17 березня 2020 року справа №200/13394/19-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Ястребової Л.В., суддів Компанієць І.Д., Казначеєва Е.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2019 р. у справі № 200/13394/19-а (головуючий І інстанції Дмитрієв В.С., повний текст складено 24.12.2019р. в м. Слов'янськ Донецької області) за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України у м. Краматорську Донецької області про визнання протиправною бездіяльність, стягнення заборгованості,-
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України у м. Краматорську Донецької області (далі - відповідач), в якому просила визнати бездіяльність відповідача щодо невиплати пенсії за період з березня 2015 року по червень 2019 року в сумі 69342,29 грн. протиправною та стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість з виплати пенсії за період з березня 2015 року по червень 2019 року в сумі 69342,29 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач є внутрішньо переміщеною особою з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, та знаходиться на обліку у відповідача як отримувач пенсії за віком. Вказує, що за період з березня 2015 року по червень 2019 року відповідач виплату пенсії не здійснив з невідомих підстав. Вважає дії відповідача щодо невиплати пенсії протиправними, оскільки відсутні правові підстави для вчинення таких дій (а.с. 3-7).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Управління Пенсійного фонду України у м. Краматорську Донецької області щодо невиплати пенсії ОСОБА_1 за період з лютого 2015 року по травень 2019 року. Зобов'язано Управління Пенсійного фонду України у м. Краматорську Донецької області виплатити ОСОБА_1 пенсію за період з лютого 2015 року по травень 2019 року включно. В іншій частині позовних вимог відмовлено (а.с. 35-37).
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, вважає рішення необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
На обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що рішення про стягнення з відповідача суми заборгованості ні в якому разі не буде «втручання в дискреційні повноваження суб'єкта влади» та не буде виходити за межі завдань адміністративного судочинства, а також аж ніяк не буде «втручанням з боку суду в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, та перейманням на себе функцій суб'єктів владних повноважень тощо», оскільки конкретна сума заборгованості з виплати пенсії з лютого 2015 року по травень 2019 року в сумі 69342,29 грн. була обчислена та надана на запит саме відповідачем. Наголошує, що винесення рішення про стягнення суми заборгованості з відповідача відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» має конкретний та дієвий спосіб примусового виконання такого рішення шляхом звернення стягнення за виконавчим документом на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.
Всі особи, які беруть участь у справі, до апеляційного суду не прибули, були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права, встановила наступне.
Згідно з матеріалами справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 (а.с. 9-10).
Позивач є пенсіонером за віком, що підтверджується пенсійним посвідченням № НОМЕР_2 . 10 жовтня 2018 року позивачу видана довідка № 0000631711 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, фактичне місце проживання: АДРЕСА_2 (а.с. 13-14).
16 жовтня 2019 року позивач звернулась до Управління Пенсійного фонду України у м. Краматорську Донецької області з заявою, в якій просила надати довідку про суму заборгованості (а.с. 15).
У відповідь на заяву відповідач листом від 23.10.2019 № 548/Д-01-01-08/8072/02/34 повідомив, що сума заборгованості по пенсії складає 69342,29 грн. та відповідно до п.1 до постанови Кабінету Міністрів України №637 від 05.11.2014 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», суми пенсій, які не виплачено за період до місяця їх відновлення, обліковуються в органі, що здійснює пенсійні виплати та виплачуються на умовах окремого порядку визначеного Кабінетом Міністрів України. До теперішнього часу окремий порядок КМУ не визначено (а.с. 16).
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Стаття 46 Конституції України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Статтею 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.
Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII) встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону № 1058-IV законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
За приписами ч. 3 цієї статті виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 вказаного Закону передбачено, що він регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Відповідно до частини другої статті 46 Закону № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Статтею 47 Закону № 1058-IV регламентовано, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Положеннями статті 49 Закону № 1058-IV врегульовано питання щодо припинення та поновлення виплати пенсії.
Так, частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; у разі смерті пенсіонера; у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною другою цієї статі визначено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Згідно довідки №1048/02-25/7 від 28 листопада 2019 року позивачу з лютого 2015 року припинено виплату пенсії, з червня 2019 року виплату поточної пенсії поновлено (а.с. 23), отже, пенсійний орган частково виконав приписи Закону № 1058-IV щодо пенсійного забезпечення позивача. Проте виплачено нараховані кошти не було.
Відповідно до відзиву на адміністративний позов, управлінням було направлено на Комісію з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утворених виконавчими органами міських рад список, в якому зазначені дані для перевірки фактичного місця проживання ОСОБА_1 . На підставі витягу з протоколу засідання Комісії від 22.04.2019 №19 прийнято рішення про поновлення виплати пенсії позивачу. З червня 2019 року позивач отримує поточну пенсію. Крім того, зазначено, що сплата заборгованості відбудеться на умовах окремого порядку, визначеного КМУ, який до теперішнього часу не визначено.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що відсутність встановленого Кабінетом Міністрів України механізму виплати нарахованих сум пенсій, не звільняє державу в особі уповноваженого органу Пенсійного фонду України від обов'язку здійснити таку виплату та не може позбавляти права особи на отримання належних їй сум пенсій.
Тобто, наявна пасивна поведінка, яка виражається у бездіяльності відповідача, оскільки невиплата належної позивачу пенсії є протиправною та не відповідає зазначеним критеріям правомірності, відповідно позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими.
Щодо доводу апелянта, що рішення про стягнення з відповідача суми заборгованості ні в якому разі не буде «втручання в дискреційні повноваження суб'єкта влади» та не буде виходити за межі завдань адміністративного судочинства, а також аж ніяк не буде «втручанням з боку суду в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, та перейманням на себе функцій суб'єктів владних повноважень тощо», суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
В межах адміністративного судочинства:
дії - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;
бездіяльність - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов'язків згідно із законодавством України;
рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).
Зважаючи на обставини справи, суд апеляційної інстанції погоджується з доводами позивача, що порушення його прав відбулося внаслідок протиправних дій відповідача щодо невиплати пенсії позивачу за період з березня 2015 року по червень 2019 року в сумі 69342,29 грн.
Дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
У справі, що переглядається, повноваження пенсійного органу щодо призначення пенсії передбачені Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Повноваження пенсійного органу та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу, за умови звернення особи з усіма необхідними для виплати пенсії документами, - виплатити пенсію. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 08 листопада 2019 року в справі № 227/3208/16-а і з огляду на приписи ч. 5 ст. 242 КАС України суд враховує його при розгляді цієї справи.
За унормуванням частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
У п. 7 ч.2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії, і це прямо передбачено п. 4 ч.2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Матеріалами справи підтверджено, що сума заборгованості по пенсії складає 69342,29 грн. (а.с. 16).
Спору відносно розміру нарахованої заборгованості з виплати пенсії між сторонами немає.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає можливим задовольнити позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості з виплати пенсії за період з березня 2015 року по червень 2019 року в сумі 69342,29 грн.
На підставі викладеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, зокрема обрав неефективний спосіб відновлення порушеного права особи, та неправильно застосував норми матеріального права, що відповідно до вимог ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для зміни судового рішення у відповідній частині.
Керуючись статями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2019 р. у справі № 200/13394/19-а - задовольнити частково.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2019 р. у справі № 200/13394/19-а в частині зобов'язання Управління Пенсійного фонду України у м.Краматорську Донецької області виплатити ОСОБА_1 пенсію за період з лютого 2015 року по травень 2019 року включно - змінити.
Абзац третій резолютивної частини рішення Донецького окружного адміністративного суду від 24 грудня 2019 р. у справі № 200/13394/19-а викласти в наступній редакції.
«Стягнути з управління Пенсійного фонду України в м. Краматорську Донецької області (місцезнаходження: Донецька область, м. Краматорськ, вул. Поштова, 5, код ЄДРПОУ 23346787) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) заборгованість з виплати пенсії за період з березня 2015 року по червень 2019 року в сумі 69342,29 грн. (шістдесят дев'ять тисяч триста сорок дві гривні 29 копійок).»
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Повний текст судового рішення складено та підписано 17 березня 2020 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя: Л.В. Ястребова
Судді: Е.Г. Казначеєв
І.Д. Компанієць