"23" березня 2020 р.
м. Київ
справа № 760/8650/19
провадження № 2/755/2186/20
Дніпровський районний суд м. Києва в складі: головуючого судді Галагана В.І., за участю секретаря Проценко Н.А.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним,
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, відповідно до якого просить визнати недійсним договір позики, оформлений розпискою від 20.10.2016 року, мотивуючи свої вимоги тим, що до кінця 2015 року між позивачем та відповідачем існували нормальні товариські стосунки, позивач брав в борг і повністю повернув всі позичені у відповідача гроші із сплатою відсотків. Позивач передав в тимчасове користування відповідача свій автомобіль в якості гарантії повернення боргу, але незважаючи на повне погашення боргу цей автомобіль не був повернутий, і з початку 2016 року відповідач почав вимагати 110 000,00 доларів США, які нараховані ним на свій розсуд. Позивач не погодився і сплатою надуманих відповідачем коштів, тому відповідач почав погрожувати застосуванням насильства відносно позивача та членів його родини. Така ситуація продовжувалась протягом тривалого часу, і 20.10.2016 року відповідач попросив позивача під'їхати в офіс на АДРЕСА_1 де окрім відповідача знаходились ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Під психічним тиском та погрозами застосування насильства позивач підписав вже виготовлений текст розписки, яка підтверджує, що позивач отримав під час її підписання від відповідача 110 000,00 доларів США. Через погрози з боку відповідача позивач вимушений був сплатити 35 000,00 доларів США відповідачу. Однак через декілька місяців на позивача було скоєно напад і завдано тілесні ушкодження, однак у зв'язку із побоюванням за своє життя не звертався до правоохоронних органів. У червні 2018 року позивачу стало відомо, що відповідач подав до Дніпровського районного суду м. Києва позов про стягнення грошей за договором позики, позивач через юридичну необізнаність пропустив строк звернення із зустрічною позовною заявою, тому вимушений звернутися до суду з даним позовом.
Постановою Київського апеляційного суду від 22.01.2020 року ухвалу Солом'янського районного суду м. Києва від 06.08.2019 року про відкриття провадження у справі скасовано, а справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним направлено до Дніпровського районного суду м. Києва за підсудністю.
20.02.2020 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, постановлено провести розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін. (а.с. 110-112)
23.03.2020 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва письмові заяви представника позивача ОСОБА_5 про допит свідків та призначення експертизи, подані в межах цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним,залишено без задоволення.
23.03.2020 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва письмову заяву представника позивача ОСОБА_5 про розгляд справи з викликом сторін, подану в межах цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, залишено без задоволення.
23.03.2020 року ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва клопотання представника відповідача ОСОБА_6 про об'єднання справ в одне провадження, подане в межах цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, залишено без задоволення.
Представником відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_6 подано до суду письмовий відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач проти позову заперечує в повному обсязі, вказує на те, що з його боку не було застосовано жодних протиправних дій відносно позивача, що підтверджено Листом Національної поліції ГУ НП у м. Києві Дніпровське районне управління від 25.11.2019 року № 165050/125/50-19. З метою підтвердження зобов'язання позивача перед відповідачем 20.10.2016 року було складено розписку, оскільки позивач не володіє російським та українським алфавітом, та, ураховуючи відсутність комп'ютеру, розписка була складена ОСОБА_4 , проте підписана особисто позивачем ОСОБА_1 (а.с. 118-120)
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши зібрані по справі докази у їх сукупності, суд приходить до наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється порядку іншого судочинства.
Відповідно до пунктів 3, 4 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є: свобода договору, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.
У відповідності до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов'язки, які покладаються на них за договором.
Відповідно до ст. 1046 Цивільного кодексу України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно вимог ч. 2 ст. 1047 Цивільного кодексу України на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Судом встановлено, що 20.10.2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, про що складено письмову боргову розписку, підписану ОСОБА_1 (а.с. 5)
Відповідно до умов Договору позики ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 110 000,00 доларів США та зобов'язався повернути позику за усною вимогою позикодавця.
За даними Листа Київської місцевої прокуратури № 4 від 15.11.2019 року № 10.34-50-1686ВИХ-19, у провадженні СВ Дніпровського УП ГУНП перебувало кримінальне провадження № 42018101040000128 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 355 КК України, яке на даний час закрито. (а.с. 132)
За даними Листа Дніпровського управління поліції ГУНП у м. Києві від 25.11.2019 року № 165050/125/50-19 ОСОБА_2 не являється стороною кримінального провадження № 42018101040000128. (а.с. 131)
Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до частини третьої статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За змістом частини третьої статті 203 Цивільного кодексу України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
На підставі частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Правочини з недоліками у формуванні волі можна поділити на дві основні групи: 1) правочини, які вчиненні без внутрішньої волі особи на вчинення правочину; 2) правочини, в яких внутрішню волю сформульовано неправильно. Без внутрішньої волі вчиняються правочини, зокрема під впливом насильства.
Правові наслідки недотримання вимог закону (ч. 3 ст. 203 ЦК України) передбаченні, зокрема в ст. 231 Цивільного кодексу України.
Нормами частини першої статті 231 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Під насильством необхідно розуміти фізичний чи психічний тиск з боку другої сторони або іншої особи з метою спонукати вчинити ті дії, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань.
Насильство може мати будь-які прояви: фізичне насильство (катування, биття, заподіяння болі); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень самій особі або її близьким); насильство дією (викрадення дитини, пошкодження майна особи).
Для визнання правочину недійсним позивач має довести такі обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
Згідно п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 6 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.
Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов'язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Необхідно лише, щоб він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину.
Як убачається з матеріалів справи, предметом спору є визнання недійсним договору позики від 20.10.2016 року, з підстав укладення такого договору під впливом психологічного тиску та насильства з боку відповідача.
Згідно із ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст. 77-80 Цивільного процесуального кодексу України.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. (ч. 1 ст. 69, ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України)
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Цивільного процесуального кодексу України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Аналізуючи наявні в матеріалах справи докази, приймаючи до уваги письмові заяви сторін спірних правовідносин щодо суті спору, керуючись законодавством, діючим станом на час виникнення спірних правовідносин, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору позики, укладеного сторонами спору у виді розписки від 20.10.2016 року, який підписано позивачем, що не заперечено останнім, - оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження факту застосування до позивача фізичного та/або психологічного тиску з боку відповідача та/або з боку третіх осіб за дорученням відповідача, тобто відсутні докази вчинення позивачем оспорюваного правочину проти своєї справжньої волі. В матеріалах справи відсутні докази звернення позивача та/або свідків укладення спірного договору позики до правоохоронних органів із повідомленням про вчинення насильства відносно позивача, наслідком якого є укладення договору позики від 20.10.2016 року. При цьому судом ураховано, що позивачем порушено питання недійсності досліджуваного правочину, а також питання вчинення відносно нього насильства лише після подачі відповідачем до суду позову про стягнення з позивача боргу за оспорюваним договором позики від 20.10.2016 року, що також ставить суд під сумнів щодо укладення спірного договору позики під впливом насильства та без внутрішньої волі позивача як одержувача позики.
Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до положень ч. 1, 3 ст. 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню у повному обсязі.
В порядку ч. 2 статті 141 Цивільного процесуального кодексу України, з огляду на повну відмову у задоволенні позову судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 3, 6, 11, 13, 202, 203, 215, 231 Цивільного кодексу України, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст.ст. 2, 4, 6-13, 19, 82, 89, 133, 137, 141, 158, 258, 259, 263-265, 268, 272, 273, 279, 352, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасники справи мають право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення даного рішення суду.
Повний текст рішення суду складено 23 березня 2020 року.
Суддя: В.І. Галаган