26 березня 2020 року Справа № 160/723/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бондар М.В. розглянувши у спрощеному провадженні (письмовому провадженні) у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (далі - ВЧ НОМЕР_1 , відповідач ), в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та не виплати грошової компенсації відпустки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16 серпня 2019 року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16 серпня 2019 року;
- зобов'язати виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування позову зазначено, що станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з 2017 року по 2019 рік, що мав зробити суб'єкт владних повноважень за власною ініціативою, без надання будь-яких додаткових претензій чи вимог з боку військовослужбовця.
Ухвалою суду від 27.01.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження без виклику учасників справи в порядку статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України.
19.02.2020 року відповідачем надано відзив на позов, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обгрунтування відзиву відповідач посилається на те, що у своєму рапорті від 16.08.2019 року за вх. №2530 позивачем було зазначено про те, що він згоден зі звільненням 16.09.2019 року, претензій до командування військової частини НОМЕР_1 не має, речовим майном забезпечений в повному обсязі, з умовами нарахування грошових виплат ознайомлений та заперечень не має. Також відповідач посилається на те, що позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за неотриману додаткову відпустку, оскільки п. 19 ст. 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” припинено надання військовослужбовців додаткової відпустки.
21.02.2020 року до суду засобами поштового зв'язку від представник позивача надійшла відповідь на відзив, яка не приймається судом до уваги, оскільки не має підпису представника, про що складений відповідний акт від 21.02.2020 року №147.
28.02.2020 року відповідач надав до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких не погоджується з викладеними обставинами у відповіді на відзив та просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі виходячи з обставин викладених у відзиві та запереченні на відповідь на відзив.
Виходячи з положень статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд адміністративної справи здійснюється у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що згідно з довідкою від 13.12.2016 року №2486, виданої ВЧ польова пошта НОМЕР_4 , позивач в період з 02.09.2014 року по 06.09.2014 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції.
ОСОБА_1 отримав посвідчення учасника бойових дій серія НОМЕР_5 від 06.01.2017 року.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 16.08.2019 року №177 старшого прапорщика ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за підпунктом “б” ( за станом здоров'я, - на підставі висновку військово - лікарської комісії про непридатність до військової служби), відповідно до п. 2 ч.5 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” та виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
24.12.2019 року позивач звернувся із вимогою за вх.№3979 до командира ВЧ НОМЕР_1 , у якій просив прийняти рішення щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової щорічної відпустки з лютого 2017 року по серпень 2019 року.
Листом від 28.12.2019 року №1690 відповідачем надано відповідь, у якій зазначено, що виплати компенсації військовослужбовців за всі не використані дні додаткової відпустки, передбаченої ст. 16-2 Закону України “ Про відпустки” та п. 12 ч.1 ст.12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” здійснюються за відповідним рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника). Оскільки, позивачем у рік звільнення не було подано відповідного письмового клопотання до командування військової частини НОМЕР_1 про бажання отримати виплату грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки, командування військової частини НОМЕР_1 не вбачає можливості здійснити виплату компенсації за дні додаткової відпустки після звільнення.
Вважаючи, що відповідач протиправно не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2017 року по 2019 рік, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», позивач звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинами, суд виходить з наступного.
У статті 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон № 3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України «Про відпустки» від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII та «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року № 1932-XII (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).
За визначенням статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, в статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону № 3551-XII, пунктом 8 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ, статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР.
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Порядок №260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
Отже, на час прийняття наказу про звільнення, відповідач протиправно не здійснив нарахування та виплату останньому грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону № 3551-XII за 2017-2019 роки.
Така правова позиція суду узгоджуються з висновками, зазначеними у рішенні Верховного Суду від 16.05.2019 року за результатами розгляду зразкової справи № 620/4218/18.
На підставі частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд зауважує, що в силу вимог чинного законодавства, яким врегульовано дію особливого періоду, надання додаткової відпустки військовослужбовцям у цей період призупиняється, що однак не може позбавляти особу права на отримання грошової компенсації за невикористані дні такої відпустки при звільненні зі служби.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач, як учасник бойових дій, не використав додаткову відпустку у 2017-2019 роках, а отже набув право на отримання грошової компенсації замість неї у зв'язку із звільненням зі служби 16.08.2019 року.
Суд критично оцінює доводи відповідача про те, що оскільки позивач не звернувся з відповідним рапортом до командира військової частини НОМЕР_1 щодо наданням йому грошової компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку, то відповідачем не здійснювалось нарахування та виплата вказаної компенсації. Суд зазначає, що Порядком №260 не передбачено особистого звернення військовослужбовцям з відповідним рапортом про виплату йому грошової компенсації, оскільки грошова компенсація за невикористані дні щорічної додаткової відпустки виплачується разом з компенсацією за невикористані дні щорічної основної відпустки.
Також, є безпідставними посилання відповідача на рапорт ОСОБА_1 від 16.08.2019 року про відсутність претензій останнього щодо звільнення та проведеного розрахунку, оскільки зазначений рапорт не звільняє відповідача від обов'язку нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, з системного аналізу встановлених обставин справи та норм чинного законодавства України, суд дійшов висновку, що відповідач не довів правомірності своєї бездіяльності щодо ненарахування та невиплати позивачеві грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної додаткової відпустки учасника бойових дій у період з 2017 по 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16.08.2019 року.
Щодо зобов'язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку суд зазначає наступне.
Відповідно до п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2018 № 1153/2008, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно з п.4 р.1 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018 року, грошове забезпечення військовослужбовців із числа осіб офіцерського складу, в тому числі слухачів (ад'юнктів, докторантів), рядового, сержантського та старшинського складу (крім військовослужбовців строкової служби), включає: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавку за вислугу років; підвищення посадового окладу під час проходження військової служби на території населених пунктів, яким надано статус гірських, та на острові Зміїний; надбавки за особливості проходження служби, за службу в Силах спеціальних операцій Збройних Сил, кваліфікацію, кваліфікаційну категорію, виконання функцій державного експерта з питань таємниць, роботу в умовах режимних обмежень, безперервний стаж на шифрувальній роботі, почесні та спортивні звання; доплати за науковий ступінь та за вчене звання; премію; морську винагороду, винагороди за стрибки з парашутом, за розшук, піднімання, розмінування та знешкодження вибухових предметів, тралення і знешкодження мін, за водолазні роботи та за бойове чергування; одноразові грошові допомоги після укладення першого контракту, для оздоровлення, для вирішення соціально-побутових питань, у разі звільнення з військової служби; інші виплати, які здійснюються відповідно до чинного законодавства України.
За наслідком розгляду цієї справи судом встановлено, що відповідачем безпідставно на день звільнення з військової служби не нараховано та не виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки учасника бойових дій у період з 2017 по 2019 роки, яка є складовою грошового забезпечення військовослужбовця.
За змістом положень статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно з ч.1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, виходячи з наведених вище вимог законодавства всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі ж невиконання такого обов'язку наступає передбачена нормами КЗпП України відповідальність.
З урахуванням встановлених обставин справи, відсутністю спору між сторонами щодо конкретної суми компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимоги позивача про зобов'язання відповідача виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому при звільненні сум по день фактичного розрахунку.
Таким чином, позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
У прохальній частині позову, позивач просив стягнути з відповідача всі понесені судові витрати, передбачені статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною дев'ятою статті 139 КАС України визначено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
З метою підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, представником позивача долучено до матеріалів справи договір про надання правової (правничої) допомоги від 24.12.2019 року, який укладено між ОСОБА_1 та адвокатом Берестом Олександром Миколайовичем, що здійснює адвокатську діяльність на підставі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії ДП №2888 від 11.02.2015 року.
У пункті 5.1 договору визначено, що за надання адвокатських послуг клієнт виплачує виконавцеві авансом гонорар в сумі 4000 грн. (чотири тисячі гривень), за надання правничої допомоги:
- консультації та підготовки заяви до в/ч НОМЕР_1 - 1000 грн.;
- підготовка адміністративного позову - 3000 грн.
В описі робіт виконаних адвокатом Берест О.М., на підставі договору про надання правничої допомоги від 24.12.2019 року ОСОБА_1 , зазначено найменування наданих послуг:
-консультація з правових питань та підготовка заяви до ВЧ НОМЕР_1 - 1000 грн.;
- підготовка позовної заяви до суду та додатків до неї в порядку КАСУ- 3000 грн.;
- представництво в суді, як вид правничої допомоги - 1000 грн.
Позивачем здійснена оплата наданих по договору від 24.12.2019 року послуг з правової (правничої) допомоги у розмірі 4000 (чотири тисячі) гривень, що підтверджується квитанцією №3513 від 14.01.2020 року.
У відзиві на позов та запереченнях на відповідь на відзив відповідач зазначав на завищеність витрат на правову допомогу, оскільки справа відповідає ознакам зразкової та не є складною; справа призначена до розгляду у спрощеному позовному провадженні без виклику сторін, внаслідок чого відсутнє представництво адвоката в суді, як вид правничої допомоги; в описі міститься виконання робіт, які не передбачені ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України.
Щодо наданого позивачем розрахунку послуг, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що зазначені позивачем послуги, у повному обсязі, не є конкретизованими, що не дозволяє надати оцінку визначеній вартості таких послуг.
Вирішуючи питання про розподіл понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує, що дана справа не викликає складності у правовому розумінні, та є зразковою.
За переконанням суду заявлені до відшкодування позивачем витрати в сумі 4000 (чотири тисячі) гривень не є співмірними із складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру.
В той же час, оскільки позивач, у зв'язку із бездіяльністю відповідача, був змушений звернутися до суду за захистом порушеного права, у зв'язку з чим ним понесено витрати на професійну правничу допомогу, враховуючи принцип співмірності, суд дійшов висновку про необхідність присудження на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача понесених витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2000 грн.
Керуючись статтями 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 (адреса: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: НОМЕР_6 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16 серпня 2019 року.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 16 серпня 2019 року.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплат належних при звільненні сум по день фактичного розрахунку.
Присудити на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2000 (дві тисячі) гривень 00 копійок.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 частини 1 розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя М.В. Бондар