Дата документу 25.03.2020 Справа № 332/2177/18
Єдиний унікальний № 332/2177/18 Головуючий у 1-й інстанції: Сінєльнік Р.В.
Провадження №22-ц/807/578/20 Суддя-доповідач Подліянова Г.С.
25 березня 2020 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого, судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Кочеткової І.В., Остащенко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2019 року у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виділ частки із майна подружжя, що є у спільній сумісній власності, визнання права власності на 1/2 частку квартири,-
У липні 2018 року ОСОБА_2 (далі - позивач) звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про виділ частки із майна подружжя, що є у спільній сумісній власності, визнання права власності на 1/2 частку квартири.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтувала тим, що з 27 грудня 2003 року по 30 грудня 2014 року вона з відповідачем перебувала в зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мають спільну дитину - ОСОБА_3 , 2004 року народження. Також у позивача є син від попереднього шлюбу - ОСОБА_4 , 1995 року народження. Після народження доньки подружжя вирішило придбати трикімнатну квартиру, оскільки власного житла не мали та жили у найманій квартирі. 10 жовтня 2009 року ОСОБА_1 уклав договір купівлі-продажу трикімнатної квартири АДРЕСА_1 з ОСОБА_5 за яку покупець сплатив 20 000,00 грн. Оформленням документів з купівлі-продажу квартири займався особисто відповідач, оскільки на той час позивач повністю йому довіряла, та надала усну згоду на придбання житла. Після розірвання шлюбу між подружжям склались неприязні стосунки, що призвело до того, що позивач була вимушена разом із дітьми переїхати в інше житло. З текстом договору купівлі-продажу спірної квартири ОСОБА_2 , була ознайомлена у січні 2016 року, коли отримала позовну заяву з додатками подану у грудні 2015 року Заводському районному суду м. Запоріжжя ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_2 . Своїми діями відповідач заявив, що він не визнає за ОСОБА_2 законного права спільної сумісної власності на вказану квартиру, чим порушив її право на власність. Але під час розгляду справи за позовом ОСОБА_1 сторони дійшли мирової згоди і відповідач відмовився від позовних вимог, позов було залишено без розгляду.
Із урахуванням зазначеного позивачка просила суд в порядку поділу майна подружжя припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , та визнати за нею право власності на Ѕ частку вищевказаної квартири, іншу Ѕ частку спірної квартири лишити у власності відповідача ОСОБА_1 .
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2019 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виділ частки із майна подружжя, що є у спільній сумісній власності, визнання права власності на 1/2 частку квартири задоволено.
Припинено право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
Залишено за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, вважаючи його таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції постановлюючи спірне рішення вказав лише на те, що квартира була придбана за час шлюбу, тому є спільною власністю позивачки та відповідача, однак не прийняв до уваги, та недав належної оцінки
доказам що містяться в справі № 332/5222/15ц за аналогічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, а саме, показам свідків ОСОБА_6 та батька ОСОБА_1 , що вони давали грошові кошти на придбання даної квартири відповідачу по справі - ОСОБА_1 . Тобто спірна квартира не є об'єктом спільної сумісної власності позивача та відповідача. Дана квартира була придбана з метою подальшого продажу, а не для проживання сім'ї. Крім того, спірна квартира знаходиться під арештом відповідно до постанови слідчого в кримінальній справі та до теперішнього часу арешт не знято. Суд першої інстанції постановляючи спірне рішення про визнання права власності на 1\2 частку квартири не врахував існування арешту (тобто існуючих певних обмежень), та, що позови про визнання права власності на нерухоме майно, яке знаходиться під арештом повинні містити вимоги щодо зняття арешту з такого майна, проте позивачка таких вимог не пред'являла.
Відзиву у порядку ст. 360 ЦПК України на апеляційну скаргу не надано.
Представник ОСОБА_2 адвокат Паскал П.М., будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце розгляду справи, що підтверджується поштовим повідолмленням про отримання ним судової повістки ( а.с. 50 т. 2 ) до апеляційного суду не з'явився, про причини неявки суд не повідомив. Відповідно до ч. 5 ст. 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повісткий і цій особі.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учаснимків справи, належним чином провідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Зважаючи на вказане, колегія у відповілдності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України здійснила апеляційний розгляд у відсутності ОСОБА_2 та її представника адвоката Паскал П.М.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно з ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частні або зміни судового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до частини першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судове рішення зазначеним вимогам в повній мірі не відповідає.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна квартира придбана сторонами за час шлюбу та за спільні кошти для проживання сім'ї. Доказів того, що відповідач ОСОБА_1 придбав квартиру за рахунок особистих коштів, останній суду не надав.При укладенні договору купівлі-продажу жодної домовленості про нерівність часток подружжя у праві власності на квартиру не було, тому частки подружжя у праві власності на спірну квартиру є рівними. Оскільки суду не було надано доказів того, що раніше, до липня 2018 року, відповідач допускав будь-які дії щодо порушення права власності позивача, суд прийщов до висновку, що правові підстави для застосування строку позовної давності відсутні.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може повністю погодитись, оскільки до таких висновкі суд прийшов з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.
Судом установлено, що 27 грудня 2003 року між сторонами був зареєстрований шлюб, про що свідчить свідоцтво про одруження НОМЕР_1 та в книзі реєстрації актів про одруження зроблено запис № 456 ( а.с. 9).
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 30 грудня 2014 шлюб між сторонами розірвано (а.с. 8).
Від шлюбу сторони мають малолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить свідоцтво про народження НОМЕР_2 (а.с. 10).
В період шлюбу, а саме 10 жовтня 2009 року, згідно договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Куріпко В.О., реєстровий № 1106, ОСОБА_1 було придбано, квартиру АДРЕСА_1 . Продаж зазначеної квартири вчинено за 20000,00 грн. (а.с.15-16).
Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно ОП ЗМБТІ, право приватної власності на вказану квартиру зареєстроване 13 жовтня 2009 року за ОСОБА_1 , номер запису 36897, в книзі 248 (а.с. 17).
Проте, вищевказаний договір не містить відомостей, що він укладений за письмової згоди дружини покупця - ОСОБА_2 .
Водночас, із письмових роз'яснень наданих на ухвалу Заводського районного суду м. Запоріжжя приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Куріпко В.О. вбачається, що під час укладання вищевказаного договору, ОСОБА_2 надала згоду чоловікові ОСОБА_1 на купівлю квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується її заявою, справжність підпису засвідчена приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Куріпко В.Ю., примірник якої знаходиться у справі (наряді) 02-03 за 2009 рік, при договорі купівлі-продажу (а.с.51).
З матеріалів справи вбачається, що позивачка зареєстрована у спірній квартирі до сьогоднішнього дня, що підтверджується штампом про реєстрацію проживання в паспорті позивача (а.с.6 оборот), довідкою про склад сім'ї ЖБК-7 «Запоріжсталь» від 07.12.2015 (а.с.11) та не оспорюється сторонами.
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, провадження № 61-2446 св 18,від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, провадження № 61-8518 св 18та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, провадження № 14-325цс18.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України), відповідно до частини другої і третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, а також те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (частина четверта статті 65 СК України).
Як вбачається з доводів апеляційної скарги, відповідач не погоджується з висновками суду, щодо визнання за позивачкою права власності на 1/2 частини спірної квартири, посилаючись на те, що квартира була придбана за його особисті кошти, а саме, за кошти, які він брав у ОСОБА_7 та у свого батька. Крім того, дана квартира була придбана з метою подальшого продажу, а не для проживання сім'ї, а також те, що в рамках кримінальної справи на зазначену квартиру накладено арешт, тому суд першої інстанції не мав законних підстав визнавати за позивачкоюю право власності на 1\2 частину квартири без заявлення позову про зняття арешту з цієї квартири.
Так, в матеріалах цивільної справи міститься копія документів із кримінальної справи № 8190905 та протокол допиту потерпілого ОСОБА_8 з якого вбачається, що квартира за адресою АДРЕСА_2 належала його матері ОСОБА_9 , за життя мати склала заповіт, яким заповіла зазначену квартиру йому. Після смерті матері він звернувся до державної нотаріальної контори м. Запоріжжя з заявою про прийняття спадщини, проте йому стало відомо, що вищезазначена квартира належить стороннім особам.
24 грудня 2009 року в рамках цієї кримінальної справи слідчим відділу Запорізького міського управління ГУМВС України в Запорізькій області було наклалдено арешт на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер обтяження 9381323, власником якої є ОСОБА_1 ,
Зазначена обставина підтверджуюється інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майено, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомрго майна щодо об'єкта нерухомого майна від 23 березня 2020 року ( а.с. 60 т. 2 ).
Тобто, на час ухвалення оскаржуваного судового рішення на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 було накладено арешт слідчим відділу Запорізького міського управління ГУМВС України в Запорізькій області в рамках кримінального провадження. Потерпілим у зазначеній кримінальній справі визнано ОСОБА_8 .
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про виключення майна з опису" від 27серпня 1976 року № 6 (в редакції від 30 червня 1978 року № 5) надані роз'яснення, що вимоги особи, які ґрунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту.
Постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року № 5 "Про судову практику в справах про зняття арешту з майна" судам роз'яснено, що спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статей 15, 16 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
За наявності кримінального провадження власник чи інший володілець майна може звернутися до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспорюваного права власності у загальному порядку. Після підтвердження цього права зазначена особа, як і титульний власник майна, у тому числі й особа, яка не є учасником кримінального провадження, має право на звернення з клопотанням про скасування арешту та вирішення інших питань, які безпосередньо стосуються її прав, обов'язків чи законних інтересів, у порядку, передбаченому статтями 174, 539 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), до суду, що наклав арешт чи ухвалив вирок.
При цьому згідно з пунктом 9 розділу XI "Перехідні положення" КПК питання про зняття арешту з майна, накладеного під час дізнання або досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, вирішується в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно).
Відповідно до роз'яснень, викладених у пінкті 2 Постанови , відповідачами в справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18) зроблено правовий висновок про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Суд при розгляді справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем.
У разі пред'явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов'язується вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.
Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд повинен відмовляти у задоволенні позову.
Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Встановивши, що позов пред'явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.
Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (провадження № 14-392цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (провадження № 14-512цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18), від 05 травня 2019 року у справі № 554/10058/17 (провадження № 14-20цс19).
Отже, за змістом наведених правових норм та правових позицій Великої Палати Верховного Суду у випадку звернення особи до суду в порядку позовного провадження з вимогою про звільнення майна з-під арешту (зняття арешту з майна) належним відповідачем у такій справі має бути особа, в інтересах якої накладено арешт.
Таким чином, законодавством передбачена можливість захисту майнових прав особи, на майно якої накладений арешт. Такий захист здійснюється шляхом пред'явлення власником майна позову про зняття арешту з майна.
Враховуючи, що на квартиру, яка є предметом позову накладено арешт слідчим в рамках кримінального провадження, а позивачка ОСОБА_2 зазначає, що квартира належить їй та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності подружжя, тобто, остання є співвласником цієї квартири, тому захист права шляхом визнання права власності на 1\2 частину вищезазначеної квартири без подання позову про скасування арешту є неналежним способм захисту порушеного її права. При цьому співвідповідачем у справі повинна бути також особа, в інтересах якої накладено арешт на майно. .
Апеляційний суд позбавлений можливості залучити до участі у справі належного відповідача, співвідповідача, оскільки не має передбачених законом повноважень змінювати склад осіб, які беруть участь у справі, крім випадків процесуального правонаступництва, передбаченого ст.55 ЦПК України.
З урахуванням вказаного ухвалене у справі судове рішення не може бути визнано законним і обґрунтованим, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про задоволення позову, визнавши за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину квартири за адресою: АДРЕСА_2 , на яку накладено арешт в рамках кримінального провадження, без заявлення позову про зняття такого арешту.
За викладених обставин судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмові у задоволенні позову ОСОБА_2 .
Аргументи апеляційної скарги є виправданими.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2019 року у цій справі скасувати. Прийняти нове судове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виділ частки із майна подружжя, що є у спільній сумісній власності, визнання права власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повна постанова складена 30 березня 2020 року.
Головуючий, суддя СуддяСуддя
Подліянова Г.С.Гончар М.С. Кочеткова І.В.