826/16191/17.
Суд відхиляє аргументи відповідача, що Міністерство юстиції України став стороною виконавчого провадження № 49508645 лише з 27 квітня 2018 року, що, на думку відповідача, виключає можливість стягнення з нього середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення. Оскільки Міністерства юстиції України є правонаступником ліквідованої Державної виконавчої служби, з якої був незаконно звільнений позивач, а отже до нього перейшли всі права та зобов'язання ліквідованого органу, в тому числі і з відшкодування усіх витрат, пов'язаних з незаконним звільненням працівника.
Також суд відхиляє доводи скаржника про неможливість розгляду цього спору як публічно-правового, оскільки з дня ухвалення рішення про поновлення позивача на роботі у відповідача виник обов'язок щодо його виконання. Суд зазначає, що невиконання або несвоєчасне виконання судового рішення є відповідною підставою для звернення позивача до суду. При цьому, позивач наділений правом самостійно обирати спосіб захисту його порушених прав, як то шляхом звернення до суду з відповідним позовом, так і шляхом встановлення контролю за виконанням судового рішення про поновлення його на посаді.
Аргумент відповідача про те, що при визначенні суми середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь позивача, судами не було враховано, що після звільнення позивач міг бути працевлаштований і отримувати певний дохід, суд відхиляє, оскільки виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу та будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин законодавством не передбачено.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16.
В ході судового розгляду справи, судом встановлено, що позивач без поважних підстав на час звернення до суду не поновлений на посаді, відповідно до постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2015 року, яка набрала законної сили.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Керуючись вимогами статей 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
2. Стягнути з Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі з 01 грудня 2017 року по 31 липня 2019 року у розмірі 302 089,42 грн (триста дві тисячі вісімдесят дев'ять) гривень 42 копійки.
Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.В. Аверкова