Номер провадження 2/754/639/20
Справа №754/2657/19
02 березня 2020 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:
головуючого - судді - ЛІСОВСЬКОЇ О.В.
за участю секретаря - Грей О.П.
позивачки ОСОБА_1
представника позивачки ОСОБА_2
відповідача ОСОБА_3
представника відповідача ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя та стягнення грошових коштів, -
Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя та стягнення грошових коштів, мотивуючи свої вимоги тим, що вони перебували у зареєстрованому шлюбі з 20.11.2003 року по 15.07.2008 рік. У квітні 2006 року сторонами було придбано автомобіль Renault, 1999 року випуску; у липні 2007 року сторонами придбано автомобіль Honda, 2007 року випуску, а у жовтні 2007 року - автомобіль Nissan, 2007 року випуску. Право власності на автомобілі оформлено на відповідача ОСОБА_3 . Після розірвання шлюбу сторони домовились про те що позивачка разом із неповнолітньою дочкою ОСОБА_5 , 2005 року народження, залишаються проживати у квартирі АДРЕСА_1 , що належить відповідачу на праві власності, а спільно набуті автомобілі залишаються у користуванні ОСОБА_3 . Однак у листопаді 2018 року виявилося, що відповідач без згоди позивачки здійснив відчуження автомобілів. Відповідно до Звіту про оцінку майна від 05.02.2019 року загальна вартість автомобілів становить 625793, 00 грн. Оскільки добровільно вирішити питання поділу майна неможливо, позивачка звертається до суду з даним позовом, в якому просить суд стягнути з ОСОБА_3 на її користь грошову компенсацію вартості 1/2 частини всіх автомобілів у розмірі 312896, 50 грн. та судові витрати у справі.
22.05.2019 року до суду надійшов Відзив відповідача на позов. Відповідно до заперечень, викладених у Відзиві, відповідач вказує про те, що сторонами, дійсно, у період шлюбу було придбано 3 автомобілі. Сімейно-шлюбні стосунки між сторонами припинено з жовтня 2007 року. Після розірвання шлюбу між сторонами була домовленість про те, що позивачка разом з дитиною залишаються проживати у квартирі АДРЕСА_1 , що належить відповідачу на праві власності, при цьому відповідач залишає собі у користування всі автомобілі. Дана домовленість була з боку відповідача дотримана. Що стосується автомобілів, то відповідач зазначив.
Автомобіль Ніссан був придбаний 02.11.2007 року, тобто вже після того, як між сторонами було припинено сімейно-шлюбні стосунки. Відповідачем був укладений Кредитний договір від 02.11.2007 року з ЗАТ «ОТП Банк» на отримання кредиту у розмірі 11700, 00 доларів США. У подальшому відповідач звертався до Банку із заявою про переоформлення кредиту та застави на позивачку, у зв'язку з розлученням, але позивачка категорично відмовилася переоформляти кредитний договір на своє ім'я. 14.12.2009 року, у зв'язку з неможливістю відповідача сплачувати кредит, автомобіль Ніссан був вилучений працівниками Банку, а у подальшому проданий, кошти від продажу були направлені на погашення кредиту. Таким чином, відповідач вважає, що вказаний автомобіль був придбаний за особисті кошти відповідача, а тому не є спільною сумісною власністю.
Автомобіль Хонда був придбаний 27.07.2007 року на підставі Кредитного договору, відповідно до умов якого відповідачу були надані кредитні кошти у розмірі 31108, 00 доларів США. Частково за придбання автомобіля було сплачено власні кошти сторін у розмірі 38885, 00 грн. У подальшому відповідачем під час спільного проживання сторін було сплачено грошові кошти у рахунок погашення кредитних зобов'язань у розмірі 194425, 00 грн. Тобто за спільні кошти було сплачено 48953, 01 грн., що фактично є ј частиною даного транспортного засобу. Також за кредитним договором було сплачено відсотки за користування кредитом у розмірі 11277, 00 доларів США. Також протягом 2008-2012 років відповідачем було сплачені страхові платежі на загальну суму 56788, 44 грн., що становить більше, ніж ј вартості транспортного засобу. Вказаний транспортний засіб відповідачем був також проданий.
Автомобіль Рено був проданий відповідачем 18.02.2014 року, однак перед цим він був пошкоджений 15.02.2012 року внаслідок падіння на нього дерева. З даного приводу відповідач неодноразово звертався до комунального підприємства. Враховуючи те, що ремонт автомобіля був економічно не вигідний, відповідачем було прийнято рішення про продаж автомобіля. Відповідно до звіту про оцінку вартості збитку, нанесеного власнику пошкодженого колісного транспортного засобу, ринкова вартість автомобіля становила 60272, 41 грн., вартість відновлювального ремонту КТЗ з врахуванням фізичного зносу та ВТВ становила 50260, 66 грн. Згідно із Звітом про оцінку ринкової вартості аварійно пошкодженого колісного транспортного засобу вартість автомобіля з урахуванням пошкоджень станом на 15.05.2012 року становить 10, 011 грн. Також відповідач вказує про те, що на його думку сума, що належить до стягнення позивачці, повинна бути зарахована на погашення заборгованості по кредитним договорам, що була виплачена відповідачем.
Крім того, відповідач зауважує щодо поданого позивачкою Звіту про оцінку майна, вказуючи про те, що у Звіті не було враховано пошкодження, що були наявні у всіх транспортних засобах, об'єм двигуна автомобіля Хонда, а також пошкодження, отримані під час ДТП.
На підставі викладеного відповідач просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 22.05.2019 року задоволено клопотання представника відповідача про призначення судової авто товарознавчої експертизи, у зв'язку з чим провадження у справі зупинено.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 12.08.2019 року провадження у справі відновлено.
У судовому засіданні позивачка та її представник повністю підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити.
Відповідач та його представник у судовому засіданні позовні вимоги не визнали, просили відмовити в їх задоволенні.
Вислухавши пояснення позивачки, представника позивачки, відповідача, представника відповідача, допитавши свідків, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
Судом встановлено, що у період з 20.11.2003 року по 15.07.2008 року сторони по справі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб та рішенням суду про розірвання шлюбу.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін по справі народилась донька ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження.
У період перебування у шлюбі сторони по справі придбали наступне майно:
-автомобіль Renault Master, 1999 року випуску;
-автомобіль Honda CR-V, 2007 року випуску;
-автомобіль Nissan Micra, 2007 року випуску.
Право власності на вказані автомобілі було зареєстровано за відповідачем ОСОБА_3 .
Відповідно до відповіді, що була надана на адвокатський запит Головним сервісним центром 26.11.2018 року, автомобіль Рено зареєстрований за ОСОБА_3 19.04.2006 року, знятий з реєстрації 18.02.2014 року (перереєстровано на нового власника); автомобіль Хонда зареєстрований за ОСОБА_3 26.07.2007 року, знятий з реєстрації 27.03.2014 року (перереєстровано на нового власника); автомобіль Ніссан зареєстрований за ОСОБА_3 30.10.2007 року, знятий з реєстрації 20.04.2010 року (знято з обліку для реалізації).
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
Згідно з ч. 1 ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч. 1, 2 статті 71 СК України).
Частиною 2 ст. 372 ЦК України встановлено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Статтею 163 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджується в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 р. N 11).
Зі змісту п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Згідно із ст. 71 Сімейного кодексу України майно, що є об"єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Сімейного кодексу України неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Частиною 2 статті 184 ЦК України передбачено, що неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
Відповідно до ч. 4 ст. 71 Сімейного кодексу України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.
У своїх позовних вимогах ОСОБА_1 просить стягнути з відповідача на її користь Ѕ частину вартості відчужених автомобілів у розмірі 312896, 50 грн., зважаючи на те, що автомобілі є спільним майном подружжя, а їх відчуження було здійснено відповідачем без згоди позивачки.
Вирішуючи по суті позовні вимоги, суд зазначає наступне.
Так, з письмових матеріалів справи вбачається, що сторонами у період шлюбу 19.04.2006 року був придбаний автомобіль Рено Мастер, 1999 року випуску, який у подальшому 18.02.2014 року був знятий з реєстрації та перереєстрований на нового власника.
15.05.2012 року вказаний транспортний засіб був пошкоджений внаслідок падіння на нього дерева за адресою: м. Київ, вул.. Ю.Коцюбинського, 3, що підтверджується письмовими матеріалами справи.
Відповідно до Звіту № 59/05/12 про оцінку вартості збитку, нанесеного власнику пошкодженого колісного транспортного засобу, ринкова вартість автомобіля становила 60272, 41 грн. Вартість відновлювального ремонту КТЗ з врахуванням фізичного зносу та ВТВ становила 50260, 66 грн.
З наведених у Звіті даних вбачається, що проводити ремонт транспортного засобу було економічно не вигідно, тому відповідачем було прийнято рішення про продаж пошкодженого транспортного засобу.
Згідно із Звітом № 03/05/19 про оцінку ринкової вартості аварійного пошкодженого колісного транспортного засобу (КТЗ) ринкова вартість транспортного засобу з урахуванням пошкоджень станом на 15.05.2012 року становила 10011, 74 грн.
Таким чином, виходячи з того, що автомобіль Рено був придбаний сторонами у період шлюбу, а тому є спільним майном подружжя, на даний час проданий відповідачем, суд вважає за можливе стягнути з відповідача на користь позивачки компенсацію вартості Ѕ частини вказаного транспортного засобу у розмірі 5005, 87 грн.
Що стосується автомобіля Хонда, то слід зазначити наступне.
Транспортний засіб Хонда був придбаний сторонами у липні 2007 року, право власності на автомобіль було зареєстровано за відповідачем ОСОБА_3 .
Для придбання автомобіля відповідачем був укладений Кредитний договір № 5552251 від 27.07.2007 року, відповідно до умов якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 31108, 00 доларів США.
Також умовами Договору було передбачено, що Позичальник за рахунок власних коштів зобов'язаний здійснити часткову оплату за транспортний засіб в розмірі 38885, 00 грн.
У період спільного проживання відповідачем були здійснені у рахунок погашення тіла заборгованості відповідні платежі, а саме:
- 15.08.2007 року платіж у розмірі 1000, 00 доларів СА, що за курсом НБУ становило 5005, 00 грн.;
- 31.08.2007 року платіж у розмірі 0, 73 доларів США, за курсом НБУ становило 3, 67 грн.;
- 20.09.2007 року платіж у розмірі 1001, 85 доларів США, що за курсом НБУ становило 5059, 34 грн.
Всього за період спільного проживання сторін було виплачено грошові кошти у розмірі 48953, 01 грн. при загальній вартості автомобіля 194425, 00 грн., що фактично становить ј частину від вартості автомобіля.
Будь-яких інших доказів на підтвердження вказаних вище обставин сторонами надано суду не було.
Відповідно до Звіту про оцінку майна від 05.02.2019 року, що був наданий позивачкою, вартість автомобіля Хонда становить 334, 286, 00 грн.
Як вже було зазначено вище, у період спільного проживання сторонами було сплачено за автомобіль Хонда 48953, 01 грн., що становить ј частину вартості автомобіля.
Таким чином, частка позивачки, що підлягає стягненню у рахунок компенсації вартості автомобіля Хонда, становить 1/8 частину вартості автомобіля, а саме 41785, 62 грн.
Зважаючи на викладене вище, вимоги діючого законодавства, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 у частині стягнення компенсації за автомобіль Хонда підлягають частковому задоволенню і з відповідача на її користь підлягають стягненню грошові кошти у розмірі 41785, 62 грн.
Що стосується позовних вимог про стягнення компенсації за автомобіль Ніссан, то судом встановлено наступне.
Автомобіль Ніссан був придбаний відповідачем ОСОБА_6 30.10.2007 року.
З метою придбання вказаного автомобіля 02.11.2007 року між відповідачем ОСОБА_3 та ЗАТ «ОТП Банк» був укладений Кредитний договір № CL-013/265/2007 на отримання кредиту у розмірі 11700, 00 доларів США, що становило станом на 02.11.2007 року 59085, 00 грн. Також був укладений Договір застави транспортного засобу.
Відповідно до накладної № 3034 від 29.10.2007 року вартість автомобіля Ніссан становила 84737, 00 грн., з яких 59085, 00 грн. було сплачено кредитними коштами, а решту 25652, 00 грн. коштами ОСОБА_3 .
У подальшому відповідач ОСОБА_3 звернувся до Банку із заявою про надання дозволу на переоформлення договору кредиту та договору застави на ОСОБА_1 , у зв'язку з розлученням, однак переоформлення здійснено не було.
14.12.2009 року транспортний засіб Ніссан був вилучений представником АТ «ОТП Банк», у зв'язку з невиконанням відповідачем умов кредитного договору.
20.04.2010 року автомобіль Ніссан був проданий відповідачем, отримані кошти були витрачені на погашення заборгованості за кредитним договором.
Заперечуючи проти позовних вимог в цій частині, відповідач вказує про те, що автомобіль був придбаний відповідачем у той період, коли сторони припинили сімейно-шлюбні стосунки, а тому вважає, що автомобіль є його особистим майном.
Судом встановлено при розгляді справи, рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 27.03.2008 року шлюб між сторонами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірваний.
Як вбачається з судового рішення та було встановлено судом, сторони по справі припинили сімейно-шлюбні стосунки в жовтні 2007 року.
Згідно із ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
З урахуванням наведеної вище норми суд вважає, що встановлені у судовому рішенні від 27.03.2008 року обставини щодо періоду припинення сімейно-шлюбних стосунків між сторонами доказуванню не підлягають, є встановленими, а тому можуть братися судом до уваги, як належний та допустимий доказ.
Статтею 57 Сімейного кодексу України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Пунктом 23 вищевказаної Постанови Пленуму від 21.12.2007 року встановлено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Як зазначено у постанові Верховного Суду України від 05.04.2017 року у справі № 6-399цс17, статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норму статті 60 Сімейного кодексу України застосовано правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Враховуючи те, що автомобіль Ніссан був придбаний відповідачем ОСОБА_3 у період, коли сторони припинили спільне проживання, суд вважає даний транспортний засіб особистим майном відповідача, який не підлягає поділу на загальних підставах.
Виходячи з наведеного вище, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 у частині стягнення компенсації за частину автомобіля Ніссан задоволенню не підлягають.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтями 10-13 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до вимог ст. 76-83 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1 ) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Проаналізувавши вищевказані норми діючого законодавства та встановлені у справі докази та обставини, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню і з відповідача на її користь підлягають стягненню грошова компенсація за автомобіль Рено у розмірі 5005, 87 грн. та за автомобіль Хонда у розмірі 41785, 62 грн.
Відповідно до статті 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору у розмірі 768, 40 грн., відповідно до розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 19, 81, 141, 258-260, 263-265 ЦПК України, ст. 60, 61, 69-71, 74 Сімейного Кодексу України, Постановою Пленуму Верховного Суду № 11 від 21.12.2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя та стягнення грошових коштів - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за автомобіль Рено у розмірі 5005, 87 грн., автомобіль Хонда у розмірі 41785, 62 грн. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 768, 40 грн.
У частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення компенсації за автомобіль Ніссан та витрат на правничу допомогу - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через Деснянський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення.
Позивачка - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 .
Відповідач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , адреса проживання: АДРЕСА_3 .
Повний текст рішення виготовлений 23 березня 2020 року.
Суддя О.В.Лісовська