ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/5913/18
провадження № 2/753/2859/20
"24" березня 2020 р. Дарницький районний суд міста Києва в складі:
головуючого - судді Коренюк А.М.
при секретарі Ляшенко Ю.Ю.
з розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення індексу інфляції, нарахованої на суму заборгованості по сплаті аліментів за договором про сплату аліментів, суд -
Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення індексу інфляції, нарахованої на суму заборгованості по сплаті аліментів за договором про сплату аліментів, й в обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що 30 жовтня 2012 року між відповідачем ОСОБА_2 та нею - ОСОБА_1 укладеного договір про сплату аліментів на утримання їх малолітніх дітей - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колісник О.І., зареєстрованого в реєстрі за № 4081. За умовами укладеного договору відповідач зобов'язався сплачувати аліменти на її користь щомісячно двома платежами першого та п'ятнадцятого числа кожного місяця по 2 000 гривень на кожну дитину, всього - 4 000 грн. на двох дітей щомісячно. Також, пунктом 8 Договору передбачена індексація визначеного розміру аліментів у твердій грошовій сумі, який не може бути меншим за 30% встановленого законом прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку. Проте, відповідач повністю не виконує умови договору про сплату аліментів на утримання їх малолітніх дітей, відтак на суму заборгованості по сплаті аліментів 7 445 грн. 07 коп. нею нарахований індекс інфляції за період за період з вересня 2016 року по березень 2018 року в сумі 150 789 грн. 42 коп., що й стало підствою звернення до суду з даним позовом.
В судове засідання позивач повторно не з'явився, належним чином повідомлений про час та місце його проведення - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, розміщеним повідомленням на офіційному сатйні судової влади (суду), звернувся до суду із заявою від 05 березня 2020 року (а.с. 136) про розгляд справи за його відсутності з підтриманням позовних вимог.
Відповідач в судове засідання не з'явився, належним чином повідомлений про час та місце його проведення - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, розпискою, розміщеним повідомленням на офіційному сайті судової влади (суду), будучи присутнім в підготовчому судовому засіданні 30 січня 2020 року, позовні вимоги не визнав уцілому та просив відмовити у їх задоволенні (а.с. 129 - 130, 131).
Відзив на позов відповідачем не наданий.
Згідно ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ ( Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).
За таких підстав суд визнав за можливе розглядати справу за відсутності сторін, на підставі доказів, наявних у матеріалах справим, та за погодженням позивача згідно поданої ним заяви.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIIІ від 03 жовтня 2017 року, яким зокрема Цивільний процесуальний кодекс викладений в новій редакції.
Відповідно до п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Вислухавши пояснення позивача, його доводи та заперечення, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, з урахуванням визнання відповідачем позовних вимог, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають відмові у задоволенні із наступних підстав.
Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).
Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).
Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Судом встановлено, що 30 жовтня 2012 року між відповідачем ОСОБА_2 та позивачкою ОСОБА_1 укладеного договір про сплату аліментів на утримання їх малолітніх дітей - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колісник О.І., зареєстрованого в реєстрі за № 4081 (а.с. 11).
За умовами укладеного договору відповідач ОСОБА_2 зобов'язався сплачувати аліменти на користь позивачки ОСОБА_1 щомісячно двома платежами першого та п'ятнадцятого числа кожного місяця по 2 000 гривень на кожну дитину, всього - 4 000 грн. на двох дітей щомісячно.
Також, пунктом 8 Договору передбачена індексація визначеного розміру аліментів у твердій грошовій сумі, який не може бути меншим за 30% встановленого законом прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку.
Проте, відповідач повністю не виконує умови договору про сплату аліментів на утримання їх малолітніх дітей, що підтверджується рішеннями суду про стягнення заборгованості по сплаті аліментів, відповідно на суму заборгованості по сплаті аліментів 7 445 грн. 07 коп. позивачкою нарахований індекс інфляції за період з вересня 2016 року по березень 2018 року в сумі 150 789 грн. 42 коп. (а.с. 3 - 6 розрахунок заборгованості).
Згідно з частиною другою статті 181 СК України за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
Частиною першою статті 189 СК України передбачено, що батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
Судовим розглядом встановлено, що договір про сплату аліментів на дитину містить усі істотні умови, які необхідні для укладення такого виду договору, умови надання коштів на утримання дитини, їх розмір, що відповідає частині першій статті 189 СК України, інтересам дитини та є обов'язковими для сторін договору.
Відповідно до ст. 189 СК України батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Відповідно до статті 8 СК України, якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (ст.ст. 526, 527 ЦК України).
Встановлений частиною другою статті 189 СК України порядок стягнення аліментів за виконавчим написом нотаріуса не може бути перешкодою для звернення за захистом порушених прав до суду. Окрім того, законодавець передбачив додаткову можливість спрощеного стягнення аліментів за виконавчим написом нотаріуса саме в інтересах дітей з метою спрощення процедурних питань, але в жодному разі цим правом не обмежив право на судовий захист.
Стягнення заборгованості за аліментами відповідно до статті 194 СК України не стосується правовідносин, що виникли, оскільки стягуються або за наявності виконавчого листа або в порядку, визначеному статтею 187 СК України, в той час як у цій справі заявлено про стягнення аліментів на підставі укладеного між батьками договору.
Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд в своїй постанові від 21 серпня 2018 року по справі № 127/24670/15-ц.
За наведеного суд приходить до висновку, що відповідач свої зобов'язання за договором про сплату аліментів на утримання дітей не виконує, внаслідок чого утворилась заборгованість, на суму якої позивачем нарахований індекс інфляції за період з вересня 2016 року по березень 2018 року в сумі 150 789 грн. 42 коп. (а.с. 4 - 6, розрахунок заборгованості, проведений позивачем) як компенсацію внаслідок інфляційного знецінення нарахованих аліментів, які не підлягають задоволенню, виходячи з такого.
Статтею 184 СК України передбачено обов'язок індексації аліментів, визначеної у твердій грошовій сумі відповідно до закону.
Згідно роз'яснень, які містяться в пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15 травня 2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» вбачається, що згідно з ч. 1 ст. 181 СК (2947-14) способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. Частиною 1 ст. 189 цього Кодексу ( 2947-14 ) батькам надано право укласти договір про сплату аліментів на дитину, умови якого (про розмір аліментів, строки їх виплати тощо) не повинні порушувати її права. При цьому розмір аліментів сторони визначають за домовленістю між собою, але за жодних обставин він не може бути меншим від передбаченого у ч. 2 ст. 182 СК. Якщо розмір аліментів визначено у твердій грошовій сумі, до договору треба включати умови про індексацію, як вимагає ч. 2 ст. 184 того ж Кодексу. Договір має бути укладений письмово та підлягає нотаріальному посвідченню.
Сторони, укладаючи договір про сплату аліментів на дітей, включили до нього умову про індексацію аліментів у в'язку з визначенням розміру аліментів в твердій грошовій сумі (пункт 8 договору (а.с. 11)
При розгляді справи встановлено, що відповідачем не регулярно сплачувалася сума аліментів на утримання дітей, виходячи з визначеного розміру аліментів 4 000 грн. 00 коп. щомісячно.
Частина друга статті 184 СК України передбачає, що визначений судом у твердій грошовій сумі розмір аліментів підлягає індексації відповідно до закону.
До 12 червня 2016 року спеціального закону про індексацію аліментів не було прийнято, а в Україні діяв Закон України «Про індексацію грошових доходів населення». У частині першій статті 2 цього закону визначені об'єкти індексації грошових доходів населення; при цьому розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, до цих об'єктів не відносився.
Верховний Суд України у своїй постанові від 06 листопада 2013 року, прийнятій у справі № 6-113цс13 висловив позицію про те, що розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, на підставі частини другої статті 184 СК України, підлягає індексації за аналогією закону згідно з пунктом 8 статті 8 ЦПК України у порядку, передбаченому Законом України «Про індексацію грошових доходів населення».
17 травня 2016 року прийнято Закон України № 1368-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо індексації розміру аліментів, визначеного судом у твердій грошовій сумі», пунктом 1 розділу І якого внесено зміни до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».
Цим Законом, зокрема, розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, включено до переліку об'єктів індексації, визначених у частині першій статті 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».
Закон України від 17 травня 2016 року № 1368-VIII «Про внесення змін до деяких законів України щодо індексації розміру аліментів, визначеного судом у твердій грошовій сумі» набрав чинності 12 червня 2016 року.
Відповідно до положень частин першої-четвертої статті 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» (у редакції, чинній до 24 грудня 2015 року) індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсоток. Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону. Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.
Законом України від 24 грудня 2015 року № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» у частині першій статті 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» величину «101» замінено величиною «103».
Таким чином, з 24 грудня 2015 року індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлено в розмірі 103 відсотки.
Аналогійний правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 26.09.2018 року по справі № 127/8260/17-ц.
Відповідно до даних Міністерства фінансів індекс інфляції за період, який охоплений вимогою позивача (з вересня 2016 року по березень 2018 рок): вересень 2016 року - 101,8 грн., жовтень 2016 року - 102,8 грн., листопад 2016 року - 101,8 грн., грудень 2016 року - 100,9 грн., січень 2017 року - 101,1 грн., лютий 2017 року - 101,0 грн., березень 2017 року - 101,8 грн., квітень 2017 року - 100,9 грн., травень 2017 року - 101,3 грн., червень 2017 року - 101,6 грн., липень 2017 року - 100,2 грн., серпень 2017 року - 99,9 грн., вересень 2017 року - 102,0 грн., жовтень 2017 року - 101,2 грн., листопад 2017 року 100,9 грн., грудень 2017 року -101,0 грн., січень 2018 року - 101,5 грн., лютий 2018 року - 100,9 грн., березень 2018 року - 101,1 грн.
Відтак, індекс інфляції, що перевищив поріг індексації у розмірі 103% за заявлений позивачем період, судом не встановлений, а тому позов підлягає відмові у його задоволенні.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доспупності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, у тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Інші доводи позтвача, які наведені у позові, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно, з урахуванням визначених підстав, правові підстави для задоволення цього позову уцілому відсутні.
Приймаючи до уваги предмет даного спору, наслідки його розгляду судом, суд вважає за необхідне застосувати положення ст. 141 ЦПК України.
Позивач при зверненні до суду звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України «Про судовий збір».
За таких підстав, приймаючи до уваги предмет даного спору, наслідки його розгляду судом, суд вважає за необхідне застосувати положення ч.6 ст.141 ЦПК України, й судові витрати (судовий збір) компенсовати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Так, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
На підставі викладеного, ст.ст. 8, 184, 189 СК України, Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», з урахуванням постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року N 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів", керуючись п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України, ст.ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 44, 46, 47, 48, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України, суд -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення індексу інфляції, нарахованої на суму заборгованості по сплаті аліментів за договором про сплату аліментів, - відмовити.
Судові витрати (судовий збір) компенсовати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду протягом п'ятнадцять днів з дня його (її) проголошення.
Якщо в судомому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Відповідно до ст.355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Однак відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.
Згідно ч.1 ст.354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.
Отже, строки оскарження судових рішень в апеляційному порядку складають 30 календарних днів - для рішень і 15 календарних днів - для ухвал, однак апеляційна скарга подається за старими правилами - через суд першої інстанції.