Справа № 500/1782/19
26 грудня 2019 року м. Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі:
головуючого судді Хрущ В.Л.,
за участю:
секретаря судового засідання - Осадчука І.О.,
представника позивача - Багрія Б.Є.,
представника відповідача - Смілки В.І.,
представника третьої особи - Грунди Р.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в спрощеному позовному провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання дій протиправними, скасування пункту 16 протоколу №125 від 14.12.2018 року Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги, та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Тернопільського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) з адміністративним позовом до Міністерства оборони України (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просить:
- визнати протиправними дії відповідача, щодо відмови у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги;
- скасувати пункт 16 протоколу від 14.12.2018 року №125 Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги щодо відмови у призначенні грошової допомоги;
- зобов'язати Міністерство оборони України вчинити дії, а саме прийняти рішення про призначення одноразової грошової допомоги з урахуванням висновків, викладених у рішеннях суддів, у зв'язку з настанням інвалідності після звільнення з військової служби внаслідок контузії, що мала місце під час проходження служби в місцях, де велися бойові дії.
Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.03.2018 року у справі №608/1451/17, скасовано п. 7 Протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум №78 від 22.07.2017 року, яким відмовлено ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги, та зобов'язано Міністерство оборони України повторно розглянути питання про призначення та виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 і прийняти рішення відповідно до чинного законодавства з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. Однак, в результаті виконання вищевказаного рішення, ІНФОРМАЦІЯ_1 листом від 28.03.2019 року за №10/2/2204 повідомив позивача про те, що за наслідками розгляду його документів, протоколом від 14.12.2018 року №125 Комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, повторно відмовлено йому у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги. Позивач, вважаючи, що вказаним рішенням відповідач грубо порушує його конституційні права та діючі норми законодавства, звернувся до суду із даним позовом.
Ухвалою судді Тернопільського окружного адміністративного суду від 31.07.2019 року дану позовну заяву залишено без руху.
Після усунення позивачем недоліків позовної заяви, ухвалою судді від 06.09.2019 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін на 02.10.2019 року.
23.09.2019 року від ІНФОРМАЦІЯ_2 до суду надійшли пояснення на адміністративний позов, в яких зазначено, що ОСОБА_1 інвалідність встановлена через 32 роки після звільнення з строкової військової служби. Водночас, відповідно, до приписів частини 6 статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що для військовослужбовців строкової військової служби встановлено окремий порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги, відповідно до яких обмежено проміжок часу, а саме: - у разі настання інвалідності, виникає право військовослужбовців строкової військової служби на отримання одноразової грошової допомоги і такий проміжок визначений періодом проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце у період проходження служби. При цьому, у разі настання інвалідності в період дії зазначеної редакції статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" після спливу трьох місяців від дня звільнення з військової служби, права на отримання одноразової грошової допомоги у військовослужбовців строкової військової служби - не виникає. Таким чином, право позивача на отримання одноразової грошової допомоги за статтею 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у позивача - відсутнє.
Окрім того, у поясненнях на адміністративний позов зазначено, що надані позивачем документи на підтвердження причин та обставин поранення (контузії, травми або каліцтва), а саме: акт судово-медичного дослідження №48 від 12.01.2012 року та протокол засідання Центральної-військово-лікарської комісії №139 від 02.02.2012 року, не містять відомостей про обставини поранення позивача, зокрема про те, що воно не пов'язане із вчиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення, або не є наслідком вчинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження.
З огляду на зазначене, позовні вимоги вважає безпідставними та, відповідно, такими, що не підлягають задоволенню.
Також, 23.09.2019 року до суду від відповідача надійшло клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.
Ухвалою суду від 27.09.2019 року вищенаведене клопотання залишено - без задоволення, з тих підстав, що до клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції, відповідачем не додано доказів направлення примірників такого клопотання іншим учасникам справи у строк визначений процесуальним законодавством.
Ухвалою від 02.10.2019 року розгляд справи відкладено на 24.10.2019 року.
03.10.2019 року до суду від відповідача надійшло клопотання про проведення розгляду справи в режимі відеоконференції, разом із доказами надсилання учасникам справи примірників даного клопотання.
Ухвалою від 09.10.2019 року клопотання Міністерства оборони України про проведення розгляд справи в режимі відеоконференції - задоволено.
16.10.2019 року до суду від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, в якому в обґрунтування заперечень щодо заявлених позовних вимог зазначено, що оскільки, позивачу вперше встановлена інвалідність більше ніж через 32 роки після звільнення зі строкової військової служби, то право на отримання одноразової грошової допомоги відповідно до положень статті 16 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” у позивача відсутнє, з огляду на те, що сплив тримісячний термін від дня звільнення зі служби. Водночас, зазначено, що обов'язковими для заявника при поданні документів щодо призначення одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням інвалідності є подання ним, копій документів, що свідчать про причини та обставини поранення, зокрема те, що воно не пов'язане з вчиненням особою злочину чи адміністративного правопорушення, або не є наслідком вчиненням ним дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння, або навмисного заподіяння собі тілесного ушкодження, які позивачем наданні - не були. У задоволенні позовних вимог просить відмовити.
Судове засідання 24.10.2019 року в режимі відеоконференції відкладено на 26.11.2019 року.
25.11.2019 року до суду представником позивача подано відповідь на відзив, в якій зазначено, що відповідно до постанови Верховного Суду від 18.11.2014 року (справа №21-446а14) слідує, що виходячи з буквального тлумачення статті 16 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” колегія суддів дійшла висновку, що право на одноразову грошову допомогу у військовослужбовця виникає і в тому разі коли інвалідність настала після перебігу тримісячного строку з дня його звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або одержаного каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, яке мало місце в період його проходження. Таким чином, оскільки захворювання, яке стало причиною інвалідності позивача, було отримано під час проходження військової служби, - позивач має право на отримання одноразової грошової допомоги, в тому числі, якщо встановлення інвалідності відбулося пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби.
У судовому засіданні 26.11.2019 року в режимі відеоконференції оголошено перерву до 16.12.2019 року.
У судовому засіданні 16.12.2019 року в режимі відеоконференції оголошено перерву до 26.12.2019 року.
Представник позивача у судових засіданнях позовні вимоги підтримував, просив їх задовольнити у повному обсязі з підстав, наведених у позовній заяві та відповіді на відзив.
Представники відповідача у судових засіданнях проти позову заперечували, у його задоволенні просили відмовити у повному обсязі, з підстав наведених у відзиві на адміністративний позов.
Представник ІНФОРМАЦІЯ_2 у судових засіданнях проти задоволення позову заперечував.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, оцінивши подані письмові докази у їх сукупності, суд встановив наступні обставини.
ОСОБА_1 - капітан у відставці, у зв'язку із досягненням граничного віку знятий з обліку Чортківського РВК Тернопільської області.
У період з 09.11.1978 року по 02.12.1980 року проходив строкову військову службу у Збройних Силах СРСР, в тому числі, у складі обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній республіці Афганістан, де приймав участь у бойових діях і рейдах з надання інтернаціональної допомоги населенню.
Позивач звільнений з військової служби на підставі наказу Міністерства оборони СРСР №254 від 27.09.1980 року, що підтверджується записом №10 у військовому квитку серії НОМЕР_1 .
Під час проходження служби ОСОБА_1 отримав множинне осколкове поранення, закриту черепно-мозкову травму - контузію головного мозку, які було визнано такими, що пов'язані з виконанням обов'язків військової служби.
Так 10.02.2012 року при огляді МСЕК позивачу було встановлено ІІІ групу інвалідності, пов'язану з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
При повторному огляді 19.02.2013 року ОСОБА_1 встановлена ІІ група інвалідності, пов'язана з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії, що підтверджується випискою з акту огляду МСЕК до довідки серії АВ №0000920.
При чергових оглядах 26.02.2014 року та 26.02.2016 року позивачу була підтверджена ІІ група інвалідності: контузія, пов'язана з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії, що підтверджується виписками з актів огляду МСЕК серії АВ№0327402 та серії АВ№0615770 (довічно).
Витягом з Протоколу засідання Центральної військової - лікарської комісії по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв, підтверджено, що отримані позивачем поранення - пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії.
Постановою Чортківського районного суду Тернопільської області від 20.02.2017 року у справі №876/4325/17 зобов'язано Міністерство оборони України вчинити певні дії, а саме: зобов'язано Комісію з розгляду питань, пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги, розглянути питання про призначення та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності після звільнення з військової служби внаслідок контузії, що мала місце під час проходження військової служби в місцях, де велися бойові дії.
Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2017 року у справі №876/4325/17, якою залишено без змін вищезазначену постанову Чортківського районного суду Тернопільської області від 20.02.2017 року, теж встановлено, що позивач має право на отримання одноразової грошової допомоги, а належним способом захисту його порушеного права є зобов'язання Міністерства оборони України вчинити дії, а саме: Комісії з розгляду питань пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги, розглянути питання про призначення та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності після звільнення з військової служби внаслідок контузії, що мала місце під час проходження військової служби в місцях, де велися бойові дії.
Даною ухвалою також встановлено, що позивачу одноразова грошова допомога не призначалася та не виплачувалася, цей факт сторонами не заперечувався.
05.07.2017 року позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 з проханням виплатити йому одноразову грошову допомогу у зв'язку із контузією, пов'язаною із виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії.
Пунктом 7 Протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, №78 від 21.07.2017 року встановлено, що ОСОБА_1 не має права на одержання одноразової грошової допомоги, оскільки Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975 передбачено, що допомога, яка не була призначена, призначається і виплачується в установленому законом порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги. Крім того зазначено, що у відповідності до чинного законодавства України, одноразова грошова допомога призначається військовослужбовцям строкової служби у разі, якщо інвалідність внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мало місце в період проходження служби, настала не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби, всупереч чого ОСОБА_1 інвалідність встановлена в понад 3-місячний термін. Також заявником не подано документ, що свідчить про обставини поранення, який передбачено п.11 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975.
З огляду на, що Тернопільським обласним військовим комісаріатом у листі №К/2/5254 від 28.07.2017 року позивача повідомлено, що у призначенні одноразової грошової допомоги йому відмовлено з мотивів, що інвалідність йому встановлено у понад 3-місячний термін, а також тому, що не подано документ, що свідчить про обставини поранення, який передбачено пунктом 11 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975.
Позивач, не погоджуючись із такою відмовою, звернувся до Чортківського районного суду Тернопільської області із позовом до Міністерства оборони України про визнання протиправними дії відповідача, щодо відмови у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги, скасування протоколу №78 від 22.07.2017 року Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги щодо відмови у призначенні грошової допомоги, зобов'язання відповідача Міністерства оборони України вчинити дії, а саме призначити та виплатити одноразову грошову допомогу у зв'язку з настанням інвалідності після звільнення з військової служби внаслідок контузії, що мала місце під час проходження служби в місцях, де велися бойові дії.
Ухвалою Чортківського районного суду Тернопільської області від 27.12.2017 року справу за позовом ОСОБА_1 передано на розгляд до Тернопільського окружного адміністративного суду.
За наслідками розгляду даної справи №608/1451/17 Тернопільським окружним адміністративним судом 26.03.2018 року прийнято рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково, а саме: скасовано пункт 7 Протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум №78 від 21.07.2017 року та зобов'язано Міністерство оборони України повторно розглянути питання про призначення і виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 як інваліду II групи, інвалідність якого настала внаслідок контузії, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії і прийняти рішення відповідно до чинного законодавства з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
28.05.2018 року ОСОБА_1 звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 із заявою про призначення та виплату йому одноразової грошової допомоги у випадку інвалідності військовослужбовців відповідно до Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”.
До заяви позивачем додані наступні документи: копія паспорта та коду ОСОБА_1 , копія військового квитка, копія посвідчення інваліда війни, довідки Чортківського районного військового комісаріату про проходження військової служби та участь в бойових діях, копія акту судово-медичного обстеження №48, витяг з протоколу засідання Центральної ВЛК Міністерства оборони України по встановленню причинного зв'язку захворювань №139 від 02.02.2012 року, копії виписок з актів огляду МСЕК, довідка ПАТ "Ощадбанк" про номер рахунку, копія постанови Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.03.2018 року.
Про вищевказані результати розгляду даної заяви, позивач дізнався лише після здійснення 20.03.2019 року його представником, адвокатом Багрієм Б.Є., відповідного адвокатського запиту.
Так, у наданому на вказаний запит листі №10/2/2204 від 28.03.2019 року було повідомлено, що Протоколом №125 від 14.12.2018 року Комісія Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, повторно відмовила у призначенні та виплаті позивачу одноразової грошової допомоги.
В обґрунтування відмови відповідач посилався на те, що ОСОБА_1 інвалідність встановлено понад 3-місячний термін, а також на те, що заявником не подано довідку органів МСЕК про встановлення відсотка втрати працездатності.
Позивач не погоджуючись із такою відмовою відповідача, звернувся до суду із даним позовом.
Надаючи правову оцінку даним правовідносинам, суд виходить із наступного.
Згідно з положеннями частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною п'ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Відповідно до статті 41 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 року №2232-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, далі - Закон №2232), виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
За змістом частини 1 статті 3 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) дія даного Закону поширюється на військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісті.
Згідно з частиною 1 статті 16 Закону України №2011-XII одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
Отже, право на отримання одноразової допомоги виникає з настанням певних, конкретних, окремо визначених законодавчо обставин, а саме:
- у разі загибелі;
- у разі встановлення інвалідності;
- у разі встановлення ступеня втрати працездатності.
Частиною 2 статті 16 Закону України №2011-ХІІ встановлений вичерпний перелік підстав, за наявності яких призначається і виплачується одноразова грошова допомога.
Під час розгляду даної справи суд звертає увагу на те, що положеннями частини 2 статті 16 Закону №2011-ХІІ, як в редакції, яка діяла на момент встановлення ОСОБА_1 інвалідності, так і на момент його звернення до відповідача щодо призначення та виплати одноразової допомоги у зв'язку зі встановленням йому такої інвалідності - розмежовані схожі, але різні за своєю суттю і природою підстави для призначення і виплати одноразової грошової допомоги.
При цьому, при розгляді даної справи суд звертає безпосередню увагу і на те, що право ОСОБА_1 на отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності після звільнення з військової служби внаслідок контузії, що мала місце під час проходження військової служби в місцях, де велися бойові дії, в тому числі, якщо встановлення інвалідності позивачу відбулося пізніше, ніж через три місяці після звільнення з військової служби, - встановлено та підтверджено судовими рішеннями в ході розгляду двох справ:
- постановою Чортківського районного суду Тернопільської області від 20.02.2017 року та ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 14.06.2017 року - у справі №876/4325/17;
- рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.03.2018 року - у справі №608/1451/17.
Більше того, вирішуючи дану справу по суті спору, суд враховує, що постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.03.2018 року у справі №608/1451/17, встановлено, як право позивача на отримання одноразової допомоги так і те, що позивач подавав всі необхідні документи для отримання зазначеної допомоги, в той час як Комісія не розглянула належним чином звернення позивача щодо надання йому одноразової грошової допомоги, як наслідок не прийняла рішення по суті, чим порушила право позивача на отримання зазначеної грошової допомоги. При цьому, у матеріалах справи наявні необхідні документи, які підтверджують причинно - наслідковий зв'язок отриманого поранення.
Дані рішення - ухвалені Іменем України та набрали законної сили у визначеному законом порядку.
Частини 2 та 3 статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України передбачають, що постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відповідно до частини 4 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Частиною 1 статті 370 КАС України встановлено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Аналогічні норми містить і стаття 129-1 Конституції України, відповідно до якої суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Відтак, враховуючи норми статті 129-1 Конституції України та статей 14, 370 КАС України однозначно слід враховувати що обставини, встановлені даними рішеннями - не підлягають постійному поставленню під сумнів як відповідачем, Міністерством оборони України, так і будь-яким державним органом чи установою, в даному випадку - третьою особою у даній справі, та, безумовно, - є обов'язковими і для врахування судом під час розгляду даної справи під час надання оцінки діям відповідача та оскаржуваному рішенню Комісії, викладеному у відповідному протоколі.
Поряд з цим, незважаючи на підтвердження права ОСОБА_1 на безумовне отримання одноразової допомоги, в тому числі, при встановленні йому інвалідності пізніше, ніж через три місяці після звільнення з військової служби, - саме рядом вищезазначених судових рішень, що набрали законної сили у безпосередніх правовідносинах між позивачем та відповідачем, та встановлення відповідним судовим рішення факту подання позивачем всіх необхідних документів для отримання зазначеної допомоги та наявності необхідних документів, які підтверджують причинно-наслідковий зв'язок отриманого поранення зі встановленою інвалідністю, - відповідачем, Міністерством оборони України в особі Комісії, вказані обставини - залишено поза увагою.
Натомість, вкотре, під час розгляду питання про призначення та виплату ОСОБА_1 одноразової допомоги, відповідачем зроблено, зокрема, такий самий, як і раніше спростований судами, висновок про відсутність у позивача права на її отримання через встановлення йому інвалідності понад 3-місячний термін.
Таке неврахування обов'язкової для нього позиції суду під час розгляду питання, обов'язок щодо вирішення якого на відповідача і було покладено саме цим судовим рішенням, що набрало законної сили безпосередньо у правовідносинах між позивачем та відповідачем, - свідчить не лише про неправомірність поставлення відповідачем постанови Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.03.2018 року у справі №608/1451/17 - під сумнів взагалі, а й, відповідно, про протиправне ігнорування обставин, встановлених судом за наслідками розгляду відповідної справи та вже наданої судом оцінки неправильності аналогічного висновку відповідача, покладеного в основу скасованого цим рішенням пункту 7 Протоколу засідання Комісії Міноборони №78 від 21.07.2017 року, які підлягали обов'язковому врахуванню відповідачем.
При цьому, суд звертає увагу на те, що посилання відповідача при прийнятті рішення на правову позицію, викладену Верховним Судом у постанові від 26.06.2018 року (справа №750/5074/17), та вподальшому під час розгляду даної справи на цю ж постанову та постанову Верховного Суду від 31.07.2018 року у справі №363/1076/16-а, - є безпідставним, з огляду на наступне.
Так вказані постанови Верховного Суду прийняті пізніше, аніж обов'язкова у даному випадку для виконання відповідачем постанова Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.03.2018 року у справі №608/1451/17.
Крім того, правовідносини між сторонами у даній справі - за своєю суттю стосуються питання, обов'язок вирішення якого у відповідача (шляхом прийняття рішення по суті) виник в силу набрання законної сили відповідним судовим рішенням, яким вже встановлено право позивача на отримання одноразової грошової допомоги та встановлено обставини подання ним всіх документів, необхідних для отримання такої допомоги. Тобто, правовідносини між сторонами у даній справі стосуються правовідносин між позивачем у даній справ у інших правовідносинах, аніж у вищенаведених постановах Верховного Суду, на які посилається відповідач.
З підстав, наведених вище, не приймаються судом до уваги і викладені в ході розгляду справи посилання відповідача на постанову Верховного суду від 17.04.2019 року у справі №803/1093/16, - оскільки вказана постанова прийнята пізніше, аніж оскаржуване рішення, викладене в Протоколі засідання Комісії №125 від 14.12.2018 року, та не була покладена в основу цього оскаржуваного рішення, а відтак, в силу вимог пункту 2 частини другої статті 77 КАС України, - відповідач не може посилатися на неї як на доказ правомірності своєї позиції.
Більше того, суд зазначає, що за наведених обставин, жодна із вказаних постанов Верховного Суду - жодним чином не спростовує обов'язку відповідача дотриматись вимог статті 129-1 Конституції України та статей 14, 370 КАС України - в частині необхідності безумовного виконання ним, як учасником справи, відповідного, обов'язкового для нього судового рішення, яке набрало законної сили.
Відтак, вказання відповідачем вищенаведених підстав для відмови у призначенні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги (встановлення позивачу інвалідності понад 3-місячний термін) - жодним чином не спростовують тих обставин, які встановлені постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.03.2018 року у справі №608/1451/17, та які свідчать про наявність всіх передумов для прийняття відповідачем позитивного рішення про призначення та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги.
Суд, під час розгляду даної справи, також звертає увагу і на те, що відповідно до Рекомендацій №R (80) 2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11.03.1980 року термін "дискреційне повноваження" означає повноваження, яке надає адміністративному органу певний ступінь свободи під час прийняття рішення, таким чином даючи йому змогу вибрати з кількох юридично допустимих рішень те, яке буде найбільш прийнятним.
Таким чином, дискреційними є повноваження, які залишають державному органу чи його посадовій особі свободу розсуду після з'ясування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
У разі ж, якщо органи державної влади чи їх посадові особи під час здійснення дискреційних повноважень діють не на підставі, не в межах повноважень чи не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, - положення ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року, закріплюють у національному законодавстві положення про гарантування кожному права на справедливий судовий розгляд, відповідно до яких кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
При розгляді справи "Кечко проти України" (заява № 63134/00) Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.
Суд звертає увагу на те, що постанова Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.03.2018 року у справі №608/1451/17 містить наступний висновок:
«Враховуючи те, що позивач надав всі необхідні документи для отримання зазначеної допомоги, суд дійшов висновку, що Комісія не розглянула належним чином звернення позивача щодо надання йому одноразової грошової допомоги, як наслідок не прийняла рішення по суті, чим порушила право позивача на отримання зазначеної грошової допомоги, а тому заява позивача потребує повторного розгляду. При цьому, у матеріалах справи наявні необхідні документи, які підтверджують причинно - наслідковий зв'язок отриманого поранення.».
Відтак, зважаючи на встановлення судом в межах розгляду справи №608/1451/17 обставин подання позивачем всіх необхідних документів для отримання одноразової грошової допомоги, - судом не можуть бути прийняті до уваги і посилання відповідача на неподання позивачем довідки органів МСЕК про встановлення відсотка втрати працездатності, передбаченої пунктом 3 Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №499 від 28 травня 2008 року, так само як не можуть бути прийняті до уваги і посилання на положення даного Порядку як на нові підставі відмови позивачу у призначенні грошової допомоги.
В той же час, суд звертає увагу на те, що поставлення під сумнів та спростування будь-якого висновку суду, викладеного в судовому рішенні, як стороною, учасником процесу, так і будь-якою іншою особою, - може відбуватись лише до набрання таким рішенням законної сили і лише в порядку, визначеному законом, - шляхом оскарження відповідного рішення в судовому порядку - до суду апеляційної чи касаційної інстанції, і саме за наслідком апеляційного чи касаційного перегляду такий висновок суду може бути спростований.
Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі за заявою №48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 року у справі за заявою №28342/95 "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII), встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Тобто, одним з основоположних аспектів верховенства права є вимога щодо юридичної визначеності, згідно з якою у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.
Юридична визначеність вимагає поваги до принципу res judicata (див. там же, п.62, справа «Брумареску проти Румунії»), тобто поваги до остаточного рішення суду.
Таким чином, невизнання відповідачем чи заперечення обов'язкових для врахування висновків суду, після набрання законної сили постановою Тернопільського окружного адміністративного суду 26.03.2018 року №608/1451/17, в невизначений законом, позапроцесуальний спосіб - є не лише нівелюванням юридичної визначеності у правовідносинах, учасником яких є ОСОБА_1 та відповідач, але й є підставою для визнання судом наявності свідчень неповаги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду, та про незабезпечення державою, в особі відповідача, виконання судового рішення у визначеному законом порядку, як це передбачено положеннями частини 2 статті 129-1 Конституції України.
Відтак, перевіривши матеріали справи та оцінивши надані суду докази, за яких відповідач вирішив повторно відмовити позивачу у призначанні та виплаті одноразової грошової допомоги, - суд приходить до висновку, що відповідачем, що під час повторного розгляду питання згідно з постановою Тернопільського окружного адміністративного суду 26.03.2018 року №608/1451/17 про призначення і виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 як інваліду II групи, інвалідність якого настала внаслідок контузії, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, та прийнятті рішення, оформленого пунктом 16 Протоколу засідання Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум №125 від 14.12.2018 року, - Міністерством оборони України, в особі Комісії, не було враховано як обставин, за яких відбулось скасування пункту 7 протоколу Комісії №78 від 21.07.2017 року, (прийнятого Комісією саме на підставі висновку про відсутність в наданих документах, які подавалися разом із заявою, підтверджень того, що позивач отримав інвалідність під час проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення з такої служби), ані висновків суду у вказаній справі, ані правової оцінки, наданої судом у даному рішенні, в тому числі, як самим обставинам скасування пункту 7 протоколу Комісії №78 від 21.07.2017 року, так і підставам зобов'язання Міністерства оборони України повторно розглянути питання про призначення і виплату одноразової грошової допомоги позивачу як інваліду ІІ групи, інвалідність якого настала внаслідок контузії, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії і прийняти рішення відповідно до чинного законодавства з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні, - які відповідач безумовно зобов'язаний був врахувати під час прийняття згідно з постановою суду рішення щодо призначення і виплату одноразової грошової допомоги позивачу, з метою повторного недопущення прав та інтересів ОСОБА_1 у виниклих між ними правовідносинах, які були неодноразовим предметом судового розгляду.
Натомість, в контексті приписів статті 2 КАС України, в даному випадку Комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, як суб'єктом владних повноважень при прийнятті відповідного рішення діяла без урахування усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дії); без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), оскільки обставини, на які посилався відповідач при повторній відмові у призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги є такими, яким, фактично, раніше надано оцінку та за якими приймалось рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 26.03.2018 року.
Відтак, Міністерство оборони України не вправі посилатись на такі обставини, як на підставу невиконання судового рішення, та як на докази правомірності відмови позивачу в призначенні одноразової допомоги та її виплаті за наслідками розгляду даного питання на підставі відповідних документів.
Оцінюючи правомірність рішення відповідача, суд керується критеріями, закріпленими у частині 2 статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, яких повинні дотримуватися суб'єкти владних повноважень при реалізації дискреційних повноважень.
Статтею 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до положення статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Як визначено частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно засад змагальності та рівноправності сторін у судочинстві, закріплених у пункті 3 статті 129 Конституції України, що кореспондує частині 1 статті 9, частині 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, - обов'язок доведення законності рішення суб'єкта владних повноважень, лежить на органі (посадовій особі), який виніс оскаржуване рішення.
В даному випадку позивачем, за наявності ряду судових рішень, які набрали законної сили у правовідносинах між ним та відповідачем, доведено наявність порушення його прав з боку відповідача при розгляді питання про призначення та виплату йому одноразової грошової допомоги як інваліду ІІ групи, інвалідність якого настала внаслідок контузії, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби у Збройних Силах Союзу РСР при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
В той же час, під час розгляду справи по суті відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів належними засобами доказування правомірності такої відмови.
Статтею 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Європейський Суд з прав людини в рішенні у справі "Христов проти України" (Khristov v.Ukraine, заява № 24465/04, рішення від 19.02.2009 року, п. 33) повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенцію) та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997року, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02), п.53 рішення у справі Ковач проти України, п.59 рішення у справі Мельниченко проти України, п.50 рішення у справі Чуйкіна проти України тощо).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; а винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
У пунктах 46, 51, 53, 54 рішення від 15.10.2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява № 40450/04) Європейський Суд з прав людини зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
У рішенні у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy проти України, заява №29979/04, п.71) Європейський Суд з прав людини констатував, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість, оскільки будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Державні органи, що не впроваджують або не дотримуються власних процедур, не повинні мати можливості отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Отже, спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення - не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Також Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 року в справі "Чуйкіна проти України" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE, заява №28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom, пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".
Враховуючи те, що інтерес позивача ґрунтується на положеннях чинного законодавства, - то стандарти ЄСПЛ можуть і повинні бути застосовані до цього випадку.
Конституційний Суд України у рішеннях наголошував на тому, що принцип правової визначеності вимагає ясності й однозначності правової норми й забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях від 11.10.2011 № 10-рп/2011, від 08.06.2016 № 3-рп/2016).
Згідно з частиною 3 статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Пункт 10 частини 2 статті 245 КАС України наділяє суд правом у разі задоволення позову прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Згідно з положеннями статті 3 Конституції України, як Основного Закону України - людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року № 1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності, яка пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, які не можуть ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не мають права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації та застосування суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень - з урахуванням принципу верховенства права.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Як вже було зазначено вище, у даному випадку, реалізуючи свої владні (дискреційні) повноваження, відповідач, обираючи одне із альтернативних рішень, прийшов до висновку про те, що правильним управлінським рішенням є відмова позивачу у призначенні одноразової грошової допомоги.
Відтак, відповідачем було реалізовано свої дискреційні повноваження, шляхом прийняття пункту 16 протоколу №125 від 14.12.2018 року Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги, щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги.
Поряд з цим, оскільки судовим рішенням у справі №608/1451/17 встановлено, що позивач надав всі необхідні документи для отримання зазначеної допомоги, - то дискреція відповідача при виконанні резолютивної частини постанови Тернопільського окружного адміністративного суду 26.03.2018 року (в частині зобов'язання Міністерства оборони України повторно розглянути питання про призначення і виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 як інваліду ІІ групи, інвалідність якого настала внаслідок контузії, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії і прийняти рішення відповідно до чинного законодавства з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні) - полягала не в повторній перевірці комплектності поданих позивачем документів та наданні їм повторної оцінки всупереч оцінці, наданій вищезазначеним судовим рішенням, а безпосередньо, - у врахуванні правової позиції суду та зробленого висновку суду про їх (документів) достатність та прийняття відповідачем як відповідним повноважним суб'єктом рішення щодо надання позивачу одноразової грошової допомоги, як особі, право на отримання якої підтверджено цим же судовим рішенням.
Відтак, в ході розгляду даної справи судом встановлено, що така відмова, викладена у пункті 16 протоколу №125 від 14.12.2018 року Комісії Міністерства є необґрунтованою, - оскільки відповідач під час реалізації своїх дискреційних повноважень, користуючись наданими межами розсуду для дотримання своїх зобов'язань, з урахуванням принципу верховенства права, в тому числі щодо конституційного обов'язку щодо виконання ним, як учасником справи, відповідного судового рішення, як це визначено статтею 129-1 Конституції України та статей 14, 370 КАС України, - залишив поза увагою обов'язкові для врахування ним обставини, встановлені у правовідносинах між ним та позивачем відповідним судовим рішенням, вкотре порушивши при цьому конституційне право позивача на належне соціальне забезпечення.
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
З огляду на все вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовна вимога ОСОБА_1 про визнання протиправними дій відповідача щодо відмови у виплаті та призначенні одноразової допомоги, - підлягає задоволенню, шляхом обрання належного способу захисту, а саме: шляхом визнання протиправною відмови Міністерства оборони України у призначенні позивачу одноразової грошової допомоги, викладеної в пункті 16 протоколу №125 від 14.12.2018 року Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги.
Відповідно, підлягає задоволенню і вимога про скасування даного пункту 16 протоколу №125 від 14.12.2018 року Комісії, як протиправного.
При цьому, з метою забезпечення прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, керуючись принципами верховенства права, які закріплені чинним законодавством та судовою практикою Європейського Суду з прав людини, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, - зважаючи на те, що відповідач у спірних правовідносинах вже повністю реалізував свої дискреційні владні повноваження щодо вирішення питання про призначення позивачу одноразової грошової допомоги, - і за наявності відповідних судових рішень підстави, покладені в основу оскаржуваного рішення відповідача, оформленого пунктом 16 Протоколу Комісії №125 від 14.12.2018 року, - фактично, свідчать про ухилення відповідача від призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги за наявності всіх необхідних для цього документів та правових підстав, - суд, з метою виконання завдань адміністративного судочинства, визначених частиною 1 статті 2 КАС України, та ефективного захисту прав, свобод та інтересів позивача, - вважає необхідним також зобов'язати Міністерство оборони України призначити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу як інваліду ІІ групи, інвалідність якого настала внаслідок контузії, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби у Збройних Силах Союзу РСР при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, та здійснити її виплату, оскільки для прийняття такого рішення на користь позивача - виконано всі умови, визначені законом.
Постановлення судом такого рішення, за вищенаведених обставин, встановлених у даній справі, - є необхідним для повного захисту прав, свобод та інтересів позивача, а саме для реалізації в повній мірі права на належне соціальне забезпечення, гарантованого йому частиною п'ятою статті 17 Конституції України та Законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" №2232-XII та "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" №2011-ХІІ, та, безумовно, - є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений та не призведе до подальшого порушення прав позивача з боку відповідача.
Питання про розподіл судових витрат, від яких позивач звільнений відповідно до вимог чинного законодавства, - в силу положень статті 139 КАС України- не вирішується.
Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
2. Визнати протиправною відмову Міністерства оборони України у призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, викладену в пункті 16 протоколу №125 від 14.12.2018 року Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги, щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги.
3. Скасувати пункт 16 протоколу №125 від 14.12.2018 року Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги, щодо відмови ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги.
4. Зобов'язати Міністерство оборони України призначити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу як інваліду ІІ групи, інвалідність якого настала внаслідок контузії, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби у Збройних Силах Союзу РСР при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, та здійснити її виплату.
Реквізити сторін:
Позивач/Стягувач: ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ІПН: НОМЕР_2 );
Відповідач/Боржник: Міністерство оборони України (адреса: Повітрофлотський проспект, 6, м.Київ 168,03168, ЄДРПОУ / ІПН: 00034022);
Третя особа: Тернопільський обласний військовий комісаріат (адреса: АДРЕСА_2 ).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Тернопільський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 08 січня 2020 року.
Головуючий суддя Хрущ В.Л.
Копія вірна:
Суддя Хрущ В.Л.