Справа № 640/4445/19 Суддя (судді) першої інстанції: Каракашьян С.К.
Суддя-доповідач: Губська Л.В.
11 березня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Губської Л.В.,
суддів: Епель О.В., Степанюка А.Г.,
за участю секретаря Левченка А.В.,
позивача ОСОБА_1
представника позивача Галкіної Я.Г.,
представника відповідачів Адамишина А.В.,
перекладача Хосейн МД Біллал,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 грудня 2019 року у справі за адміністративним позовом громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
Громадянин Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в якому просив визнати незаконним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.02.2019 № 48-19 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та прийняти законне та обґрунтоване рішення.
В обґрунтування позову зазначає, що у відповідача не було правових підстав для відмови йому у визнанні біженцем, оскільки він є громадянином Народної Республіки Бангладеш і при поверненні до країни громадянської належності буде підданий переслідуванню з політичних мотивів за сфабрикованими обвинуваченнями, як наслідок, може бути заарештований та підданий тортурам.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 грудня 2019 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено, при цьому, суд першої інстанції виходив з відсутності причинно-наслідкового зв'язку між наявністю порушень прав людини у Народній Республіці Бангладеш та, нібито існуючою, як стверджує позивач, особистою загрозою для його життя чи здоров'я.
Не погодившись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги аналогічні тим, що містяться в позовній заяві. Додатково вказує, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що ситуація у країні походження свідчить про його обгрунтовані побоювання за своє життя.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, рішення суду без змін та вказує на правомірність висновків суду першої інстанції і безпідставність доводів, викладених в апеляційній скарзі.
В судовому засіданні позивач та його представник вимоги апеляційної скарги підтримали, наполягали на їх задоволенні, в той час, як представник відповідачів проти цього заперечував, просив судове рішення залишити без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Так, судом першої інстанції установлено і підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 народився в Бангладеш, Андижанський район, округ Читагонг, район Комілла, с. Пурбо Нолуа, є громадянином Народної Республіки Бангладеш.
З інформації, яка міститься в заяві-анкеті та отриманої ході проведення співбесіди співробітником органу міграційної служби: національність позивача - Бенгалець ; рідна мова - Бенгальська , сімейний стан - неодружений.
Територію країни постійного проживання він залишив 26.10.2016 легально, повітряним транспортом.
До України прибув 10.12.2016, автомобільним транспортом, перетин кордону здійснив таємно, пішки.
З 21 лютого 2017 року до 15 листопада 2017 року перебував у Чернігівському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.
09 березня 2017 року позивач звернувся до управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
27 квітня 2017 року позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі Наказу Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області № 43 від 27.04.2017.
25 січня 2018 року позивач звернувся до Управління державної міграційної служби України в Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши, що раніше за наданням статусу біженця в інших регіонах України не звертався.
У якості підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказував, що в країні громадянської належності він зазнавав переслідувань через політичні погляди, оскільки його партія є націоналістично-правоцентричною партією, а правляча «Авамі Ліг», що пропагує релігійно-нейтральну теорію, є лівоцентричною, внаслідок чого, він боїться повернутися до країни свого походження у зв'язку з переслідуваннями через політичні погляди, а також через те, що йому загрожує кара або довічне ув'язнення через сфабриковані кримінальні справи у зв'язку з політичними поглядами, належністю до Націоналістичної партії Бангладеш.
Також позивач зазначав, що проти нього було відкрито ряд кримінальних справ, зокрема, через його роботу у приватній компанії, а також за сфабрикованими обвинуваченнями за політичними мотивами.
Так, в січні 2011 року він приєднався до приватної компанії, де працював два роки. Через два роки все керівництво покинуло компанію. До позивача почали приходити клієнти і вимагати гроші. Через 2-3 місяці клієнти подали позов на керівництво і на позивача. Поліція видала наказ про затримання позивача. За словами позивача, протягом місяця він був у в'язниці, при цьому, основною причиною його від'їзду стало те, що йому загрожувала смертна кара або довічне ув'язнення.
Під час проведення перевірки відносно ОСОБА_1 щодо можливого звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем з'ясовано, що до Управління Державної міграційної служби в Чернігівській області зверталась особа зі схожими даними.
Рішенням Державної міграційної служби України від 25.02.2019 № 48-19 громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наведене стало підставою для звернення позивача до суду з цим позовом.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач як суб'єкт владних повноважень довів перед судом правомірність своїх дій, в той час, як позивач не довів, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Проте колегія суддів з таким висновком суду першої інстанції не може погодитись повною мірою з огляду на наступне.
Так, приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі - Закон № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з частиною 6 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Крім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що відомості, надані позивачем в ході проведеної співбесіди не дають можливості прийняти позитивне рішення за його заявою, оскільки є суперечливими та необґрунтованими, ним не наведено жодного прикладу, який би свідчив про реальність загрози його життю та здоров'ю. Характер заяви містить ознаки зловживання, оскільки вказаний шукач захисту з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видавав себе за іншу особу.
За встановленими обставинами справи, громадянин Громадянин Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 вибув із Народної Республіки Бангладеш легально літаком до Москви (Росія).
Також, з матеріалів його особової справи № 2018KV0017, вбачається, що він повідомляв про переслідування через політичні погляди, оскільки його партія є націоналістично-правоцентричною партією, а правляча «Авамі Ліг», що пропагує релігійно-нейтральну теорію, є лівоцентричною в наслідок чого він боїться повернутися до країни свого походження у зв'язку з переслідуваннями через політичні погляди а також через те, що йому загрожує кара або довічне ув'язнення через сфабриковані кримінальні справи у зв'язку з політичними поглядами, належністю до Націоналістичної партії Бангладеш.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції, позивачем надані докази в підтвердження наведених обставин, складені англійською мовою та надано переклад на українську мову, зі змісту яких вбачається наявність кримінального провадження за статтею 302/34, про що також йдеться в протоколі співбесіди від 06.02.2018.
Водночас, за твердженнями відповідача, з якими погодився й суд першої інстанції, доводи позивача щодо неможливості повернення в країну походження через наявність кримінальної справи на політичному підґрунті, є плутаними та суперечливими.
Разом з цим, колегія суддів зауважує, що факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Так, суд враховує надані позивачем докази у їх сукупності із аналізом матеріалів по країні походження позивача, що дає підстави вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.
Нетривале перебування позивача у Російській Федерації не може свідчити про відсутність таких намірів. В підтвердження цього свідчить й нетривалий проміжок часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом первинного звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
Таким чином, якщо повернення до країни походження є таким, що може порушувати статтю 3 Конвенції, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження, має вважатися такою, що потребує додаткового захисту.
Суд також враховує, що на сьогодні у праві існують три основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію «поза розумним сумнівом».
Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 14 листопада 2019 року у справі №822/863/16 та від 21 листопада 2019 року у справі №826/5857/16.
За змістом пункту 12 Пояснювальної записки про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців термін «тлумачення сумнівів на користь заявника» використовується в контексті стандарту доказування стосовно фактичних тверджень, зроблених заявником. Враховуючи те, що в заяві про надання статусу біженця заявник не зобов'язаний доводити всі факти з метою повністю переконати співробітника, що приймає рішення, в правдивості всіх своїх фактичних тверджень, співробітник, що приймає рішення, завжди буде мати елемент сумніву відносно фактів, поданих заявником.
На підставі частини 6 статті 8 Закону № 3671-VI міграційним органом прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки заява позивача є очевидно необґрунтованою, внаслідок відсутності у заявника умов, визначених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону.
Колегія суддів не може погодитись із висновком суду першої інстанції, що рішення відповідача прийнято «поза розумним сумнівом», оскільки матеріали справи не свідчать, що ним вчинялись дії на з'ясування (підтвердження та/або спростування) викладених позивачем під час проведених співбесід обставин, зокрема, щодо його політичної діяльності. Відповідачем не вчинялись дії щодо з'ясування належності позивача до конкретної політичної сили, наявності переслідувань щодо її членів, дійсності кримінальних проваджень, про які зазначає позивач, тощо.
Отже, на переконання колегії суддів, відповідачем здійснено поверховий аналіз доводів заявника, що призвело до прийняття невиваженого рішення.
Так, одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково співпадає з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (там само).
Отже державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), пункту 74).
Водночас ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), пункт 58, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, пункт 40, «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, пункт 67).
За таких обставин, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції рішення ухвалено при неповному з'ясуванні усіх обставин справи, при цьому, висновки суду не відповідають фактичним обставинам, тому воно підлягає скасуванню із постановленням нового про задоволення позовних вимог.
Крім цього, колегія суддів звертає увагу, що позивач не просить зобов'язати міграційний орган визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а лише повторно розглянути зазначене питання, отже такі вимоги не мають на меті втручання у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень.
Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 грудня 2019 року - скасувати та прийняти постанову, якою адміністративний позов - задовольнити.
Визнати незаконним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.02.2019 № 48-19 про відмову у визнанні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та прийняти законне та обґрунтоване рішення з урахуванням висновків суду, викладених в цій постанові.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду.
Постанова в повному обсязі складена 16 березня 2020 року.
Головуючий-суддя: Л.В. Губська
Судді: О.В. Епель
А.Г. Степанюк