Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710, код 34390710
про відмову у відкритті провадження
13 березня 2020 р. № 520/3357/2020
Суддя Харківського окружного адміністративного суду Чудних С.О., розглянувши адміністративний позов ОСОБА_1 до Харківської міської ради, треті особи - ОСОБА_2 , Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про визнання незаконним та скасування рішення,
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд визнати незаконним та скасувати рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради від 25.02.2020 № 107 щодо затвердження висновку Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради щодо підтвердження місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір'ю ОСОБА_2 , для його тимчасового виїзду за межі України.
Розглянувши позовну заяву та додані до неї матеріали, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, зокрема, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Стаття 4 Кодексу адміністративного судочинства України в частині 1 пункту 1 дає визначення терміну "адміністративна справа", а саме, що це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
В свою чергу пунктом 2 частини 1 цієї ж статті визначено, що публічно-правовий спір - це спір, у якому:
- хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
- хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
- хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи;
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" визначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).
Таким чином, із системного аналізу вищенаведених законодавчих приписів вбачається, що у порядку адміністративного судочинства захисту підлягають права та охоронювані законом інтереси осіб у сфері публічно-правових відносин, які є складовою частиною правових відносин, що виникають у суспільстві.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір.
Така правова позиція висловлена Великою палатою Верховного Суду у постанові від 21 лютого 2018 року по справі № 520/15749/14-ц.
Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" повторно наголосив на тому, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, і, як зазначено Європейською комісією з прав людини у рішенні у справі "Занд проти Австрії" (доповідь від 12 жовтня 1978 року), термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)".
Для визначення "суду встановленого законом", зокрема для визначення суду належної юрисдикції, у процесуальному законодавстві України, застосовано підхід віднесення до юрисдикції загальних судів всіх справ, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Враховуючи викладене, помилковим є намагання поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідач у справі є орган місцевого самоврядування (суб'єкт владних повноважень).
В обґрунтування позовних вимог позивач, з посиланням на положення частини 5 статті 157 Сімейного кодексу України, пункту 72-1 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 866 від 24 вересня 2008 року, вказує, що він є батьком малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після розлучення батьків проживає з матір'ю - ОСОБА_2 .
Рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради від 25.02.2020 № 107 затверджено висновок Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради щодо підтвердження місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір'ю, ОСОБА_2 , для його тимчасового виїзду дитини за межі України.
Як зазначає позивач у позовній заяві, відповідач неправомірно затвердив висновок служби у справах дітей про підтвердження місця проживання дитини ОСОБА_3 , разом з матір'ю ОСОБА_2 для його тимчасового виїзду за межі України, що суперечить вимогам пункту 72-1 Порядку та, на думку позивача, прийняттям оскаржуваного рішення Харківська міська рада порушила його право як батька.
Тобто, позивач, звертаючись до суду із даних позовом з посиланням на приписи Сімейного кодексу України, фактично намагається реалізувати та захистити свої батьківські права, шляхом усунення перешкоди у вихованні своєї дитини, які створює йому колишня дружина, зокрема намагаючись визначити місце проживання малолітньої дитини для тимчасового виїзду за межі України.
Статтею 157 Сімейного кодексу України, якою встановлений порядок вирішення батьками питань щодо виховання дитини, у тому числі щодо тимчасового виїзду дитини за межі України.
Згідно з частини 1 статті 2 Сімейного кодексу України сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання регулює Сімейний кодекс України.
Відповідно до частини 1 статті 1 Сімейного кодексу України сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.
Таким чином, суд приходить до висновку, що Виконавчий комітет Харківської міської ради у спірних правовідносинах не реалізує публічно-владні управлінські функції, позивач не був учасником правовідносин під час прийняття оскаржуваного рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради від 25.02.2020 № 107 "Про затвердження висновку Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради щодо підтвердження місця проживання ОСОБА_3 для її тимчасового виїзду за межі України", а спірні правовідносини носять приватноправовий характер та стосуються особистих немайнових прав батьків малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо участі у її вихованні, зокрема позивач намагається у вказаному спорі усунути перешкоди у спілкуванні з дитиною та заперечує проти виїзду дитини з матір'ю за межі України.
Враховуючи викладене, а також те, що у спірних правовідносинах відповідач не здійснює владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, а предметом судового захисту фактично є питання участі у вихованні малолітньої дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, такий спір не має, встановлених нормами Кодексу адміністративного судочинства України, ознак адміністративної справи і, відповідно, не може вирішуватись адміністративним судом.
Таким чином позивач помилково звернувся із позовною заявою в порядку адміністративного судочинства, оскільки його права не порушуються у сфері публічних відносин.
Відповідно до частини 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Згідно з пункту 8 частини 2 статті 18 Сімейного кодексу України одним із способів захисту сімейних прав та інтересів є визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Отже, зміст суб'єктивного права, про порушення якого стверджується в позовній заяві, доводи, висловлені на підтвердження вказаних обставин, свідчать про звернення позивача до суду з метою захисту своїх сімейних прав, а не прав у сфері публічно-правових відносин, що виключає розгляд цієї справи в порядку адміністративного судочинства.
Таким чином, суд, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, дійшов висновку про непоширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів та необхідність його вирішення в порядку цивільного судочинства, а спір, за вирішенням якого до суду звернувся позивач, не стосується захисту прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин, а стосується поновлення прав позивача у сфері сімейних прав і за правилами статті частини 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки відповідач є органом центральної влади, а позивач - фізичною собою.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Отже, враховуючи характер спірних правовідносин, які стосуються захисту сімейних прав позивача, то суд приходить до висновку, що даний спір підлягає вирішенню місцевим судом загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства, незважаючи на те, що права порушуються органом місцевого самоврядування, а відтак у відкритті провадження у адміністративній справі слід відмовити.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку про необхідність відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, роз'яснивши позивачу його право звернення із зазначеними позовними вимогами в порядку цивільного судочинства.
Керуючись ст. ст. 5, 17, 170, 243, 248, 256, 293, 294, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Харківської міської ради, треті особи - ОСОБА_2 , Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про визнання незаконним та скасування рішення.
Роз'яснити позивачу, що для захисту своїх прав та законних інтересів він має право звернутись до відповідного місцевого суду в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Роз'яснити позивачу, що повторне звернення до адміністративного суду з таким самим адміністративним позовом, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, якщо інше не передбачено Кодексом адміністративного судочинства України.
Ухвала, постановлена судом поза межами судового засідання або в судовому засіданні у разі неявки всіх учасників справи, під час розгляду справи в письмовому провадженні, набирає законної сили з моменту її підписання суддею (суддями).
Ухвала суду може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду повністю або частково у випадках, визначених статтею 294 цього Кодексу. Оскарження ухвали суду, яка не передбачена статтею 294 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя С.О.Чудних