12 березня 2020 року м. ПолтаваСправа №440/4652/19
Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Кукоби О.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,
1. Короткий зміст позовних вимог.
ОСОБА_1 (надалі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області (надалі також відповідач), у якому просив:
визнати протиправним та скасувати наказ від 6.11.19 №9755-СГ "Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою";
зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Великокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.
Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на протиправність спірного рішення відповідача, прийняття якого перешкоджає в реалізації позивачем свого права на отримання у власність земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації, оскільки дане рішення не містить жодних мотивів на підтвердження наявності достатніх підстав для відмови у наданні дозволу на розробку землевпорядної документації.
2. Позиція відповідача.
Відповідач позов не визнав. У наданому до суду відзиві на позов представник відповідача просив у задоволенні позовних вимог відмовити повністю /а.с. 31-33/. Свою позицію мотивував посиланням на те, що земельна ділянка, яку бажає отримати у власність позивач, накладається на земельну ділянку з кадастровим номером 5323480400:00:001:0128, що рішенням Новосанжарської районної ради у 1995 році була надана у постійне користування гр. ОСОБА_2 на підставі державного акта на право постійного користування землею серії ПЛ №000052.
Представник позивача у податкових поясненнях на позов звертав увагу на те, що згаданий вище Державний акт не зареєстрований у визначеному законом порядку, а тому не являється належним доказом у справі.
3. Процесуальні дії у справі.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 3.12.19 відкрито провадження у даній справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) учасників.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 9.01.20 відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про залучення до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_2 .
Ухвалою від 13.01.20 суд перейшов до розгляду справи за правилами загального позовного провадження, з урахуванням чого розгляд справи розпочато зі стадії відкриття провадження у справі.
У підготовчому засіданні 24.02.20 протокольною ухвалою суду, постановленою без виходу до нарадної кімнати, закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.
5.03.20 судове засідання не відбулось з огляду на перебування судді у відрядженні.
У судове засідання 10.03.20 учасники справи не з'явились, надали до суду клопотання про розгляд справи без їх участі.
Згідно з частиною дев'ятою статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
З урахуванням наведеного, суд завершив розгляд справи у порядку письмового провадження.
7.10.19 позивач звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Великокобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, орієнтовний розмір земельної ділянки 2,00 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. До заяви додав графічний матеріал із зображенням бажаного місця розташування земельної ділянки, копії паспорта, ідентифікаційного номера /а.с. 35/.
6.11.19 відповідачем виданий наказ №9755-СГ "Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою", яким позивачу відмовлено у наданні дозволу на розробку землевпорядної документації /а.с. 34/. У якості підстави для відмови відповідачем зазначено загальне посилання на положення частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України без зазначення конкретних підстав та умов, з урахуванням яких прийнято таке рішення.
Не погодившись із зазначеним рішенням суб'єкта владних повноважень, позивач оскаржив його до суду.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
За змістом частини першої статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Відповідно до частини четвертої цієї статті, передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Частинами шостою, сьомою статті 118 Земельного кодексу України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
За змістом пункту "б" частини першої статті 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.
Згідно з частиною другою статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
У цій справі предметом спору є правомірність наказу відповідача від 6.11.19 №9755-СГ про відмову у наданні позивачу дозволу на розробку землевпорядної документації щодо відведення земельної ділянки у власність в межах норм безоплатної приватизації.
А відтак, виходячи з приписів частини другої статті 2 КАС України, суд перевіряє відповідність такого рішення критеріям правомірності рішення суб'єкта владних повноважень.
Суд враховує, що частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України встановлено два альтернативні варіанти правомірної поведінки органу у разі звернення до нього особи з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою, а саме: надати дозвіл або відмову в наданні такого дозволу.
Так само, дана норма визначає вичерпний перелік підстав для відмови особі в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах безоплатної приватизації, при цьому зобов'язує орган державної влади або орган місцевого самоврядування у випадках ухвалення рішення про відмову в надані такого дозволу належним чином мотивувати причини цієї відмови.
Однак, як встановлено судом зі змісту спірного рішення, відповідач, відмовляючи ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, обмежився виключно посиланням на положення частини сьомої статті 118 ЗК України без наведення конкретних причин та умов, за яких він дійшов висновку про наявність підстав для відмови.
Суд зауважує, що невідповідність місця розташування земельної ділянки має бути пояснена вказівкою на конкретні невідповідності законам або прийнятим відповідно до них нормативно-правовим актам, генеральним планам населених пунктів та іншої містобудівної документації, схемам землеустрою і техніко-економічним обґрунтуванням використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, тощо.
Однак, спірне рішення не містить посилань на такі конкретні обставини.
З огляду на те, що відповідачем не надано заявнику обґрунтованих пояснень та не наведено будь-яких конкретних доводів щодо того, що обрана ним земельна ділянка через її місце розташування порушує вимоги законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку, суд дійшов висновку, що прийняте відповідачем рішення не містить вмотивованої відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.
За викладених обставин, відмова відповідача, оформлена наказом від 6.11.19 №9755-СГ "Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою", не ґрунтується на вимогах статті 118 Земельного кодексу України.
Відсутність належного мотивування підстав для відмови у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою так само свідчить про невідповідність спірного рішення вимогам частини другої статті 2 КАС України.
Оцінюючи доводи відповідача про те, що земельна ділянка, яку бажав отримати позивач, накладається на земельну ділянку з кадастровим номером 5323480400:00:001:0128, що рішенням Новосанжарської районної ради у 1995 році була надана у постійне користування гр. ОСОБА_2 на підставі державного акта на право постійного користування землею серії ПЛ №000052, суд звертає увагу на те, що наведені обставини не були покладені в основу оскаржуваного у цій справі рішення та не були підставою для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення у власність, адже спірне рішення не містить посилань на них.
До того ж, пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України від 1.07.04 №1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Пунктом 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 11.02.10 №1878-VI "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” та інших законодавчих актів України" встановлено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно в порядку, визначеному цим Законом, здійснюється з 1 січня 2013 року.
Частиною третьою статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
З матеріалів справи, а саме - з Інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку суд встановив, що земельна ділянка кадастровий номер 5323480400:00:001:0128 площею 15,39 га, цільове призначення 01.02. для ведення фермерського господарства, віднесена до державної власності, відомості про зареєстроване обмеження у використанні земельної ділянки відсутні /а.с. 49/.
Матеріалами справи підтверджено, що в книзі реєстрації державних актів на право постійного користування вказаний державний акт не зареєстрований. Суду надано копію зазначеного державного акта, з якого видно, що державний акт навіть не був підписаний уповноваженими особами в момент його видачі /а.с. 40/.
Суд зазначає, що передача земельних ділянок в користування передбачає проходження певної процедури з виготовлення проекту землеустрою (або технічної документації у разі надання у користування земельної ділянки, межі якої встановлені в натурі (на місцевості), без зміни її цільового призначення), його погодження компетентними органами, що в подальшому є підставою для прийняття відповідного рішення органом виконавчої влади (стаття 123 Земельного кодексу України). Водночас, згідно з приписами статті 125 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. При цьому документи, що посвідчують право на земельну ділянку, визначені у статті 126 Земельного кодексу України.
Крім того, Верховний Суд послідовно (зокрема, постанови від 10.12.13 у справі №21-358а13, від 7.06.16 у справі №820/3507/15, від 27.03.18 у справі №463/3375/15-а та від 5.03.19 у справі №806/602/18) наголошує на тому, що усі учасники земельних відносин мають рівне право розробити проекти землеустрою. Надання дозволу на розроблення проекту землеустрою є першою стадією земельно-правової процедури щодо безоплатного отримання у власність земельних ділянок. Виходячи з приписів статей 116, 123 ЗК України, отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ще не означає позитивного рішення про надання її у власність. А відтак, відмова органу виконавчої влади у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою фактично створює перешкоди для отримання земельної ділянки у власність.
Рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Проте отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки дозвіл не є правовстановлюючим актом, про що Велика Палата Верховного Суду зазначила у постанові від 23.01.19 у справі №308/10112/16-а.
За таких обставин, зважаючи на те, що відповідач належним чином не мотивував рішення про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розробку проекту землеустрою, а доводи Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області щодо наявності визначених законом підстав для відмови позивачу у наданні такого дозволу не знайшли свого підтвердження у ході розгляду справи, суд дійшов висновку про безпідставність та необґрунтованість спірного наказу, а тому його належить визнати протиправним та скасувати.
Суд погоджується із обраним позивачем способом захисту свого права та вважає за необхідне зобов'язати відповідача повторно, із урахуванням висновків суду, у спосіб та строк, передбачений законодавством України, розглянути заяву ОСОБА_1 про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, розташованої на території Великобелячківської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області, орієнтовний розмір 2,00 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.
Наведені висновки суду відповідають позиції Верховного Суду, що викладена у постанові від 14.08.19 у справі №480/4298/18.
Відтак, зважаючи на встановлені в ході судового розгляду фактичні обставини справи та враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовано спірні відносини, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 повністю.
Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Позивачем при зверненні до суду сплачено судовий збір у розмірі 768,40 грн /а.с. 3/, що зарахований до спеціального фонду Державного бюджету /а.с. 4/.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
Отже, сплачений позивачем судовий збір належить стягнути на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у справі.
Разом з цим, щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з таких міркувань.
За змістом статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Крім того, як визначено частиною дев'ятою статті 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Системно проаналізувавши наведені вище норми КАС України, суд зазначає, що документально підтверджені судові витрати належить компенсувати стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень, та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При цьому, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21.03.18 у справі №815/4300/17, від 11.04.18 у справі №814/698/16, від 18.10.18 у справі №813/4989/17, від 10.12.19 у справі №160/2211/19.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 26.06.19 у справі №200/14113/18-а.
У цій справі представник позивача просить відшкодувати за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області витрати ОСОБА_1 на правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн.
На підтвердження розміру витрат адвокатом ОСОБА_3 надані копії: договору від 2.10.19 про надання правової допомоги, розрахунку вартості послуг та роботи адвоката від 2.10.19 /а.с. 18-20/, ордер та копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю /а.с. 21/, копії акта виконаних робіт (наданих послуг) від 13.11.19 /а.с. 22/, квитанції від 6.12.19 №6 /а.с. 27/.
Дослідивши надані представником позивача документи, суд враховує такі обставини.
Згідно з Актом прийому-передачі виконаних робіт від 13.11.19 адвокатом надано такі послуги: попередня консультація щодо земельних правовідносин, подальші поточні консультації щодо характеру виниклих спірних відносин (тривалість - дві години, вартість - 1000,00 грн), опрацювання документації, представництво інтересів при подачі заяви та отримання наказу про відмову, аналіз національної судової практики, практики ЄСПЛ (тривалість - дві години, вартість - 1000,00 грн), підготовка процесуальних документів (заява про надання дозволу, позов) (тривалість - шість годин, вартість - 2000,00 грн), подальше представництво у суді першої інстанції (згідно фактичного часу, вартість - 1000,00 грн) /а.с. 22/.
Суд при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, надаючи оцінку співмірності заявленої до повернення позивачем суми коштів із критеріями, встановленими частиною п'ятою статті 134 КАС України, виходить із такого:
- дана справа відноситься до справ незначної складності;
- спір не характеризується наявністю виключної правової проблеми, не пов'язаний зі встановленням значного об'єму фактичних обставин та дослідженням великої кількості доказів;
- позовна заява складена на семи аркушах;
- до позовної заяви додано квитанцію про сплату судового збору, копії паспорта та реєстраційного номера облікової картки платника податків; лист відповідача, копії заяви позивача з графічним матеріалом та спірного наказу - загалом на 6 аркушах (тобто, представництво інтересів позивача у суді не потребувало збору адвокатом значної кількості доказів);
- представник позивача брав участь у підготовчому засіданні 24.02.20, що тривало три хвилини;
- розгляд справи по суті проведено без участі сторін;
- подані представником позивача клопотання про залучення доказів та додаткові пояснення не характеризуються значним об'ємом, а тому їх складення не потребувало великої кількості часу.
Попередня консультація щодо земельних правовідносин, подальші консультації щодо характеру виниклих спірних відносин, вартість яких представником позивача оцінена у 1000,00 грн, не мають зв'язку з судовою справою, а тому не підлягають урахуванню.
Так само, матеріали справи не містять доказів представництва адвокатом Борзовцем О.В. інтересів позивача на стадії звернення до відповідача із заявою про надання дозволу на розробку землевпорядної документації, а залучена до матеріалів справи копії довіреності від 30.08.19 видана від іменні ОСОБА_1 трьом уповноваженим особам /а.с. 14/
Більш того, суд зауважує, що адвокат ОСОБА_3 28.11.19 подав до Полтавського окружного адміністративного суду вісім позовів фізичних осіб до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області з аналогічними позовними вимогами (адміністративні справи №№ 440/4650/19, 440/4651/19, 440/4652/19, 440/4653/19, 440/4654/19, 440/4655/19, 440/4656/19, 440/4657/19), а відтак, підготовка та складення позовної заяви у цій справі аж ніяк не могла зайняти шість годин.
Виходячи з вищеописаних обставин справи, суд визнає безпідставними та юридично необґрунтованими доводи представника позивача про те, що ним витрачено загалом десять годин на представництво інтересів позивача у цій справі.
Суд зауважує, що особа має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Верховний Суд у постанові від 11.12.19 у справі №545/2432/16-а зазначив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
З урахуванням наведеного, оцінивши надані представником позивача докази у їх сукупності, суд, враховуючи принципи обґрунтованості, співмірності та пропорційності судових витрат, дійшов висновку про необхідність зменшення витрат на професійну правничу допомогу у цій справі до 1000,00 грн.
Керуючись статтями 2, 3, 5-10, 72-77, 90, 132, 134, 139, 241-246, 257-262, підпунктом 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України, Полтавський окружний адміністративний суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 6 листопада 2019 року №9755-СГ "Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою".
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 4 жовтня 2019 року (вх. №Г-14618/0/25-19 від 7 жовтня 2019 року) про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства на території Великокобелячківської сільської ради Носанжарського району Полтавської області за межами населеного пункту з урахуванням висновків, сформульованих судом у даному рішенні.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області судові витрати зі сплати судового збору у сумі 768,40 грн (сімсот шістдесят вісім гривень сорок копійок) та витрати на правничу допомогу у розмірі 1000,00 грн (одна тисяча гривень).
Стягувач: ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ).
Боржник: Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області (вул. Уютна, 23, м. Полтава, Полтавська область, 36039, код ЄДРПОУ 39767930).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга подається до Другого апеляційного адміністративного суду через Полтавський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів після складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя О.О. Кукоба