Постанова від 05.03.2020 по справі 910/3437/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" березня 2020 р. Справа№ 910/3437/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Чорногуза М.Г.

Агрикової О.В.

при секретарі судового засідання Найченко А.М.,

розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення»

на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019

у справі №910/3437/19 (суддя Баранов Д.О.)

за позовом: 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення»;

2. Приватного акціонерного товариства «Тутковський»;

до: 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста»;

2. Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал»;

третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача 1 - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб;

третя особа 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Приватне акціонерне товариство «Тутковський»

про визнання договору недійсним та визнання іпотеки припиненою

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання,

ВСТАНОВИВ:

19.03.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» (далі - ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення», позивач-1) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» (далі - ПАТ «УПБ», відповідач-1) та Публічного акціонерного товариства «Банк «Український капітал», яке в подальшому змінило найменування та тип товариства на Акціонерне товариство «Банк «Український капітал» (далі - АТ «Банк «Український капітал», відповідач-2), в якому просило суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу прав вимоги, укладений між ПАТ «УПБ» та АТ «Банк «Український капітал» 29 квітня 2015 року та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським Валентином Сергійовичем та зареєстрований в реєстрі за №1253 (далі також - оспорюваний договір);

- визнати припиненою іпотеку АТ «Банк «Український капітал» за іпотечним договором від 16.04.2013, укладеним між ПАТ «УПБ» та Приватним акціонерним товариством «Тутковський» (далі - ПрАТ «Тутковський»), що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Людмилою Леонідівною та зареєстрований в реєстрі за № 2090 (далі також - Іпотечний договір).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.03.2019 (суддя Баранов Д.О.) відкрито провадження у справі №910/3437/19, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 17.04.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.04.2019 залучено до участі у справі №910/3437/19 третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1 - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд, третя особа-1).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.05.2019 залучено до участі у справі №910/3437/19 третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ПрАТ «Тутковський» (далі також - третя особа-2).

05.06.2019 до Господарського суду міста Києва від Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Сіті Фінанс Груп» (далі - ТОВ «ФК «Сіті Фінанс Груп») в межах справи №910/3437/19 надійшла позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, з вимогами до ПАТ «УПБ» та АТ «Банк «Український капітал» про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

Крім того, 06.05.2019 ПрАТ «Тутковський» (далі також - позивач-2) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ «УПБ» та АТ «Банк «Український капітал», в якому просило суд:

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.05.2019 (суддя Мудрий С.М.) прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №910/5853/19, встановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 03.06.2019.

Також 06.05.2019 ПрАТ «Тутковський» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ «УПБ» та АТ «Банк «Український капітал» про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги, укладеного між ПАТ «УПБ» та АТ «Банк «Український капітал» 29 квітня 2015 року та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським Валентином Сергійовичем та зареєстрованого в реєстрі за №1253.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.05.2019 (суддя Пукшин Л.Г.) прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №910/5855/19, вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 05.06.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.06.2019 у справі №910/3437/19 задоволено клопотання ТОВ «ФК «Сіті Фінанс Груп» про розгляд справи спочатку, розпочато розгляд справи №910/3437/19 спочатку зі стадії підготовчого провадження; задоволено клопотання АТ «Банк «Український капітал» та об'єднано в одне провадження справи № 910/3437/19, №910/5853/19 та № 910/5855/19; присвоєно об'єднаній справі № 910/3437/19 та передано справу на розгляд судді Баранову Д.О.; постановлено об'єднану справу №910/3437/19 розглядати за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначено на 21.06.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 прийнято відмову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, від позову; закрито провадження у справі №910/3437/19 в частині позовних вимог ТОВ «ФК «Сіті Фінанс Груп».

Рішенням Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі №910/3437/19 у задоволенні позову ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та ПрАТ «Тутковський» до ПАТ «УПБ» та АТ «Банк «Український капітал» про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 та визнання припиненою іпотеки за іпотечним договором від 16.04.2013 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору, суд виходив з необґрунтованості тверджень позивача-1 про те, що такий договір було укладено з заниженням реальної вартості відступлених прав вимоги на понад 20% від звичайних цін; визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону; з огляду на ненадання учасниками справи постанови НБУ №73/БТ «Про запровадження особливого режиму контролю за діяльністю ПАТ «Український професійний банк» та призначення куратора» від 30.01.2015, суд позбавлений можливості встановити її зміст, у зв'язку з чим вважає необґрунтованими твердження позивачів, що саме вказаною постановою було заборонено відповідачу-1 використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки, тобто позивачем-2 не доведено, що така заборона існувала станом на дату укладення між сторонами оспорюваного договору; доказів того, що відповідач-1 був обізнаний про наявність обмежень, встановлених Постановою №293/БТ від 30.04.2015, станом на дату укладення оспорюваного договору матеріали справи не містять; необґрунтованими є твердження позивача-2 щодо необхідності отримання відповідачем-1 погодження від куратора на укладення з відповідачем-2 оспорюваного договору; з огляду на те, що сторонами Іпотечного договору встановлено термін його дії до 18.02.2015, а у випадку невиконання зобов'язань за кредитним договором - до повного та належного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором та всіма додатковими договорами до нього, беручи до уваги, що станом на дату укладення між банками оспорюваного договору позивачем-1 не були виконані зобов'язання за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013, відсутні підстави вважати, що іпотека за Іпотечним договором станом на дату укладення вказаного оспорюваного договору (29.04.2015) припинилась; недоведеними є твердження позивача-2 про припинення іпотеки за Іпотечним договором станом на дату укладення між відповідачами оспорюваного договору.

Відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання припиненою іпотеки за Іпотечним договором, суд виходив з того, що жодних обґрунтувань в частині вказаних позовних вимог, окрім як вказівки на те, ще така вимога є похідною від визнання недійсним оспорюваного договору, позивачами не заявлено; визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за Іпотечним договором не призводить до припинення іпотеки, а може свідчити лише про відсутність у нового кредитора (не перехід до нового кредитора) прав іпотекодержателя за іпотечним договором; будь-яких доказів припинення іпотеки за Іпотечним договором з підстав, наведених позивачами у позовних заявах, матеріали справи не містять.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить доповнити мотивувальну частину оскаржуваного рішення з посиланням на ту обставину, що оспорюваний договір є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Також скаржник просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач-1 наголошував на тому, що оспорюваний договір є нікчемним згідно з п. п. 1, 2, 3, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; незважаючи на встановлену нікчемність оспорюваного договору, суд неправомірно застосував інші норми матеріального права, відмовивши в задоволенні позовних вимог, посилаючись на недоведеність позивачами вимог недійсності правочину, передбачених саме ст.ст. 227, 228 ЦК України; суд першої інстанції повинен був відмовити в задоволенні позову саме із застосуванням мотивів встановленої судової практики (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009) та норм матеріального права, які визначають нікчемність правочину; з'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд мав зазначити в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову, у зв'язку з чим резолютивна частина оскаржуваного рішення підлягає скасуванню, а позов ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» - задоволенню.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.09.2019 поновлено ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі № 910/3437/19, відкрито апеляційне провадження за вищевказаною апеляційною скаргою, призначено до розгляду на 20.11.2019, встановлено учасникам справи строк для подання відзивів на апеляційну скаргу.

АТ «Банк «Український капітал», не погоджуючись із рішенням суду, також звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить змінити мотивувальну частину оскаржуваного рішення, доповнивши її посиланням на пропуск ТОВ «Тутковський інтегровані рішення» та ПрАТ «Тутковський» строку позовної давності, як ще одну підставу для відмови у задоволенні позовів про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 та визнання припиненою іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013. В іншій частині рішення скаржник просить залишити його без змін.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що оскаржуване рішення прийняте судом з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, без урахування усіх доводів відповідача-2.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач-2 наголошував на тому, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, однак безпідставно не взяв до уваги заяви АТ «Банк «Український капітал» про пропуск ТОВ «Тутковський інтегровані рішення» та ПрАТ «Тутковський» строку позовної давності, у зв'язку з чим помилково не вказав в мотивувальній частині рішення про пропуск позивачами позовної давності, як ще одну підставу для відмови у задоволенні позовів.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.09.2019 поновлено АТ «Банк «Український капітал» пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі № 910/3437/19, відкрито спільне апеляційне провадження за апеляційними скаргами ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та АТ «Банк «Український капітал» на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі №910/3437/19, спільний розгляд апеляційних скарг призначено на 20.11.2019, встановлено учасникам судового процесу строк для подання відзивів на апеляційні скарги.

Відповідач-2 скористався правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), надав відзив на апеляційну скаргу ТОВ «Тутковський інтегровані рішення», в якому просив залишити апеляційну скаргу останнього без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва - без змін.

Заперечуючи проти задоволення вказаної апеляційної скарги, відповідач-2 вказував на те, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та про відсутність підстав для визнання оспорюваного договору нікчемним в силу п. 3 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки доводи позивача-1 про те, що такий договір було укладено з заниженням реальної вартості відступлених прав вимоги на понад 20% від звичайних цін спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, відповідно до яких станом на дату укладення оспорюваного договору загальна заборгованість позивача-1 за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 становила 5 271 931,43 грн, а не 18 млн грн, як про це зазначав позивач-1; під час розгляду справи судом першої інстанції позивач-1 не заявляв про зміну підстав позову, а викладені в додаткових письмових поясненнях доводи позивача-1 про те, що оспорюваний договір суперечить також п. 1 та п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не можуть вважатись заявою про зміну підстав позову; враховуючи, що постанова №293/БТ від 30.04.2015 прийнята Національним банком України та отримана ПАТ «УПБ» після укладення оспорюваного договору, то встановлені зазначеною постановою обмеження щодо діяльності ПАТ «УПБ» не можуть бути застосовані як до оспорюваного договору, так і до будь-яких зобов'язань відповідача-2 за вказаним договором; позивачем не надано доказів на підтвердження того, що відповідач-2 був кредитором відповідача-1 та у зв'язку з укладенням оспорюваного договору отримав перевагу над іншими кредиторами банку; при прийнятті оскаржуваного рішення суд обґрунтовано не досліджував заявлені ПАТ «УПБ» у відзиві на позовну заяву підстави нікчемності оспорюваного договору, що були відмінними від підстав, зазначених у позовах ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та ПрАТ «Тутковський»; посилання в оскаржуваному рішенні на ст. ст. 227, 228 ЦК України правомірно здійснено судом в обґрунтування мотивів відмови у задоволенні позовів ПрАТ «Тутковський», проте судом не застосовано вказані норми права до відхилення доводів, зазначених ПАТ «УПБ» у відзиві на позов, як помилково вважає апелянт; заявлені ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» в апеляційній скарзі вимоги є взаємовиключними, а тому не підлягають одночасному задоволенню.

Позивач-1 також скористався правом, наданим статтею 263 ГПК України, надав відзив на апеляційну скаргу АТ «Банк «Український капітал», в якому просив залишити вказану апеляційну скаргу без задоволення.

Заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги АТ «Банк «Український капітал», позивач-1 наголошував на тому, що наполягаючи на застосуванні строків позовної давності, відповідач-2 додатково підтверджує та визнає обґрунтування порушених прав ПрАТ «Тутковський», викладених останнім у позові; порушення прав позивача-1 відбулось не в момент підписання оспорюваного договору, а саме, у зв'язку з незаконним позбавленням права власності на нерухоме майно, яке належало товариству, внаслідок протиправних дій державного реєстратора Соколянського Дмитра Вікторовича, який всупереч закону та своїх службових обов'язків прийняв рішення щодо державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно, що належить ПрАТ «Тутковський», за АТ «Банк «Український капітал» 04.02.2019, які ним же були скасовані в подальшому 01.04.2019; про порушення своїх прав позивачу-1 стало відомо лише 27.02.2019 на підставі інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 157820194.

Через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду надійшли 13.11.2019 від позивача - письмові пояснення, 20.11.2019 від відповідача-2 - заява про повернення без розгляду відзиву на апеляційну скаргу відповідача-2.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.11.2019 заяву АТ «Банк «Український капітал» про повернення без розгляду відзиву ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» на апеляційну скаргу відповідача-2 залишено без розгляду, у розгляді справи №910/3437/19 оголошено перерву до 16.12.2019.

На підставі службової записки головуючого судді та розпорядження Північного апеляційного господарського суду № 09.1-08/4959/19 від 13.12.2019 у зв'язку з прийняттям рішення Вищою радою правосуддя від 12.12.2019 про звільнення судді ОСОБА_1 , яка не є головуючим суддею (суддею-доповідачем) у відставку, призначено повторний автоматизований розподіл справи № 910/3437/19.

Відповідно до Витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями та Витягу з протоколу передачі судової справи (апеляційної скарги, заяви, картки додаткових матеріалів) раніше визначеному головуючому судді (складу суду) від 13.12.2019 апеляційні скарги у справі №910/3437/19 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Дикунської С.Я., Чорногуза М.Г.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.12.2019 апеляційні скарги ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та АТ «Банк «Український капітал» на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі № 910/3437/19 прийнято до провадження вищевказаним складом суду та призначено до розгляду на 12.02.2020.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2019 виправлено описку, допущену в абзаці 2 резолютивної частини ухвали Північного апеляційного господарського суду від 16.12.2019 у справі №910/3437/19 шляхом внесення відповідних змін, а саме, розгляд апеляційних скарг призначено на 15.01.2020.

На підставі службової записки головуючого судді та розпорядження Північного апеляційного господарського суду № 09.1-08/1010/20 від 13.01.2020 у зв'язку з перебуванням судді Дикунської С.Я. на лікарняному з 13.01.2020, призначено повторний автоматизований розподіл справи №910/3437/19.

Відповідно до Витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями та Витягу з протоколу передачі судової справи (апеляційної скарги, заяви, картки додаткових матеріалів) раніше визначеному головуючому судді (складу суду) від 13.01.2020 апеляційні скарги у справі №910/3437/19 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Чорногуза М.Г., Агрикової О.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.01.2020 апеляційні скарги ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та АТ «Банк «Український капітал» на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі № 910/3437/19, призначені на 15.01.2020, прийнято до провадження вищевказаним складом суду.

Через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду надійшли: 02.01.2020 від відповідача-2 - заперечення проти письмових пояснень позивача-1; 13.01.2020 від позивача-1 - письмові пояснення на заперечення відповідача-2.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.01.2020 розгляд апеляційних скарг ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та АТ «Банк «Український капітал» на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі № 910/3437/19 відкладено на 05.02.2020.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.02.2020 розгляд апеляційних скарг ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та АТ «Банк «Український капітал» на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі № 910/3437/19 відкладено на 27.02.2020.

Через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду 26.02.2020 надійшли: від Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестохіллс Веста» (далі - ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста») - заява про заміну сторони правонаступником; від відповідача-2 - пояснення, клопотання про приєднання до матеріалів справи постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №910/472/19, заява про відмову від апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі № 910/3437/19.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.02.2020 задоволено заяву АТ «Банк «Український капітал» про відмову від апеляційної скарги, прийнято відмову АТ «Банк «Український капітал» від апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі № 910/3437/19, закрито апеляційне провадження за вищевказаною апеляційною скаргою АТ «Банк «Український капітал».

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.02.2020 залучено в якості правонаступника відповідача-1 - ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» (надалі також - відповідач-1), оголошено у розгляді справи №910/3437/19 перерву до 05.03.2020, встановлено ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» строк для подання відзиву на апеляційну.

ТОВ «ФК «Інвестохіллс Веста» скористалося правом, наданим статтею 263 ГПК України, надало відзив на апеляційну скаргу, в якому просило витребувати від НБУ Постанову №73/БТ від 30.01.2015; дослідити та надати оцінку доказам і поясненням відповідача-1, на які він неодноразово посилався як на підстави для визнання недійсним оспорюваного договору, які є відмінними від підстав позову, і які суд першої інстанції не взяв до уваги; дослідити договір купівлі-продажу прав вимоги та встановити його нікчемність; змінити мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019, виключивши з неї посилання суду на встановлені обставини справи щодо відсутності ознак нікчемності правочину та відмовити у задоволенні позову про визнання договору недійсним у зв'язку з неналежним обранням способу захисту та визнання іпотеки припиненою (у зв'язку з відсутністю підстав).

При цьому, відповідач-1 наголошував на тому, що оспорюваний договір є нікчемним згідно з п.п. 1, 2, 3, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а відтак, вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону; суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог, однак, мотивувальна частина рішення не відповідає матеріалам справи та є необґрунтованою.

У судове засідання 05.03.2020 третя особа-1 не з'явилась, своїх уповноважених представників не направила, про місце, день та час розгляду даної справи повідомлялась належним чином.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.

Обговоривши питання щодо можливості розгляду апеляційної скарги за відсутності представників третьої особи-1, судова колегія, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд скарги за її відсутності.

У судовому засіданні представники позивача-1 та позивача-2/третьої особи-2 підтримали вимоги апеляційної скарги, просили її задовольнити, рішення суду скасувати та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити, або доповнити мотивувальну частину оскаржуваного рішення з посиланням на ту обставину, що оспорюваний договір є нікчемним з моменту укладення, а обраний позивачем спосіб захисту не є належним.

Представник відповідача-1 вимоги апеляційної скарги підтримав частково, просив виключити з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції висновки щодо відсутності ознак нікчемності правочину з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу.

Представники відповідача-2 проти задоволення апеляційної скарги заперечили, вказуючи на необґрунтованість наведених у ній доводів, а рішення Господарського суду міста Києва просили залишити без змін.

05.03.2020 у судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови апеляційного господарського суду.

Колегія суддів, заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення», перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 20.02.2013 між ПАТ «УПБ» (у тексті договору - банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Надра Інтегровані Рішення», яке змінило своє найменування на ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» (у тексті договору - позичальник) було укладено договір про відкриття траншевої кредитної лінії №710 (далі - Кредитний договір), відповідно до п. 1.1. якого банк зобов'язується відкрити позичальнику відкличну кредитну лінію в межах суми 16 000 000,00 грн терміном до 18.02.2015 на поповнення обігових коштів.

Згідно з п. 1.2. Кредитного договору зобов'язання банку щодо надання кредитів та зобов'язання позичальника щодо повернення кредитів та сплати процентів, а також інші права та зобов'язання сторін, передбачені цим договором, виникають з дати укладання сторонами Додаткових договорів про надання кредитів, які є невід'ємними частинами цього договору, в сумах, зазначених в таких Додаткових договорах. Строк користування кожним окремим кредитом в межах загальної суми, встановленої п. 1.1. цього договору, визначається додатковими договорами.

Пунктами 1.4 та 1.5. Кредитного договору визначено, що підставою для надання кредитів є Додаткові договори, а плата за користування одержаними кредитними ресурсами встановлюється в кожному конкретному Додатковому договорі.

Розділами 3-6 Кредитного договору визначені права та обов'язки банку та позичальника.

Відповідно до п. 9.1 Кредитного договору останній набирає чинності з дати його підписання сторонами та діє до 18.02.2015, а в частині невиконаних зобов'язань позичальника, передбачених цим договором та всіма додатковими договорами до нього, - до повного та належного їх виконання.

В подальшому між сторонами було укладено ряд додаткових договорів до Договору про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013, якими вносились зміни та доповнення до вказаного кредитного договору.

Так, зокрема, Додатковим договором від 18.02.2015 до Кредитного договору п. 1.1. зміст останнього було викладено в новій редакції та кінцевим терміном кредитування визначено 17.02.2016.

16.04.2013 між ПАТ «УПБ» (у тексті договору - іпотекодержатель) та ПАТ «Тутковський» (у тексті договору - іпотекодавець) було укладено Іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко Л.Л., зареєстрований в реєстрі за №2090, предметом якого є надання іпотекодавцем в іпотеку майна, зазначеного в п. 6 цього договору, в забезпечення виконання зобов'язань позичальника перед іпотекодержателем, в силу чого іпотекодержатель має право в разі невиконання іпотекодавцем та/або позичальником зобов'язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця.

У п. 2 Іпотечного договору зазначено, що за цим договором іпотекою забезпечується виконання зобов'язань позичальника відповідно до Договору про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013, згідно з яким іпотекодержателем відкрито позичальнику відкличну кредитну лінію в межах суми 16000000,00 грн терміном до 18.02.2015 на поповнення обігових коштів зі сплатою процентів у розмірі та на умовах, передбачених кредитним договором.

Відповідно до п. 6 Іпотечного договору в забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитними договором іпотекодавець надав в іпотеку наступне нерухоме майно: майновий комплекс, загальною площею 8595,40 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Дубровицька, буд. 28 (предмет іпотеки 1), а також нерухоме майно, загальною площею 3469,60 кв.м, що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Дубровицька, буд. 28 (предмет іпотеки 2).

Згідно з п. 11 Іпотечного договору сторони оцінюють предмет іпотеки в сумі 34360000,00 грн.

29.04.2015 між ПАТ «УПБ» (у тексті договору - продавець) та АТ «Банк «Український капітал» (у тексті договору - покупець) укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським В.С., зареєстрований в реєстрі за №1253 (далі - договір купівлі продажу/оспорюваний договір), відповідно до умов якого продавець погоджується продати права вимоги та передати їх покупцю, а покупець погоджується купити права вимоги, прийняти їх і сплатити загальну купівельну ціну.

У п. 1.1 договору купівлі-продажу зазначено, що правами вимоги є всі права вимоги (як існуючі, так і майбутні, як наявні, так і умовні) продавця у якості кредитора до позичальників за кредитними договорами, а також всі права вимоги продавця до осіб, які надали забезпечення за договорами забезпечення, включаючи будь-які та всі права вимоги та засоби захисту прав, які доступні продавцю, щодо виконання позичальниками та/або особами, які надали забезпечення, будь-яких своїх обов'язків за кредитними договорами та договорами забезпечення.

Відповідно до п. 2.3 договору купівлі-продажу, права вимоги переходять від продавця до покупця в день підписання цього договору, при цьому обов'язки продавця передати права вимоги вважаються виконаними з моменту підписання продавцем та покупцем Акту приймання-передачі прав вимоги (не залежить від сплати загальної купівельної ціни).

Згідно з п. 3.1 договору купівлі-продажу, за продаж (відступлення) продавцем прав вимоги за цим договором покупець зобов'язаний сплатити продавцю загальну купівельну ціну.

За Актом приймання-передачі прав вимоги до договору купівлі-продажу, складеним між ПАТ «УПБ» та АТ «Банк «Український капітал», продавець передав, а покупець прийняв права вимоги, зазначені у Додатку до Акту, серед яких права вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 (позичальник - ТОВ «Надра Інтегровані Рішення»; заборгованість кредиту - 5133263,00 грн, проценти - 138668,43 грн); договори забезпечення - Договір поруки №710-1 від 20.02.2013 та Іпотечний договір від 16.04.2013; купівельна ціна - 5396480,81 грн (а.с. 178-179, т. 1).

Як встановлено судом першої інстанції, 30.04.2015 АТ «Банк «Український капітал» сплатило на користь ПАТ «УПБ» грошові кошти у розмірі 17 700 000,00 грн (призначення платежу - придбання кредитного портфелю згідно з Договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015) - відповідно до меморіального ордеру №182295 від 30.04.2015 (а.с. 227, т. 2).

30.04.2015 Правлінням Національного банку України прийнято Постанову №293/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку» (далі - Постанова №293/БТ від 30.04.2015, а.с. 94-97 т. 2), якою вирішено наступне:

- віднести ПАТ «УПБ» до категорії проблемних строком на 180 днів;

- із дня прийняття цієї постанови та до кінця строку, визначеного в п. 1 цієї установи, встановити для ПАТ «УПБ» такі обмеження, зокрема: 1) не здійснювати будь-якого відчуження будівель і споруд банку, крім відчуження майна, що перейшло у власність банку на підставі реалізації прав заставодержателя, за вартістю, не нижче ніж визначена за результатами оцінки, проведеної відповідно до вимог законодавства України незалежним суб'єктом оціночної діяльності, який включений до Державного реєстру оцінювачів та суб'єктів оціночної діяльності та відповідає критеріям, передбаченим абз 2-6 п. 7 постанови Правління НБУ від 25.09.2014 №602 «Про заходи щодо забезпечення повернення кредитів, наданих НБУ»; 2) не вивільняти отримане банком забезпечення за кредитними операціями до повного погашення позичальниками заборгованості, а в разі потреби приймати додаткове забезпечення.

Пунктом 5 Постанови №293/БТ від 30.04.2015 заборонено ПАТ «УПБ» використовувати для розрахунків у національній валюті прямі кореспондентські рахунки.

Пунктом 6 Постанови №293/БТ від 30.04.2015 зобов'язано банк під час здійснення особливого режиму контролю здійснювати розрахунки в національній валюті виключно через кореспондентський рахунок, відкритий в НБУ.

На підставі постанови Правління Національного банку України від 28.05.2015 № 348 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 107 від 28.05.2015 «Про запровадження тимчасової адміністрації ПАТ «УПБ», згідно з яким з 29.05.2015 запроваджено тимчасову адміністрацію строком на 3 місяці з 29.05.2015 по 28.08.2015 включно та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію в ПАТ «УПБ» (а.с. 98-99, т. 2).

Відповідно до постанови Правління НБУ від 28.08.2015 № 562 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 28.08.2015 № 158 «Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та делегування повноважень ліквідатора банку». Згідно з даним рішенням з 31 серпня 2015 року розпочато процедуру ліквідації ПАТ «УПБ» та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «УПБ», визначені статтями 37 та 38, частинами першою та другою статті 48 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Пантіній Любові Олександрівні строком на 1 рік з 31 серпня 2015 року до 30 серпня 2016 року включно (а.с. 101, т. 2).

Як встановлено судом першої інстанції, ПАТ «УПБ» звернулось до ПрАТ «Тутковський» з повідомленням №826 від 07.05.2015 про відступлення прав вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 та за Іпотечним договором від 16.04.2013 на підставі Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 (а.с. 242-243, т. 3).

Крім того, місцевим господарським судом встановлено, що АТ «Банк «Український капітал» звернулось до ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» з повідомленням №754 від 19.05.2015 про відступлення прав вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 на підставі Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 (а.с. 137, т. 2).

У відповідь на вказане повідомлення позивач-1 звернувся до АТ «Банк «Український капітал» з листом вих. №28/05/3 від 28.05.2015, в якому зазначив про те, що має обґрунтовані сумніви щодо правомірності та законності зазначеного вище повідомлення про відступлення прав вимоги, а також звернув увагу відповідача-2 на те, що відповідно до ст. 517 ЦК України боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредитору до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні (а.с. 138-139, т. 2).

У вказаному листі позивач-1 просив банк надати належні та допустимі докази переходу до АТ «Банк «Український капітал» прав вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013.

Як встановлено місцевим господарським судом, АТ «Банк «Український капітал» звернулося до ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» листом вих. №719-БІ від 03.06.2015, отриманим останнім 04.06.2015, в якому зазначило, що ПАТ «УПБ» відповідно до положень ст.ст. 512-516 ЦК України здійснило заміну кредитора у зобов'язанні, а саме, відступило права вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013; новим кредитором є АТ «Банк «Український капітал», про що ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» було повідомлено листом №754 від 19.05.2015 та шляхом особистої зустрічі, а також шляхом електронного листування (а.с. 175, т. 1).

Як вбачається з платіжних доручень та меморіальних ордерів, долучених АТ «Банк «Український капітал» до матеріалів справи (а.с. 144-151, т. 1), з червня 2015 року позивач-1 почав сплачувати кредит та проценти за його користуванням за Кредитним договором на користь АТ «Банк «Український капітал».

Разом з тим, відповідно до Наказу тимчасової адміністрації ПАТ «УПБ» №26/ТА від 29.05.2015 здійснено перевірку договорів (інших правочинів), укладених ПАТ «УПБ» протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації в банку, на предмет виявлення правочинів (в тому числі договорів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають критеріям, передбаченим частиною 2 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (а.с. 103, т. 2).

Згідно з Наказом тимчасової адміністрації ПАТ «УПБ» №243/ТА від 28.08.2015, у зв'язку з виявленням комісією з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями нікчемних правочинів - Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, акту приймання-передачі прав вимоги за Договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 вирішено: 1) поновити в операційних системах ПАТ «УПБ» бухгалтерського обліку за рахунками з обліку кредиту за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013; 2) відновити нарахування процентів з 30.04.2015 за користування кредитом (а.с. 105-106, т. 2).

Листом від 28.09.2015 вих. №01-10/5090 ПАТ «УПБ» повідомило АТ «Банк «Український капітал» про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, Акта приймання-передачі прав вимоги до вказаного договору та всіх документів за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів, пов'язаних з розрахунками по вказаному договору та погашення заборгованості за Кредитним договором, а також вимагало повернути всі документи, отримані новим кредитором за вказаним нікчемним договором. (а.с. 117-118, т. 1 справи №910/5855/19).

Листами вих. №01-10/5084 від 28.09.2015 та вих. №01-10/5085 від 28.09.2015 Уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ «УПБ» повідомила ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та ПрАТ «Тутковський» про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, Акта приймання-передачі прав вимоги до вказаного договору та всіх документів за операціями із застосуванням електронних платіжних засобів, пов'язаних з розрахунками по вказаному договору та погашення заборгованості за Кредитним договором, у зв'язку з чим зазначило про необхідність виконання позичальником усіх зобов'язань за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 на користь ПАТ «УПБ» (а.с. 119, т. 1 справи №910/5855/19).

У зазначених повідомленнях банк, як на підстави нікчемності вказаного правочину, посилався на п. 7 ч. 3 ст. 38 України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

У свою чергу, ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та ПрАТ «Тутковський» своїми листами від 08.02.2016 повідомили АТ «Банк «Український капітал» про те, що 05.10.2015 ними було отримано від Уповноваженої особи Фонду на здійснення ліквідації ПАТ «УПБ» повідомлення №01-10/5084 від 28.09.2015 про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 (а.с. 140-141, т. 2).

Звертаючись з позовом до суду (справа №910/3437/19), ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» (позивач-1) у своїй позовній заяві вказало на те, що оспорюваний договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 є нікчемним на підставі ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», як такий, що укладений в період дії особливого режиму контролю діяльності ПАТ «УПБ» та за один день віднесення банку до категорії проблемних, із заниженням реальної вартості відступлених прав вимоги на понад 20% від звичайних цін, оскільки відступлення прав вимоги за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 відбулось за вартістю 5 396 491,81 грн, в той час як загальна заборгованість за вказаним кредитним договором становила понад 18 млн грн.

При цьому, у зв'язку з нікчемністю Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, позивач вважає припиненим та таким, що фактично не переходило до АТ «Банк «Український капітал» право іпотекодержателя за Іпотечним договором від 16.04.2013. Крім того, за твердженням позивача-1, договори, укладені на забезпечення виконання зобов'язань за договором кредиту, хоча і є похідними, однак, є окремими зобов'язаннями, а тому вимагають укладення окремих договорів щодо відступлення прав за ними, яких у даному випадку, в порушення вимог ст. 24 Закону України «Про іпотеку», не було укладено разом з укладенням договору про відступлення прав за основним зобов'язанням.

Під час розгляду справи судом першої інстанції позивачем були подані додаткові письмові пояснення, в яких позивач виклав нові підстави позову, які раніше не були вказані ним у позовній заяві, а саме, що оспорюваний договір має також ознаки нікчемності, встановлені п. 1 та п. 7 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки всупереч постанові НБУ від 30.04.2015 №293/БТ, в якій було встановлено заборону банку використовувати при розрахунках в національній валюті кореспондентські рахунки, розрахунки між сторонами за Договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 були здійснені саме через кореспондентський рахунок. Крім того, позивач зазначив, що відповідач-2 був кредитором відповідача-1 та у зв'язку з укладенням оспорюваного договору отримав перевагу над іншими кредиторами банку.

ПрАТ «Тутковський» (позивач-2), звертаючись до суду з аналогічними позовними вимоги (справа №910/5853/19), вказував на те, що Постановою НБУ №293/БТ від 30.04.2015 були встановлені обмеження щодо діяльності ПАТ «УПБ», зокрема, заборона банку використовувати для розрахунків у національній валюті прямі кореспондентські рахунки. Однак, за один день до накладення зазначеної заборони, яка б унеможливила виконання оспорюваного договору, відповідачами було вчинено Договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015. Крім того, оспорюваний договір було укладено у період дії особливого режиму контролю за діяльністю відповідача-1 та призначення куратора, та за 1 день до віднесення ПАТ «УПБ» до категорії проблемних.

За таких обставин, посилаючись на ст. 227 ЦК України, позивач-2 зазначив, що ПАТ «УПБ» не було повідомлено АТ «Банк «Український капітал» щодо необхідності погодження Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 із куратором, призначеним НБУ, а тому такий правочин підлягає визнанню недійсним як такий, що вчинений відповідачем-1 без відповідного дозволу.

Звертаючись із позовом про визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 у зв'язку з порушенням публічного порядку (справа №910/5855/19), позивач-2 вказував на те, що за оспорюваним договором ПАТ «УПБ» передало відповідачеві-2 права вимоги за Іпотечним договором від 16.04.2013, строк дії якого закінчився 18.02.2015, а відтак, починаючи з 19.02.2015 іпотека за вказаним договором є припиненою, у зв'язку з чим права вимоги за Іпотечним договором не могли бути передані АТ «Банк «Український капітал».

Наведені обставини, на думку позивача-2, свідчать про те, що оспорюваний договір було укладено з метою можливого заволодіння нерухомим майном юридичної особи в майбутньому, що є порушенням публічного порядку та є підставою для визнання його недійсним згідно зі ст. 228 ЦК України.

Як було зазначено вище, ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.06.2019 об'єднано в одне провадження справи №910/3437/19, №910/5853/19 та №910/5855/19; присвоєно об'єднаній справі № 910/3437/19 та передано справу на розгляд судді Баранову Д.О.; постановлено об'єднану справу №910/3437/19 розглядати за правилами загального позовного провадження.

Отже, судом першої інстанції правильно визначено, що предметом позову у даній об'єднаній справі є вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 та визнання припиненою іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013. При цьому, підставами позову у даній справі є обставини, вказані як позивачем-1, так і позивачем-2 у вищезазначених позовах у справах № 910/3437/19, № 910/5853/19 та № 910/5855/19.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, а доводи скаржника вважає безпідставними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Цією ж статтею визначено і орієнтовний перелік способів захисту, зокрема, визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Аналогічний за змістом перелік способів захисту передбачений у частині другій статті 20 Господарського кодексу України України (далі - ГК України).

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203); правочин має вчинятись у формі, встановленій законом (ч.4 ст. 203); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Як роз'яснено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Пунктом 5 зазначеної постанови визначено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Суд зазначає, що чинне законодавство прямо не визначає коло осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними.

Таким чином, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч. 2 ст. 4 ГПК України).

Виходячи з системного аналізу ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст. 20 ГК України та положень ГПК України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Відповідно до вимог процесуального законодавства обов'язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004 Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права апеляційний господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб'єктивних прав. Разом з тим, зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до ст. 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Крім того, колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

В свою чергу, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню.

Як встановлено судом першої інстанції, позивач-1 - ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» є позичальником/боржником за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013, а позивач-2 - ПрАТ «Тутковський» є іпотекодавцем за Іпотечним договором від 16.04.2013.

У зв'язку з укладенням між ПАТ «УПБ» та АТ «Банк «Український капітал» Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 до відповідача-1 перейшли права вимоги до ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 та права вимоги до ПрАТ «Тутковський» за Іпотечним договором від 16.04.2013.

Водночас, наказом тимчасової адміністрації ПАТ «УПБ» №243/ТА від 28.08.2015, у зв'язку з виявленням нікчемних правочинів - договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, акту приймання-передачі прав вимоги за договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 наказано: 1) поновити в операційних системах ПАТ «УПБ» бухгалтерського обліку за рахунками з обліку кредиту за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013; 2) відновити нарахування процентів з 30.04.2015 за користування кредитом.

Як було зазначено вище, листом від 28.09.2015 вих. №01-10/5090 ПАТ «УПБ» повідомило АТ «Банк «Український капітал» про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 та вимагало повернути всі документи, отримані новим кредитором за вказаним нікчемним договором.

Листом вих. №01-10/5084 від 28.09.2015 Уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ «УПБ» повідомила ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» (позивача-1) про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, у зв'язку з чим всі зобов'язання за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 позичальнику слід виконувати на користь ПАТ «УПБ».

Листом вих. №01-10/5085 від 28.09.2015 Уповноважена особа Фонду на ліквідацію ПАТ «УПБ» повідомила ПрАТ «Тутковський» (позивача-2) про нікчемність Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, у зв'язку з чим всі зобов'язання за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013 та договорами забезпечення слід виконувати на користь ПАТ «УПБ».

Пунктами 1, 2 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються ЦК України, Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-ХІУ «Про оренду землі» та іншими актами законодавства.

Процедура щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульована Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (надалі - Закон).

Пунктами 3, 4 частини другої статті 37 Закону передбачено, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (надалі - Фонд) безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій, повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Частинами 1, 2, 4 ст. 38 Закону встановлено, що уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити збереження активів та документації банку. Протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Згідно з приписами ч. 3 ст. 38 Закону правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

9) здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.

Відповідно до приписів ч. 4 ст. 38 Закону Фонд:

1) протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів;

2) вживає заходів до витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами;

3) має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням.

Обґрунтовуючи наявність своїх порушених прав, позивачі вказують на відсутність правової визначеності у відносинах між ними та відповідачами, так як кожний з відповідачів вважає, що саме він є особою, яка має права вимоги до позивача-1 за кредитним договором та до відповідача-2 за іпотечним договором (АТ «Банк «Український капітал» на підставі оспорюваного договору відступлення прав вимоги, а ПАТ «УПБ» - у зв'язку з нікчемністю оспорюваного договору), що ставить позивачів у незрозумілу ситуацію, хто конкретно з банків має права вимоги до позивачів, та на користь якого з банків позивачі повинні виконувати свої зобов'язання.

За наведених обставин, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що вказані пояснення позивачів є обґрунтованими та достатніми для права звернення до суду з вказаними позовами з урахуванням норм ст. 4 ГПК України.

При цьому, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом позову у даній справі є, зокрема, вимога ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, заявлена з посиланням на нікчемність останнього на підставі п.п. 1, 3, 7 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Колегія суддів зазначає, що правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними.

Якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03.10.2018 у справі №369/2770/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 357/3394/16-ц, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.07.2019 у справі № 910/23989/16, від 14.08.2019 у справі № 911/1123/18, від 28.11.2019 у справі №920/654/18 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17.

Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що місцевим господарським судом на виконання приписів ч. 4 ст. 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин у цій справі, обґрунтовано враховано правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, згідно з яким за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Згідно зі статтею 3 вказаного Закону Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 цього Закону, свідчить, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах із третіми особами.

За змістом статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд (уповноважена особа) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною 3 цієї статті.

Частиною 3 статті 38 цього Закону передбачено підстави, що свідчать про нікчемність правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку. За результатами перевірки, здійсненої відповідно до зазначеної норми, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. Водночас у разі виявлення таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 наголосила, що відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, яка здійснює повноваження органу управління банку. Наведена правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 11.04.2018 у справі №910/12294/16, від 16.05.2018 у справі №910/24198/16, від 04.07.2018 у справі № 819/353/16, від 05.12.2018 у справі №826/23064/15, від 27.02.2019 у справі № 826/8273/16.

Зокрема, у постанові Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №910/12294/16 зазначено, що правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу банку, підписаного уповноваженою особою Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») незалежно від того, чи була проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів банку і виданий згаданий наказ. Наслідки нікчемності правочину також наступають для сторін в силу вимог закону. Наказ банку не є підставою для застосування таких наслідків, тому не може вважатись одностороннім правочином, адже він не є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків ані у банку, ані у іншої сторони правочину, віднесеного наказом до нікчемних. Такий наказ є внутрішнім розпорядчим документом банку як суб'єкта господарювання, виданим керівником банку в межах своїх повноважень.

З огляду на те, що нікчемний правочин є недійсним у силу закону, такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується лише до оспорюваних правочинів, а визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не є ефективним та не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, суд апеляційної інстанції вважає, що місцевий господарський суд помилково вдався до оцінки доводів сторін щодо нікчемності договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

У зв'язку з наведеним, суд апеляційної інстанції не перевіряє доводи сторін, зокрема, позивача-1 у частині висновку щодо нікчемності вказаного договору, а також не підтверджує та не спростовує його, оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення у разі звернення позивача-1 до суду з позовом із зазначенням належного способу захисту.

Враховуючи вищевикладене, позовна вимога про визнання недійсним нікчемного правочину, а саме, договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 не підлягає задоволенню, оскільки позивач просив застосувати неналежний спосіб захисту.

При цьому, колегія суддів, враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 04.06.2019 у справі №916/3156/17, погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для відмови в задоволенні позовної вимоги ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» про визнання недійсним нікчемного правочину, але з мотивів, наведених у цій постанові, а саме, у зв'язку з невідповідністю заявленого позивачем позову способам захисту цивільних прав, встановленим законом.

З огляду на те, що сам по собі висновок суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» в частині визнання недійсним нікчемного правочину не призвів до прийняття неправильного по суті рішення, суд апеляційної інстанції вважає, що зазначене не може бути достатньою підставою для скасування оскаржуваного рішення у відповідній частині.

Аналогічні правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 09.07.2019 у справі № 910/23989/16, від 14.08.2019 у справі № 911/1123/18, від 28.11.2019 у справі №920/654/18, від 28.11.2019 у справі №910/16929/17.

Разом з тим, предметом позову у даній справі є також вимога ПрАТ «Тутковський» про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, заявлена на підставі ст. 227 ЦК України, в обґрунтування якої позивач-2 вказував на те, що всупереч вимог постанови Правління НБУ №293/БТ від 30.04.2015, в якій було встановлено заборону банку використовувати при розрахунках в національній валюті кореспондентські рахунки, розрахунки між сторонами за оспорюваним договором були здійснені шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог шляхом списання дебіторської заборгованості, яка була наявна у ПАТ «УПБ» перед ПрАТ «Тутковський». При цьому, позивач-2 посилався на необхідність погодження договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 із куратором, призначеним НБУ, у зв'язку з тим, що такий договір було укладено у період дії особливого режиму контролю за діяльністю ПАТ «УПБ» та призначення куратора, та за 1 день до віднесення ПАТ «УПБ» до категорії проблемних. Однак, за твердженням позивача-2, ПАТ «УПБ» не повідомило АТ «Банк «Український капітал» щодо необхідності погодження оспорюваного договору із куратором, призначеним НБУ.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, дослідивши матеріали справи та оцінивши доводи сторін, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вказаної позовної вимоги ПрАТ «Тутковський», виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківська ліцензія - це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.

Правочин вважається вчиненим без ліцензії, якщо на час такого вчинення останню не отримано, або строк її дії закінчився, або ліцензію анульовано (відкликано), або її дію зупинено у передбачених законом випадках.

Разом з тим, як правильно зазначив суд першої інстанції, вимоги ч. 1 ст. 227 ЦК України не поширюються на правочини, вчинення яких не потребує отримання дозволу (ліцензії), а твердження позивача-2 про те, що спірний правочин укладений без погодження куратора Національного банку України та в порушення постанови Правління НБУ №293/БТ від 30.04.2015, є необґрунтованими, оскільки в будь-якому випадку погодження куратора не є дозволом (ліцензією) у розумінні положень чинного законодавства, зокрема, приписів ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Доказів відкликання банківської ліцензій у ПАТ «УПБ» станом на дату укладення договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 матеріали справи не містять.

При цьому, місцевим господарським судом обґрунтовано відхилені доводи позивача-2 про необхідність отримання ПАТ «УПБ» погодження від куратора на укладення з відповідачем-2 договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, виходячи з наступного.

Звертаючись з позовом до суду, позивач-2 зазначав, що 30.01.2015 НБУ було прийнято постанову №73/БТ «Про запровадження особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та призначення куратора».

Однак, станом на час розгляду справи судом першої інстанції ані позивачем-2, ані іншими учасниками справи вказану постанову суду не надано, клопотань про її витребування не заявлено, з огляду на що місцевий господарський суд був позбавлений можливості дослідити її зміст.

Водночас, під час прийняття оскаржуваного рішення судом було враховано, що відповідно до п. 5.1 Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління НБУ №346 від 17.08.2012 (в редакції станом на 29.04.2015), Національний банк має право запровадити особливий режим контролю за діяльністю банку та призначити куратора банку у випадках, передбачених нормативно-правовими актами Національного банку, та/або в разі наявності хоча б однієї з таких ознак: невиконання керівником/керівниками банку вимог Національного банку щодо усунення виявлених порушень; відсторонення керівника банку від посади; виявлення за результатами безвиїзного нагляду або інспекційної перевірки фактів здійснення ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників та кредиторів, порушень банківського законодавства, а також одержання доходів із порушенням законодавства України, навіть якщо ці порушення не призвели до погіршення фінансового стану банку; виникнення реальної загрози невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами і кредиторами; потреба в посиленому контролі за діяльністю банку з метою уникнення можливості невиконання банком своїх зобов'язань перед клієнтами та кредиторами; потреба в контролі за діяльністю банку протягом шести місяців із дня втрати ним статусу перехідного; наявність конфлікту інтересів у банку; надання банку Національним банком кредиту для підтримки ліквідності; наявність у банку кредиту для підтримки ліквідності, отриманого від Національного банку.

У п. 5.3 Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління НБУ №346 від 17.08.2012 (в редакції станом на 29.04.2015), зазначено, що рішення про запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку та призначення куратора банку, строк дії особливого режиму контролю за діяльністю банку та повноважень куратора банку, повноваження куратора банку, відміну/дострокову відміну запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку та призначення куратора банку приймає Правління Національного банку.

Відповідно до п. 5.5 Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління НБУ №346 від 17.08.2012 (в редакції станом на 29.04.2015), Національний банк має право встановити такі особливі вимоги до розрахунків банку, у якому призначено куратора: - заборонити використання для розрахунків прямих кореспондентських рахунків; - перевести банк на модель обслуговування консолідованого кореспондентського рахунку в СЕП, яка дає банку змогу здійснювати початкові платежі від імені відокремлених підрозділів або через внутрішньобанківську міжфілійну платіжну систему; - установити порядок здійснення банком та його відокремленими підрозділами початкових платежів з урахуванням наявності коштів на кореспондентському рахунку банку та змісту платежів.

Враховуючи наведені норми, НБУ має право заборонити банку використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки.

Разом з тим, з огляду на ненадання учасниками справи постанови НБУ №73/БТ «Про запровадження особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» та призначення куратора» від 30.01.2015, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість тверджень позивачів, що саме вказаною постановою було заборонено ПАТ «УПБ» використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки, тобто позивачем-2 не доведено, що така заборона існувала станом на дату укладення між сторонами оспорюваного договору - договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

При цьому, як було зазначено вище, 30.04.2015 (тобто, після дати укладення між відповідачами оспорюваного договору) Правлінням Національного банку України прийнято Постанову №293/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку».

Вказаною Постановою вирішено віднести ПАТ «УПБ» до категорії проблемних строком на 180 днів; із дня прийняття цієї постанови та до кінця строку, визначеного в п. 1 цієї установи, встановити для Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» такі обмеження, зокрема: 1) не здійснювати будь-якого відчуження будівель і споруд банку, крім відчуження майна, що перейшло у власність банку на підставі реалізації прав заставодержателя, за вартістю, не нижче ніж визначена за результатами оцінки, проведеної відповідно до вимог законодавства України незалежним суб'єктом оціночної діяльності, який включений до Державного реєстру оцінювачів та суб'єктів оціночної діяльності та відповідає критеріям, передбаченим абз 2 - 6 п. 7 постанови Правління НБУ від 25.09.2014 №602 «Про заходи щодо забезпечення повернення кредитів, наданих НБУ»; 2) не вивільняти отримане банком забезпечення за кредитними операціями до повного погашення позичальниками заборгованості, а в разі потреби приймати додаткове забезпечення.

Пунктом 6 Постанови №293/БТ від 30.04.2015 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку» зобов'язано банк під час здійснення особливого режиму контролю здійснювати розрахунки в національній валюті виключно через кореспондентський рахунок, відкритий в НБУ.

Тобто, ПАТ «УПБ» було зобов'язано здійснювати розрахунки в національній валюті виключно через кореспондентський рахунок, відкритий в НБУ, лише 30.04.2015 (тобто, після дати укладення оспорюваного договору - Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015).

Як свідчать матеріали справи, відповідач-2 сплатив на користь ПАТ «УПБ» грошові кошти за відступлені права вимоги 30.04.2015 (а.с. 227, т. 2).

Водночас, з копій Постанови №293/БТ від 30.04.2015 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк» до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку», долучених учасниками справи до матеріалів справи, вбачається, що останні містять відбиток штампу ПАТ «УПБ» про отримання банком вказаної постанови лише 05.05.2015 за вхідним реєстраційним номером №01-29/06.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що станом на дату здійснення відповідачем-2 на користь ПАТ «УПБ» платежу за договором купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 останній не був обізнаний про наявність Постанови №293/БТ від 30.04.2015 та щодо встановлених нею обмежень.

Доказів того, що ПАТ «УПБ» був обізнаний про наявність обмежень, встановлених Постановою №293/БТ від 30.04.2015, станом на дату укладення оспорюваного договору матеріали справи не містять.

При цьому, доводи скаржника - ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» щодо недійсності спірного правочину як вчиненого з порушенням пункту 6 постанови Правління Національного банку України №293/БТ від 30.04.2015, якими зобов'язано ПАТ «УПБ» здійснювати розрахунки в національній валюті виключно через кореспондентський рахунок, відкритий у НБУ, тобто заборонено проблемному банку використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки та встановлено вимогу проблемному банку проводити розрахунки виключно через консолідований кореспондентський рахунок, колегією суддів відхиляються з огляду на наступне.

Відповідно до статті 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у разі порушення банками банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, нормативно-правових актів Національного банку України, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного.

Пунктом 12.3 Розділу 12 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою правління Національного банку України від 17.08.2012 №346 (далі - Положення №346), встановлено, що рішення правління Національного банку про віднесення банку до категорії проблемних містить, зокрема, строк, протягом якого проблемний банк зобов'язаний привести свою діяльність у відповідність до вимог законодавства України, у тому числі - нормативно-правових актів Національного банку України, але не більше 180 днів; обмеження у діяльності банку; порядок та строки повідомлення проблемним банком про стан виконання заходів щодо фінансового оздоровлення банку, а також приведення банком своєї діяльності у відповідність до вимог законодавства.

Частиною 6 статті 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та пунктом 5.1 глави 5 розділу 1 Положення №346 передбачено право Національного банку України запровадити особливий режим контролю за діяльністю банку та призначити куратора.

Таким чином, постановою Правління Національного банку України №293/БТ від 30.04.2015 встановлено обмеження у діяльності ПАТ «УПБ» як юридичної особи, що входить до банківської системи України.

Постанова Правління Національного банку України №293/БТ від 30.04.2015 містить гриф «Банківська таємниця», а Законом України «Про банки і банківську діяльність» та постановою НБУ №267 від 14.07.2006, якою затверджено Правила зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, визначений термін «Банківська таємниця» і порядок доступу до неї.

Стаття 56 Закону України «Про Національний банк України», яка передбачала зокрема, що нормативно-правові акти Національного банку України, які містять інформацію з обмеженим доступом, не підлягають опублікуванню та доводяться до відома юридичних і фізичних осіб, на яких поширюється їх дія, у порядку, встановленому Національним банком України, та на якій акцентував увагу позивач, у зазначеній редакції почала діяти лише з 10.07.2015, тому в силу вимог частини 2 статті 5 ЦК України зазначена норма банківського законодавства не має зворотної дії до відносин щодо укладення договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 між ПАТ «УПБ» та АТ «Банк «Український капітал».

Водночас, статтею 56 Закону України «Про Національний банк України» (в редакції, чинній станом на 30.04.2015) було передбачено, що нормативно-правові акти Національного банку України набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо більш пізній строк набрання чинності не передбачений у такому акті. Офіційним опублікуванням нормативно-правового акта Національного банку України вважається перше опублікування його повного тексту в одному з періодичних друкованих видань - «Офіційному віснику України», газетах «Урядовий кур'єр», «Голос України» або перше розміщення на сторінці Офіційного Інтернет-представництва Національного банку України.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що постанова Правління Національного Банку України від 30.04.2015 №293/БТ не є нормативно-правовим актом, як помилково зазначає позивач-1, оскільки не була зареєстрована в Міністерстві юстиції України, містить гриф «Банківська таємниця», а відтак, є актом індивідуальної дії та має персоніфікований характер, чинність та юридична сила якого спрямована передусім на ПАТ «УПБ», якому вона адресована. Доказів обізнаності позивача-2 та відповідача-2 з вказаною постановою суду не надано, а тому неможливо стверджувати про їх обізнаність зі змістом цієї постанови.

При цьому, наслідком порушення такого акта індивідуальної дії може бути лише застосування Національним банком України до банку-порушника заходів впливу за порушення банківського законодавства відповідно до статті 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою правління НБУ від 17 серпня 2012 року № 346, а не свідчить про нікчемність правочину.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12.08.2018 у справі №904/4954/18, від 29.10.2019 у справі №910/16477/18, від 28.11.2019 у справі №920/654/18.

Крім того, вказаною постановою встановлена заборона ПАТ «УПБ» використовувати для розрахунків у національній валюті прямі кореспондентські рахунки та зобов'язано здійснювати розрахунки в національній валюті виключно через кореспондентський рахунок, відкритий у Національному банку України. Однак, зазначене не вказує на наявність заборон щодо проведення розрахунків за спірним договором.

Враховуючи викладене, з огляду на те, що постанова Національного банку України від 30.04.2015 № 293/БТ «Про віднесення ПАТ «УПБ» до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку» є актом індивідуальної дії, що розповсюджується на ПАТ «УПБ», то наслідком недодержання її положень не може вважатися невідповідність договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 вимогам статті 203 ЦК України щодо чинності правочину, а відтак, не призводить до визнання його недійсним як оспорюваного правочину.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 911/1122/18, від 28.11.2019 у справі №920/654/18.

При цьому, судом першої інстанції правомірно враховано, що відповідно до п. 5.7 Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління НБУ №346 від 17.08.2012 (в редакції станом на 29.04.2015), на куратора банку можуть покладатися такі повноваження:

а) здійснювати постійний контроль за проведенням банком операцій;

б) отримувати інформацію та ознайомлюватися з документами щодо проведення банком операцій і визначення рівня ризиків, на які він може наражатися;

в) ініціювати встановлення порядку виконання банком та його відокремленими підрозділами початкових платежів з урахуванням наявності коштів на кореспондентському рахунку і змісту платежів, обрання способів організації управління черговістю початкових платежів (використовуючи засоби системи автоматизації банку, внутрішньобанківської міжфілійної платіжної системи банку, автоматизоване робоче місце «АРМ куратора банку», призначене для управління початковими платежами банку, що надсилаються до СЕП);

г) ініціювати заборону на використання для розрахунків прямих кореспондентських рахунків;

ґ) ініціювати переведення банку на модель обслуговування консолідованого кореспондентського рахунку в СЕП, яка дає банку змогу здійснювати початкові платежі від імені відокремлених підрозділів або через внутрішньобанківську міжфілійну платіжну систему;

д) ініціювати проведення нарад з керівництвом банку для отримання пояснень та інформації про вжиття банком заходів щодо усунення порушень і недоліків та забезпечення його фінансової стабільності;

е) бути присутнім на: загальних зборах акціонерів, на засіданнях ради і правління банку з правом дорадчого голосу; засіданнях комітетів (в обов'язковому порядку кредитного комітету, комітету з питань управління активами та пасивами, тарифного комітету); нарадах керівництва, у тому числі щодо реструктуризації зовнішніх зобов'язань банку, та інших структурних підрозділів банку, у тому числі підрозділів внутрішнього контролю та аудиту банку; переговорах з інвесторами банку з питань продажу чи реорганізації банку, шляхів оздоровлення банку за рахунок коштів учасників;

є) здійснювати контроль за своєчасним виконанням банком вимог (заходів), висунутих (застосованих) Національним банком до банку за результатами його діяльності, у тому числі за виконанням банком плану заходів з фінансового оздоровлення та/або прийнятих у письмовій угоді зобов'язань перед Національним банком та/або за дотриманням установлених обмежень та вимог щодо його діяльності;

ж) інформувати керівництво служби банківського нагляду щодо результатів аналізу фінансового стану банку, а в разі виникнення негативних тенденцій і виявлення проблем у його діяльності, які можуть нести загрозу втрати ліквідності й платоспроможності та інтересам кредиторів і вкладників, оперативно готувати обґрунтовані пропозиції щодо подальших наглядових дій за цим банком;

з) виконувати функції, пов'язані зі здійсненням контролю за використанням коштів, отриманих від Національного банку;

и) ініціювати розгляд питання щодо застосування відповідного заходу впливу згідно з вимогами статті 73 Закону про банки до керівників банку, якщо вони перешкоджають здійсненню функцій куратора банку, зокрема створюють умови, за яких куратор не може повністю або частково здійснювати повноваження, покладені на нього Національним банком;

і) виносити за межі банку копії документів, що можуть свідчити про факти порушення банком законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку.

Відповідно до п. 5.10 Положення про застосування НБУ заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління НБУ №346 від 17.08.2012 (в редакції станом на 29.04.2015), банк на вимогу куратора банку зобов'язаний надавати інформацію щодо його діяльності, у тому числі пояснення щодо проведення ним окремих операцій. Інформація надається у формі відповідних документів та їх копій (у тому числі виготовлених методом сканування або створення фотокопій) чи інших носіїв відповідної інформації. Інформація, що може свідчити про факти порушення банком законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку, має бути засвідчена банком належним чином (засвідчується підписом керівника та відбитком печатки банку. Документ, що складається з двох і більше аркушів, прошнуровується та пронумеровується).

Як правильно зауважив суд першої інстанції, вищевказаними положеннями законодавства не встановлено обов'язку банку отримувати від куратора погодження перед укладенням будь-яких договорів, водночас куратор має право, зокрема, ознайомлюватись з усією документацією банку та здійснювати контроль за діяльністю банку.

За таких обставин, місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про необґрунтованість тверджень позивача-2 щодо необхідності отримання ПАТ «УПБ» погодження від куратора на укладення з відповідачем-2 договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

При цьому, доводи позивача-2 про те, що ПАТ «УПБ» не повідомило відповідача-2 про необхідність такого погодження є припущенням, не підтвердженим жодними доказами, у тому числі, не є обставиною, що визнається відповідачами.

З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ПрАТ «Тутковський» в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 із застосуванням приписів ст. 227 ЦК України.

Крім того, ПрАТ «Тутковський» звернувся з позовом до суду про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 на підставі ст. 228 ЦК України, як такого, що вчинений з порушенням публічного порядку, а саме, з метою можливого заволодіння нерухомим майном юридичної особи в майбутньому, посилаючись на те, що за оспорюваним договором ПАТ «УПБ» передало відповідачеві-2 права вимоги за Іпотечним договором від 16.04.2013, строк дії якого закінчився 18.02.2015, а відтак, починаючи з 19.02.2015 іпотека за вказаним договором є припиненою, у зв'язку з чим права вимоги за Іпотечним договором не могли бути передані АТ «Банк «Український капітал».

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому, категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна дійти висновку, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України необхідно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, позивачем-2 не доведено належними та допустимими доказами наявності ознак, які б свідчили, що укладений між відповідачами договір купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 порушує публічний порядок.

При цьому, твердження позивача-2 про те, що оскільки строк дії Іпотечного договору від 16.04.2013 закінчився 18.02.2015, то починаючи з 19.02.2015 іпотека за вказаним договором є припиненою, у зв'язку з чим права вимоги за Іпотечним договором від 16.04.2013 не могли бути передані АТ «Банк «Український капітал», правомірно відхилені місцевим господарським судом з огляду на наступне.

Відповідно до п. 29 Іпотечного договору від 16.04.2013 термін дії договору встановлено до 18.02.2015, а у випадку невиконання зобов'язань за кредитним договором - до повного та належного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором та всіма додатковими договорами до нього.

Як встановлено судом першої інстанції, 18.02.2015 між ПАТ «УПБ» (іпотекодержатель) та ПрАТ «Тутковський» було укладено Договір про внесення змін до Іпотечного договору від 16.04.2013, яким сторони погодили, що за цим договором іпотекою забезпечується виконання зобов'язань позичальника за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013, згідно з яким іпотекодержателем відкрито позичальнику відкличну кредитну лінію в межах суми 5 183 263,00 грн терміном до 17.02.2016 на поповнення обігових коштів зі сплатою процентів у розмірі та на умовах, передбачених кредитним договором.

Частиною 1 статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до частини 1 статті 572, частини 1 статті 575 ЦК України в силу застави (іпотеки, якщо у заставі нерухоме майно) кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Статтею 576 ЦК України встановлено, що якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом. Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

З наведеного вбачається, що іпотека припиняється або у випадку виконання боржником (позичальником) зобов'язання, яке є забезпечене іпотекою, або ж у випадку закінчення строку дії іпотечного договору.

З огляду на те, що сторонами у п. 29 Іпотечного договору від 16.04.2013 було зазначено, що термін дії договору встановлено до 18.02.2015, а у випадку невиконання зобов'язань за кредитним договором - до повного та належного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором та всіма додатковими договорами до нього, беручи до уваги, що станом на дату укладення між банками оспорюваного договору (Договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015) позивачем-1 не були виконані зобов'язання за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність підстав вважати, що іпотека за Іпотечним договором від 16.04.2013 станом на дату укладення вказаного оспорюваного договору (29.04.2015) припинилась.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність тверджень позивача-2 про припинення іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013 станом на дату укладення між відповідачами договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність підстав для задоволення позову ПрАТ «Тутковський» в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 із застосуванням приписів ст. 228 ЦК України.

Крім того, як ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення», так і ПрАТ «Тутковський» була заявлена позовна вимога про визнання припиненою іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013.

При цьому, позивач-2 у своїй позовній заяві не вказував та жодним чином не обґрунтовував підстав для визнання припиненою іпотеки за Іпотечним договором, а позивач-1 при зверненні з даним позовом до суду зазначив, що у зв'язку з нікчемністю договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, є припиненим та таким, що фактично не переходило до АТ «Банк «Український капітал» право іпотекодержателя за Іпотечним договором від 16.04.2013. Також, за твердженням позивача-1, договори, укладені на забезпечення виконання зобов'язань за договором кредиту, хоча і є похідними, однак, є окремими зобов'язаннями, а тому вимагають укладення окремих договорів щодо відступлення прав за ними, яких у даному випадку, в порушення вимог ст. 24 Закону України «Про іпотеку», не було укладено разом з укладенням договору про відступлення прав за основним зобов'язанням.

Частиною другою статті 20 ГК України визначено, що способами захисту прав суб'єктів господарювання є, зокрема, визнання наявності або відсутності прав та припинення господарських правовідносин.

У пункті 7 частини другої статті 16 ЦК України визначено припинення правовідношення, як один із способів захисту цивільних прав.

Колегія суддів зазначає, що укладення між ПАТ «УПБ» та ПрАТ «Тутковський» іпотечного договору стало підставою для виникнення між ними прав та обов'язків з приводу виконання умов вказаного договору. У разі існування між сторонами, які перебувають між собою в певних правовідносинах, спору про припинення зобов'язань за договором, такий спір може бути передано на вирішення суду, а вимога про визнання припиненими зобов'язань за договором по суті є вимогою про припинення господарських правовідносин за цим договором, що відповідає передбаченим статтею 16 ЦК України та статтею 20 ГК України способам захисту.

Підстави припинення права застави визначені статтею 593 ЦК України, а щодо іпотеки, як її окремого виду, також і статтею 17 Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору, реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону, набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, визнання іпотечного договору недійсним, знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Тобто, вказаною нормою не передбачено таких підстав для припинення іпотеки як нікчемність (недійсність) договору купівлі-продажу прав вимоги за відповідним іпотечним договором або укладення іпотечного договору з порушенням вимог закону, зокрема, ст. 24 Закону України «Про іпотеку», на яку посилається позивач-1.

В контексті наведеного колегія суддів відхиляє викладені представником відповідача-2 в судовому засіданні 05.03.2020 доводи про те, що вимога про визнання припиненою іпотеки заявлена позивачами як наслідок недійсності нікчемного правочину, оскільки законодавством не передбачено такий наслідок (припинення іпотеки) у разі визнання вказаного договору недійсним.

У постанові Верховного Суду України від 16.10.2012 у справі №3-43гс12 зроблено висновок про те, що підстави припинення іпотеки, як окремого виду забезпечення виконання зобов'язання, безпосередньо врегульовані окремими нормами цивільного закону, а тому суд не може вдаватися до аналогії закону і застосовувати норми, які регулюють підстави припинення інших видів забезпечення виконання зобов'язання незалежно від ступеня їх подібності в суті відносин чи найменуванні сторін. Крім того, сприйняття положення частини першої статті 583 ЦК України про те, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель), як підстави для застосування статті 559 ЦК України, суперечить змісту статті 8 ЦК України щодо аналогії закону. Правові статуси поручителя і майнового поручителя врегульовані окремо, з суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення і для вирішення спорів з їх участю шляхом безпосереднього застосування відповідних норм цивільного закону.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 02.07.2018 у справі №206/3076/17.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачами не було надано доказів, що підтверджують наявність підстав для припинення іпотеки в спосіб, визначений ст. 17 Закону України «Про іпотеку» та ст. 593 ЦК України, як і не наведено інших підстав для визнання іпотеки припиненою.

Крім того, як правильно зауважив суд першої інстанції, твердження позивача-1 про те, що договір відступлення прав вимоги за забезпечувальним зобов'язанням повинен укладатися окремо (окремим документом) від договору про відступлення прав вимоги за основним зобов'язанням, є необґрунтованими, оскільки законодавством, у тому числі положеннями ст. 24 Закону України «Про іпотеку», не встановлено будь-яких обмежень відступати права вимоги як за основним, так і за забезпечувальним зобов'язанням шляхом укладення одного правочину (єдиного документа) (відступлення прав вимоги, купівлі-продажу прав вимоги, тощо).

При цьому, колегія суддів також звертає увагу, що доводи позивача-1 про те, що право іпотекодержателя за Іпотечним договором від 16.04.2013 є припиненим та таким, що фактично не переходило до АТ «Банк «Український капітал», є взаємовиключними.

Посилання позивачів на те, що вимога про визнання припиненою іпотеки АТ «Банк «Український капітал» за іпотечним договором від 16.04.2013 є похідною від вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, також правомірно відхилені місцевим господарським судом, оскільки визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором не призводить до припинення іпотеки, а може свідчити лише про відсутність у нового кредитора прав іпотекодержателя за іпотечним договором.

З огляду на викладені обставини справи та приписи законодавства, враховуючи відсутність доказів припинення іпотеки за Іпотечним договором від 16.04.2013, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та ПрАТ «Тутковський» про визнання припиненою іпотеки АТ «Банк «Український капітал» за Іпотечним договором від 16.04.2013.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

За приписами частин 1, 3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Водночас, саме позивач повинен довести обставини, які входять до предмету доказування у справі та які підтверджують факт порушення його права відповідачем.

Проте, всупереч наведених вище правових норм, позивачами не доведено суду належними та допустимими доказами тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх позовних вимог та порушення відповідачами їх прав, за захистом яких вони звернулися.

Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на встановлені обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, виходячи з меж заявлених позовних вимог, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовів ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та ПрАТ «Тутковський» до ПАТ «УПБ» та до АТ «Банк «Український капітал».

При цьому, під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач-2 стверджував про пропуск позивачами строку позовної давності, що є ще однією підставою для відмови у позові.

Так, з матеріалів справи вбачається, що 15.05.2019 АТ «Банк «Український капітал» звернувся до Господарського суду м. Києва із заявою про застосування строку позовної давності до позовних вимог ТОВ «Тутковський інтегровані рішення» та 08.07.2019 - із заявою про застосування строку позовної давності до позовних вимог ПрАТ «Тутковський» за двома позовами.

Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність підстав для застосування позовної давності до заявлених позивачами позовних вимог, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України, за приписами якої особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Отже, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом вказаної норми позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

З огляду на встановлення обставин відсутності порушених прав позивачів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовів вимог ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» та ПрАТ «Тутковський» з підстав їх необґрунтованості, не застосовуючи при цьому позовну давність та наслідки її спливу.

При цьому, надані позивачем-1 під час апеляційного розгляду додаткові докази, не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 4 ст. 80 ГПК України, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити доказ, який не може бути поданий, причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Згідно з ч. 8 ст.80 ГПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

За приписами ч.ч. 1-3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

В обґрунтування неможливості подання відповідних доказів до суду першої інстанції позивач-1 посилається на те, що такі докази та обставини, які вони підтверджують, стали відомі йому після подання апеляційної скарги.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що підставами для задоволення клопотання про прийняття додаткових доказів на підставі вказаної норми можуть бути: а) додаткові докази, що існували в момент розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає, не знала і не могла знати про їх існування; б) додаткові докази, що існували в момент розгляду справи в суді першої інстанції, і особа, яка їх подає, знала про їх існування, але не змогла надати їх суду з причин, які від неї не залежали; в) суд першої інстанції помилково виключив з судового розгляду надані особою докази, які мали значення для справи; г) суд першої інстанції необґрунтовано відмовив особі в задоволенні клопотання про витребування чи залучення доказів, які мають значення для справи.

Оскільки обставини, яких не існувало на момент розгляду справи місцевим господарським судом не можуть бути предметом апеляційного розгляду, а тому і докази, на підтвердження таких обставин не можуть бути прийняті апеляційним судом в якості додаткових на підставі ч. 3 ст. 269 ГПК України.

З огляду на викладене, надана позивачем-1 копія постанови Північного апеляційного господарського суду від 22.10.2019 у справі № 910/472/19 не може бути прийнята судом в якості додаткового доказу, адже, така постанова була прийнята після постановлення оскаржуваного судового рішення.

При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що встановлені у вказаній постанові обставини не впливають на вирішення спору у даній справі, а надана судом у справі № 910/472/19 оцінка певних фактів, зокрема, нікчемності договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, не має преюдиційного значення у відповідності до вимог ч. 7 ст. 75 ГПК України.

Крім того, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір. Проте, як правильно зауважив відповідач-2, предметом позову у справі № 910/472/19 були вимоги про визнання відсутнім визнання відсутнім у відповідача - АТ «Банк «Український капітал» права на нарахування та стягнення процентів та штрафних санкцій за Договором про відкриття траншевої кредитної лінії №710 від 20.02.2013. Разом з тим, судом у зазначеній справі не досліджувався факт нікчемності договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015, не встановлювалась наявність або відсутність підстав нікчемності останнього.

Також суд апеляційної інстанції бере до уваги, що постановою Верховного Суду від 06.02.2020 було змінено мотивувальну частину постанови Північного апеляційного господарського суду від 22.10.2019 у справі № 910/472/19, шляхом виключення з неї висновків суду, зокрема, про те, що договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитним договором від 20.02.2013, укладений 29.04.2015 між ПАТ «УПБ» та АТ «Банк «Український капітал» є нікчемним. При цьому, Верховний Суд зазначив, що ані місцевим, ані апеляційним господарськими судами не досліджувалося питання відповідності договору купівлі-продажу прав вимоги від 29.04.2015 вимогам закону, а суд апеляційної інстанції, зазначаючи про нікчемність вказаного договору, порушив ст. 14 ГПК України, в якій закріплено принцип диспозитивності, за яким право визначати підставу позову належить позивачеві.

Колегія суддів також звертає увагу, що у вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому, обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.

Однак, долучені позивачем-1 до матеріалів справи документи, отримані позивачем-2 в рамках кримінального провадження за №12019100100002294 від 08.03.2019 та кримінального провадження № 12019100100004360 від 11.05.2019, а саме, постанови про визнання ПрАТ «Тутковський» потерпілим у зазначених кримінальних провадженнях, протокол допиту провідного юрисконсульту Фонду, повідомлення про надання дозволу на ознайомлення з матеріалами кримінальних проваджень, на переконання колегії суддів, не можуть бути прийняті як додаткові докази у справі під час апеляційного провадження, оскільки позивачем-1 не надано суду доказів, як і не наведено об'єктивних причин неможливості подання таких документів.

Так, ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» вказує на те, що про існування документів з матеріалів кримінальних проваджень останньому стало відомо лише 13.11.2019, що підтверджується листом ПрАТ «Тутковський» вих. №10/112 від 13.11.2019.

Водночас, зі змісту цього листа вбачається, що ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» звернулося до ПрАТ «Тутковський» з усним запитом про надання додаткової інформації лише 12.11.2019.

При цьому, позивачем-1 не наведено об'єктивних причин, за яких останній не мав можливості звернутися до позивача-2 з відповідним запитом, а останній не міг ознайомитися з матеріалами кримінальних проваджень раніше.

Крім того, колегія суддів вважає, що документи з матеріалів кримінальних проваджень, на які посилається у додаткових поясненнях позивач-1, не впливають на вирішення спору у даній справі.

Також суд апеляційної інстанції відмовляє у прийнятті в якості додаткового доказу у справі Постанови Правління НБУ №73/БT від 30.01.2015 «Про запровадження особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства «Український професійний банк».

Як вбачається з оскаржуваного рішення, судом першої інстанції правомірно були відхилені посилання позивачів на вказану постанову з огляду на ненадання останньої суду та відсутність можливості встановити її зміст, а також враховуючи, що саме на позивачів покладається обов'язок довести належними та допустимими доказами обставини, на які вони посилаються як на підставу заявлених позовних вимог.

В обґрунтування неможливості подання Постанови Правління НБУ №73/БT від 30.01.2015 до суду першої інстанції позивач-1 посилається на те, що її копія була отримана останнім лише 13.11.2019, що підтверджується листом ПрАТ «Тутковський» вих. №10/112 від 13.11.2019.

Проте, з вказаного листа вбачається, що серед переданих прозивачем-2 позивачеві-1 документів відсутня зазначена Постанова Правління НБУ №73/БT від 30.01.2015, у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції дійшов висновку про недоведеність позивачем-1 обставин, за яких останнім було отримано таку постанову, а відтак, і неможливість її подання до суду першої інстанції.

Крім того, суд апеляційної інстанції враховує, що обґрунтовуючи свої позовні вимоги у тому числі фактом прийняття НБУ вказаної постанови №73/БТ від 30.01.2015, позивач не скористався своїм процесуальним правом, визначеним ст. 81 ГПК України, та у випадку неможливості самостійно надати такий доказ, не звернувся до суду з відповідним клопотанням про його витребування.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для прийняття наданих позивачем-1 під час апеляційного розгляду копій документів, як додаткових доказів у справі, з огляду на недоведеність поважності причин їх неподання до суду першої інстанції, а також у зв'язку з тим, що такі документи не впливають на вирішення спору у даній справі.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції також не бере до уваги додаткові докази, які були надані відповідачем-2 суду апеляційної інстанції на спростування поданих позивачем-1 вищевказаних доказів у справі.

Доводи апелянта щодо неповного з'ясування судом фактичних обставин, що мають значення для справи, порушення судом першої інстанції вимог процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.

При цьому, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, інші доводи сторін, викладені в апеляційних скаргах та у відзивах на них, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.

Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарським судом міста Києва від 31.07.2019 у справі №910/3437/19 прийнято з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги обґрунтованих висновків суду не спростовують, у зв'язку з чим оскаржуване рішення має бути залишеним без змін, а апеляційна скарга ТОВ «Тутковський Інтегровані Рішення» - без задоволення.

Судові витрати за перегляд справи у суді апеляційної інстанції, у зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, на підставі статті 129 ГПК України покладаються на апелянта.

Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарський процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Тутковський Інтегровані Рішення» на рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі №910/3437/19 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 31.07.2019 у справі №910/3437/19 залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/3437/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.

Повний текст постанови складено 16.03.2020.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді М.Г. Чорногуз

О.В. Агрикова

Попередній документ

88206897

Наступний документ

88206899

Інформація про рішення:

№ рішення:	88206898
№ справи:	910/3437/19
Дата рішення:	05.03.2020
Дата публікації:	17.03.2020
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Північний апеляційний господарський суд
Категорія справи:	Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Невиконання або неналежне виконання зобов’язань; забезпечення виконання зобов’язань

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Призначено склад суду (04.03.2021)
Дата надходження:	04.03.2021
Предмет позову:	про визнання договору недійсним та визнання іпотеки припиненою

Розклад засідань:

Минулі засідання (13)

15.01.2020 17:00	Північний апеляційний господарський суд
05.02.2020 16:30	Північний апеляційний господарський суд
27.02.2020 14:00	Північний апеляційний господарський суд
05.03.2020 11:00	Північний апеляційний господарський суд
25.03.2020 16:00	Північний апеляційний господарський суд
08.04.2020 17:00	Північний апеляційний господарський суд
29.04.2020 16:00	Північний апеляційний господарський суд
30.07.2020 15:00	Касаційний господарський суд
20.08.2020 14:10	Касаційний господарський суд
30.09.2020 12:40	Господарський суд міста Києва
07.10.2020 10:15	Господарський суд міста Києва
25.01.2021 14:45	Північний апеляційний господарський суд
20.05.2021 14:20	Касаційний господарський суд