ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
18 березня 2020 року м. Київ № 640/18412/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Чудак О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,
установив:
05.11.2018 ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Міністерства оборони України (далі - Міноборони) про:
- визнання дій Міноборони щодо непризначення одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності ІІ групи, що настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, відповідно до Закону України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII) та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 №975 (далі - Порядок №975), - протиправними;
- скасування рішення Міноборони в частині відмови у призначенні йому одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності ІІ групи, що настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби;
- зобов'язання Міноборони призначити йому одноразову грошову допомогу у зв'язку з настанням інвалідності ІІ групи, що настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, відповідно до Закону №2011-XII та Порядку №975 у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на день встановлення інвалідності, з врахуванням висновків суду.
Підставою для звернення до суду з позовною заявою стала протиправна, на думку позивача, відмова у призначенні йому одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності ІІ групи, внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, оскільки він має право на отримання такої допомоги.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.01.2019 позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
21.02.2019 від Міноборони до Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача зазначив про те, що позов є необґрунтованим та безпідставним з огляду на те, що позивачем відповідно до пункту 11 Порядку №975 не додано документ, що свідчить про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва), зокрема про те, що воно не пов'язане із вчиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження. До того ж представник Міноборони вказує на те, що позивач проходив строкову службу та оскільки ІІІ група інвалідності вперше йому була встановлена 22.08.2013 та після закінчення тримісячного строку після звільнення зі служби, то він не має права на виплату одноразової грошової допомоги.
Суд оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності на підтвердження й спростування заявлених вимог, встановив наступне.
Позивач з 18.11.1987 по 17.11.1989 проходив строкову військову службу у Збройних Силах СРСР та з 06.05.1988 по 14.02.1989 - в складі діючої армії в період бойових дій в Афганістані.
У 1989 році отримав множинні вогнепальні осколкові поранення голови, правої руки, живота, лівої ноги, контузію, що підтверджується витягом з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв (протокол від 29.09.2013 №1839).
Згідно з витягом з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв (протокол від 29.09.2013 №1839) захворювання колишнього військовослужбовця ОСОБА_1 пов'язане з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
22.08.2013 позивачу встановлено ІІІ групу інвалідності внаслідок поранення, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії (довідка МСЕК від 22.08.2013 серії 10 ААА №71965).
26.08.2014 під час повторного огляду органами МСЕК позивачу встановлено ІІ групу інвалідності внаслідок поранення, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії (довідка МСЕК від 26.08.2014 серії 10 АВ №0186732).
Згідно довідки до акта огляду МСЕК від 18.08.2015 серії 12 ААА №0187881 позивачу встановлено ІІ групу інвалідності з 18.08.2015 (поранення, контузія), причина інвалідності - захворювання, так, пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.
Позивач звернувся з відповідним пакетом документів щодо призначення допомоги.
Міноборони листом від 14.06.2017 №248/3/6/2041 надало відповідь позивачу про те, що оскільки він був звільнений зі строкової військової служби в 1989 році, а інвалідність отримав в 2013 році, тобто понад зазначений термін, то документи направлені до Полтавського обласного військового комісаріату.
Не погоджуючись із такими діями позивач звернувся до суду з позовом за результатом розгляду якого Солом'янський районний суд міста Києва постановою від 08.12.2017 у справі №760/11624/17, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 27.03.2018:
- визнав бездіяльність Міноборони щодо не розгляду по суті заяви ОСОБА_1 про виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності ІІ групи, яка настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби відповідно до Закону №2011-ХІІ та Порядку №975, - протиправною;
- зобов'язав Міноборони прийняти рішення за результатами розгляду питання про виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку з настанням інвалідності ІІ групи, яка настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби відповідно до Закону №2011-ХІІ та Порядку №975 з урахуванням висновків, викладених у цій постанові.
На виконання вказаних судових рішень Міноборони розглянуло документи позивача та рішенням комісії Міноборони з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги, оформленим протоком від 04.05.2018 №47 (пункт 8) з мотивів того, що позивач не має права на одержання одноразової грошової допомоги, оскільки згідно із пунктом 6 статті 16 Закону №2011-ХІІ у редакції, яка діяла на час первинного встановлення інвалідності (22.08.2013), а також підпункту 4 пункту 2 Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 №499 (далі - Порядок №499), військовослужбовцям строкової служби у разі поранення (контузії, травми або каліцтва) без встановлення групи інвалідності, заподіяного їм під час проходження військової служби, чи в разі настання інвалідності під час проходження військової служби та особам, звільненим із строкової військової служби, допомога призначається у разі настання інвалідності не пізніше ніж через три місяці після звільнення з такої служби. Крім того, не подано документа, що свідчить про причини та обставини поранення, який передбачений пунктом 11 Порядку №975.
Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Суд, визначаючись щодо заявлених вимог по суті, виходить з того, що в силу вимог частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною п'ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку із виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється відповідно до Закону України від 25.03.1992 №2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2232-ХІІ).
Відповідно до статті 41 Закону №2232-ХІІ виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом №2011-XII.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 3 Закону №2011-XII дія цього Закону поширюється на військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти.
Предметом спору у цій справі є вимога нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу як інваліду ІІ групи.
ІІ групу інвалідності позивачу вперше встановлено з 26.08.2014.
Пунктом 4 частини другої статті 16 Закону №2011-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.
Право на отримання одноразової грошової допомоги безпосередньо пов'язане з датою встановлення інвалідності та, відповідно, визначається положенням законодавства, яке було чинним саме на той момент, та встановлювало, зокрема, порядок отримання та розмір такої допомоги. Наступна зміна законодавства не впливає на порядок отримання, розмір допомоги тощо, і це відповідає принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права.
Отже, на час подання позивачем заяви про виплату одноразової грошової допомоги було визначено, що моментом виникнення права є дата встановлення інвалідності, а тому застосуванню до спірних правовідносин підлягає законодавство, яке діяло на момент первинного встановлення позивачу ІІ групи інвалідності, а саме Закон №2011-ХІІ у редакції, чинній з 01.01.2014 до 31.12.2016 та Порядок №975, які не передбачали для військовослужбовців строкової служби тримісячне строкове обмеження для встановлення інвалідності такій категорії військовослужбовців.
Одноразова грошова допомога призначається і виплачується:
військовослужбовцю, інвалідність якого настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок зазначених причин, у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності II групи (пункт 6 Порядку №975).
Таким чином рішення відповідача про відмову у призначенні позивачу одноразової грошової допомоги з мотивів того, що позивач не має права на одержання одноразової грошової допомоги, оскільки згідно із пунктом 6 статті 16 Закону №2011-ХІІ у редакції, яка діяла на час первинного встановлення інвалідності (22.08.2013), а також підпункту 4 пункту 2 Порядку №499 інвалідність настала поза межами тримісячного строку, не ґрунтується на вимогах законодавства у зв'язку із тим, що позивач має право на одноразову грошову допомогу як особа, якій встановлено ІІ групу інвалідності 26.08.2014 відповідно до Закону №2011-ХІІ у редакції, чинній з 01.01.2014 до 31.12.2016 та Порядку №975.
При цьому, подання зазначених у пункті 11 Порядку №975 документів при зверненні за призначенням одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності чи втрати працездатності без встановлення інвалідності, є необхідною умовою для призначення такої допомоги та ґрунтується на необхідності перевірити відсутність обмежень, встановлених у статті 16-4 Закону №2011-XII (зокрема, коли інвалідність є наслідком вчинення особою дій у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп'яніння; навмисного спричинення собі тілесного ушкодження чи іншої шкоди своєму здоров'ю), за наявності яких особа позбавляється права на отримання такої допомоги.
Водночас, враховуючи, що право позивача на призначення відповідної грошової допомоги вже визнано судовим рішенням у справі №760/11624/17, а також відповідність поданого пакету документів вимогам законодавства, в тому числі щодо причин та обставин поранення, травми, контузії та захворювання, тобто виконання всіх умов, визначених законодавством, враховуючи положення пункту 13 Порядку №975, в той час, коли оспорюване рішення відповідача мотивоване ненаданням документів про причину та обставини поранення, то, з метою повного та ефективного захисту прав позивача, суд дійшов висновку про необхідність зобов'язання Міноборони призначити позивачу одноразову грошову допомогу у зв'язку з настанням інвалідності ІІ групи, що настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, відповідно до Закону №2011-XII та Порядку №975 у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на день встановлення інвалідності, з врахуванням висновків суду.
Суд також вважає за необхідне зазначити, що в частині позовних вимог про зобов'язання відповідача вчинити дії щодо прийняття рішення, суд керувався наступним.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Проте, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі Олссон проти Швеції від 24.03.1988), вбачається, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
Оскільки суд дійшов висновку про протиправність відмови відповідача, а інших підстав для відмови чинним законодавством не передбачено, то наявні обґрунтовані підстави для задоволення позовних вимог, що водночас, з урахуванням наведеного вище, не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача, а є способом відновлення порушеного права позивача.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню шляхом скасування рішення відповідача про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги та зобов'язання відповідача призначити позивачу одноразову грошову допомогу у зв'язку з настанням інвалідності ІІ групи, що настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, відповідно до Закону №2011-XII та Порядку №975 у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на день встановлення інвалідності, з врахуванням висновків суду.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України від 08.07.2011 №3674-VI «Про судовий збір».
Оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.
Що стосується висловленої позивачем вимоги про допущення рішення до негайного виконання, то статтею 371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено вичерпний перелік випадків за наявності яких суд допускає та може допустити рішення до негайного виконання. Дана категорія справ не віднесена до рішень, які підлягають негайному виконанню. Тому підстави для звернення рішення до негайного виконання відсутні.
Що ж стосується зобов'язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду, то дійсно відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Отже, встановити судовий контроль за виконанням рішення суб'єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд першої чи апеляційної інстанції може під час прийняття рішення у справі.
Разом з тим, відповідно до частини першої статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Водночас, встановлення строку на подачу звіту про виконання судового рішення є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не його обов'язком.
Враховуючи, що позивачем не наведено причин та не надано доказів, які б свідчили про те, що відповідач може ухилятися від виконання рішення суду, суд, приймаючи до уваги обставини даної справи, вважає, що підстави зобов'язувати суб'єкта владних повноважень подавати звіт про виконання судового рішення відсутні. Тобто, суд не вбачає підстав для встановлення судового контролю за виконанням зазначеного рішення.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 77, 139, 242-246, 255, 371, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Міністерства оборони України від 04.05.2018 у частині відмови ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності ІІ групи, що настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби.
Зобов'язати Міністерство оборони України призначити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку з настанням інвалідності ІІ групи, що настала внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, відповідно до Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 №975 у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на день встановлення інвалідності, з врахуванням висновків суду.
В задоволенні решти позовних вимог, - відмовити.
У допуску рішення до негайного виконання, - відмовити.
У встановлені контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов'язання Міністерство оборони України подати до суду звіт про виконання судового рішення протягом семи днів з дня отримання копії судового рішення, - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ).
Відповідач - Міністерство оборони України (місцезнаходження юридичної особи: 03168, місто Київ, проспект Повітрофлотський, будинок 6; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України: 00034022).
Суддя О.М. Чудак