Справа № 523/7007/18
Провадження №2/523/972/20
"26" березня 2020 р. м.Одеса
Суворовський районний суд м. Одеси, в складі:
головуючого судді - Дяченко В.Г.,
за участю секретаря судового засідання - Мица А.С..,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6 , за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору - Суворовську районну адміністрацію Одеської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням
Ухвалою суду від 09.04.2019 року об'єднано в одне провадження цивільну справу №523/7007/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6 , за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору - Суворовську районну адміністрацію Одеської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та справу №523/15449/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.
Позивач просить визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , неповнолітніх ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , такими що втратили право користування житловим приміщенням: квартирою АДРЕСА_1 .
Також позивач просить суд вселити його в квартиру АДРЕСА_1 , та зобов'язати ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 не чинити перешкоди позивачеві у користуванні зазначеною квартирою, надати комплект ключів від усіх замків вхідних дверей та тамбурних дверей.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що в зазначену квартиру він вселився на підставі ордеру №752 від 12.10.1982 року, який був виданий його дружині.
14.11.2013 року, на підставі розпорядження Суворовської РА ОМР відкрито особистий рахунок на відповідального квартиронаймача ОСОБА_9 - сина позивача.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 помер.
На теперішній час в квартирі зареєстровано:
- ОСОБА_1 (позивач);
- ОСОБА_4 ;
- ОСОБА_2 ;
- ОСОБА_3 2010 року народження;
- ОСОБА_6 2013 року народження.
Відповідно до актів про непроживання осіб за місцем реєстрації від 05.01.2018 року, 07.02.2018 року ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 у квартирі №219 не проживають близько 16 років, особисті речі відсутні.
Тими ж актами встановлено проживання в квартирі №219 позивача разом з сином - ОСОБА_9 .
Відповідачі не сплачують витрат по оплаті житла, комунальних послуг.
Відповідачі своїм перебуванням на реєстраційному обліку створюють позивачеві перешкоду у переоформленні особистого рахунку та здійсненні приватизації спірного житла.
Неповнолітня ОСОБА_6 з червня 2016 року по теперішній час проживає з матір'ю - ОСОБА_5 за іншим адресом, що підтверджується повідомленням навчального закладу де навчається дитина.
Щодо вимоги про вселення позивача, то ним зазначено, що позивач постійно проживав в квартирі №219 з сином через хворобу останнього, в період з 2016 року по лютий 2018 року, оплачував комунальні послуги, вів домашній побут.
В лютому 2018 року позивач залишив особисті речі в квартирі № 2019 зачинив її та тимчасово виїхав до Австралії.
В червні 2018 року повернувшись з Австралії позивач виявив що замки у вхідних дверях квартири №219 замінені, що перешкодило йому користуватись житлом.
05.06.2018 року та 30.08.2018 року позивач звертався до правоохоронних органів із заявами, що невідомі особи замінили замки та не відчиняють йому двері.
В позивача є підстави вважати, що через його звернення до суду про визнання відповідачів такими що втратили право на користування квартирою №219 , саме ці особи чинять йому перешкоди у його праві на користування зазначеною квартирою, шляхом заміни замків у вхідних дверях.
Свої вимоги позивач обґрунтовує положеннями ч.1 ст.70, ст. 72 ЖК України, та ч.4,5 ст.9 ЖК України, ч.1 ст. 29 ЦК України.
Відповідач ОСОБА_5 надала відзив на позовні заяви в яких зазначила, що є колишньою дружиною померлого ОСОБА_9 , на час шлюбу проживала у спірній квартирі, після розлучення тимчасово проживала за іншим адресом, місце реєстрації проживання не міняла. Спільна дитина - ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 , періодично проживала як з батьком - ОСОБА_9 так і з відповідачем.
Після смерті ОСОБА_1 , на яку видавався ордер на вселення, між мешканцями квартири була визначена домовленість про порядок користування спірною квартирою до того часу, коли відбудеться розмін квартири.
Батько дитини помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , і відповідач разом з дочкою почала проживати разом у спірній квартирі та відповідно до своєї частки сплачувати за комунальні послуги. Факт проживання підтверджується також грошовою розпискою від 10.08.2018 року, за погашення шкоди завданою шляхом залиття по вині відповідача сусіду з нижчої квартири.
Також, обставини викладені в позові про визнання відповідача ОСОБА_5 та її доньки ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування квартирою через тривале непроживання протирічить обставинам викладеним у позові про вселення та зобов'язання не чинити перешкоди у користуванні де відповідачами теж є ОСОБА_5 та її донька ОСОБА_6 .
Позивач у спірній квартирі не проживає з 2008 року, він через сімейні відносини добровільно виселився з квартири, а після смерті дружини - ОСОБА_1 , повторно одружився та виїхав з країни.
Відповідачі ОСОБА_12 та ОСОБА_4 надали відзив на позовну заяву про вселення та усунення перешкод у користуванні житлом в якому зазначили, що квартира є комунальною власністю, а позивач є одним з піднаймачів, право користування у якого виникло на підставі шлюбу з ОСОБА_1 .
Після смерті ОСОБА_1 припинилась обставина яка була підставою для встановлення сервітуту відносно спірного житла. Сама реєстрація у спірній квартирі не є фактом підтверджуючим право вимоги (п.4 ч.1 ст.406 ЦК України). Позивач після повторного одруження не намагався узгодити порядок користування житлом. У відповідачів іншого житла немає.
У відповіді на вищезазначений відзив позивач вказав, що відсутні докази що між мешканцями квартири була визначена домовленість про порядок користування спірною квартирою та докази спільної оплати комунальних послуг, доказів добровільного виселення позивача з квартири, доказів проживання відповідачів у спірній квартирі на теперішній час.
Також, акт непроживання відповідача не стосується предмету доказування, сплата відповідачами комунальних послуг спростовується судовим наказом про стягнення заборгованості.
Відповідачі ОСОБА_12 та ОСОБА_4 надали письмові заперечення щодо відповіді на відзив в яких зазначили, що обов'язкова письмова форма договору про оплату комунальних послуг та правил користування житлом не передбачена законодавством, тимчасове непроживання та догляд за іншою особою є підставою для застосування ст. 71 ЖК України, в квитанціях про сплату за комунальні послуги зазначалось прізвище особи на яку відкрито рахунок.
Позивач та представник позивача в судове засідання 30.01.20 не з'явились, представник позивача надав заяву про перенесення засідання на іншу дату через причини доказів поважності яких не надав. Судом визнано причини неявки позивача та представника позивача неповажними. В судове засідання 26.03.2020 року сторони не з'явились, позивач та представник позивача заяв та клопотань не надав.
Представник відповідачів надав заяву про розгляд справи без участі відповідачів.
Представник третьої особи в судове засідання не з'явився.
Суд розглядає справу відповідно до п.1 ч.3 ст.223 ЦПК України.
Судом встановлено.
Розпорядженням Суворовської районної адміністрації ОМР №614р. від 14.11.2013 року ОСОБА_9 дозволено відкрити особовий рахунок на своє ім'я, замість померлої ОСОБА_1 , з правом укладення договору найму житла - квартири АДРЕСА_1 . Склад сім'ї - п'ять чоловік (а.с.17,т.1).
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_9 (а.с.155,т.1).
Відповідно до довідки від 29.03.2018 року, квартира АДРЕСА_1 , є комунальною власністю, в ній зареєстровані та проживають 5 членів сім'ї: ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.71,т.1).
Після укладання шлюбу прізвище ОСОБА_4 - ОСОБА_4 (а.с.88,т.1).
Після укладання шлюбу прізвище ОСОБА_5 - ОСОБА_5 (а.с.245,т.1).
Факт проживання відповідачів у спірній квартирі підтверджено копією розписки (а.с.246, т.1), доказами отримання відповідачами поштової кореспонденції за адресом спірної квартири (а.с.217-222, 103-113, т.1), відповіддю навчального закладу (а.с.101,т.1), квитанціями про сплату за комунальні послуги (а.с.72-77).
Факт непроживання позивача на час звернення до суду та звернення його до правоохоронних органів про перешкоди, зі сторони невідомих осіб та гр. ОСОБА_17 , у користуванні житлом підтверджено визнанням позивачем факту виїзду до іншої країни та відсутності доказів протилежного, а також відповіддю на адвокатський запит Суворовського ВП (а.с.102), актом непроживання позивача (а.с.79т.1), а також поясненнями свідка ОСОБА_17 .
Отже, встановлено, що фактично ОСОБА_9 був наймачем житлового приміщення, договір найму виконувався обома сторонами тому він є укладеним, сторони по справі є членами сім'ї наймача який помер.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до ст.64 ЖК Української РСР , члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
На підтвердження факту не проживання відповідачів у спірному житлі, позивачем було надано акти обстеження (а.с.13-16, т.1), які суд не приймає до уваги, оскільки з них не вбачається, з якого саме моменту та протягом якого саме періоду відповідачі, а також які ще не народились, були відсутні за спірним місцем проживання.
Вичерпного переліку поважних причин не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 29.08.2019 року по справі №2-8267/2005.
Суд встановив, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження доводів позовної заяви, зокрема, що відповідачі без поважних причин більше шести місяців не проживали у спірному житловому приміщенні, а тому сам факт їх тимчасового не проживання у спірному житлі не може бути підставою для визнання їх такими, що втратили право користування спірним житлом.
Щодо позовних вимог про позбавлення неповнолітніх осіб права користування житлом:
Згідно з ч.ч.1, 2 та 3 ст.29 ЦК місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлено в законі. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
За змістом ч.2 ст.18 закону «Про охорону дитинства», діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Отже, діти не можуть самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт їх непроживання в спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування зазначеним житлом.
Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що неповнолітні ОСОБА_3 , та ОСОБА_6 набули право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, хоча це відповідно до ст.ст.12, 81ЦПК є його процесуальним обов'язком.
Несплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини.
Зазначений правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 10.07.2019 року по справі №465/7083/13-ц.
Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).
Щодо позовних вимог про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням:
Відповідачами не спростовано належними та допустимими доказами, що позивач є членом сім'ї наймача, місце проживання якого зареєстровано в спірній квартирі та наявні підстави що перешкоджають йому користуватись житлом.
І навпаки, позивачем не доведено, що саме відповідачі вчиняють перешкоди позивачу у користуванні житлом. Посилання позивача на дії невідомих осіб та сусідки по тамбуру ОСОБА_17 (а.с.173,174,т.1) судом відхилені. Тому відповідачі є неналежними, а позов в цій частині задоволенню не підлягає.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Розглянувши справу повно, всебічно, об'єктивно та неупереджено, суд вважає заявлені позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню.
Керуючись ст.ст. 5,6, 10,263-265 ЦПК України,
Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_6 , за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору - Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про вселення та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене в Одеський апеляційний суд через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 30-ти денний строк з дня складання повного рішення суду.
Повне рішення виготовлено 30.03.2020 року.
Суддя