31 березня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/178/20
Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Ясиновського І.Г., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
11 січня 2020 року до Полтавського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі також - позивач) до Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області (надалі також - відповідач) про визнання протиправним та скасування наказу № 8152-СГ від 15 жовтня 2019 року, зобов'язання винести наказ про надання дозволу ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення у власність площею 0,12 га для ведення індивідуального садівництва на території Ковалівської ради Полтавського району Полтавської області.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області із клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,12 га земель сільськогосподарського призначення державної власності для індивідуального садівництва за межами населених пунктів на території Ковалівської сільської ради Полтавського району Полтавської області. Оскаржуваним наказом ГУ Держгеокадастру у Полтавській області у задоволенні клопотання відмовлено з підстав невідповідності поданого на розгляд клопотання вимогам частин шостої та сьомої статті 118 Земельного кодексу України. З таким рішенням ГУ Держгеокадастру у Полтавській області не погоджується та вважає таким, що не відповідає вимогам частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 03.02.2020 відкрито провадження у справі за даним позовом, розгляд справи здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).
18 лютого 2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якої представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову. Зазначив, що підставою для відмови у наданні відповідного дозволу є той факт, що за інформацією Відділу в Полтавському районі Міськрайонного управління ГУ Держгеокадастру у Полтавській області на спірну земельну ділянку встановлено обмеження, а саме: через бажану позивачем земельну ділянку проходить газопровід високого тиску /а.с. 30-33/.
25 лютого 2020 року до суду надійшла відповідь на відзив, відповідно до якої представник позивача просив відхилити, наведені у відзиві заперечення відповідача та задовольнити позов з підстав, що наведені у позові.
Відповідач своїм правом надати заперечення на відповідь на відзив не скористався.
Суд, вивчивши та дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов наступних висновків.
20.09.2019 позивач звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області із заявою вх.№ Г-13502/0/25-19 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,12 га земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення індивідуального садівництва за межами населених пунктів на території Ковалівської сільської міської ради Полтавського району Полтавської області (кадастровий номер суміжної ділянки з бажаною 5324081900:00:019:0101 /а.с. 34-35/.
За результатами розгляду клопотання наказом Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області №8152-СГ від 15.10.2019 відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення такої земельної ділянки у власність у зв'язку з невідповідністю поданого на розгляд клопотання вимогам частин шостої та сьомої статті 118 Земельного кодексу України /а.с. 36/.
Не погодившись з відмовою у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Правовідносини у сфері забезпечення права громадян на землю урегульовано Земельним кодексом України.
Так, згідно з частиною першою статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Пунктом "в" частини першої статті 121 Земельного кодексу України визначено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.
Отже, позивач має право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення садівництва у розмірі не більше 0,12 гектара.
За приписами частини шостої статті 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Як визначено частиною сьомою згаданої статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Таким чином, Земельний кодекс України визначає вичерпний перелік підстав для відмови особі в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах безоплатної приватизації, при цьому зобов'язує орган державної влади або орган місцевого самоврядування у випадках ухвалення рішення про відмову в надані такого дозволу належним чином мотивувати причини цієї відмови.
Так, відмова у наданні відповідного дозволу відповідачем вмотивована тим, що за інформацією Відділу в Полтавському районі Міськрайонного управління ГУ Держгеокадастру у Полтавській області на спірну земельну ділянку встановлено обмеження, а саме: через бажану позивачем земельну ділянку проходить газопровід високого тиску.
Суд зазначає, що публічна кадастрова карта - це інформаційний портал, на якому оприлюднюються відомості Державного земельного кадастру.
В розумінні статті 1 Закону України від 07 липня 2011 року № 3613-VI "Про Державний земельний кадастр" (далі - Закон № 3613-VI) Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами; державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастрова карта (план) - графічне зображення, що містить відомості про об'єкти Державного земельного кадастру.
Частиною п'ятою статті 5 Закону № 3613-VI визначено, що внесення відомостей до Державного земельного кадастру та користування такими відомостями здійснюється виключно на підставі та відповідно до цього Закону. Забороняється вимагати для внесення відомостей до Державного земельного кадастру та користування такими відомостями надання документів та здійснення дій, прямо не передбачених цим Законом.
У відповідності до положень частин 1, 8 статті 9 вказаного Закону, внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Державна реєстрація земельних ділянок, обмежень у їх використанні, ведення поземельних книг, внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельні ділянки здійснюються Державними кадастровими реєстраторами, які здійснюють свою діяльність за місцем розташування земельної ділянки (район, місто республіканського значення Автономної Республіки Крим, місто обласного значення).
Частиною першою статті 15 Закону № 3613-VI передбачено, що до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об'єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку.
Стаття 118 ЗК України не містить будь-яких особливих вимог до графічних матеріалів, крім зазначення бажаного місця розташування земельної ділянки.
Дана позиція підтверджена правовою позицією Верховного суду, викладеною у постанові від 23 січня 2020 року у справі №0840/2979/18 (адміністративне провадження №К/9901/68110/1).
Враховуючи викладене та відсутність у спірному наказі чіткого посилання на норми законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку, яким не відповідає місце розташування бажаної позивачем земельної ділянки, що в свою чергу позбавляє ОСОБА_1 можливості усунути недоліки та повторно звернутися із відповідною заявою, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування наказу від 15.10.2019 №8152-СГ.
У той же час, щодо позовної вимоги про зобов'язання винести наказ про надання дозволу ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення у власність площею 0,12 га для ведення індивідуального садівництва на території Ковалівської ради Полтавського району Полтавської області, суд зазначає наступне.
Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
У справі, що переглядається, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивовано відмови у його наданні, регламентовано частиною шостою статті 118 ЗК України.
Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 05.03.2019 по справі № 2040/6320/18.
Разом з тим, у спірних відносинах відповідач не реалізував своїх повноважень, оскільки не надав оцінки поданим документам, прийнявши рішення про відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оскільки в самому рішенні не навів мотивованих доводів щодо відмови.
При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.
Частиною 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно з частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З урахуванням встановлених обставин справи, зокрема враховуючи інформацію Відділу в Полтавському районі Міськрайонного управління ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, яку надав відповідач до суду в підтвердження своїх заперечень, однак сам не зазначив цього при прийнятті оскаржуваного рішення, зокрема інформацію щодо встановленого обмеження відносно спірної земельної ділянку, а саме: через бажану позивачем земельну ділянку проходить газопровід високого тиску, та з урахуванням того, що вказані обставини повинні бути встановленні відповідачем під час розгляду відповідної заяви позивача та у разі наявного дійсного обмеження прийняття рішення з відповідним обґрунтуванням, то в даному випадку може існувати декілька варіантів прийняття відповідачем рішення відносно заяви позивача, а саме: надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, або, у разі наявних обмежень щодо бажаної земельної ділянки, - відмовити у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність з відповідним обґрунтуванням та посиланням на належні норми права.
Таким чином, в даному випадку належним та достатнім способом захисту позивача у спірних відносинах є зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20 вересня 2019 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення у власність площею 0,12 га для ведення індивідуального садівництва на території Ковалівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, з урахуванням висновків суду.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 14.08.2018 по справі № 815/1666/17, від 26.06.2018 по справі №814/1755/17, від 11.09.2018 по справі № 816/318/18.
Відтак, вимоги про зобов'язання винести наказ про надання дозволу ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення у власність площею 0,12 га для ведення індивідуального садівництва на території Ковалівської ради Полтавського району Полтавської області є такими, що задоволенню не підлягають.
Відтак позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
За змістом частини 3 статті 139 Кодексу при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
В матеріалах справи наявні квитанції про сплату судового збору від 11.11.2019 №ПН 227223С1 у розмірі 768,40 грн /а.с. 6/, а також від 22.01.2020 № 2707 у розмірі 840,80 грн /а.с. 21/.
При цьому, судом встановлено, що відповідно до ухвали від 29.01.2020 у справі № 440/4407/19 повернуто ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) сплачений згідно квитанції АТ КБ "Глобус" № ПН227223С1 від 11 листопада 2019 року судовий збір у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 (сорок) копійок.
З огляду на вищевикладене, зважаючи на часткове задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 , суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на його користь витрати зі сплати судового збору в розмірі 420,40 грн. із судового збору за подання адміністративного позову, сплаченого квитанцією від 22.01.2020 № 2707.
З приводу стягнення з відповідача витрати на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу суд зазначає наступне.
Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
У відповідності до пункту 1 частини третьої цієї статті, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За змістом статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частина 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
З огляду на зазначені норми вбачається, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/160 від 18 жовтня 2018 року у справі № 813/4989/17, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі; на підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Так, згідно відповіді на відзив представником позивача визначено сукупні судові витрати на правничу допомогу понесені позивачем у розмірі 9000,00 грн.
На підтвердження складу та розміру понесених витрат на правничу допомогу позивачем приєднано до матеріалів справи: ордер надання правової допомоги, договір на надання правничої допомоги від 07.11.2019 №07/11, звіти про виконані адвокатом роботи №08/11 та № 21/02, квитанції від 08.11.2019 та від 21.02.2020 /а.с.10-14, 43-44/.
Проте, суд звертає увагу на те, зазначена справа № 440/178/20 належить до справ незначеної складності, щодо якої станом на дату звернення позивача до суду сформовано сталу судову практику, а тому час витрачений адвокатом на надання юридичних консультацій клієнту з приводу звернення до суду з позовом, рекомендацій щодо збору доказів, їх вивчення та аналіз, підбір та аналіз нормативної бази та судової практики, формування правової позиції не відповідає заявленому у звіті та не може бути стягнута з урахуванням відсутності жодних доказів на підтвердження фактичного надання вищезазначених послуг клієнту.
Крім зазначеного, приєднані до клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу копія квитанції не є належним доказом фактичного здійснення позивачем оплати послуг адвоката.
Разом з тим, належних доказів здійснення ОСОБА_1 оплати послуг, наданих адвокатом Маліченком Д.В. (квитанції банку, платіжні доручення, квитанції до прибуткового касового ордера, тощо), матеріали справи не містять. Так само, суду не надано акта прийому-передачі виконаних робіт/наданих послуг.
Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність доказів фактичного понесення позивачем вищевказаних витрат на правничу допомогу.
Враховуючи зазначене, не підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами витрати позивача на правничу допомогу розподілу не підлягають.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 716/155/17, що в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України, враховується судом.
Враховуючи викладене, вимоги позивача про стягнення на користь позивача судових витрат на правову (правничу) допомогу, суд вважає такими, що задоволенню не підлягають з вищенаведених підстав.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області (вул. Уютна, 23, м. Полтава, Полтавська область, 36038, ідентифікаційний код 39767930) про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області № 8152-СГ від 15 жовтня 2019 року.
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20 вересня 2019 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення у власність площею 0,12 га для ведення індивідуального садівництва на території Ковалівської сільської ради Полтавського району Полтавської області, з урахуванням висновків суду.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області (вул. Уютна, 23, м. Полтава, 36039, ідентифікаційний код 39767930) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору у сумі 420,40 грн /чотириста двадцять гривень сорок копійок/.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя І.Г.Ясиновський