ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
12 березня 2020 року м. Київ № 640/18911/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Вєкуа Н.Г., при секретарі судового засідання Шуст Н.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства юстиції України
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі
за участю представників сторін:
представника позивача - ОСОБА_1
представника відповідача -Дудник Анни Олексіївни, -
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) -з позовом до Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622), в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України №3899/к від 11.10.2018 року в частині звільнення позивача;
- поновити позивача на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Міністерства юстиції України;
- стягнути з Міністерства юстиції України на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 червня 2019 року позовну заяву задоволено.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2019 року рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 червня 2019 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 19 грудня 2019 року рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 червня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 28 серпня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Окружного адміністративного суду від 13.01.2020 року справу до свого провадження прийнято суддею Вєкуа Н.Г.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що при звільненні позивача із займаної посади, відповідачем не було дотримано ані умов, ані процедури звільнення, чим було порушено норми Кодексу Законів про працю та Конституції України, відповідач при скороченні штату не запропонував позивачу вакантну посаду та не повідомив останнього про наявність чи відсутність такої посади
Не погоджуюсь із доводами позивача, відповідач надав письмовий відзив на позовну заяву, в якому вказав, що Головне слідче управління Міністерства юстиції України було ліквідоване без правонаступництва на підставі рішення Конституційного Суду України від 24.04.2018 №3-р/2018, а посаду, яку обіймав позивач, - відповідно скорочено із структури та штатного розпису апарату Мін'юсту, тому відповідач не мав можливості запропонувати позивачу рівнозначну посаду чи нижчу у тій же сфері. В зв'язку із чим, винесений наказ про звільнення від 11.10.2018 №3899/к вважає законним та таким, що не підлягає скасуванню. Просив у задоволенні позову відмовити.
В судовому засіданні 12.03.2020 року проголошена вступна та резолютивна частина рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Матеріалами справи встановлено, що наказом Міністерства юстиції України від 14.03.2018 №1066/к «Про призначення» позивача з 21.03.2018 було призначено на посаду старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Міністерства юстиції України. як переможця конкурсу.
Рішенням Конституційного Суду України від 24.04.2018 №3-р/2018 визнано такою, що не відповідає Конституції України ч. 6 ст. 216 Кримінального процесуального кодексу України, згідно з якою слідчі органи Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої служби України (правонаступником якого згідно постанови Кабінету Міністрів України від 18.05.2016 №343 було визначено Міністерство юстиції).
У зв'язку з цим постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2018 №597 внесено зміни до п. 4 Положення про Міністерство юстиції, а саме - пп. 95-16 п. 4, згідно якого Міністерство юстиції, відповідно до покладених на нього завдань забезпечує здійснення оперативно-розшукової діяльності оперативними підрозділами органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби, - виключено.
27.07.2018 в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України затвердив зміни до штатного розпису на 2018 рік апарату Міністерства юстиції України, за змістом яких Головне слідче управління виведено зі структури апарату Міністерства разом із посадою старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ.
09.08.2018 позивач був ознайомився зі змістом письмового попередження про наступне вивільнення із займаної посади (а саме через два місяця з дня ознайомлення з цим попередженням) згідно з п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», у зв'язку зі скороченням штату державних службовців Міністерства юстиції. В тексті зазначеного попередження від 08.08.2018 не було наведено жодних відомостей про наявність чи відсутність рівнозначних (нижчих) вакантних посад для позивача.
В подальшому, наказом від 11.10.2018 №3899/к позивача було звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Міністерства юстиції України з 11.10.2018, у зв'язку зі скороченням штату державних службовців відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», з припиненням державної служби.
Не погоджуючись із прийнятим наказом в частині звільнення з посади, позивач був змушений звернутися до Окружного адміністративного суду м. Києва із даним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.
В силу ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус позивача, як державного службовця, а також правовідносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням і припиненням державної служби врегульовані Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VІІІ, який набув чинності з 01 травня 2016 року (далі по тексту - Закон №889-VІІІ).
Статтею 83 цього Закону визначені підстави для припинення державної служби, серед них, в тому числі за ініціативою суб'єкта призначення.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VІІІ підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема, є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
За змістом положень ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VІІІ процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Згідно з ст.49-2 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
З аналізу вказаної статті вбачається, що відповідач звільняючи позивача з роботи повинен був врахувати його переважне право на залишення на роботі та в день попередження про звільнення, запропонувати іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
За приписами ст. 51 Кодексу законів про працю України, які кореспондуються зі ст. 43 Конституції України, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Пленум Верховного Суду України в пункті 19 постанови від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (зі змінами) роз'яснив, що, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, зокрема, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, скорочення штату, чи додержано власником норм законодавства, що регулюють вивільнення працівників, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу. При цьому мається на увазі, що роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії, які може виконувати працівник, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які є в юридичної особи.
У своєму відзиві відповідач зазначав, що вакантні посади позивачу не пропонувалися, в зв'язку із їх відсутністю та відсутністю кваліфікації у позивача на посади, які додатково були введені в штатну чисельність, і посади на які було оголошено конкурс.
Суд, проаналізувавши наявні письмові докази не погоджується із такими твердженнями відповідача та зазначає наступне.
Як вбачається зі змісту письмового попередження про наступне вивільнення з посади від 09.08.2018, позивачу не було запропоновано жодної вакантної посади в апараті Міністерства юстиції, а також не повідомлено про відсутність вакантних посад в Міністерстві юстиції, які за своєю кваліфікацією може обійняти позивач.
Натомість, з наданих позивачем копій наказів Міністерства юстиції України від 30.07.2018 №2850/к, від 03.08.2018 №2944/К, від 31.08.2018 №3321/к і від 05.09.2018 №3403/к вбачається, що у період з липня по вересень 2018 року відповідачем були оголошені конкурси на зайняття наступних вакантних посад державної служби категорії «В».
Відповідно до даних із офіційного сайту Міністерства юстиції вбачається, що до деяких із вакантних посад, окрім вимог до професійної компетентності, були визначені наступні кваліфікаційні вимоги: освіта - вища освіта за освітнім ступенем не нижче молодшого бакалавра, бакалавра у галузі знань «Право», досвід роботи - не потрібно, володіння державної мовою - вільне володіння державною мовою. Також визначені переліки основних та додаткових (необов'язкових) документів, необхідних для участі у конкурсі на такі посади.
Відповідно до наданих відповідачем до матеріалів судової справи копій документів з особової справи позивача, суд встановив, що за освітньою кваліфікацією позивач є юристом, має дипломи спеціаліста за спеціальністю «Правознавство» спеціалізація «слідчо-криміналістична», виданого 2008 року Харківським національним університетом внутрішніх справ, та диплом магістра за спеціальністю «Правознавство», виданий у 2013 році Національною академією внутрішніх справ.
Таким чином, беручи до уваги наявну у позивача освітню кваліфікацію суд вважає, що відповідач міг би запропонувати позивачу у період з 09.08.2018 до дня звільнення останнього вакантні посади, на які були оголошені конкурси.
Проте, як свідчать наявні у справі матеріали справи, відповідачем при попередженні позивача про майбутнє звільнення із займаної посади не дотримано законодавчо встановлених вимог щодо одночасного повідомлення працівника (державного службовця) про наявність всіх наявних вакантних посад, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, та як наслідок отримання від державного службовця згоди/відмови на переведення на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду.
При цьому суд, відхиляє як необґрунтоване посилання відповідача на відсутність у нього можливості запропонувати позивачу вакантну посаду з огляду на те, що професійна компетентність позивача обмежувалась компетенцією Головного слідчого управління, оскільки як видно з інформації про вимоги до кандидатів на вказані вище вакантні посади наявність досвіду роботи за відповідною професією не вимагалося. Також така вимога як обов'язкове знання іноземної мови (однієї з основних мов Ради Європи) не була включена до кваліфікаційних вимог до вакантних посад.
Крім того, суд звертає увагу, що відповідно до ст. 42 Кодексу Законів про працю при скороченні чисельності чи штату працівників, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, переважне право на залишення на роботі надається працівникам з біль високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При цьому , доказами більш високої кваліфікації можуть бути відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), підвищення кваліфікації, навчання без відриву від виробництва, винаходи і раціоналізаторські пропозиції, досвід трудової діяльності та інше.
Про продуктивність праці можуть свідчити збільшення обсягу виконуваної роботи , її якості, суміщення професій тощо.
Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз праці і кваліфікації тих працівників, які залишились на роботі і тих працівників, які підлягають звільненню.
Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки у довільній формі про результати порівняльного аналізу, з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Тобто, такі обставини повинен з'ясувати суб'єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.
Така позиція підтверджується і висновками Верховного Суду у постанові від 11.07.2018 року по справі №816/1232/17.
Однак, порівняння працівників, в т.ч. і позивача, у порядку, передбаченому ст. 42 КЗпП України, відповідач не проводив, доказів на спростування даних обставин суду не надав.
Отже, відповідачем не доведено, що при звільненні позивача були враховані вимоги частини 1 ст. 42 КЗпП України щодо переважного права працівника з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці на залишення на роботі, а при рівних умовах продуктивності і кваліфікації - частини 2 ст. 42 КЗпП України.
За таких обставин, наказ № 3899/к від 11.10.2018 року про звільнення позивача з посади підлягає скасуванню, як протиправний.
Щодо позовної вимоги про поновлення позивача на посаді, суд зазначає наступне.
Частиною 1 ст. 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі в зв'язку із повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції » іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому, повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не ототожнюється із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця. Виходячи із положень трудового законодавства, незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство.
Суд враховує, що Головне слідче управління, в якому працював позивач, виведено зі структури апарату Міністерства юстиції України.
Однак, для відновлення порушеного права позивача на працю, суд зазначає, що цей факт повинен бути врахований відповідачем при вирішенні питання щодо поновлення на посаді позивача.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи наведені приписи законодавства, з метою захисту прав позивача, суд вважає за доцільне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати відповідача поновити позивача на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Міністерства юстиції України або запропонувати рівнозначну посаду.
У задоволенні позовної вимоги про стягнення на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд відмовляє, з огляду на наступні факти.
Хоча позивачем і не надавалась заява про уточнення позовних вимог, однак в судовому засіданні 12.03.2020 року представник позивача відмовився від позовних в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, зазначивши, що заробітна плата була стягнута на користь позивача, відповідно до виконавчого листа від 02.07.2019 року.
Відповідачем на підтвердження вказаних обставин, до матеріалів справи були долучені меморіальний ордер № 198730676 від 17 липня 2019 року на суму 16497,81 грн та №216441132 від 17 жовтня 2019 року на суму 116 270,28 грн.
В зв'язку із наведеним, позовні вимоги в частині стягнення суми заробітної плати за час вимушеного прогулу, задоволенню не підлягають.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно вимог частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем доведено наявність правових підстав для скасування наказу про звільнення, в той час, як відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, не виконано, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про наявність правих підстав для часткового задоволення позову.
Згідно з ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Питання про розподіл судових витратах у даній справі не вирішується, оскільки позивач відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» був звільнений від сплати судового збору, а тому відповідні витрати не поніс.
Керуючись статтями 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
1.Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково;
2.Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України №3899/к від 11.10.2018 року в частині звільнення позивача;
3.Поновити позивача на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах другого відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Міністерства юстиції України або запропонувати рівнозначну посаду;
4.В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Повний текст рішення складено і підписано 23 березня 2020 року
Суддя Н.Г. Вєкуа