ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
16 березня 2020 року м. Київ № 826/12874/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Вєкуа Н.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства закордонних справ України, Міністерства юстиції України, Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Польської М.В., судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Татаріної Олени Анатоліївни, судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Антоняк Тараса Михайловича, Апеляційного суду Івано-Франківської області, судді Апеляційного суду Івано-Франківської області Меленко Оксани Євгенівни, судді Апеляційного суду Івано-Франківської області Малєєва Андрія Юрійовича, судді Апеляційного суду Івано-Франківської області Васильковського Володимира Методійовича, судді Апеляційного суду Івано-Франківської області Горейко Марії Дмитрівни, Державної казначейської служби України, треті особи: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Вища рада правосуддя про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) з позовом до Міністерства закордонних справ України (01601, м. Київ, пл. Михайлівська, буд. 1), Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Городецького, буд. 13), Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області (76018, м. Івано-Франківськ, вул. Грюнвальдська, буд. 11), Судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Польської М.В. (76018, м. Івано-Франківськ, вул. Грюнвальдська, буд. 11), Судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Татаріної Олени Анатоліївни (76018, м. Івано-Франківськ, вул. Грюнвальдська, буд. 11), Судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Антоняк Тараса Михайловича (76018, м. Івано-Франківськ, вул. Грюнвальдська, буд.11), Апеляційного суду Івано-Франківської області (76018, м. Івано-Франківськ, вул. Грюнвальдська, буд. 11), Судді Апеляційного суду Івано-Франківської області Меленко Оксани Євгенівни (76018, м. Івано-Франківськ, вул. Грюнвальдська, буд. 11), Судді Апеляційного суду Івано-Франківської області Малєєва Андрія Юрійовича (76018, м. Івано-Франківськ, вул. Грюнвальдська, буд. 11), Судді Апеляційного суду Івано-Франківської області Васильковського Володимира Методійовича (76018, м. Івано-Франківськ, вул. Грюнвальдська, буд. 11), Судді Апеляційного суду Івано-Франківської області Горейко Марії Дмитрівни (76018, м. Івано-Франківськ, вул. Грюнвальдська, буд. 11), Державної казначейської служби України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, буд. 6), треті особи: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (01008, м. Київ, вул. Інститутська, буд. 21/8), Вища рада правосуддя (04050, м. Київ, вул. Студентська, буд. 12-а) про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.08.2018 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та встановлено позивачу п'ятиденний строк для усунення недоліків, про які вказано в ухвалі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.10.2018 позовну заяву повернуто позивачу.
28 грудня 2018 року постановою Шостого апеляційного адміністративного суду скасовано ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 жовтня 2018 року та направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Відповідно до протоколу передачі справи раніше визначеному складу суду від 09.01.2018 визначено суддю Вєкуа Н.Г. для розгляду адміністративної справи №826/12874/18.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.01.2019 прийнято справу № 826/12874/18 до провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає про порушення відповідачами його конституційних прав та свобод, які відповідно до рішення Конституційного суду України від 12.04.2012 №9-рп/2012 є фундаментальною основою існування та розвитку українського народу.
Від Міністерства юстиції України у встановлений строк надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечував, вважає вимоги позивача безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Так, представник зазначив, що письмові запити ОСОБА_1 неодноразово розглядались Міністерством юстиції України в межах компетенції з наданням відповіді на порушені питання. Також, наголошувало, що Міністерство юстиції України, діючи в межах компетенції, визначеної Положенням не має повноважень щодо надання правової оцінки вчиненим в дипломатичних представництвах та консульських установах України нотаріальним діям, надання відомостей щодо реєстрації в Єдиному реєстрі довіреностей, посвідчених радником з консульських питань Посольства України у Великобританії, а також визнання їх дійсними/чи недійсними на території України. Крім того, представник відповідача зазначив, що вирішення питання про наявність чи відсутність ознак протиправності в діях та рішеннях судді при здійсненні ним правосуддя в іншій справі має вирішуватись шляхом оскарження такого рішення до суду вищої інстанції в порядку, визначеному процесуальним законодавством.
03 травня 2019 року від представника Міністерства закордонних справ України надійшов відзив на адміністративний позов, в якому останній просить в задоволенні позовних вимог відмовити повністю, з тих підстав, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту протиправних дій або бездіяльності міністерства щодо порушення його прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин.
Також,у встановлений судом строк від судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області Польської М.В. надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, з підстав викладених у відзиві.
У той же час, інші сторони судового процесу не скористались наданим їм правом на подання до суду відзиву, а також не повідомили суд про причини неможливості його подання, з огляду на що, суд звертає увагу на положення ч. 4 ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими, неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову. Крім того, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами (ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України).
Розглянувши подані позивачем та третьою особою документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Так, позивач просить суд визнати дії Уряду України - Кабінету Міністрів України, як члена Уряду Міністерства закордонних справ України, в особі тимчасово виконуючого обов'язки консула у Великобританії, радника з консульських питань ОСОБА_3 з питань посвідчення пакету довіреностей за №570/4-1488 та №570/4-1489 від 30 вересня 2014 року від імені безвісно відсутньої особи на території України ОСОБА_2 за рішенням суду при провадженні справи №344/19389/14-ц та кримінального провадження №344/16189/17-к по справі №344/19389/14-ц із постановленням рішень на підставі яких порушується право позивача у спосіб застосування дискримінації, яка перетнула мінімальний рівень жорстокості щодо позивача та вилилась у владно-управлінські, владно-судові рішення та процесуальні катування позивача - протиправними.
В обґрунтування протиправності дій зазначає, що ОСОБА_3 - радником з консульських питань посольства України у Великобританії видано та зареєстровано в консульському реєстрі пакет довіреностей ОСОБА_2 на повіреного ОСОБА_4 ( за довіреністю №570/4-1488 від 30.09.2014 року) та повірену ОСОБА_5 (№570/4-1489 від 30.09.2014 року).
На дату посвідчення 30.09.2014 пакету довіреностей №570/4-1488 та №570/4-1489, довіритель ОСОБА_2 - безвісно відсутня особа на території України за рішенням суду від 16.04.2010 року.
Вважає, що пакет довіреностей №570/4-1488 та №570/4-1489 від 30.09.2014 року є не правочинний - не зареєстрований в Єдиному державному реєстрі довіреностей на території України.
16.04.2015 року позивач звернувся з скаргою до Міністра закордонних справ України , в якій просив звільнити радника з консульських питань посольства України у Великобританії з займаної посади - ОСОБА_3
21.04.2015 року ОСОБА_1 звернувся до Міністра закордонних справ України з запитом на інформацію, в якому просив надати письмову відповідь чи зареєстрована в Єдиному державному реєстрі довіреностей на території України довіреність видана ОСОБА_2 на повіреного ОСОБА_4 , яка зареєстрована в консульському реєстрі посольства України у Великобританії.
Листом від 29.04.2015 року №71.ВАВ/19-570/1- 2210-15 Міністерством закордонних справ України позивачу повідомлено,що для вирішення порушеного питання у листі, варто звернутись до адміністратора Єдиного реєстру довіреностей.
Позивач не погоджуючись з наданою відповіддю, вважаючи свої права порушеними, звернувся до суду з вимогою до Міністерства закордонних справ України.
Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.
Вимогами статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно з вимогами частини другої статті 19 Закону України «Про міжнародні договори», якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Віденська Конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року є частиною національного законодавства України (Ратифікована 23 березня 1989 року).
Відповідно до статті 70 Віденської конвенції про консульські зносини, виконання консульських функцій може здійснюватись дипломатичними представництвами.
В силу вимог ст. 1 Закону України "Про нотаріат" (у редакції, чинній на момент видачі довіреності), вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на дипломатичні представництва України.
Згідно з ч. 2 ст. 39, п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 38 "Про нотаріат", порядок вчинення нотаріальних дій консульськими установами встановлюється цим Законом, Консульським статутом України та іншими актами законодавства України.
Консульські установи України вчиняють такі нотаріальні дії: посвідчують угоди (договори, заповіти, доручення та ін.), крім договорів про відчуження та заставу жилих будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні. Законодавством України можуть бути передбачені й інші дії, що вчиняються консульськими установами України.
При цьому, за змістом ст. 44 глави XI розділу III "Нотаріальні дії, консульська легалізація, консульський збір" Консульського статут України, затвердженого Указом Президента України від 02 квітня 1994 року №127/94 (у редакції, чинній на момент видачі довіреності), консул вчинює такі нотаріальні дії, зокрема, посвідчує угоди (договори, заповіти, довіреності та інше), крім договорів про відчуження і заставу житлових будинків, що знаходяться в Україні. Консул може вчинювати інші нотаріальні дії, передбачені законодавством України. Порядок вчинення нотаріальних дій консулом визначається законодавством України про державний нотаріат, цим Статутом та іншими законодавчими актами України.
Відповідно до статті 2 Консульського статуту України, затвердженого Указом Президента України від 2 квітня 1994 року N 127/94 (надалі - Консульський статут України), консульська посадова особа - будь-яка особа, включаючи главу консульської установи, якій доручено виконання консульських функцій (генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент і секретар консульської установи), а також особа, прикомандирована до консульської установи для підготовки до служби в консульських установах (стажист).
Відповідно до статті 3 Консульського статуту України, консульські установи здійснюють свою діяльність відповідно до цього Статуту, законодавства України, міжнародних договорів України та міжнародних звичаїв.
Статтею 15 Консульського статуту України передбачено, що консул виконує покладені на нього функцій особисто або доручає їх виконання іншій консульській посадовій особі.
Згідно з статтею 44 Консульського статуту України, консул вчиняє нотаріальні дії, передбачені законодавством України. Порядок вчинення нотаріальних дій консулом визначається Законом України "Про нотаріат", цим Статутом, Положенням про порядок вчинення нотаріальних дій консулом, яке затверджується Міністерством юстиції України і Міністерством закордонних справ України, а також іншими актами законодавства України.
Відповідно до статті 47 Консульського статуту України, нотаріальні дії вчинюються в день пред'явлення всіх необхідних для цього документів, сплати консульського збору і відшкодування фактичних витрат.
Положення про порядок вчинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, затверджене наказом Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України від 27 грудня 2004 р. N 142/5/310 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2004 р. за N 1649/10248 (надалі - Положення), визначає порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України (пункт 1.1 розділу 1 Положення).
Згідно з пунктом 1.2 розділу 1 Положення, вчинення нотаріальних дій покладається на консульських посадових осіб (далі - консул), які працюють в дипломатичних представництвах та консульських установах України.
Відповідно пункту 2.3 розділу 2 Положення, при вчиненні нотаріальних дій консул встановлює особу учасників цивільних правовідносин, які особисто звернулися за вчиненням нотаріальних дій. Встановлення особи здійснюється за паспортом або іншими документами, які унеможливлюють будь-які сумніви щодо особи громадянина. Відомості про документи (його реквізити), на підставі якого встановлюється особа, уносяться д реєстру для реєстрації нотаріальних дій.
Судом встановлено, що при оформленні довіреностей від 30 вересня 2014 року, ОСОБА_2 надала паспорт громадянина України для виїзду за кордон, виданий 28.12.2004 року з терміном дії до 28 грудня 2014 року.
При цьому, суд зазначає, що постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 5.06.2015 року по справі №809/1932/15, яка набрала законної сили, відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог про визнання дій радника з консульських питань посольства України у Великобританії ОСОБА_3, з питань посвідчення довіреності, ОСОБА_2 протиправними; визнати довіреність громадянки ОСОБА_2 , посвідчену радником з консульських питань посольства України у Великобританії ОСОБА_3, нечинною в Україні.
Відповідно до вимог ч.4 ст. 78 КАС України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що судовим рішенням було встановлено правомірність дій радника з консульських питань посольства України у Великобританії ОСОБА_3 щодо посвідчення довіреності, виданої ОСОБА_2 фізичній особі ОСОБА_4, від 30.09.2014 року за № 570/4-1488.
Щодо ненадання відповіді позивачу на запит, то суд звертає увагу, що відповідачем надано відповідь позивачу та роз'яснено порядок звернення за такою інформацією.
Суд зазначає, що в Україні діє Положення «Про Єдиний реєстр довіреностей», затвердженим Наказом Мін'юста України від 28.12.2006 р. N 111/5, в п. 2.12. якого вказано, що нотаріус (реєстратор) вносить відомості про довіреність в день її посвідчення, а не в момент її посвідчення.
Пунктом 1.4 Положення передбачено, що Адміністратор Єдиного реєстру (далі - Адміністратор) - державне підприємство "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України, що здійснює заходи по технічному та технологічному
створенню та супроводженню програмного забезпечення Єдиного реєстру, надання доступу до Єдиного реєстру, забезпечує збереження та захист даних, що містяться у Єдиному реєстрі, видає скорочені витяги з Єдиного реєстру на запит будь-яких фізичних та юридичних осіб і повні витяги з Єдиного реєстру на запит осіб, перелік яких визначений в абзаці 3 пункту 3.3 цього Положення.
Таким чином, до повноважень відповідача не належить надавати відомості щодо реєстрації довіреностей, а тому міністерством правомірно вчинені дії.
При цьому, суд наголошує, що позивачем пропущено строки звернення до суду, з метою оскарження відповіді Міністерства закордонних справі від 29.04.2015 року, яка стала підставою звернення до суду.
Враховуючи вищезазначене, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог в частині визнання протиправними дій Міністерства закордонних справ України.
Щодо позовних вимог в частині визнати дії Уряду України - Кабінету Міністрів України, як члена Уряду Міністерства юстиції України, в особі заступника Міністра юстиції з питань державної реєстрації Мороз Павла Олександровича, згідно запиту на інформацію від 10.02.2017 року про недійсність, нечинність (фальшивість) пакету довіреностей від 30.09.2014 року №570/4-1488 та №570/4-1489 на території України. За вказаними параметрами запиту в Єдиному реєстрі довіреностей інформація відсутня при провадженні справи №344/9463/14-ц із постановленням рішень на підставі яких порушується право позивача у спосіб застосування дискримінації, яка перетнула мінімальний рівень жорстокості щодо позивача та вилилась у владно-управлінські, владно-судові рішення та процесуальні катування позивача - протиправними.
Судом встановлено, що 05.05.2015 року та 25.05.2015 року (повторно) ОСОБА_1 звернувся до Міністерства юстиції України із запитами про інформацію, в яких просив надати письмову відповідь чи зареєстрована в Єдиному державному реєстрі довіреностей на території України довіреність видана ОСОБА_2 на повіреного ОСОБА_4, яка зареєстрована в консульському реєстрі посольства Великобританії в Україні.
Листом від 12.06.2015 №Л-9238/13 Міністерством юстиції України повідомлено, що для отримання відомостей щодо реєстрації в Єдиному державному реєстрі довіреностей, посвідчених радником з консульських питань Посольства Великобританії від імені ОСОБА_2 необхідно звернутись з належно оформленим письмовим запитом до будь-якого Реєстратора або адміністратора Єдиного реєстру довіреностей.
Також, листом від 17.03.2017 №9816/Л-4236/19 Міністерством юстиції України на запит позивача від 10.02.2017 повідомлено, що Міністерство юстиції України, діючи в межах компетенції, визначеної Положенням про Міністерство юстиції України , затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 року №228, не має повноважень щодо надання правової оцінки вчиненим в дипломатичних представництвах та консульських установах України нотаріальним діям, а також визнання їх дійсними/чи недійсними на території України.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом норм ст. 6, 7 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 №3166-VI Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України.
Основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох сферах, є: 1) забезпечення нормативно-правового регулювання; 2) визначення пріоритетних напрямів розвитку; 3) інформування та надання роз'яснень щодо здійснення державної політики; 4) узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України; 4-1) забезпечення здійснення соціального діалогу на галузевому рівні; 5) здійснення інших завдань, визначених законами України.
Згідно з п. 1, 11 Положення про Міністерств юстиції України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 №228, Міністерство юстиції України (Мін'юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Так, відповідно до Положення, Міністерство юстиції України, зокрема, здійснює контроль за організацією нотаріату, керівництво державними нотаріальними конторами, перевіряє організацію нотаріальної діяльності нотаріусів, дотримання ними порядку вчинення нотаріальних дій та виконання правил нотаріального діловодства, .
Судом встановлено, що Міністерство юстиції України, діючи в межах компетенції, визначеної Положенням не має повноважень щодо надання правової оцінки вчиненим в дипломатичних представництвах та консульських установах України нотаріальним діям, надання відомостей щодо реєстрації в Єдиному реєстрі довіреностей, посвідчених радником з консульських питань Посольства України у Великобританії, а також визнання їх дійсними/чи недійсними на території країни.
Суд зауважує, що міністерством повідомлено позивачу, що в Україні діє Положення «Про Єдиний реєстр довіреностей», затвердженим Наказом Мінюста України від 28.12.2006 р. N 111/5, відповідно до пунктів 3.2, 3.3 якого Скорочені витяги з Єдиного реєстру видаються Реєстратором та Адміністратором на письмовий запит будь-яких фізичних та юридичних осіб, складений за формою, наведеною у додатку 3 до цього Положення. Повні витяги з Єдиного реєстру видаються: Реєстратором - на письмовий запит
нотаріусів, осіб, щодо яких вчинялась нотаріальна дія; Адміністратором - на письмовий запит суду, прокуратури, органів дізнання і слідства, у зв'язку з кримінальними, цивільними, адміністративними або господарськими справами, що перебувають у їх провадженні, а також Міністерства юстиції України, головних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, містах Києві та Севастополі, районних, міських (міст обласного значення), міськрайонних управлінь юстиції у зв'язку із здійсненням ними повноважень, визначених чинним законодавством України.
Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що Міністерством юстиції України надавались відповідні роз'яснення з порушених питань в межах повноважень та згідно чинним законодавством, а тому відсутні підстви для задоволення позовних вимог.
Щодо позовних вимог в частині протиправності дій суду першої інстанції, апеляційної інстанції та Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, то суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Проте в зазначених випадках між позивачами та суддями (відповідачами) такі правовідносини не виникають.
Такі спори не пов'язані із захистом прав, свобод чи інтересів у публічно-правових відносинах від порушень з боку органів державної влади, оскільки оскаржені позивачем дії вчинені при здійсненні правосуддя, а тому законність таких дій може перевірятися лише судом вищої інстанції в порядку, передбаченому процесуальним законом.
Згідно з частиною 1 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.
Таким чином, суддя виступає як посадова особа, уповноважена на виконання функцій держави, а не як приватна особа, до якої можна звернутися з позовом.
Відповідно до статті 125 Конституції України в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України.
Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві.
Питання притягнення судді до відповідальності врегульовано законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду юстиції».
Таким чином, на сьогодні чинне законодавство дає можливість громадянину повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення та дій судді під час здійснення правосуддя.
У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» судам роз'яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.
У постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів» судам роз'яснено, що у розумінні положень частини 1 статті 2, пунктів 1, 7, 9 частини 1 статті 3, статті17, частини 3 статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ.
Зазначені роз'яснення є відтворенням положень статей 62, 126 і 129 Конституції України, відповідно до яких матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою лише безпідставно засудженій особі в разі скасування вироку як неправосудного; судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону, вплив на них у будь-який спосіб забороняється, а однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
У зв'язку із викладеним розгляд судом позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких є, по суті, оскарження процесуальних дій та судових рішень судді (суду), пов'язаних із розглядом справи (від стадії відкриття провадження у справі до розгляду по суті, перегляду судових рішень у передбачених процесуальним законом порядках і їх виконання), нормами ЦПК України чи іншими законами України не передбачено.
Зі змісту позовних вимог позивача чітко вбачається, що їх предметом є виключно процесуальні дії судді при здійсненні правосуддя.
Також у Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, зазначено, що за загальним принципом судді повинні персонально бути повністю звільненими від відповідальності стосовно претензій, що пред'являються їм у зв'язку з добросовісним здійсненням ними своїх функцій. Судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду у визначенні чи застосуванні закону, здійснені оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (у тому числі, наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися, щонайбільше, поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Крім того,пунктом 4.2 рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2001 від 23.05.2001 (справа за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого, п'ятого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України та за конституційними зверненнями громадян щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України (справа щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) визначено, що відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. При здійсненні правосуддя судді незалежні і підкоряються лише закону (частина перша статті 129 Конституції України). Виключно законами України визначаються судоустрій і судочинство. Порядок здійснення правосуддя регламентується відповідним процесуальним законодавством України. Процесуальні акти і дії суддів, які стосуються вирішення питань підвідомчості судам спорів, порушення і відкриття справ, підготовки їх до розгляду, судовий розгляд справ у першій інстанції, в касаційному і наглядовому порядку та прийняття по них судових рішень належать до сфери правосуддя і можуть бути оскаржені лише в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України. Позасудовий порядок оскарження актів і дій суддів, які стосуються здійснення правосуддя, неможливий.
Таким чином, судді під час розгляду ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень, оскільки не здійснюють владні управлінські функції, а тому не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ.
Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти суду чи судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя і посягання на процесуальну незалежність.
В низці рішень Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що право на суд, окремим аспектом якого є право на доступ до правосуддя, не є абсолютним (у рішеннях "Голдер проти Великої Британії" від 21 лютого 1975 року, "Де Жуффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 №6 у розумінні положень частини першої статті 2, пункту 1, пункту 7, пункту 9 статті 3, статті 17, частини третьої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України суди та судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції, і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ.
Відповідно до пукнту 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року "Про незалежність судової влади" роз'яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.
Аналогічної позиції дотримується і Консультативна рада європейських суддів, яка в пункті 57 Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень підкреслює, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
Тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункт 66 Рекомендацій CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки).
Конституційний Суд України у своєму рішенні № 2-рп/2011 від 11 березня 2011 року зазначив, що давати оцінку процесуальним діям суддів щодо розгляду конкретної судової справи може лише апеляційна і касаційна інстанції при перегляді судових рішень.
Отже, вирішення питання про наявність чи відсутність ознак протиправності в діях та рішеннях судді при здійсненні ним правосуддя в іншій справі має вирішуватись шляхом оскарження такого рішення до суду вищої інстанції в порядку, визначеному процесуальним законодавством.
Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідачів матеріальної, моральної та майнової шкоди, то суд бере до уваги наступне.
Так, зокрема, щодо матеріальної шкоди, суд наголошує.
Згідно із статтею 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до вимог статті 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду:
Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим майновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.
Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
Стаття 1166 ЦК України встановлює загальні правила відшкодування завданої особі недоговірної шкоди. Ці правила отримали назву «Загальний (генеральний) делікт» та застосовуються до будь-яких випадків завдання шкоди. Загальною підставою застосування до правовідносин із завдання шкоди цієї статті є відсутність договірних відносин між боржником (завдавачем шкоди) та кредитором (потерпілим). Разом з тим деліктне зобов'язання може виникнути і між особами, що перебувають в договірних відносинах, однак завдана шкода не має бути пов'язана з порушенням договірного зобов'язання.
Отже, для відшкодування шкоди за правилами статті 1166 ЦК необхідно довести такі факти:
а) Неправомірність поведінки особи. Неправомірною можна вважати будь-яку поведінку, внаслідок якої завдано шкоду, якщо завдавач шкоди не був уповноважений на такі дії.
б) Наявність шкоди. Під шкодою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права (життя, здоров'я тощо). Майнова шкода - у зменшенні майнової сфери потерпілого, що, своєю чергою, тягне за собою негативні майнові наслідки для правопорушника.
в) Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.
г) Вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. Вина - психічне ставлення осудної особи до вчиненого неї протиправного діяння, а також до негативних наслідків, що настали в результаті такої поведінки або діяння.
Наявність всіх вищезазначених умов є обов'язковим для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди (Ухвала Верховного Суду України (судова колегія з цивільних ) від 21.12.2005).
Оскільки, факту допущення протиправної бездіяльності відповідачами судом не встановлено, як і інші складові елементи для відшкодування матеріальної шкоди, суд приходить до висновку про відсутність підстав для відшкодування такої.
Щодо вимог позивача про стягнення моральної шкоди, суд зазначає таке.
Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 №4 визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Статтею 23 ЦК України визначено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Стаття 1173 ЦК України передбачає, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Як зазначено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.
Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» визначено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 Цивільного кодексу України шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Проте, позивачем не надано належних та допустимих доказів факту заподіяння моральної шкоди та не доведено безпосереднього причинного зв'язку між бездіяльністю відповідачів та їх наслідками у вигляді моральних чи фізичних страждань позивача.
Із урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх безпідставністю, необґрунтованістю та відсутністю належних і допустимих доказів на їх підтвердження.
Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Суд не може витребувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, окрім доказів на підтвердження обставин, за яких, на думку позивача, відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При цьому судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Беручи до уваги вищевикладене, виходячи з предмету адміністративного позову та встановлених обставин під час розгляду справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, понесені судові витрати стягненню не підлягають.
Керуючись статтями 9, 14, 72-74, 77, 90, 139, 241-246, 250, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Суддя Н.Г. Вєкуа