12 березня 2020 року Чернігів Справа № 620/169/20
Чернігівський окружний адміністративний суду складі:
головуючої судді - Ткаченко О.Є.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області, в якому просить:
- скасувати наказ Управління державної міграційної служби України у Чернігівській області № 123 від 05.12.2019 в частині відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Управління державної міграційної служби України у Чернігівській області оформити документи для вирішення питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він звернувся до відповідача з заявою про звернення за захистом в Україні. 10.12.2019 позивач отримав повідомлення №96 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №123 від 05.12.2019. Позивач вказав, що причиною відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість клопотання позивача через відсутність у заяві про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону. Позивач вважає наказ Управління державної міграційної служби України у Чернігівській області № 123 від 05.12.2019 необґрунтованим, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.
Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду від 15.01.2020 провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідач позовні вимоги не визнав, просив відмовити в їх задоволенні, надав відзив на позов та зазначив, що перевіркою підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Також зазначив, що в червні 2008 року позивач на підставі паспортного документа гр. Узбекистану, легально прибув, місце прибуття - міжнародний аеропорт «Бориспіль». 15.11.2019 позивач звернувся до відповідача із письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто майже через 11 років після прибуття на територію України. Аналізуючи наявність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до положень п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» під час проведення процедурних заходів позивач чітко зазначив, що він не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме: за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. За результатами розгляду та проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача неможливо визначити жодні обставини або конкретні елементи, які б могли вказувати на наявність обґрунтованих побоювань переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни громадянської належності. Позивач не був членом жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій на території країни громадянської належності, не займався активістською або громадською діяльністю на Батьківщині, також позивач не приймав активну участь у політичних процесах в країні, не балотувався на виборні посади. Також позивач не є членом відокремленої релігійної групи або етнічної меншості, ніколи не був учасником політичних або релігійних конфліктів на території країни громадянської належності, позивача ніколи не звинувачували у порушенні соціальних або моральних норм. Позивач не приймав участь у діяльності, спрямованій проти антиурядових угруповань на території країни громадянської належності, що вказує на відсутність загрози зазнати переслідування з боку різних агентів, які представляють різні сторони конфлікту на території країни громадянської належності. Крім того, позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в контексті наявності в неї ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності, пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Позивач не надав належного обґрунтуванню ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. Водночас, позивач не надав жодних документальних підтверджень або доказів висловленим побоюванням. Під час проведення відповідних процедурних заходів позивачем не було наведено жодних прикладів особистого переслідування або елементів переслідування близьких родичів, які залишились проживати на території країни громадянської належності з боку будь-яких агентів переслідування, повідомлені позивачем обставини не містять ознаки, які б могли характеризувати їх у якості елементу переслідування.
Представником позивача подана відповідь на відзив, в якій останній підтримав позицію, викладену в позовній заяві.
В своїх запереченнях на відповідь на відзив відповідач зазначив, що діяв відповідно до вимог чинного законодавства, на підставі та в межах наданих йому повноважень.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів особової справи №2019CN0023 ОСОБА_1 є громадянином Республіки Узбекистан, уродженцем м. Хіва, за національністю - узбек, за віросповіданням - мусульманин (суніт).
15.11.2019 позивач звернувся до відповідача та подав анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.32-35).
05.12.2019 за результатами розгляду заяви та особової справи №2019CN0023 громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , Сектором з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції відділу у справах іноземців та осіб без громадянства УДМС України в Чернігівській області складено висновок по справі №2019CN0023 щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с.101-105).
Наказом начальника Управління ДМС України в Чернігівській області №123 від 05.12.2019 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 (а.с.106).
10.10.20219 позивач отримав повідомлення Управління ДМС України в Чернігівській області за №96 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виданого на підставі наказу Управління ДМС України в Одеській області №123 від 05.12.2019 (а.с.107).
При вирішенні даної справи, суд виходить з наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частиною шостою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У силу статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
В силу частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Відповідно до змісту оскаржуваного наказу, в якості підстави для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Узбекистану ОСОБА_1 слугувала очевидна необґрунтованість заяви.
Як вбачається з матеріалів справи, під час процедури розгляду заяви стосовно позивача встановлено наступне:
- не має жодних документів, що посвідчують його особу;
- зі слів є громадянином Республіки Узбекистан, дата народження - ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження - м. Хіва, Хорезмська область, Республіка Узбекистан;
- за національністю - узбек, віросповідання - іслам (сунізм);
- невійськовозобов'язаний, військову службу не проходив;
- зі слів прибув до України законним шляхом в 2008 році з метою працевлаштування;
- рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 05.09.2019 у справі № 296/6773/19 позивача затримано з метою ідентифікації та забезпечення видворення за межі території України та поміщено до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні (далі - ПТПІ) строком на шість місяців;
- позивач звернувся до УДМС України в Чернігівській області із заявою після поміщення його до Чернігівського ПТПІ та через 11 років після фактичного прибуття на територію України (зі слів позивача);
- позивач та члени його родини не належать до будь-якої політичної, релігійної, військової, громадської або соціальної організації;
- позивача не переслідували через його політичні погляди, релігійні переконання, расу, національність, належність до певної соціальної групи, до позивача не застосовували психологічне чи фізичне насильство з боку держави Республіка Узбекистан;
- не має жодних доказів та документів, які б підтверджували факти переслідування або погрози переслідування.
Під час розгляду особової справи шукача притулку, УДМС України в Чернігівській області не виявлено у позивача об'єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, оскільки останнім не надано жодного доказу того, що ці побоювання є реальними.
Під час співбесіди, яка була проведена 21.11.2019, позивач зазначив, що виїхав з країни громадянської належності для покращення життя, з метою працевлаштування і заробітку, тобто лише з економічних міркувань. У той же час, позивач не зміг пояснити свої твердження про наявність політичних і етнічних причин свого виїзду з Республіки Узбекистан. Загалом надані позивачем під час співбесіди відомості стосовно причин виїзду з країни його громадянської належності мають непослідовний і неузгоджений характер.
Отже, на підставі викладеного можна зробити висновок, що звернення позивача з заявою мало на меті легалізацію на території України задля уникнення примусового видворення за межі України.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Таким чином, позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними. Крім того, висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту містить інформацію з відкритих інтернет - джерел щодо відсутності загрози при поверненні позивача до країни громадянської належності.
Крім того, встановлено, що будь-якої інформації про переслідування його рідних чи іншу небезпеку для їх життя чи здоров'я матеріали особової справи позивача не містять. Разом з цим слід зазначити, що позивач безперешкодно залишив країну походження.
Також судом встановлено, що потрапивши на територію України в червні 2008 року позивач звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, лише 15.11.2019, тобто через 11 років.
Факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дані звернення до територіального органу ДМС із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду, зокрема, висловленою у постанові від 14.03.2018 по справі №820/1502/17.
Так, Верховний Суд зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
На основі всебічного дослідження матеріалів особової справи громадянина Узбекистану ОСОБА_1 можна зазначити, що заявник не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Під час перебування на Батьківщині та поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав жодних переслідувань за ознаками раси, національності та громадянства (підданства).
Позивачем не надано доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження.
Іноземець не приймав участі у жодній релігійній, політичній, військовій чи громадській організації, утисків на Батьківщині за релігією не зазнавав.
Також, позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля в ситуації внутрішнього конфлікту.
За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Відносно позивача ніколи не висувалися офіційні звинувачення в країні громадянської належності.
У зв'язку з тим, що позивачем не доведено наявність небезпеки його життю в Узбекистані та побоювання за своє життя, зазначені обставини не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду справи, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
За наведених обставин суд погоджується з доводами відповідача про відсутність у позивача об'єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на Батьківщині, а звернення до органів Державної міграційної служби мало на меті лише легалізацію перебування громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 .
Таким чином, суд приходить до переконання, що оскаржуваний наказ від 05.12.2019 №123 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Узбекистан» прийнято відповідачем у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а тому в задоволенні позовних вимог має бути відмовлено повністю.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У зв'язку з тим, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 14 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» та у зв'язку з тим, що рішення прийнято на користь суб'єкта владних повноважень судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст. ст.139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Повний текст рішення виготовлено 12 березня 2020 року.
Суддя О.Є. Ткаченко