ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
17.03.2020Справа № 910/18628/19
Суддя Господарського суду міста Києва Трофименко Т.Ю., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) представників сторін справу
за позовом Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (пр-т Перемоги, 14, м. Київ, 01135) в особі філії "Ольвія" Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (А/С 170, Корабельний район, м. Миколаїв, 54052)
до Державного агентства резерву України (вул. Пушкінська, буд. 28, м. Київ, 01601)
про стягнення 24 838,80 грн,
Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" в особі філії "Ольвія" Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного агентства резерву України про стягнення 24 838,80 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором №111 відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву від 27.11.2002.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.12.2019 позовну заяву Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" залишено без руху, надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
11.01.2020 через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.01.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/18628/19, вирішено справу розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).
25.02.2020 через загальний відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.02.2020 відзив Державного агентства резерву України на позовну заяву у справі № 910/18628/19 залишено без розгляду.
Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Ухвала про відкриття провадження у справі №910/18628/19 була надіслана на адреси сторін рекомендованим листом, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення.
Відповідно до статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Оскільки відповідач подав до суду відзив на позов поза встановленим строком, що стало підставою для залишення його без розгляду, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, суд вважає, що справа може бути розглянута за наявними у ній матеріалами відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
11.11.2002 між Державним комітетом України з державного матеріального резерву, правонаступником якого є Державне агентство резерву України (Комітет), та Спеціалізованим морським портом «Октябрськ», правонаступником якого є Державне підприємство "Адміністрація морських портів України", (Зберігач) укладено договір № б/н відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву (надалі також - договір), згідно з п.1.1 якого зберігання матеріальних цінностей державного резерву (цінності) здійснюється на складських приміщеннях, майданчиках, холодильних камерах, резервуарах, підземних сховищах зберігача. Цей договір зареєстровано відповідачем 27.11.2002 за № 111.
Комітет передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання цінності згідно зі специфікацією (затвердженою номенклатурою) у кількості та за вартістю згідно з актом форми № 1. (п. 1.2 договору).
Згідно з пунктами 2.7, 2.8 договору позивач зобов'язався щороку подавати Комітету: станом на 1 січня - звіт форми №12, станом на 1 липня - інформацію про результати перевірки якості і умов зберігання цінностей, а також відповідальність цінностей цілям, для яких вони призначені за формою, встановленою комітетом; щороку разом з річним звітом форми №12 подавати кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на наступний рік згідно з пунктом 10.3 Інструкції про порядок фінансування заходів з мобілізаційної підготовки народного господарства України, затвердженої Мінфіном 30.03.1996 № 111/03.
Згідно з п. 3.1 договору Комітет зобов'язаний відшкодовувати зберігачу витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі.
Вартість зберігання цінностей визначається згідно з Порядком відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженим Кабінетом Міністрів України (п. 4.1 договору).
За змістом п. 4.2 договору відшкодування витрат (з урахуванням податку на додану вартість) із зберігання цінностей здійснюється пропорційними частками за узгодженням між Комітетом та зберігачем.
Цей договір набирає чинності з моменту його підписання та діє протягом усього терміну зберігання цінностей (п. 7.3 договору).
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач а зазначає, що відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання щодо відшкодування витрат зберігачу за зберігання цінностей мобілізаційного резерву за 2018 рік, 1-2 квартали 2019 року, у зв'язку з чим у останнього утворилась заборгованість перед позивачем у розмірі 21 386,66 грн. Крім того, у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань, позивач заявив до стягнення з відповідача 270,70 грн 3% річних, 257,06 грн інфляційних та 2 924,38 пені.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає таке.
Відповідно до абзацу 2 пункту 1 статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 ст. 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства
Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до 936 Цивільного кодексу України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.
Згідно зі ст. 937 Цивільного кодексу України, договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.
За приписами ст. 938 Цивільного кодексу України, зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно зі ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Частиною 1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України).
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов договору позивач листом № 822/2004-04/вих/20 від 23.07.2019 направив відповідачу документи щодо витрат по зберіганню розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за 1-е півріччя 2018 року, 2-е півріччя 2018 року, 1-е півріччя 2019 року, 2-е півріччя 2019 року, а саме: звіти про витрати пояснювальні записки до звітів та акти на відшкодування витрат за зберігання, а також додаткові угоди щодо зміни найменування зберігача.
У відповідь на вказаний лист Державне агентство резерву повідомило позивача листом № 1876-19/16 від 18.08.2018 про те, що надані позивачем акти та додаткові угоди не можуть бути зареєстровані для проведення оплати у Головному управлінні Державної казначейської служби України в м. Києві та повертаються позивачу, оскільки на цих документах проставлені дати 18 липня та 19 липня.
Листом № 888/20-04-04/Вих/20 від 19.08.2019 позивач направив повторно відповідачу для підписання додаткові угоди та акти на відшкодування витрат з виправленими недоліками, які отримані останнім 23.08.2019 відповідно до інформації з рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення.
12.11.2019 позивач звернувся до відповідача з претензією № 1146/20-01-09/Вих/20 від 12.11.2019 про стягнення витрат з відповідального зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву на суму 23 944,10 грн, яка залишилась без задоволення згідно з відповіддю відповідача на претензію.
Згідно з п. 3.1 договору Комітет зобов'язаний відшкодовувати зберігачу витрати на зберігання цінностей у межах бюджетних асигнувань, передбачених на ці цілі.
Вартість зберігання цінностей визначається згідно з Порядком відшкодування витрат підприємствам, установам та організаціям, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, затвердженим Кабінетом Міністрів України (п. 4.1 договору).
Відповідно до пункту 3 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 № 532, (надалі також - Порядок), сума витрат, що підлягає відшкодуванню, залежно від номенклатури матеріальних цінностей державного резерву визначається з урахуванням: 1) умов зберігання матеріальних цінностей державного резерву; 2) середнього розміру суми витрат; 3) розміру складських приміщень, майданчиків, холодильних камер, резервуарів, підземних сховищ, де зберігаються матеріальні цінності державного резерву; 4) обсягу додаткових витрат з обслуговування таких цінностей.
У пункті 6 Порядку передбачено, що сума витрат, що підлягає відшкодуванню, залежно від номенклатури, асортименту та особливостей технології зберігання визначається Держрезервом за найкращою ціновою пропозицією згідно з додатками 2 і 3 або за формулою: Bз = Kз х Sз + Dв, де Kз - середній розмір суми витрат на зберігання матеріальних цінностей виходячи з розрахунку на 1 кв. метр складського приміщення (відкритого огородженого майданчика), 1 куб. метр холодильної камери, резервуара для зберігання нафтопродуктів, підземного газового сховища, 1 тонну зернових культур; Sз - площа складського приміщення (відкритого огородженого майданчика), об'єм холодильної камери (резервуара для зберігання нафтопродуктів, підземного газового сховища), тонн зернових культур; Dв - додаткові витрати.
Відповідно до п. 7 Порядку, відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком 1, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.
Суд зазначає, що згідно з поданими позивачем документами вартість його витрат на зберігання матеріальних цінностей державного резерву за 1-е півріччя 2018 року склала 17 941,82 грн, за 2-е півріччя 2018 року - 1 640,40 грн, за 1-е півріччя 2019 року - 1 804,44 грн, а загалом 21 386,66 грн.
Однак, відповідач не подав до суду належних та достатніх доказів відповідно до статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження сплати вказаної суми позивачу, як і не спростував наявності обов'язку щодо відшкодування витрат за договором у такому розмірі.
За наведених вище обставин судом встановлено, що відповідач порушив свої зобов'язання за договором, не здійснив відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, за період 1-е півріччя 2018 року, 2-е півріччя 2018 року та 1-е півріччя 2019 року, тобто не виконав свої зобов'язання належним чином, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість перед позивачем у розмірі 21 386,66 грн, яка підлягає стягненню на користь позивача.
Поряд з сумою основного боргу позивачем заявлено до стягнення 3% річних у розмірі 270,70 грн за загальний період прострочення з 19.07.2019 по 19.12.2019 та інфляційні у розмірі 257,06 грн за загальний період прострочення з липня по грудень 2019 року.
У статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Аналогічні висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. Сторони договору можуть зменшити або збільшити передбачений законом розмір процентів річних. (п.п. 4.1, 4.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» №14 від 17.12.2013).
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п. п. 3.2 п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
Тобто, базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення - лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж. Періодом, на який розраховуються інфляційні втрати, є період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).
При цьому, індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.
Невиконання грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається за прострочення, що триває повний місяць, поки існує борг, та може бути визначено з урахуванням положень Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" у наступному місяці.
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, у вигляді стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
Такі висновки суду підтверджуються висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 24.04.2019 у справі № 910/5625/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18.
Дослідивши здійснені позивачем розрахунки 3% річних та інфляційних, суд зазначає про їх помилковість, оскільки позивачем необґрунтовано визначено періоди прострочення відповідача з наступного дня після дати актів на відшкодування витрат від 18.09.2019 та 19.09.2019, оскільки умови укладеного між сторонами договору не містять обов'язку щодо підписання сторонами таких актів та залежності строку оплати від їх складання.
Суд зазначає, що з огляду на відсутність у договорі встановлених чітких строків розрахунків, у цьому випадку слід виходити з ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 ЦК України. Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу. При цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору. Відповідні висновки випливають зі змісту частини другої статті 530 ЦК України. Днем пред'явлення вимоги кредитором слід вважати день, у який боржник одержав надіслану йому вимогу, а в разі якщо вимогу надіслано засобами поштового зв'язку і підприємством зв'язку здійснено повідомлення про неможливість вручення поштового відправлення, то днем пред'явлення вимоги є дата оформлення названим підприємством цього повідомлення. (п. 1.7 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" №14 від 17.12.2013).
З матеріалів справи вбачається, що направлену позивачем претензію щодо сплати заборгованості відповідач отримав 18.11.2019, отже, з урахування семиденного строку на виконання обов'язку, період прострочення останнього розпочався 26.11.2019.
Здійснивши власний розрахунок 3% річних за період з 26.11.2019 по 19.12.2019 (самостійно визначений позивачем), з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 3% річних у розмірі 42,19 грн.
Щодо інфляційних втрат, то розмір боргу з урахуванням індексу інфляції у даному випадку визначається за прострочення, що тривало грудень 2019 року. Однак, сума інфляційних за грудень 2019 року не підлягає стягненню з відповідача, оскільки у цьому місяці мала місце дефляція.
Окрім того, позивач заявив до стягнення з відповідача пеню у розмірі 2 924,38 грн за загальний період прострочення з 19.07.2019 по 19.12.2019, посилаючись на ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".
Згідно з положеннями ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 551 Цивільного кодексу України предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшеним у договорі.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до ст. 231 Господарського кодексу України, законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті.
У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.
Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією.
Отже, чинне законодавство поділяє неустойку на законну і договірну. Необхідною умовою виникнення права на неустойку є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов'язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого неустойка стягується і конкретний її розмір.
Пунктом 6 договору встановлено, що за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань за цим договором Комітет і Зберігач несуть відповідальність згідно із законодавством, зокрема згідно із Законом України «Про державний матеріальний резерв», іншими актами законодавства.
З наведеного вбачається, що сторони не встановили конкретного виду та розміру пені за порушення строків розрахунків.
Отже, договір, який є підставою для застосування договірної неустойки, містить не її розмір, а лише посилання на законодавство вцілому.
За приписами ж статей 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Суд констатує, що в тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
При цьому, а ні умовами договору, а ні спеціальним законодавчим актом не встановлено розміру пені за порушення виконання грошового зобов'язання у даному випадку, а ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" також не встановлює конкретного розміру (відсотку) пені, а лише обмежує її визначення сторонами у договорі подвійною обліковою ставкою Національного банку України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 904/5922/17.
З огляду на викладене вище, правові підстави для стягнення пені за прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання за договором відсутні, у зв'язку з чим у задоволенні позовних вимог про стягнення пені суд відмовляє.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З огляду на викладене вище, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Державного агентства резерву України (вул. Пушкінська, буд. 28, м. Київ, 01601, ідентифікаційний код 37472392) на користь Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (пр-т Перемоги, 14, м. Київ, 01135, ідентифікаційний код 38727770) в особі філії "Ольвія" Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" (А/С 170, Корабельний район, м. Миколаїв, 54052, ідентифікаційний код 38728512) борг у розмірі 21 386 (двадцять одна тисяча триста вісімдесят шість) грн 66 коп., 3% річних у розмірі 42 (сорок дві) грн 19 коп. та судовий збір у розмірі 1 657 (одна тисяча шістсот п'ятдесят сім) грн 28 коп.
3. В іншій частині позову відмовити.
4. Видати наказ після набрання судовим рішенням законної сили.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Дата складання та підписання повного тексту рішення: 17.03.2020
Суддя Т. Ю. Трофименко