Справа № 755/3531/19
"14" листопада 2019 р. м. Київ
Дніпровський районний суд м. Києва в складі, головуючого судді САВЛУК Т.В., за участю секретаря Бурячек О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщення Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки,
Акціонерне товариство «Універсал Банк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 з вимогами: «в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_3 перед Акціонерним товариством «Універсал Банк» по Додатковій угоді №BL2376KL до Генерального договору про надання кредитних послуг від 07 березня 2008 року, в сумі 788 559,14 грн, яка складається з заборгованості по кредиту у розмірі 630 386,24 грн., заборгованість по відсотках у розмірі 88 990,80 грн., заборгованість по підвищеним відсоткам у розмірі 67 362,12 грн., звернути стягнення на предмет іпотеки, двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , та належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі спільної власності на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 12 серпня 2005 року, яке видано Дніпровською районною державною адміністрацією у м. Києві на підставі розпорядження від 12 серпня 2005 року за № 65-593С та зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 2181 від 15 серпня 2005 року, шляхом продажу на прилюдних торгах за ціною, визначеною при примусовому виконанні на рівні не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або належним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, та розподілити судові витрати»
03 квітня 2019 року Дніпровським районним судом м. Києва постановлено ухвалу про відкриття провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Положеннями ст.174 Цивільного процесуального кодексу України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом.
Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
Згідно з статями 174, 178 Цивільного процесуального кодексу України відповідачі не скористались своїм правом та не направили до суду відзив на позовну заяву, із викладенням заперечень щодо обставин, викладених у позовній заяві.
18 липня 2019 року Дніпровським районним судом м. Києва постановлено ухвалу, якою закінчено підготовче провадження у цивільній справі та призначено до судового розгляду по суті.
Представник позивача Липовський Д.В. в судове засідання не з'явився, подав заяву про розгляд справи у його відсутність, позовні вимоги підтримує в повному обсязі, просив позов задовольнити з підстав, викладених в позовній заяві
Відповідачі та третя особа в судове засідання не з'явилися, про день час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили.
На підставі ч.1 ст.280 Цивільного процесуального кодексу України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази у їх сукупності, суд приходить до наступного.
Відповідно до частини 1 статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
Банківський кредит - будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. ( ст. 2 Закону України „Про банки і банківську діяльність")
Відповідно до ч.1 ст.1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
При цьому, до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За приписами ч.1 ст.1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Судом встановлено, що 07 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Універсал Банк», та ОСОБА_3 (Позичальник) укладено Генеральний договір №BL 2376 та Додаткову угоду BL2376/KL+, відповідно до яких ОСОБА_3 був наданий кредит на загальну суму 82 500 доларів США, строк кредитування до 01 березня 2028 року, сплатою процентів за користування кредитом - 14% річних .
Майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. ( ст.1 Закону України «Про іпотеку»)
Майновий поручитель несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки (ст. 11 цього Закону).
Частиною 1 ст. 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК України встановлено, що у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Отже, майновий поручитель за іпотечним договором несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання як солідарний боржник, якщо договором іпотеки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя, а іпотекодержатель як кредитор має право вимагати виконання основного зобов'язання як від боржника і його майнового поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо, при цьому у разі пред'явлення таких вимог до майнового поручителя останній відповідає в межах взятих на себе зобов'язань перед іпотекодержателем (аналогічна позиція міститься у Постанові ВСУ від 24.10.2011р. у господарській справі 3-107гс11).
В забезпечення виконання зобов'язань за Генеральним договором, 07 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 був укладений Договір іпотеки, за умовами якого, іпотекодавці передають в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру за АДРЕСА_2 та належить іпотекодавцям на праві спільної сумісної власності на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 12 серпня 2005 року, яке видано Дніпровською районною державною адміністрацією у місті Києві на підставі розпорядження від 12 серпня 2005 року за №65-593С. Право власності на предмет іпотеки зареєстровано в Київському міському бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 2181 від 15 серпня 2005 року.
Відповідно до п. 1.1.1. Договору іпотеки, у разі невиконання або не належного виконання Боржником зобов'язань за будь-якими з вищевказаних Основного договору, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмету іпотеки в повному обсязі переважно перед іншими кредиторами.
Відповідно до п. 1.1.2. Договору іпотеки, у разу порушення іпотекодавцями обов'язків, встановлених цим Договором, Іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язань будь-яких вищевказаних Основного договору, що обумовлюють основне зобов'язання Іпотекодержателями цієї вимоги - звернути стягнення на Предмет іпотеки.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх.
Забезпечувальне зобов'язання (взаємні права і обов'язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов'язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов'язанням).
Виконання забезпечувального зобов'язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов'язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).
Згідно з ч. 6 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про іпотеку» якщо вимога за основним зобов'язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов'язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов'язання.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 р. у справі №444/9519/12 зазначила, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Як убачається з матеріалів справи, 24 грудня 2009 року Святошинським районним судом міста Києва ухвалене рішення про задоволення позову Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості.
Присуджено стягнути з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» заборгованість в розмірі 786 739 грн. 14 коп., судовий збір в розмірі 1700,00 грн та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в розмірі 120,00 грн, а всього - 788 559 гривень 14 копійок.
Правовими наслідками пред'явлення вимоги банку про повне дострокове погашення зобов'язання за кредитом є наступні: 1) дана вимога змінює строк виконання основного зобов'язання за кредитним договором; 2) моментом виконання основного зобов'язання за кредитним договором стає дата, вказана в вимозі банку про повне дострокове погашення зобов'язання за кредитним договором; 3) з цього моменту банк втрачає право на нарахування відсотків за кредитним договором; 4) з цього моменту починається перебіг строку позовної давності; 5) з цього моменту починається відлік шестимісячного строку, в межах якого банк праві пред'явити вимогу до поручителя шляхом подання позову; 6) право на стягнення пені та інших видів відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання зберігається до часу повного погашення боргу.
Статтями 33, 35 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. У разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення у не менш ніж 30-ти денний строк, в якій зазначається стислий зміст порушених зобов'язань та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги і якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.
Відповідно до ст. 38 Закону України «Про іпотеку» ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.
Одночасно порядок реалізації предмету іпотеки за рішенням суду врегульовано ст. 39 Закону, якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, у рішенні суду зазначається, зокрема, загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Як роз'яснено у п. 37, 39 Постанови Пленуму ВССУ від 30.03.2012 за № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено, що невиконання вимог ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов'язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду (на відміну від інших способів звернення стягнення (ч. 3 ст. 33 цього Закону), оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає ст. 124 Конституції України.
Пунктами 9,3 8 вказаної Постанови зазначено про наявність права вибору способу захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві.
У випадку, якщо іпотекодержатель не реалізував способів позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, шляхом укладення договору про задоволення його вимог, який передбачав би передачу йому права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання (ст. 37 Закону України «Про іпотеку») він має право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до ст. 39 цього Закону, а не з позовом про визнання права власності на нерухоме майно.
За правовим висновком у справі №6-2284цс16, викладеним в постанові від 01.03.2017, Верховний Суд України дійшов висновку, що положеннями ч.1 ст.39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються:
загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;
опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;
заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;
спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону;
пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;
початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Верховний Суд України зауважив, що суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов'язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду. За змістом ч.1 ст.39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.
Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, беручи до уваги аналіз норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що - в розумінні норми статті 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону. Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки - суд повинен обов'язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку».
Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постанові від 8 червня 2016 року (справа № 6-1239цс16), наданій заявницею для порівняння, та в постановах від 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15, 6-63цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15).
Враховуючи викладене, Верховний Суд України зазначив, що, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації на прилюдних торгах за ціною, не нижчою за визначену в процесі виконавчого провадження згідно із Законом України «Про виконавче провадження» - не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку».
Посилання суду першої інстанції у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час здійснення виконавчого провадження - суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України «Про іпотеку».
Беручи до уваги наведені законодавчі приписи та правовий висновок Верховного Суду України у справі № 6-2284цс16 від 01.03.2017, суд зауважує, що в порушення вказаного позивачем у позові не зазначено початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, а посилання позивача в резолютивній частині позову на визначення початкової ціни предмета іпотеки під час проведення виконавчих дій прямо суперечить вимогам ст.39 Закону України «Про іпотеку».
Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов'язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. (ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України)
Відповідно до ч. 2 та 3 ст. 83 Цивільного процесуального кодексу України позивач, особа, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви; відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі у дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
При зверненні з цим позовом до суду, позивачем не визначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, з урахуванням вимог ч.6 ст. 38 Закону України «Про іпотеку», тобто не довів обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, під час проведення підготовчого судового засідання представник позивача не скористався процесуальним правом заявити клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи з метою визначення ринкової вартості об'єкта нерухомого майна, що є предметом позову.
Крім того, виходячи із загального обсягу доказів, які долучено до позову, позивач, на підтвердження розміру заборгованості за кредитним договором, яка виникла у позичальника, посилається на обставини встановлені рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 24 грудня 2009 року, яке ухвалено в межах розгляду цивільної справи за позовом Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, що унеможливлює з'ясувати дійсний розмір заборгованості ( відсутність заборгованості) у позичальника на час звернення з цим позовом до суду та/або припинення зобов'язань по договору у спосіб, визначений чинним законодавством.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорювань право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнані права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Процесуальний закон також містить норми, відповідно до яких судовому захисту підлягає порушене, невизнане або оспорюване право, свобода чи інтерес (статті 1-4 ЦПК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Особа, права якої порушено, може скористатись не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Згідно з п. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. (ст.2 ЦПК України)
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). (ст.89 ЦПК України)
Оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі.
Відповідно до положень ст.141 Цивільного процесуального кодексу України, суд не вирішує питання розподілу судових витрат, оскільки судом ухвалене рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
Враховуючи наведене та керуючись ст. 15, 526, 615, 625, 1054 Цивільного кодексу України, Закону України «Про іпотеку», ст. ст. 2, 4, 12, 76-81, 89, 263-265, ч. 2 ст. 247, ч. 1 ст. 280 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
Відмовити у задоволенні позову «Універсал Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до ст. 354 ЦПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 284 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте Дніпровським районним судом м. Києва за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Відповідно до п. 15.5 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017,апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Уразі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.