Справа № 579/1853/19
2/579/116/20
12 березня 2020 року Кролевецький районний суд Сумської області
в складі - головуючого судді Моргуна О.В.,
за участі секретаря Сірої С.І.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Кролевець справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання правочину нікчемним,-
Позивач звернувся до суду з позовом про визнання правочину нікчемним. Свої вимоги мотивує тим, що 30.07.2015 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір позики, згідно з яким відповідач надав йому позику в розмірі 250000,00 грн. за умови повернення в строк до 30.07.2016 року. Вказаний договір був укладений без мети настання реальних наслідків та передання грошових коштів боржнику, та приховував під собою договір купівлі-продажу транспортного засобу, який в той самий час йому, позивачу, передано не було, як і відповідач не передавав йому жодних грошових коштів на виконання договору позики. Таким чином, сторони не вчинили жодних дій, спрямованих на виконання як укладеного правочину, так і приховуваного ним.
Враховуючи те, що відповідач не є фізичною особою-підприємцем, не є засновником господарських товариств, не має рахунків в банках та інших джерел доходу, тому можливість передачі йому відповідачем такої значної суми грошових коштів є дуже сумнівною.
Посилаючись на положення Цивільного кодексу України, постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", позивач просить суд визнати нікчемним договір позики у формі розписки від 29.07.2015 року.
Відповідачем ОСОБА_3 подано до суду відзив на позовну заяву (а.с. 17-20), у якому відповідач заперечує проти позову та зазначає, що до нього звернувся ОСОБА_1 з проханням позичити йому грошові кошти в сумі 250000 грн., та пообіцяв повернути їх протягом року. 30.07.2015 року він зустрівся з ОСОБА_1 в м.Києві, вони обговорили умови позики, в той самий день в нотаріальній конторі вони підписали договір позики, складений нотаріусом за їх умовами. При укладенні договору позики він, ОСОБА_3 , передав ОСОБА_1 250000 грн. готівкою в повному обсязі. На запитання нотаріуса Горох С.М. підтвердив, що грошові кошти в сумі 250000 грн. він отримав від ОСОБА_3 в повному обсязі і він бере на себе зобов'язання повернути їх протягом року. В пункті 2 Договору нотаріус вказав, що грошові кошти, які є предметом цього договору, передані позикодавцем та одержані позичальником при підписанні цього договору в розмірі 250000 грн. Взяті на себе зобов'язання по поверненню йому позики ОСОБА_1 не виконав - позику йому не повернув , тому він був змушений звернутись до Кролевецького районного суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 боргу за договором позики. На даний час справа перебуває в провадженні Кролевецького районного суду.
Ніякої домовленості про купівлю-продаж транспортного засобу між ними не було, мова йшла тільки про суму позики та умови і строки її повернення. Він, ОСОБА_3 , надав суду договір позики від 30.07.2015 року, нотаріально оформлений. ОСОБА_1 на підтвердження своїх позовних вимог та припущень, що договір позики нібито є нікчемним, не надав суду жодного доказу. Позовні вимоги ОСОБА_1 безпідставні та надумані, є обраним ним способом не повертати йому грошові кошти. Вважає, що дії позивача ОСОБА_1 суд має розцінити як зловживання процесуальними правами. З часу укладення та підписання 30.07.2015 року договору позики між ОСОБА_1 та ним, ОСОБА_3 , і до дати звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визнання договору позики нікчемним (вересень 2019р.) минуло чотири роки і більше місяця. ОСОБА_1 був обізнаний про умови укладеного договору позики , оскільки він особисто підписував договір в нотаріальній конторі, він дійсно позичив у нього кошти в сумі 250000 грн., які зобов'язався повернути протягом одного року до 30.07.2016 року, тому ним пропущений строк позовної давності для звернення до суду з позовом про визнання договору позики від 30.07.2015 року нікчемним. Просить суд застосувати позовну давність до вимог ОСОБА_1 .
Позивач відповіді на відзив до суду не подав.
Позивач та його представник в судове засідання з'явились, позов підтримали повністю з підстав, викладених в позовній заяві, в судовому засіданні позивач пояснив , що фактично між сторонами було укладено договір купівлі продажу автомобіля.
Відповідач в судове засідання з'явився, проти позову повністю заперечив, просив відмовити в задоволенні позовних вимог.
Суд, заслухавши вступне слово сторін та їх додаткові пояснення, вивчивши відзив відповідача та дослідивши наявні в справі докази, дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір позики від 30 липня 2015 року (а.с. 7, 8).
За змістом вказаного договору (п.1) позикодавець ( ОСОБА_3 ) передає у власність позичальникові ( ОСОБА_1 ) грошові кошти в сумі 250000 грн., а позичальник зобов'язується повернути (сплатити) позикодавцю таку ж суму грошових коштів, в строки та на умовах, визначених цим договором. Згідно п.2 вказаного договору грошові кошти, які є предметом цього договору, передані позикодавцем та одержані позичальником при підписанні цього договору в розмірі 250000 гривень 00 копійок.
Сторони, що нижче підписалися, підтверджують, що цей договір не носить характеру мнимого та удаваного правочину, а також свідчать, що зміст цього договору їм зрозуміло у повному обсязі, текст договору прочитаний ними повністю (п.11).
Нотаріусом встановлено дійсні наміри кожної із сторін шляхом встановлення однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину (п.12).
Відповідно до п.13 договору цей договір прочитано сторонами вголос, кожною окремо. Після прочитання договору сторони підтвердили нотаріусу, що зміст цього договору повністю відповідає їх дійсним намірам. Сторони повідомляють, що однаково розуміють значення, умови правочину та його правові наслідки, зміст цього договору повністю відповідає їхнім дійсним намірам, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині.
Статтею 509 ЦК України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до положень ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно ч.ч. 1, 3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Положеннями статті 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Тому при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила про той правочин, який сторони мали на увазі (який сторони приховали). Суб'єкт, який вимагає визнання правочину недійсним як укладеного з метою приховати інший правочин повинен довести, що правочин укладений з такою метою.
Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином . При цьому позивач повинен вказати який правочин приховує укладений правочин.
Спільною ознакою фіктивного та удаваного правочинів є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання усіма або принаймні одним із них певної користі. Різниця полягає у тому, що за удаваного правочину права та обов'язки все ж настають, але не ті, що випливають із змісту правочину. За удаваним правочином обидві сторони свідомо, задля якоїсь цілі, документально оформлюють один правочин, але між ними реально встановлюються інші правовідносини.
За змістом п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 6.11.2009 року судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).
Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.
Згідно ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Проаналізувавши матеріали справи, зміст договору позики від 30 липня 2015 року та зміст норм ст. ст.215, 234,235 ЦК України, суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали договір позики від 30 липня 2015 року. За змістом наданого позивачем доказу договору від 30 липня 2015 року грошові кошти, які є предметом договору, передані позикодавцем та одержані позичальником при підписанні договору в розмірі 250000 гривень 00 копійок.
Сторони, підписалися, підтверджують, що договір не носить характеру мнимого та удаваного правочину. Нотаріусом встановлено дійсні наміри кожної із сторін шляхом встановлення однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину. Сторони підтвердили нотаріусу, що зміст цього договору повністю відповідає їх дійсним намірам.
ОСОБА_3 в судовому засіданні неодноразово підтвердив, що укладений договір спрямований на передачу у позику грошей ОСОБА_1 . Іншу ціль, відмінну від тієї, яку вони передбачили у договорі позики від 30 липня 2015 року сторони не переслідували.
Таким чином, посилання позивача як на підставу його вимог є безпідставним.
Згідно ч.ч.1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
На позивача покладений обов'язок з врахуванням предмету і підстав позову довести в суді ті обставини, на які він посилається, як на підставу своїх позовних вимог. Тобто, відповідно до вимог ст.ст.12, 13 ЦПК України - позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ст.ст. 78 - 80 ЦПК України, зазначені ним обставини.
Позивач не надав доказів тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог про те, що між сторонами було укладено договір купівлі - продажу автомобіля, а договір позики від 30.07.2015 року є удаваним.
Позивач, який вимагає визнання правочину нікчемним як укладеного з метою приховати інший правочин повинен довести, що правочин укладений з такою метою, однак доказів тих обставин, на які він посилається, не надав.
Його позиція по справі та пояснення спростовуються договором позики від 30 липня 2015 року, проаналізованого судом вище , посвідченого нотаріально , зареєстрованого в реєстрі №903.
Аргументи, наведені позивачем щодо підстав задоволення позову, є необґрунтовані та не заслуговують на увагу суду.
Виходячи з викладеного, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Суд не вбачає підстав для задоволення позову з мотивів та підстав, зазначених позивачем, про визнання правочину нікчемним.
Крім того, суд звертає увагу на те, що сторонами укладено договір позики від 30 липня 2015 року, предметом якого є грошові кошти в сумі 250000 грн., а позивач просить визнати нікчемним договір позики у формі розписки від 29 липня 2015 року, який суду по даній справі не надавався та судом не досліджувався.
Згідно ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Згідно ч. 2 ст. 44 ЦПК України залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема подання завідомо безпідставного позову.
Судом враховується , що за змістом відзиву на позов відповідач зазначив , він звернувся до Кролевецького районного суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 боргу за договором позики. Справа перебуває в провадженні Кролевецького районного суду.
Судом встановлено, що після цього позивач звернувся до суду про визнання правочину нікчемним.
Таким чином, в судовому засіданні встановлено, що позовні вимоги позивача і саме подання позову є очевидно безпідставними, що суд розцінює як зловживання процесуальними правами з боку позивача.
Як роз'яснено у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", установивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для нього.
Виходячи з наведеного, позовна давність застосовується лише у випадку обґрунтованості позову. У разі якщо вимоги позову є необґрунтованими, то суд має відмовити в його задоволенні за необґрунтованістю.
Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач та його представник як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити за безпідставністю та необгрунтованістю позовних вимог.
Вирішуючи питання про судові витрати, які складаються з судового збору (а.с. 2), суд виходить з того, що згідно ст. 141 ЦПК України понесені витрати покладаються на позивача, фактично ним сплачені.
Відповідно до ст. ст. 203, 215, 638 ЦК України, керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 76, 81, 141, 247, 259, 265, 268 ЦПК України,-
відмовити повністю в задоволенні позову ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , до ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , про визнання правочину нікчемним.
Рішення суду може бути оскаржено безпосередньо до Сумського апеляційного суду, шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня проголошення. В разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.
До початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається учасниками справи через Кролевецький районний суд Сумської області.
Рішення суду набирає законної сили в порядку ст.273 ЦПК України.
Повне рішення суду складено 23 березня 2020 року.
Суддя О. В. Моргун