Дата документу 25.03.2020 Справа № 320/4682/18
Єдиний унікальний № 320/4682/18 Головуючий у 1-й інстанції: Урупа І.В.
Провадження №22-ц/807/135/20 Суддя-доповідач Подліянова Г.С.
25 березня 2020 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуюяого, судді-доповідача суддів: за участю секретаряПодліянової Г.С., Гончар М.С., Кочеткова І.В., Путій Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 вересня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Мелітопольської державної нотаріальної контори, третя особа ОСОБА_3 , про визнання недійсним права власності на земельну ділянку, визнання недійсною та скасування постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії та визнання права власності на земельну ділянку, -
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області з позовом до Мелітопольської державної нотаріальної контори, третя особа ОСОБА_3 , про визнання недійсним права власності на земельну ділянку, визнання недійсною та скасування постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії та визнання права власності на земельну ділянку.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько, ОСОБА_4 .. Після його смерті відкрилась спадщина на земельну ділянку площею 600,14 кв.м. Вона є спадкоємицею після його смерті та прийняла спадщину до складу якої відноситься зазначена земельна ділянка, що належала батьку на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку.
Однак, нотаріусом було відмовлено їй у видачі свідоцтва про право на спадщину на вказану земельну ділянку у зв'язку з тим, що рішенням Мелітопольського міськрайонного суду від 20 листопада 2012 року за ОСОБА_3 було визнано право власності на цю земельну ділянку з моменту укладання договору купівлі-продажу житлового будинку, тобто з 10 листопада 2006 року.
Проте, 10 листопада 2006 року між її батьком та ОСОБА_3 був укладений лише договір купівлі-продажу житлового будинку. Нотаріус в порушення вимог ст.55 Закону України «Про нотаріат» та п.п.60-64 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» не витребувала всі необхідні документи для посвідчення договору, не пересвідчилась хто є власником земельної ділянки, розташованої під житловим будинком та на яких підставах. Угоду щодо купівлі-продажу або оренди земельної ділянки ОСОБА_3 з її батьком не укладала. При ухваленні рішення про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки було застосовано закон, який не підлягав застосуванню, оскільки ст. 120 ЗК України не була приведена у відповідність до ст. 377 ЦК України. А тому, на думку позивача, її батько ОСОБА_4 незаконно був позбавлений права власності на земельну ділянку, а ОСОБА_3 набула це право безпідставно.
У зв'язку з цим її права як спадкоємиці порушено. Враховуючи, що земельна ділянка увійшла до складу спадщини, а ОСОБА_3 не є спадкоємицею після смерті ОСОБА_4 , постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії є незаконною та підлягає скасуванню, а за нею слід визнати право власності на земельну ділянку на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку, а тому, для забезпечення повернення майна спадкодавцю має бути визнано недійсним право власності на земельну ділянку за ОСОБА_3 .
Із урахуванням зазначеного уточнивши позовні вимоги позивачка просила суд:
Визнати недійсним право власності ОСОБА_3 на земельну діяльну з моменту укладення договору купівлі-продажу житлового будинку, тобто з 10 листопада 2006 року, як безпідставно отриману за рішенням суду від 20 листопада 2012 року.
Визнати недійсною та скасувати постанову нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 05 червня 2011 року.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 600,14 кв.м. на підставі Державного акту про право власності від 22 червня 2000 року, що залишилося після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
На адресу Запорізького апеляційного суду надійшло дві апеляційні скарги на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 вересня 2019 року від ОСОБА_1 та від ОСОБА_2 .
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права при ухваленні судового рішення, ОСОБА_1 у своїй апеляційній скарзі просила рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що вона є спадкоємицею після смерті свого батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_4 належала на праві приватної власності земельна ділянка площею 600,14 кв.м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Державним актом на право власності на землю від 22 червня 2000 року. Вона є спадкоємицею після його смерті та прийняла спадщину до складу якої відноситься зазначена земельна ділянка,однак нотаріусом було відмовлено їй у видачі свідоцтва про право на спадщину на вказану земельну ділянку у зв'язку з тим, що рішенням Мелітопольського міськрайонного суду від 20 листопада 2012 року за ОСОБА_3 було визнано право власності на цю земельну ділянку з моменту укладання договору купівлі-продажу житлового будинку, тобто з 10 листопада 2006 року. Суд у своєму рішенні у справі № 2-421/2012 порушив процесуальні норми законодавства, не залучив до розгляду справи дружину ОСОБА_4 - ОСОБА_2 , не витребував спадкову справу, а також не взяв до уваги наявність судового рішення від 13 жовтня 2011 року у справі № 2-3690/11, яким ОСОБА_1 визнано спадкоємицею та власником земельної ділянки площею 600,14 кв.м. Вважає, що договір купівлі продажу між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено лише щодо купівлі продажу житлового будинку. Окремих угод щодо купівлі-продажу земельної ділянки вони не укладали. За життя ОСОБА_4 подарував апелянту цю земельну ділянку площею 600,14 кв.м. На думку ОСОБА_1 рішенням суду від 20 листопада 2012 року вирішено права померлої особи, адже на час розгляду справи її батько ОСОБА_4 помер. Незважаючи на рішення суду від 20 листопада 2012 року ОСОБА_4 залишився власником земельної ділянки площею 600,14 кв.м., оскільки Державний акт на право приватної власності на землю не скасований, а оригінал знаходиться у ОСОБА_1 . Враховуючи, що право власності ОСОБА_4 на оспорювану земельну ділянку не припинено, тому нотаріус безпідставно виніс постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій та видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку площею 600,14 кв.м.
Не погоджуючись з рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 вересня 2019 року, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права при ухваленні судового рішення, ОСОБА_2 , як особа, яка не брала участі у справі, однак суд вирішив питання про її права, у своїй апеляційній скарзі просила рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що 11 жовтня 2019 року ОСОБА_5 випадково дізналася про рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 вересня 2019 року. Вважає, що вказаним рішенням вирішено її права, а тому вона має право на його оскарження, оскільки 29 березня 2010 року, після смерті її чоловіка ОСОБА_4 , відкрилася спадщина на земельну ділянку, право на яку виникло у неї та у дочки, яку вони прийняли в строки передбачені законодавством, а третя особа ОСОБА_3 незаконно стала власником земельної ділянки, яка належала їй та її чоловіку на праві спільної сумісної власності. Зазначає, що в оскаржуваному рішення суд посилається на рішення суду від 20 листопада 2012 року, проте, суд не взяв до уваги той факт, що при вирішенні права власності на земельну ділянку з моменту укладення договору купівлі-продажу житлового будинку, тобто на 10 листопада 2006 року, було застосовано закон, який не підлягав застосуванню, а саме вимоги ст. 377 ЦК України. Зазначає, що ця норма закону була приведена у відповідність лише 27 квітня 2007 року. Державний акт на право власності на земельну ділянку площею 600,14 кв.м. від 22 червня 2000 року є належним підтвердженням права власності ОСОБА_4 . Вважає, що суд не мав права ухвалювати рішення від 20 листопада 2012 року про визнання права власності на земельну ділянку після ухвалення рішення суду від 13 жовтня 2011 року про визнання спадкоємця власником земельної ділянки.
Відзиви на апеляційні скарги не надходили.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на судовий розгляд своєї справи упродовж розумного строку.
Частиною 1 ст. 43 ЦПК України визначені права осіб, які беруть участь у справі, і цими правами сторона розпоряджається на власний розсуд (самостійно або через представника).
Справа тривалий час знаходиться в провадженні апеляційного суду та неодноразово призначалася до розгляду, апелянти завчасно повідомлялися про час та місце розгляду справи.
За ст. 372 ЦПК суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апелянти обізнані про час та місце розгляду справи, отримали судові повістки про що є відповідне поштове повідомлення ( а. с. 44, а.с. 48 т. 2 ), будь яких клопотань про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходило.
Зважаючи на вказане, колегія у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України здійснила апеляційний розгляд у відсутності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та інших учасників апеляційного розгляду.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до договору купівлі-продажу від 10 листопада 2006 року, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ,остання купила у ОСОБА_4 житловий будинок АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці площею 600 кв. м., яка належала ОСОБА_4 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку від 5 червня 2007 року. Відповідно до положень частини першої статті 377 ЦК України до ОСОБА_3 на підставі вищезазначеного договору купівлі-продажу перейшло право власності на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок. Зазначена обставина була встановлена Рішенням Мелітопольського міськрайонногог суду Запорізької олласті від 20 листопада 2012 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької оласті від 28 березня 2013 року. Оскільки земельна ділянка не входить до складу спадщини, після смерті ОСОБА_4 , при зверненні до державного нотаріуса Чернобильська С.В. не надала правовстановлюючих документів про право власності спадкодавця ОСОБА_4 на земельну ділянку, а Державний акт на земельну ділянку площею 600,14 кв.м. від 05.06.2007 останнім було використано ще до його смерті, та на час смерті спадкодавця власником земельної ділянки була інша особа, позивачці правомірно було відмовлено нотаріусом у видачі свідоцтва про право на спадщину, тому й підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку не має.
З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, оскільки вони відповідають втимогам закону і фактичним обставинам справи.
Судом першої інстанції установлено, що ОСОБА_4 на праві особистої власності належав житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 27 липня 1994pоку, який розташований на земельній ділянці площею 600 кв. м., що підтверджується довідкою КП «ММБТІ» за № 5349/22 від 31 жовтня 2007 року.
10 листопада 2006 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_3 був укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці площею 600 кв. м..
Право власності ОСОБА_3 на житловий будинок 1 грудня 2006 року зареєстровано в Комунальне підприємство « ММБТІ».
Згідно з письмовими поясненнями нотаріуса Бєднової Н.А., яка посвідчувала вказаний договір, при укладенні договору ОСОБА_4 не повідомив про те, що земельна ділянка площею 600 кв.м, на якій розташований житловий будинок, ним приватизована та належить йому на праві приватної власності. В довідці, яка була пред'явлена нотаріусу для оформлення договору купівлі-продажу цього будинку, також не було вказано, що земельна ділянка була приватизована. При цьому, з цієї довідки вбачається, що спірний будинок обслуговує земельна ділянка, площею 600 кв. м.
В пункті 11 договору зазначено, що сторонам нотаріусом були роз'яснені положення ст.ст. 120, 125 ЗК України та ст.ст. 377, 381, 383 ЦК України, які їм були зрозумілі / а.с. 25-26/.
За матеріалами справи судом встановлено, що на підставі рішення Мелітопольської міської ради № 2/7 від 12 червня 2000 року ОСОБА_4 передана у власність земельна ділянка площею 0,1062 га, розташована в АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку. Частину земельної ділянки площею 461,22 кв. м ОСОБА_4 подарував ІНФОРМАЦІЯ_2 року своїй дочці ОСОБА_6 (на теперішній час ОСОБА_1 ) , після чого у нього у власності залишилась земельна ділянка 600 кв. м.
5 червня 2007року у зв'язку з вказаним договором дарування в порядку переоформлення права власності на залишкову площу земельної ділянки в розмірі 600 кв.м ОСОБА_4 отримав Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серія ЯД № 998145 площею 600,14 кв. м для обслуговування житлового будинку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
25 жовтня 2007 року ОСОБА_4 , за договором дарування земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Зубовою А.О. за № 4427, передав безоплатно у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 600,14 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть Серія НОМЕР_1 (а.с.3). Спадкоємцем за законом після його смерті є ОСОБА_1 , яка прийняла спадщину у встановленому законом порядку, звернувшись з відповідною заявою до нотаріальної контори ( а.с. 85 зворот)
З матеріалів спадкової справи після смерті ОСОБА_4 вбачається, що дружина померлого, ОСОБА_2 відмовилася від спадщини на користь дочки, ОСОБА_1 (а.с. 86).
До складу спадщини, після смерті ОСОБА_4 увійшли лише вклади в ощадбанках м. Мелітополя (а.с. 101).
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року, ухваленого за результатами розгляду справи №2/421/2012 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам, приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднова Наталія Віталіївна, Комунальне підприємство «Водоканал», Відкрите акціонерне товариство «Мелітопольгаз», приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Зубова Антоніна Олексіївна, про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, про визнання недійсним правочину щодо купівлі-продажу земельної ділянки, про визнання права власності на земельну ділянку, про встановлення постійного земельного сервітуту, стягнення судових витрат та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи Відкрите акціонерне товариство «Мелітопольгаз», Комунальне підприємство «Водоканал», приватний нотаріус Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднова Наталія Віталіївна, про стягнення грошових сум, зокрема, за ОСОБА_3 було визнано право власності на земельну ділянку площею 600 кв.м., на якій розташований житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , з моменту укладення договору купівлі-продажу, тобто з 10 листопада 2006 року (а.с. 140-146).
Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 600,14 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 25 жовтня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області Зубовою А.О., зареєстрований за № 4427.
Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 28 березня 2013 року вищевказане рішення було залишено без змін ( справа № 2/421/2012). Цим рішенням було встановлено, що земельнв ділянка була приватизована ОСОБА_4 у 2000 році, площа якої на час приватизації дорівнювала 0,1062 га, 5 травня 2001 року ОСОБА_4 подарував частину земельної ділянки своїй дочці ОСОБА_1 у розмірі 0, 046192 га, після чого розмір належної йому земельної ділянки склав 0,06 га ( на яку отримав державний акт серія ЯД № 998145 від 5 червня 2007 року ) ( а.с. 147-149).
Отже, житловий будинок АДРЕСА_1 , який належав ОСОБА_4 на праві власності був проданий ним за життя ОСОБА_3 , відповідно до договору купівлі-продажу від 10 листопада 2006 року, а право власності на земельну ділянку площею 600,14 кв.м., на якій розміщений житловий будинок було визнано за ОСОБА_3 на підставі рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року, яке набрало законної сили 28 березня 2013 року.
Таким чином, на час розгляду справи є рішення суду, яке набрало чинності та за яким право власності на спірну земельну ділянку було визнано за відповідачкою ОСОБА_3 .
Спірна земельна ділянка включена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності як така, що зареєстрована за ОСОБА_3 на підставі рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року, (номер витягу 7869289) (а.с. 135).
Відповідно до статті 1216 ЦК України, спадкування є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної осроби, яка померла ( спадкодавця), до інших осіб ( спадкоємців).
Згідно зі статтею 1218 ЦК України, до скдаду спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момнт відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно довідки Мелітопольської державної нотаріальної контори від 23 жовтня 2015 року вбачається, що після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , із заявою до нотаріальної контори про прийняття спадщини звернулась його дочка ОСОБА_1
Житловий будинок АДРЕСА_1 , який належав ОСОБА_4 на праві власності був проданий ним за життя ОСОБА_3 , відповідно до договору купівлі-продажу відж 10 листопада 2006 року, а право власності на земельну ділянку площею 600 кв. м., на якій розміщений жилий будинок було визнано за ОСОБА_3 на підставі рішення Мелітопольського міськрайонного суду від 20 листопада 2012 року, яке є чинним.
Відтак, за наявності судового рішення, яким це право визнано за іншою особою та виходячи зі змісту судового рішення, яке існувало на час відкриття спадщини, спірна земельна ділянка не входить до складу спадщини після смерті ОСОБА_4 ,який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З матеріалів справи вбачається, що державний нотаріус видав ОСОБА_7 С.В. свідоцтва про право на спадщину за законом 14 квітня 2008 року за № 3-816 та 08 листопада 2010 року за №3-1787 на грошові внески, а 05 червня 2015 року відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну земельну ділянку у зв'язку з належністю зазначеної ділянки не спадкодавцеві на час його смерті, а ОСОБА_3 , на підставі судового рішення. /а.с.4/.
Із постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії вбачається, що видати ОСОБА_7 свідоцтво про право власності на спірну земельну ділянку неможливо оскільки право власності на цю земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року. Вказаним рішенням за нею визнано право власності на земельну ділянку не з дня смерті ОСОБА_4 . В постанові про відмову у вчиненні нотаріальної дії також зазначено, що за витягом ДЗК № НВ-2300548952013 від 26 листопада 2013 року використано державний акт ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 600,14 кв.м. від 05 червня 2007 року не з дня смерті.
Відповідно до вимог п. 2 ст. 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії.
Згідно з п.п. 1,2;4.14;4.15;4.18 Розділу ІІ глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 (далі Порядок) при звернення спадкоємця у зв'язку з відкриттям спадщини нотаріус з'ясовує відомості стосовно факту смерті спадкодавця, часу і місця відкриття спадщини, кола спадкоємців, наявності заповіту, наявності спадкового майна, його складу та місцезнаходження, необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.
При видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов'язково перевіряє: факт смерті спадкодавця. Час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства, якщо має місце спадкування за законом, прийняття спадкоємцем спадщини у встановлений законом спосіб, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин від спадкоємців витребовуються документи, які підтверджують вказані факти. Видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу 1 цього Порядку, та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна. Якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, нотаріус отримує інформацію з державного реєстру речових прав на нерухоме майно шляхом безпосереднього достопу до нього. За відсутності у спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів нотаріус роз'яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку.
Відповідно до розділу 1 глави 13 Порядку нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальної дії у випадках, передбачених Законом.
Оскільки при зверненні до державного нотаріуса Чернобильська С.В. не надала правовстановлюючих документів про право власності спадкодавця ОСОБА_4 на земельну ділянку, а Державний акт на земельну ділянку площею 600,14 кв.м. від 05 червня 2007 року останнім було використано ще до його смерті, та на час смерті спадкодавця власником земельної ділянки була інша особа, позивачці правомірно було відмовлено нотаріусом у видачі свідоцтва про право на спадщину і така відмова ґрунтується на вимогах вищезазначеного Закону та відповідає зазначеному Порядку.
З урахування викладеного суд першої інстанції, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, обґрунтовано виходив із того, що за наявності судового рішення, яким право власності на спірну земельну ділянку визнано за іншою особою та виходячи зі змісту судового рішення, яке існувало на час відкриття спадщини, спірна земельна ділянка не входить до складу спадщини, після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому позивачці правомірно було відмовлено нотаріусом у видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку, підстав для визнання за позивачкою ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку не має.
З огляду на зазначене, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що право власності ОСОБА_4 на оспорювану земельну ділянку не припинено, та нотаріус безпідставно виніс постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій та видачі ОСОБА_7 свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку площею 600,14 кв.м. не заслуговують на увагу та не приймаються апеляційним судом .
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що при визнанні за ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку, на якій розміщений житловий будинок не вірно застосовано норми ст. 377 ЦК України, не приймаються апеляційним судом, оскільки зводяться фактично до невірних, на її думку, висновків суду при розгляді іншої цивільної справи № 2-421/2012 та її незгоди з прийнятим у цій справі судовим рішенням від 20 листопада 2012 року. Наведені апелянтом обставини були предметом розгляду іншої справи, судове рішення по якій є чинним, і факти установлені у яких не потребують доказуванню.
Доводи апеляційеної скарги ОСОБА_1 про те, що судовим рішенням від 13 жовтня 2011 року у справі № 2-3690/11 її було визнано спадкоємцем права власності на спадкове майно, що залишилося після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме: на земельну ділянку площею 600,14 кв.м. по АДРЕСА_1 на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 998145, виданого 05 червня 2007 року та зобов'язано Мелітопольську державну нотаріальну контору видати ОСОБА_7 свідоцтво про право на спадщину, а саме: на земельну ділянку площею 600,14 кв.м. по АДРЕСА_1 , що залишилася після смерті ОСОБА_4 не заслуговує на увагу, оскільки вказане рішення було скасоване рішенням апеляційного суду Запорізької області від 12 червня 2013 року та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Мелітопольської державної нотаріальної контори про визнання права на спадкування за законом відмовлено.
Зазначене рішення є чинним.
У апеляційній скарзі на зазначене судове рішення ОСОБА_2 зазначає про те, що вона не брала участь у справі, але вважає свої права такими, що порушені оскаржуваним судовим рішенням, оскільки зазначена земельна ділянкає належала їй та її чоловікові на праві спільної сумісної власності та вона є спадкоємицею після його смерті.
Такі доводи не є переконливими з огляду на наступне.
Сторонами не оспорюється та обставина, що згідно з договором купівлі-продажу будинку від 10.11.2006р., ОСОБА_4 продав його ОСОБА_3 за 25250 грн. Будинок був розташований на земельній ділянці площею 600 кв. м.
Апелянтом ОСОБА_2 не заперечувався зазначений договір купівлі-продажу та не зазначається про спільність права власності на нього.
До того ж з договору купівлі-продажу вбачається, що зазначений будинок належав ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, а відтак він не був об'єктом спільної власності подружжя. Сам ОСОБА_4 при посвідченні договору купівлі-продажу засвідчив, що інші особи не мають прав на зазначений будинок та права інших осіб не порушуватимуться.
Аналогічні застереження були зроблені ОСОБА_8 і у договорі дарування спірної земельної ділянки від 25 жовтня 2007 року.
У договорі дарування окремим пунктом дарувальник стверджував, що земельна ділянка не є спільною сумісною власністю і відсутні особи, які могли б поставити питання про визнання за ними права власності на земельну ділянку як на спільне сумісне майно.
Державні акти на земельну ділянку від 5 червня 2007 року та 22 червня 2000 року містять зазначення про те, що цільовим призначенням землі було обслуговування жилого будинку.
За приписами ч.2 ст.120 ЗК, якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває в користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були в попереднього землекористувача. Аналогічну норму містила й ст. 30 ЗК 1990 року.
При відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід ураховувати таке.
Аналіз змісту ст.120 ЗК дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю та споруди, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований.
За цими нормами, визначення правового режиму земельної ділянки перебуває в прямій залежності від права власності на будівлю та споруду й передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного й цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість.
Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у ч.4 ст.120 ЗК, особа, яка набула право власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.
При цьому при застосуванні положень ст.120 ЗК в поєднанні з нормою ст.125 цього кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на цій ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.
З огляду на зазначене немає підстав вважати, що спірна земельна ділянка або її частини становило об'єкт спільної власності подружжя ОСОБА_8 та не могла бути відчужена ОСОБА_8 без згоди співвласника.
Тож суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, виходив з наявних у матеріалах справи доказів, наданих позивачем у відповідності із процесуальним законом, і керувався принципами змагальності та диспозитивності цивільного судочинства.
Крім того, з матеріалів спадкової справи після смерті ОСОБА_4 вбачається, що дружина померлого, ОСОБА_2 відмовилася від спадщини на користь дочки, ОСОБА_1 (а.с. 86).
Наведені вище обставини свідчать про те, що суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, вірно проаналізував норми закону та дійшов обґрунтованих висновків, при цьому права апелянта оскаржуваним рішенням не порушуються.
Отже, наведені у апеляційних скаргах доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
З огляду на викладене, судова колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційних скарг та скасування оскаржуваного судового рішення.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375,381, 382, 384, 390 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13 вересня 2019 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повна постанова складена 30 березня 2020 року.
Головуючий, суддяСуддяСуддя
Подліянова Г.С.Гончар М.С.Кочеткова І.В.