Справа № 420/212/20
23 березня 2020 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М. розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 (посвідка на тимчасове проживання № АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасуваня рішення, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 , до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просить суд:
- скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 249 від 27 грудня 2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Сенегалу ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що у грудні 2019 р. звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні. Позивачем отримано повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає оскаржуваний наказ необґрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи, зокрема, без належного дослідження інформації по країні походження.
Ухвалою суду від 13.01.2019 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
03.02.2020 року за вхідним № 4702/20 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в обґрунтування якого, зазначено, що ГУ ДМС України в Одеській області не визнає даний адміністративний позов, та вважає, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті та протоколах співбесід про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивачі не мають обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. На думку відповідача, перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачам додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Підтверджень фактичного насильства чи звернення до правоохоронних органів чи медичних закладів - надано не було, що свідчить відсутність факту побиття чи переслідувань з боку жителів Сенегалу.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд зазначає наступне.
ОСОБА_1 , народився м.Дакар, Сенегал, за національністю - сенегалець, етнічна група волоф, рідна мова волоф, віросповідання - мусульманин, не одружений.
ОСОБА_1 виїхав з Сенегалу 21.08.2019 року з м. Туба до м. Дакар виїхав автобусом. Далі авіарейсом Дакар (Сенегал) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна).
12.12.2019 р. Позивач вперше, звернувся до Управління ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням управління ДМС України в Одеській області від 27.12.2019 року № 249 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивачів та вказує на те, що дане звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлене лише потребою у легалізації на території України.
Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується з постановою Верховного Суду по справі К/9901/2164/17 (№ 820/1502/17) від 14.03.2018 року, якою касаційну скаргу ДМС задоволено, а рішення першої та апеляційної інстанції скасовано.
Враховуючи, що позивач 22.08.2019 року прибув до України, в м. Одеса, а звернувся за захистом лише 12.12.2019 року (більше ніж 3,5 місяців), також з 19.09.2019 року перебував на території України у якості нелегального мігранта, суд дійшов висновку, що значна тривалість проміжків часу між закінченням строку перебування на території України та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Отже, позивач порушив вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме «особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України».
Термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань (підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року (далі - Конвенція).
Частина 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами (далі - Директива): обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Згідно з п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
З матеріалів особової справи позивача спостерігаються суттєві розбіжності в твердженнях, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри та свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.
За матеріалами особової справи не спостерігається фактів реального переслідування позивача в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
В протоколі співбесіди від 26.12.2019 року ОСОБА_1 на питання «Порушуються права на Батьківщині? Які права та обов'язки порушувались у Вас?» зазначено, ОСОБА_1 повідомив що не порушуються в країні ніякі права, у нього також не порушувались.
Крім того, на питання «Хто може принижувати Вашу гідність у випадку повернення на Батьківщину? В чому вони полягають», ОСОБА_1 повідомив, що це може бути будь-яка людина.
Також зазначено, що особа ніколи не порушувала закон, не мала проблем з правоохоронними органами та органами державної влади.
Інформація по країні походження не підтверджує наявність у позивача цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Сенегалу .
Тобто, зазначене ще раз підтверджує відсутність обґрунтованості побоювань загрози життю, оскільки не доведено існування умов для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
Суд зазначає, що побоювання позивачів стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, посилання позивачів на ситуацію в країні походження та на адресу веб-сайтів, на яких розміщено відповідні відомості, носять загально інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивачів повертатися в країну своєї громадянської належності, а отже не можуть бути прийняті до уваги
Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 06.03.2019 по справі № 826/14576/16, постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17.
Відтак, дослідивши матеріали особових справ суд дійшов висновку, що відсутні підтвердження щодо реальних погроз та переслідування ОСОБА_1 , відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, тільки за наявності яких особі може бути надано статус біженця, проте в даному випадку вказані підстави відсутні, позивачем не доведені твердження щодо реального переслідування.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Постанова Верховного Суду від 27.02.2018 року у справі №816/591/15-а, провадження №К/9901/4844/18).
Частиною 4 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Частина 6 статті 8 «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Позивачами не надано жодних доказів та фактів здійснення над ними фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлює існування на території країни походження.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З урахуванням зазначеного, наказ №249 від 27.12.2019 р. прийнятий Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області є правомірним, прийнятим в межах дискреційних повноважень з урахуванням усіх фактичних обставин справи.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» встановлено, що Європейська Конвенція «Про захист прав людини і основоположних свобод» і практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі «ABUHMAID v. UKRAINE» (заява №31183/13) від 12.01.17 р., вказав, що держави користуються певною свободою розсуду, коли йде мова про встановлення умов потрапляння іноземців на її територію та їх проживання там (див. «Osman v. Denmark», § 54, 14 червня 2011), і відсутні підстави для висновку про те, що відповідні умови в Україні очевидно необґрунтовані або свавільні. З цього приводу Суд зазначає, що Конвенція не гарантує право іноземців потрапити або мешкати у конкретній країні. Також нею не гарантуються право отримати певний вид дозволу на проживання (див. «Aristimuno Mendizabal v. France», §§ 65-66, 17 січня 2006), п. 121,://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-170285.
Частиною 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідач як суб'єкт владних повноважень надав до суду достатні та беззаперечні докази, навів належні доводи, що підтверджують відсутність з його боку порушення чинного законодавства, в той час як доводи позивачів не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає відмові у задоволенні.
Згідно п. 14 ч. 1 ст. 5 Закон України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах у порядку, визначеному статтею 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв'язку з чим, судовий збір з позивача не стягується.
Керуючись ст. ст. 2, 4, 9, 12, 77, 90, 205, 242-246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд, -
В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області та його скасування - відмовити.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295, 297 КАС України.
Пунктом 15.5 розділу VII «Перехідні положення» КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.
Суддя Л.М.Токмілова
.